Література

Основна: [5, 6, 8, 9, 10, 12, 13, 15, 16, 17, 19, 21, 25, 27, 28, 29].

Додаткова: [11, 12, 15, 20, 22, 23, 24, 27, 28, 29, 33].

Тема 5. Інноваційна політика підприємства Зміст теми

Сутність, завдання, зміст інноваційної політики підприємства. Складові елементи інноваційної політики підприємства. Фактори, що впливають на розвиток інноваційної політики підприємства.

Інноваційні стратегії підприємства. Зв’язок інноваційної стратегії із загальною стратегією розвитку підприємства. Інноваційний аспект базових стратегій зростання. Співвідношення різних типів інноваційних стратегій. Сутність та значення бренд-стратегії.

Розроблення й обгрунтування інноваційної стратегії. Умови та методи реалізації стратегій. Взаємозв’язок можливостей ринку, цілей та ресурсів підприємства. SWOT-аналіз у формуванні стратегічного балансу підприємства. PEST-аналіз. SNW-аналіз. Застосування аналізу умов беззбитковості при освоєнні нових видів продукції.

Інноваційна діяльність і ризики. Чинники, що впливають на ступінь ризику інноваційної діяльності. Кількісний та якісний аналіз ризиків інноваційної діяльності. Проблеми оцінки ризиків.

Процеси прийняття інноваційних рішень. Критерії оцінювання інноваційних рішень. Методи та засоби підтримки їх прийняття. Класичні критерії оптимальності. Експертні методи. Системи підтримки прийняття рішень.

Основні поняття

Інноваційна політика підприємства – це система практичного управління нововведеннями в умовах конкретного підприємства незалежно від форми власності і підпорядкування.

Інноваційна політика підприємства як наука сформувалася на основі потреб практичної діяльності суспільства, у зв’язку з необхідністю переходу на інноваційний шлях розвитку через обмеженість виробничих ресурсів і необмеженість зростаючих потреб суспільства.

Інноваційна політика направлена на вирішення завдань:

1. максимально задовольнити розумні потреби суспільства;

2. мінімально витрачати обмежені виробничі ресурси для задоволення всезростаючих потреб.

Розроблення інноваційної політики торкається як концептуально-підприємницьких, так і організаційно-процедурних аспектів стратегічного розвитку підприємства.

Інноваційна політика підприємства поєднує процеси (складові):

• вивчення ринку збуту продукції свого підприємства;

• проведення дослідно-конструкторських розробок, освоєння та експлуатація нововведень;

• вивчення напрямів і сутності нововведень на інших вітчизняних і зарубіжних суб’єктах господарювання;

• забезпечення фінансовими ресурсами етапів фундаментальних досліджень, розробки та впровадження у практику інновацій;

• контролю на всіх етапах інноваційного процесу – від задумів, розробки ідеї і якості використання;

• підготовки кадрів для втілення у життя інноваційної політики.

На сучасному етапі, коли екстенсивні фактори розвитку стали не можливими і економічно не вигідними, розвиток та інтенсифікація сучасного виробництва повинні орієнтуватися на впровадження у виробничу практику нововведень: нових технологій, техніки, організаційних форм управління та методів господарювання, саєнтифікації виробництва.

Процеси прийняття інноваційних рішень, пов’язаних із реалізацією інновацій, і становлять зміст інноваційної політики підприємства.

Впровадження нововведень (технологій, техніки тощо) у виробничу практику здійснюється не просто для її удосконалення, а для того, щоб за допомогою цього вдосконалення забезпечити:

• зростання обсягів виробництва продукції;

• економне використання природних, матеріало-сировинних і фінансових ресурсів;

• поліпшення якості готової продукції;

• зростання рентабельності виробництва;

• підвищення ефективності управління та продуктивності праці;

• поліпшення використання та економії ресурсів;

• зниження затрат на виробництво продукції;

• скорочення термінів окупності капітальних вкладень.

