Розділ 1. Теоретичні основи соціально-педагогічної підтримки дітей з особливими потребами

1.1. Психолого-фізіологічні особливості дітей з особливими потребами

Проблема соціально-педагогічної підтримки дітей з різними вадами фізичного і психічного розвитку в нашій країні є актуальною.

На сьогодні Україна переживає економічну кризу. Витрати на соціальну сферу та медицину скоротилися більш як на половину. Через нестачу фінансування більшість соціальних програм була згорнута, значну частину державних організацій, що займалися соціальним захистом населення, було розформовано [7, c. 29].

Категорія людей з особливими потребами тривалий час залишалася і залишається найбільш незахищеною і ізольованою від соціуму. Відкрите обговорення проблем цієї групи було замовчування і непопулярним.

Найбільш поширеною формою роботи з дітьми та молоддю з особливими потребами за минулих часів були функціонування спеціальних установ інтернатного типу. Надаючи базові медичні та соціальні послуги, такі установи залишаються закритими та не створювали умов для повноцінної життєдіяльності ЛОП більша частина таких установ функціонує і досі, залишаючись найпоширенішою формою надання послуг людям з особливими потребами (ЛОП) [7, c. 30].

За останніми соціологічними дослідженнями науково-дослідного інституту проблем молоді здебільшого в юридичній практиці таких людей називають “люди з особливими потребами”, “діти з особливими потребами”, але особливі потреби бувають і у талановитих людей, і у людей, що не мають достатньо коштів. Застосовується термін “людина з обмеженою дієздатністю”, хоча у людини може бути обмежена дієздатність внаслідок нетривалої хвороби. На нашу думку, жоден з цих термінів повністю не визначає обєкта дослідження [7, c. 32].

Термінологія щодо людей з обмеженою дієздатністю в Україні, на нашу думку, на сьогодні досить невизначена, оскільки існує декілька термінів, які можна застосувати до таких людей і віднести їх до певної групи (за міжнародною класифікацією):

1. Проблеми слуху (hearing impairmenf).

2. Проблеми зору (parfially sighfed).

3. Проблеми опорно-рухового апарату (wheelchairuser mobilify, difficulfies).

4. Діабет, епілепсія, астма (diabefes, epilepsy or asfhma).

5. Загальні захворювання (general illness).

6. Порушення або затримка психічного розвитку (menfal disoders).

Групи також можна поділити за іншою ознакою (міжнародна класифікація):

1. Користувачі інвалідним візком.

2. Люди, які використовують палицю або подібний інструмент для пересування більше ніж шість місяців.

3. Люди, які мають труднощі з функціональною активністю.

4. Люди, які мають труднощі з виконанням повсякденних обовязків.

5. Люди, які мають труднощі з інструментальною активністю.

6. Люди, які мають затримку в розвитку, є розумово або емоційно відсталими.

Таких людей можна обєднати терміном “інвалід” – особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або уродженими дефектами, що призводять до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисту. Визначено, що у молодих інвалідів переважає песимізм, коли вони оцінюють можливості реабілітації та соціальної адаптації, пасивність у мобілізації власних можливостей. Це повязано не стільки з фізичним станом, скільки з конфліктним характером соціальної адаптації [7, c. 34].

Є багато класифікацій відхилень у здоров'ї та розвитку. Однією з найпоширеніших е британська тризіркова шкала обмежених можливостей:

- недуга — втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, елементів анатомічної структури, що утруднює певну діяльність;

- обмежена можливість — втрата здатності (унаслідок наявності дефекту) виконувати певну діяльність у межах того, що вважається нормою для людини;

- недієздатність — наслідок дефекту або обмежена можливість конкретної людини, що перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормативної ролі, виходячи з вікових, статевих або соціальних факторів.

