Розділ 3. Державне регулювання ціни в ринковій економіці.

Цінова політика держави — це діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади, спрямована на досягнення трьох основних цілей: послідовного проведення цінової лібералізації, державного регулювання цін (тарифів) на окремі види товарів (послуг) та здійснення контролю за їх додержанням.

Ступінь, форми та масштаби державного втручання в ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни, інтенсивності інфляційних процесів, ступеня монополізації та конкуренції, питомої ваги державного сектору та інших чинників.

В Україні державне регулювання цін регламентується законами «Про ціни та ціноутворення» (1990 р.), «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.) та «Про місцеве самовряду­вання в Україні» (1997 р.) з відповідними змінами та доповненнями. Закони у сфері ціноутворення встановлюють основні правила формування цін у країні, методи їх регулювання, порядок контролю за цінами та відповідальність за його порушення, права та обов’язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного використання зазначених законів вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду. До таких актів, зокрема, належать постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» (1996 р.), «Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи та послуги монопольних утворень» (1995 р.), «Про удосконалення порядку формування цін» (1998 р.) та ін.[15, с.74-75]

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в таких трьох основних формах: обмеження рівня ціни, введення податкових платежів з метою вилучення частки доходів у вироб­ників і споживачів, державна підтримка цін через дотації. Втручання в перелічених формах здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єд­нати в дві групи: прямі та непрямі (опосередковані).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли в економіці виникає кризова ситуація. До прямих методів регулювання цін належать:

• установлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги;

• застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення;

• декларування зміни цін;

• заморожування (блокування) цін на певний період;

• запровадження граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок;

• укладання договорів про ціни між державою та підприємствами.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується сповна. За допомогою цих методів держава не диктує порядок чи способи визначення цін, а лише регулює поведінку суб’єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення. До основних непрямих методів регулювання цін належать:

• застосування граничних нормативів рентабельності;

• зміна рівнів та диференціація ставок товарних податків;

• пільгове оподаткування та кредитування;

• диференціація ставок ввізного мита.

Державне регулювання цін спрямоване на досягнення певних цілей економічної політики країни. Перша — запобігти руйнівному впливові цін на економіку та стримати інфляцію. Така мета, як правило, ставиться за умов переходу країни від командно-адміністративної до ринкової економіки або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічною дестабілізацією. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін шляхом установ­лення фіксованих цін на основні види товарів та послуг з одночасним дотуванням їх виробників.

Важливою метою державного регулювання цін є захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Для цього держава використовує політику протекціонізму, яка, зокрема у сфері ціноутворення, передбачає дотування національних виробників або підвищення цін на окремі імпортні товари до необхідного рівня за допомогою ввізного мита.

Відповідно до «Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень» регулювання цін монополістів здійснюється шляхом встановлення фіксованих чи граничних цін, граничних нормативів рентабельності або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін тощо. Перелічені методи в основ­ному відповідають світовій практиці, але, маючи певні недоліки, з різною мірою ефективності використовуються в ціновому регулюванні. Так, метод установлення фіксованих або граничних цін потребує значної інформації, що може вплинути на точність їх розрахунків, а застосування методу регулювання на основі граничних нормативів рентабельності та граничних рівнів торго- вельних та посередницько-збутових надбавок часто не може зупинити зростання цін, а в деяких випадках навіть сприяє їхньому підвищенню [15, с.76].

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до складу якої входять загаль­нодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Основні повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. Їхні управління з питань цінової політики відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» мають право встановлювати (регулювати) ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, вугільні брикети, скраплений газ, торф паливний, газ освітлювальний), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення, граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні та санітарно-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров’я; граничні рівні торговельних надбавок на вітчизняні та імпортні лікарські засоби та вироби медичного призначення; тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському транспорті (метрополітен, автобус, трамвай, тролейбус), який працює у звичайному режимі руху.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких належать міністерства та відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Національним банком, Пенсійним фондом, Міністерством фінансів). Так, Міністерство транспорту встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, автобусами міжміських і міжобласних маршрутів, а також аеронавігаційні та аеропортові збори за обслуговування повітряних суден. Міністерство зв’язку встановлює тарифи на основні послуги зв’язку як у межах України, так і міжнародні; Національна комісія регулювання електроенергетики — тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб, граничний рівень оптових цін підприємств та роздрібні ціни на природний газ.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін. Державну дисципліну цін розуміють як дотримання визначених нормативними актами і документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої економіки. Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України та підпорядкованими їй державними інспекціями Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської місцевих державних адміністрацій. Головним завданням Держінспекції є здійснення контролю за додержанням центральними та місцевими органами влади, підприємствами та організаціями вимог щодо формування, установлення та застосування цін і тарифів.

