4 Історичні типи світогляду та їх характеристика.

Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія. Світогляд – найзагальніший погляд людини на світ, відповідно до якого він визначає зміст і характер діяльності. За замістом світогляд об’єктивний, бо відображає оточуючу дійсність; за характером – суб’єктивний та мінливий протягом життя. Тому не слід світогляд вважати незмінним; він підданий самовдосконаленню. Міф, релігія, філософія – етапи розвитку світогляду, як способу існування, самосвідомості. Міфологічний світогляд уособлює світ, поєднує людину з ним, не розділяє людину і природу. Світобудова за міфом одночасно є тілобудовою людини. Тому світ природи живий, духовний, а світ людини визначається дією природних стихій, що прийняли вигляд багатьох богів, що відповідають властивостям людської тілесності.  Релігійний світогляд відсторонює природу та зосереджує увагу на духовності як найістотнішій його особливості. В основі світобудови – дух, розум, а людина уособлює їх словами, але не формою свого природного тіла. Завдання людини – пізнати Бога як Духа, вищу свідомість, як абсолюту; фактично – пізнати божественність розуму в його душевних моральних якостях. Релігія оголошує сутністю людини моральні пошуки і для неї світ є світ людських взаємовідносин. Філософський світогляд відображає опосередкований спосіб буття людини. Він дає їй можливість розвивати та здійснювати розумне життя, тобто виділяти себе засобами з природних соціальних світів та ставить питання про принципи їх існування, а також принципи власного буття в них.  Основне світоглядне питання – відношення людини до природи та соціуму, з метою знаходження точки опори, сенсу власного життя – по-різному бачиться у міфі, релігії та філософії. Міфологія є форма практично-духовного освоєння дійсності, основна функція якої складається в регуляції суспільного життя, в її емпіричній різноманітності. Міф є диво, дивом і міфом є і світ, за словами А.Ф. Лосєва. Він же відмічав, що міф є самоповага особистості, її образ, лик, а не її субстанція. Міф не являючись рефлективним мисленням, пропонує вчитися у природи, висуваючи анімізм, тотемізм, зооморфізм, фетишизм, антропоморфізм, властиві первісному суспільству (див. філософський словник). Релігія ставить людину у залежність від духовної сутності світу та вважає, що її соціальне положення залежить від власної духовності, осяяної світлом світового божественного розуму. Якщо міф формує перспективний світогляд, релігія інтроспективний, внутрішній. Це духовне світобачення людини, її свідомість та самосвідомість, самопочуття у оточуючому світі. Релігія пропонує віру, надію, любов як засіб існування між людьми; а щастя і свобода людини в усвідомленні тієї духовної спорідненості, в якій вона знаходиться з Господом.

5. Матеріалізм та ідеалізм-основні напрямки в філософії, їх історичні типи.

Понятия материализм и идеализм в философии были всегда. Лейбниц Г. В., представитель немецкой философии, писал, что самым крупным материалистом был Эпикур, а идеалистом – Платон.

Проблема идеального в философии как материального волновала ученых с начала времен.

Меняясь и обновляясь, взгляды на материализм и идеализм в философии не имеют статичного состояния.

В классических науках традиционным было отнесение материального ко всему природному, т. е. вещественному, а идеальное - к духовному, внутреннему миру человека, его сознанию.

Современная наука считает, что данное распределение довольно ограниченно, потому что идеальное и материальное является двумя природными началами.

Однако классическое определение, известное нам сегодня, было введено Шлегелем Ф. представителем немецкой классической философии 19 века.

Материализм и идеализм в философии не одинаковы в своих проявлениях, на основании этого можно выделить их различные формы.

Формы материализма

Материализм Древней Греции и Древнего Востока, в котором предметы вещественного мира, природы рассматривались сами по себе в независимости от сознания – это, так называемая, начальная форма материализма. К представителям данной философии можно отнести Демокрита, Фалеса, Гераклита и других

Механистический (метафизический) материализм, получивший распространение в Европе в Новое время. В это время начинает материализм рассматриваться с точки зрения природы. И весь материализм данного времени сводится к механическому движению форм материи. Представители этого времени Галилей, Дж. Локк, Бэкон и другие.

Диалектический материализм в философии, созданный К. Марксом и Ф. Энгельсом, опиравшимся на философию Гегеля. Они считали, что самым важным в философии Гегеля является утверждение того, что мышление и деятельность людей не носит, какого бы то ни было окончательного характера. А также утверждение того, что истина – это не какой-то догмат, а процесс исторического пути в развитии знания.

Для философии диалектического материализма нет ничего устоявшегося и постоянного. На всем лежит печать уничтожения и рождения, в постоянном и непрерывном движении снизу вверх, от низших к высшим.

Формы идеализма

Также как и материализм, идеализм имеет несколько форм, из которых можно выделить две главные.

Объективный идеализм утверждает, что дух, идея, Бог никак не зависят ни от материи, ни от сознания человека. Философы, которые так думали – Платон, Гегель, а также Ф. Аквинский.

Субъективный идеализм придерживается точки зрения, что все зависит от сознания человека, т. е. выглядит так, каким видит его человек. Ярким представителем данного направления является Дж. Беркли.

Самая крайняя точка данного направления отражается в солипсизме (от лат. solus — один, единственный и ipse — сам). Философы данного направления считают, что уверено утверждать о достоверности можно лишь, о своем «Я» и своих эмоциях. 6. Зародження філософської теоретичної думки та етапи її розвитку. Після прийняття християнства на Русі поступово сталася переорієнтація з культу Христа на культ Богородиці.