У деяких випадках можливе поліпшення однієї групи оціночних показників при певному погіршенні інших. Але у кожному випадку введення у практику інновацій повинна бути визначена ефективність цієї інноваційної діяльності. За відсутності таких розрахунків введення у практику тієї чи іншої інновації є безпідставним, необґрунтованим.

Інноваційна політика є складовою загальної стратегії підприємства і одночасно сприяє впровадженню у практику цієї стратегії. Вона формується на всіх рівнях підприємницької та управлінської діяльності залежно від потреби, бажання і можливостей суб’єктів підприємництва, розвивається і реалізується під впливом (фактори) результатів фундаментальних наукових досліджень, конкуренції, яка є рушійною силою розвитку підприємництва тощо.

Базові стратегії розвитку поділяються на групи:

1. Інтенсивного розвитку.

2. Інтеграційного розвитку.

3. Диверсифікаційного розвитку.

4. Скорочення.

Відомі три стратегії інтенсивного зростання:

• більш глибоке проникнення на даний ринок із даним продуктом, інноваційна складова є незначною;

• пошук нового ринку для даного продукту і закріплення на ньому. Вона містить переважно маркетингову інновацію;

• модернізація або створення нового товару для реалізації на даному ринку (продуктова інновація).

Стратегії інтенсивного зростання добре описуються матрицею Ансоффа.

Стратегії інтеграційного зростання включає:

• стратегію інтеграції з постачальниками (вертикальна інтеграція вниз);

• стратегію інтеграції із промисловими споживачами і збутовими структурами (вертикальна інтеграція вгору);

• стратегію інтеграції з галузевими організаціями, які розробляють і виробляють (горизонтальна інтеграція).

Стратегії інтеграційного зростання пов’язані з організаційними інноваціями.

До групи стратегій диверсифікаційного зростання входить:

• стратегія конструкторської диверсифікації (технологія, галузь і ринок не змінюються) спрямована на пошук і використання додаткових можливостей існуючих процесів для виробництва конструктивно нових продуктів. При цьому існуюче виробництво залишається, а нове виникає, виходячи із можливостей, що містяться на ринку, технології, яка використовується, та інших сильних сторін підприємства. Це стратегія внутрішньогалузевої і внутрішньоринкової продуктової інновації, яка використовує ефект синергії.

• конгломеративна стратегія (або "чиста"). Фірма освоює види діяльності, не пов’язані з її традиційним профілем ні у технологічному, ні у комерційному плані. Портфель продукції оновлюється радикально. Виникає ситуація “нова продукція - новий ринок”, наявними є і продуктова, і маркетингова інновації; ризик і складність управління подвоюються.

Стратегії скорочення полягають у виявленні та скороченні недоцільних витрат. Вони можуть вплинути на появу таких інноваційних заходів: застосування нових ефективних матеріалів, технологій, методів управління, організаційних структур.

Кожна стратегія у процесі своєї реалізації утворює той або інший потік стратегічних змін як внутрішнього, так і зовнішнього середовища фірми. Багато з цих змін є новими і несподіваними для фірми та її контактної аудиторії, тобто базовим стратегіям притаманний інноваційний характер.

Інноваційна стратегія – один із засобів досягнення мети організації (підприємства), який відрізняється від інших засобів своєю новизною, передусім для даної організації і, можливо, для галузі, ринку, споживачів.

Інноваційні стратегії спрямовані на розвиток і використання потенціалу організації і є реакцією на зміну зовнішнього середовища. Різноманітність інноваційних стратегій зумовлюється внутрішнім середовищем підприємства і охоплює групи:

• продуктові (портфельні, підприємницькі або бізнес-стратегії, спрямовані на створення і реалізацію нових виробів, технологій та послуг);

• функціональні (науково-технічні, виробничі, маркетингові, сервісні);

• ресурсні (фінансові, трудові, інформаційні та матеріально-технічні);

• організаційно-управлінські (технології, структури, методи, системи управління).

Вибір стратегії - найважливіша складова інноваційного менеджменту.