У разі виявлення фактів неправильного установлення цін і тарифів державні інспекції з контролю за цінами застосовують до порушників штрафні санкції. Вся сума виручки, одержана в результаті порушення державної дисципліни цін, підлягає вилученню до відповідного бюджету.

В умовах ринку ціна здебільшого визначається в процесі вільних торгів між продавцем і покупцем. Така узгоджена ціна за умов збігу між попитом і пропозицією називається рівноважною. Але в деяких випадках до цього процесу підключається держава, установлюючи остаточну величину ціни на іншому рівні.

Найжорсткішим методом цінового регулювання є встановлення фіксованих або граничних цін. При цьому такі ціни можуть бути встановлені на рівні, що перевищує ціну рівноваги чи є ниж­чим за неї. У першому випадку виникає надлишок продукції, а в другому — її дефіцит.

Фіксовані ціни, які можуть перевищувати рівноважні, застосовуються окремими країнами у вигляді заставних цін на сільськогосподарську продукцію. Такі ціни, з одного боку, захищають інтереси фермерів, гарантуючи їм мінімальний дохід від реалізації своєї продукції на ринку. Але, з іншого боку, держава має витрачати на закупівлю та зберігання надлишкової продукції кошти з бюджету.

З метою скорочення надлишкового виробництва продукції уряд може застосовувати такі адміністративні заходи, як обмеження фермерам посівних площ, встановлення премій за їх скорочення тощо. Але такі заходи викличуть необхідність створення спеціального управлінського апарату, зростання державних витрат на його утримання, виділення коштів на виплату вищезгаданих премій тощо. У зв’язку з цим значна частина іноземних фахів­ців бере під сумнів економічну доцільність установлення державою фіксованих цін, які перевищують ціни рівноваги.

Докладніше розглянемо ситуацію, що пов’язана з товарним дефіцитом (рис. 3.1).

Припустимо, що уряд установив фіксовану ціну товару на рівні Ц_Ф, яка є меншою від рівноважної (Ц_Р), а обсяг виробництва (продажу) за такою ціною дорівнює К_Ф. Дефіцит продукції в розмірі К_Ф — К_З, зумовлений уведенням фіксованої ціни, змушує виробника продавати свій товар за завищеною ціною. Оскільки офіційно такий шлях діяльності заборонений, він прагне реалізувати свій товар за більш високою ціною на «чорному ринку».

Умовимося, що виробник згоден запропонувати «чорному рин­ку» продукцію в обсязі К₁ за ціною Ц₁. У результаті лінія пропозиції посяде позицію S₁, тобто вище лінії S за відсутності держав­ного регулювання цін.

Рис. 3.1. Обмеження ціни та «чорний ринок»

Таким чином, на «чорному ринку» ціна на товар установилася на рівні Ц₂, що перевищує як фіксовану, так і рівноважну ціну. Об­сяг продажу продукції К₂ буде вищим від її кількості, яка була б реалізована на легальному ринку за фіксованою ціною, але меншим від рівноважного (К_р). Тож обмеження цін товару з боку держави призвело до негативних наслідків.

Одним з опосередкованих напрямків впливу держави на процес ціноутворення є запровадження податків, які поділяються на прямі та непрямі. Прямі податки стягуються безпосередньо з доходів їхніх платників (податок на прибуток, податок з продажу та ін.), а непрямі входять до складу ціни та сплачуються споживачем при купівлі товарів (податок на додану вартість, акцизний збір, мито).

Розглянемо спочатку вплив на рівноважну ціну таких непрямих податків, як акцизний збір та податок на додану вартість, платниками яких є виробники (продавці) товару (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Вплив на рівноважну ціну непрямих податків

На графіку до введення податку лінія попиту займала положення D, лінія пропозиції — S, рівноважна ціна становила Ц_Р, а рівноважний обсяг виробництва дорівнював К_Р. Припустимо, що уряд запровадив на товар податок у розмірі П гривень на одиницю продукції, що означає для виробника подорожчання товару. У цьому разі він буде згоден запропонувати ринку таку саму кількість продукції, але якщо його ціна буде вищою за рівноважну на величину цього податку. В результаті лінія пропозиції переміститься вгору на величину П гривень і займе положення S₁, а ринкова рівновага зміститься в точку В.