Види відхилень у здоров'ї:

1) фізичні: тимчасові або постійні відхилення у розвитку і (або) функціонуванні органу (органів) людини, хронічні соматичні захворювання, інфекційні захворювання;

2) психічні: тимчасові або постійні відхилення у психічному розвитку людини (порушення мови; пошкодження мозку; порушення розумового розвитку; затримка психічного розвитку; психопатії);

3) складні: поєднання фізичних і психічних відхилень (дитячий церебральний параліч тощо);

4) важкі: поєднання фізичних і психічних відхилень, за яких оволодіння освітою в обсязі державних стандартів є неможливою (ідіотія, аутизм тощо) [7, c. 39].

Дитина-інвалід — це особа, яка внаслідок хронічних захворювань, вроджених чи набутих порушень у розвитку має обмеження у життєдіяльності, перебуває в складних і надзвичайних умовах та має особливі потреби у розвитку психофізичних можливостей, природному сімейному оточенні, доступі до об'єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації.

Фактори зовнішнього середовища є визначальними у появі хвороб, тому що вони не тільки впливають безпосередньо на організм, а й можуть викликати зміни його внутрішніх властивостей, які у майбутньому поколінні можуть самі спричинювати хвороби (спадковість, вроджені вади) [7, c. 43].

Причиною інвалідності дітей можуть бути як зовнішні (екзогенні), так і внутрішні (ендогенні) фактори.

До зовнішніх факторів належать: механічні (поранення, удар), фізичні (дія електроструму, тепла, холоду), хімічні (дія отруйних речовин), біологічні (хвороботворні мікроби, віруси), психічні (переляк, стрес, психотравмуючі фактори), порушення харчування (голодування, нестача вітамінів, переїдання).

До внутрішніх факторів належать: спонтанні зміни у генетичному матеріалі, внутрішньоклітинні метаболіти, хвороби, що передаються спадковим шляхом, вроджені вади.

Розрізняють обмеження дитячої життєдіяльності:

- діти з порушенням слуху і мови (глухі, слабочуючі, логопати);

- порушенням зору (сліпі, слабозорі);

- порушенням інтелектуального розвитку (розумово відсталі, із затримкою психічного розвитку);

- порушенням опорно-рухового апарату;

- комплексними порушеннями психофізіологічного розвитку (сліпоглухонімі, ДЦП з розумовою відсталістю та ін.);

- хронічними соматичними захворюваннями;

- психоневрологічними захворюваннями. Показниками для інвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм [7, c. 44].

Питання про встановлення інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо-хірургічне, відновного лікування, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне, неврологічне, психіатричне, туберкульозне та ін.). Рішення спеціалістів фіксується у картці стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби. Консультативний висновок (витяг) видається на руки батькам (опікуну) дитини (підлітка)-інваліда для лікарсько-контрольної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувально-профілактичних закладів [6, c. 6].

Бажання перемогти хворобу і стати, як усі, виявили 58% респондентів, впевнено себе почувають лише 7%; байдужими залишилися 10% респондентів – ЛОП. Соромязливість, неспокій, відчувають 38% респондентів, бажання залишитись на самоті – 20%. Образою і злістю відповідають на ставлення оточуючих 32% опитаних. Отже, соціальне самопочуття можна оцінювати як негативне для значної кількості людей з особливими потребами (ЛОП).

Хоча за діючим законодавством підприємства та організації, які залучають на роботу ЛОП, мають певні привілеї, широкого розвитку практика надання робочих місць ЛОП не набувала. З тих, які працюють, 22% змушені були змінити місце роботи через недоброзичливе ставлення оточуючих. Наша держава, яка виходить в європейський простір, повинна прийняти моральні і політичні зобовязання щодо забезпечення такого становища, коли люди з особливими потребами матимуть ті ж самі права та обовязки, що й інші члени суспільства.

В умовах сьогодення інтеграція дітей з різними фізичними і психічними вадами в суспільстві є одним із провідних напрямків роботи різноманітних соціальних інститутів та громадських організацій. Втім через ряд обєктивних та субєктивних причин наше суспільство ще не готове до широкомасштабного вирішення даної проблеми. Тому соціальна робота з дітьми перш за все повинна бути спрямована на подолання стереотипних уявлень щодо неповноцінності дітей з різними фізичними і психічними вадами [6, c. 7].