Не прийняли слов'яни аскетизму як шляху порятунку; зі звичною общинної мораллю не узгоджувався принцип особистої відповідальності за гріхи світу і багато чого іншого. Слов'яни православ'я не підкорилися, вони його оязичілі. Влада ж, знищивши стару віру як інститут, змушена була змиритися з двовірство під виглядом християнства. Православ'я на Русі саме тому і змогло стати найпотужнішою силою, що впровадити в основи національної культури та психології.

Авторитет грецьких і візантійських мислителів у домонгольський період був на Русі вкрай високий. Але поступово починають з'являтися і вітчизняні теоретики. Найчастіше це представники Церкви. Саме в релігійних установах виявилися зосередженими освічені люди, збиралися бібліотеки, концентрувалися світські і релігійні твори різних напрямків, здійснювалася підготовка кадрів для потреб Церкви і державного управління.

Русь сприйняла дві візантійські філософські традиції.

Перша пояснювала світобудову і історію виключно з богословських принципів (наприклад, Георгій Амартол), диктувала жорстко канонізовані християнські морально-повчальні кодекси.

Друга намагалася пов'язати релігійні догмати з античною мудрістю. Це добре простежується в «Шестоднева» Василя Великого, «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, насичених численними витягами з робіт великих греків. Автори цього напрямку намагалися представити природний шлях розвитку світу, розробляли свої судження з приводу руху небесних тіл, змін серед рослин і мінералів, описували кругообіг води і будову людини.

Серед перших російських мислителів, які почала розробляти філософські проблеми, необхідно назвати Київського митрополита Іларіона (XI ст.). У «Слові про Закон і Благодать» він розглядає питання історії людства і закономірностей його змін. Провідною причиною цих процесів автор вважає зміну форм релігії. Завдяки цьому формується один з двох видів суспільного устрою: або підпорядкування одних народів іншим, або їх рівноправність. Іларіон вважає, що розвивається державність Русі йде і завжди йшла другим шляхом. Поглибити цей процес можна, удосконалюючи національну культуру і пізнання, а богослов'я в цьому процесі буде грати роль духовного наставника.

7. проблема субстанції буття в античній філософії. Повсякденне мислення сприймає терміни “бути”, “існувати”, “знаходитися в готівці” як синоніми, тобто близькі за значенням. Філософія застосувала терміни “бути”, “буття” для позначення не просто існування, а того, що гарантує існування. Тому слово “буття” одержує у філософії особливий зміст, зрозуміти який можна, тільки звернувшись до розгляду філософської проблематики буття. Уперше цей термін у філософію ввів античний філософ Парменід (V-IVст. до н.е.) для позначення й одночасно рішення однієї реальної проблеми. В часи Парменіда люди почали зневірятися в традиційних богів Олімпу, міфологія всі частіше череди розглядатися, як вимисел. Тим самим валилися Основи в норми світу, головною реальністю якого були боги і традиція. Світ, Всесвіт уже не здавалися міцними, надійними: всі стала хитко і безформно, нестабільно; людина втратив життєву опору. Сучасний іспанський філософ Ортега Гассет писав, що тривога і страх, що напевно випробували люди, що втратили опору життя, надійний світ традицій, віру в богів, були безсумнівно жахливими. У глибинах людської свідомості зародився розпач, сумнів, що не бачить виходу з тупикової ситуації. Необхідний був пошук виходу до чого міцному і надійний. Людям потрібна була віра в нову силу. Філософія в особі Парменіда усвідомила сформовану ситуацію, що обернулася трагедією для людського існування (екзистенції), відбила емоційне розжарення і спробувала заспокоїти збентежену душу людей, поставивши на місце влади богів влада розуму, влада думки. Але думки не звичайної, побудовані про речі і предмети світу, про потреби і нестатки повсякденного існування, а абсолютної думки (згодом філософи назвуть її “чистої”, маючи у виді такий зміст думки, що не зв’язана з емпіричним, почуттєвим досвідом людей). Парменід як би сповістив людей про відкриття їм нової сили, сили Абсолютної думки, що утримує світ від перекидання в хаос, забезпечує світу стабільність і надійність, а отже, людина знову може набути впевненості в тім, що всі з необхідністю буде підлеглого якомусь порядку. Необхідність Парменід називав Божеством, Правдою, провидінням, до-лею, вічним і незнищуваним. «Всі по необхідності» означало, що заведений у світобудові хід речей не може раптово, з волі случаючи, змінитися; день завжди замінить ніч, сонце випадково не потухне, люди не вимруть всі в один прекрасний день і т.д. Іншими словами, Парменід писав наявність за речами предметно-почуттєвого світу чогось, що виконувало би роль гаранта існування цього світу і що сам філософ називав іноді Божеством, тим, що дійсно мається. А це означало, що для людей немає причин для розпачу, викликаного катастрофою стійкості старого мирячи.

Для позначення описаної екзістенціально-життєвої ситуації і способів вона-подолання Парменід і ввів у філософію поняття і проблему «буття». Сам термін був узятий зі звичайної мови греків, по його зміст одержало нове наповнення, що не випливає зі значення дієслова «бути» у його повсякденному вживанні: бути - існувати в наявності. Отже, проблематика буття з’явилася своєрідною відповіддю філософії на потреби і запит епохи.