Нова рівноважна ціна дорівнюватиме Ц₁, а обсяг продажу внаслідок підвищення ціни зменшиться до К₁. Ціна, яку сплачує покупець (Ц₁) стане вищою від початкової (Ц_Р), а ціна без подат­ку, яку фактично отримає продавець після сплати податку (Ц_Р), буде меншою від початкової. Порівняння розміру виручки виробника до введення податку (площа прямокутника ОЦ_РСК_Р) з виручкою, яку він отримає після його сплати (площа прямокутника ОЦ₂АК₁), показує, що запровадження непрямих податків зменшує виручку виробника. Не вигідні такі податки і споживачу, бо без них він зміг би придбати більшу кількість товару за меншою ціною. Загальна сума податку, яка надійде до бюджету, визначається множенням розміру податку (П) на обсяг продажу (К₁) і дорівнюватиме площі прямокутника Ц₂Ц₁ВА. Його частина, яка знаходиться нижче лінії Ц_РС (площа прямокутника Ц₂Ц_РLА), показує втрати виробника від уведення податку, а вище (площа прямокутника Ц_РЦ₁ВL) — втрати покупця. Таким чином, незважаючи на те що вся сума податку сплачується до бюджету виробником, частина «податкового тягаря» лягає на плечі покупця.

Сила впливу непрямого податку на обсяг продажу і розподіл цього податку між виробником і покупцем залежить від еластичності попиту та пропозиції на окремі товари. Розглянемо випадки розподілу податку при еластичному та нееластичному попиті на продукцію за умови, що еластичність пропозиції приймається постійною (рис. 3.3).

З графіків видно, що при еластичному попиті основна частка податку припадає на виробника, а при нееластичному — переважно на споживача. На рис. 3.3 заштриховані трикутники показують обсяг продук­ції, яка була б вироблена та придбана, якщо б держава не запровадила податок. Ці втрати для суспільства є прямим наслідком встановлення податку, і вони будуть тим більшими, чим вищою буде еластичність попиту на товар.

Рис. 3.3. Розподіл податку при а) еластичному та б) нееластичному попиті

Одним з податкових інструментів опосередкованого впливу держави на ринкову ціну є ввізне мито. Розглянемо економічні наслідки його введення за умови, що пропозиція імпортних товарів буде абсолютно еластичною (рис. 3.4).

Рис. 3.4. Наслідки введення ввізного мита

Перетин ліній попиту і пропозиції показує рівноважну ціну (Ц_Р) та обсяг продажу (К_Р), які склалися на ринку за відсутності імпортної продукції. Поява на ринку закордонних товарів за ниж­чими, ніж рівноважна, цінами і за умови абсолютної еластичності попиту відображена на графіку лінією S₁. Унаслідок вільного доступу на ринок такої дешевої продукції попит на товар підвищиться до К₄, пропозиція вітчизняних виробників зменшиться до К₁, а різниця між попитом і пропозицією (К₄ – К₁) дорівнюватиме обсягу імпортних надходжень.

Припустимо, що держава з метою підтримки вітчизняного виробника запровадила імпортне мито в розмірі М гривень на одиницю продукції. Це підніме вгору лінію S₁ на величину М, і вона займе положення S₁. У результаті цього ціна зросте до Ц₂, що зумовить збільшення вітчизняного виробництва до К₂ і зменшення обсягу попиту до К₃.

Розмір мита, який надійде до бюджету, дорівнюватиме площі прямокутника HELR, а втрати держави внаслідок введення мита відповідатимуть сумі площ трикутників BEH і RLC. Площа першого трикутника відповідає втратам, спричиненим нижчою ефективністю вітчизняного виробництва, а другого — штучним обмеженням споживання даного товару [15, c.83].

Таким чином, непрямий вплив держави на ринкові ціни через податки, як і директивне ціноутворення, у більшості випад­ків знижує ефективність функціонування економіки. Але це не виключає можливості застосування перелічених інструментів з метою досягнення певних соціальних цілей.