2. Суб'єкти соціального партнерства

Важливим питанням у системі соціального партнерства є розподіл ролей між соціальними партнерами.

Держава, як правило, бере участь у соціальному партнерстві на національному, регіональному і галузевому рівнях, виконуючи функції гаранта, контролера, арбітра та ін.

По-перше, держава – гарант основних цивільних прав, які дуже важливі для вільної реалізації прав працівників і підприємців, для ефективного функціонування будь-якої системи соціально-трудових відносин. Як гарант держава організує, координує й регулює соціально-трудові відносини.

По-друге, держава як сторона на переговорах і консультаціях бере участь у соціальному партнерстві з метою розробки й проведення соціальної, економічної й промислової політики.

По-третє, у періоди економічних труднощів з метою недопущення, наприклад, інфляції, держава може виконувати функцію умови.

Крім умовляння держава може застосувати також і контроль. Найбільш тверді форми контролю складаються в законодавчому заморожуванні зарплати, установленні граничних розмірів надбавок і т.п.

По-четверте, держава бере на себе функцію арбітра у випадку виникнення трудових конфліктів внаслідок проведення переговорів і тлумачення положень угод і договорів. У багатьох країнах віддають перевагу рішенню трудових конфліктів через примирливі й арбітражні процедури під егідою третьої сторони - держави. У деяких країнах функції арбітра виконують урядові служби примирення, в інших - незалежні від уряду органи примирення й посередництва. Останні користуються більшою довірою з боку соціальних партнерів завдяки нейтральному характеру примирливого механізму.

Зважаючи на те, що внаслідок трудових конфліктів, як локаути й страйки, завмирає виробництво й всі три сторони несуть певні економічні втрати, законодавством деяких закордонних країн надано право урядовим структурам втручатися, використовуючи примусовий арбітраж. У таких випадках привселюдно обрана комісія, у яку входять представники обох сторін ринку праці, розробляють обов'язкові угоди між роботодавцями й працівниками, які діють у період між колективними переговорами.

По-п'яте, в умовах соціальної ринкової економіки держава залишається великим роботодавцем і його політикою в соціально-трудових відносинах у державному секторі істотно впливає на трудові відносини взагалі. Така ситуація виникає в тому випадку, якщо дві функції держави - як роботодавця й арбітражу розмежовані. Тільки роз'єднавши ці дві функції, можна підвищити соціальну відповідальність адміністрації підприємств, галузевих органів управління виробництвом і підвищити роль держави як гаранта прав всіх учасників виробничого процесу.

Профспілки є однією із громадських організацій, які створюються працівниками для захисту своїх соціальних, економічних і професійних прав; для вираження інтересів найманих працівників; для боротьби за соціальну справедливість, з метою сприяння створенню для людини відповідних умов роботи й життя. Вони мають ряд особливостей:

- це саме масове об'єднання трудящих, доступне для всіх;

- це організація, що своєю метою та інтересами найбільше відповідає інтересам працівників.

Основну мету, яку ставлять перед собою профспілки - підвищення рівня зарплати, збереження робочих місць для членів профспілок, участь трудящих в управлінні виробництвом і розподілі виробленого продукту, а також поліпшення умов праці.

У профспілковому русі сьогодні виділяються наступні найбільш важливі чинники:

- традиційні (офіційні) профспілки. У їх структуру входять галузеві профспілки й регіональні профоб'єднання;

- альтернативні профспілки демократичної орієнтації ;

- локальні профспілки - нечисленні, організаційно - уособлені , як правило, у масштабах окремого міста;

- профспілки працівників недержавного сектора: це скоріше спілки підприємців, які не стільки захищають інтереси найманих робітників, скільки сприяють розвитку підприємництва.

З огляду на це, під час їх діяльності нерідко виникають протиріччя.

Перше протиріччя пов'язане з тим, що підвищення рівня ставок зарплати може привести до збільшення рівня безробіття в країні. Справа в тому, що угоди й договори в межах соціального партнерства складаються на порівняно тривалий строк (від 1 до 3 років) і не переглядаються протягом цього періоду незалежно від зміни економічної ситуації. Така твердість ставок зарплати призводить до того, що їх рівень стає менш чутливим до співвідношення попиту та пропозиції на окремих ринках праці. Це означає, що причини безробіття можуть складатися в угоді за ставками зарплати, рівень яких перевищує можливості фірм і призводить до звільнення працівників.

Друге протиріччя пов'язане з рівнем зарплати працівників різних галузей, навіть якщо вони виконують однакову роботу, за умови об'єднання їх у спілку за професійними або галузевими ознаками.

Третє протиріччя в роботі профспілок обумовлено їх боротьбою за поліпшення умов життя, відповідно до якого до колективних угод включають пункти про техніко-технологічне переозброєння виробництва, зменшенню сфери використання ручної роботи і т.п. Проте така вимога нерідко призводить до скорочення чисельності працівників і суперечить вимозі забезпечення зайнятості.

Ще одне протиріччя полягає в тому, що, сприяючи участі працівників в управлінні виробництвом, створюючи своєю діяльністю передумови формування стабільних механізмів узгодження інтересів і запобігання конфліктів, профспілки мимоволі послабляють свою роль у сучасному виробництві. Зараз у багатьох країнах трудящі перестають відчувати потребу в профспілках, кількість працівників, які беруть участь у різних об'єднаннях, поступово зменшується. За даними ООН, в 1989-1990 р. лише 12% робочої сили було об'єднано в профспілки у Франції; 16% - в Іспанії, 17% - у США, 26% - у Швейцарії, 42% - у Великобританії й т.д. Цьому в певній мірі сприяє тенденція децентралізації трудових відносин на ринках праці різних країн (зниження колективних переговорів до рівня підприємств) і індивідуалізації трудових відносин (заміна колективних угод й договорів на індивідуальні угоди й контракти).