Можливі напрями вибору інноваційної стратегії показані на рис. 5.1.

Технологічна позиція	Слабка	Сприятлива	Сильна
Ринкова позиція
Сильна	Придбання іншою фірмою	Стратегія слідування за лідером	Інтенсивна НДЦКР, технологічне лідерство
Сприятлива	Раціоналізація	ВИБІР	Пошук вигідних сфер застосування технології
Слабка	Ліквідація бізнесу	Раціоналізація	Організація ризикового проекту

Рис. 5.1. Напрями вибору інноваційної стратегії

Інноваційні стратегії ускладнюють корпоративне управління, а саме:

• підвищується рівень невизначеності результатів. До досить складного стратегічного управління додаються складності, пов’язані з різким підвищенням рівня невизначеності результатів за строками, витратами, якістю й ефективністю, що змушує розвивати таку специфічну функцію, як управління інноваційними ризиками;

• підвищуються інвестиційні ризики проектів. Інвестиційні ризики підвищуються за рахунок новизни завдань, що розв’язуються. До складності проектного управління додаються труднощі, які викликаються структурою портфеля інноваційних проектів, де переважають середньострокові й особливо довгострокові проекти, з’являється якісно новий об’єкт управління – інноваційно-інвестиційний проект;

• збільшується кількість змін в організації внаслідок інноваційної реструктуризації. Реалізація будь-якої інноваційної стратегії пов’язана з невідворотністю перебудови підприємства або, як кажуть, його реструктуризації, оскільки зміна стану хоча б одного елемента веде до зміни стану всіх інших елементів. Ці потоки стратегічних змін необхідно сполучати зі стабільними поточними виробничими процесами. Виникають завдання управління потоками інноваційних стратегічних змін, тобто застосування принципів логістики;

• зростають суперечності у керівництві організації. Вибір і реалізація інноваційних стратегій обов’язково викликають суперечності інтересів і підходів до управління у різних груп керівництва і окремих керівників організації. Треба забезпечити погодженість інтересів і рішень стратегічного, науково-технічного, фінансового і виробничого менеджменту, а також маркетингових рішень.

Одним із методів аналізу готовності підприємства до сприйняття та реалізації інноваційних проектів є SWOT-аналіз.

SWOT – це абревіатура англійських слів: Strength (сила), Weakness (слабкість), Opportunity (можливість), Тhreat (загроза). Цей метод аналізу надає змогу визначити на основі сумісного розгляду внутрішніх можливостей і зовнішнього оточення стратегічну інноваційну позицію організації.

Дослідження взаємозв’язку обсягу виробництва, собівартості й прибутку при зміні цих показників у процесі виробництва називають аналізом умов беззбитковості. Мета такого аналізу - виявлення збалансованого співвідношення між витратами, обсягом виробництва і прибутками, знаходження обсягу реалізації, потрібного для відшкодування витрат.

Метою аналізу умов беззбитковості є перевірка реалістичності планових значень ціни, витрат та обсягів випуску та продажу нового продукту, при яких, як мінімум, буде забезпечуватися беззбитковість цього проекту. Це особливо важливо для визначення періоду (часу), у продовж якого новостворене виробництво буде об’єктивно збитковим.

У “класичному” варіанті аналізу умов беззбитковості (на сформованому ринку) приймається, що ціни на ресурси є відомими і у короткостроковому періоді – сталими.

Визначаються різні “граничні” значення обсягів продажу продукту, які будуть забезпечувати підприємству роботу без збитків або роботу із збитками, але із збереженням платоспроможності. Основну роль в аналізі умов беззбитковості відіграє розмежування очікуваних поточних витрат підприємства на змінні (C_v) і фіксовані (C_f) витрати, які покриваються виручкою від реалізації продукції. Різницю між ціною продажу одиниці товару (Р) і змінними витратами на одиницю товару (C’_v) називають контрибуцією.

Прибуток (П) представляють як різницю між сумарним вкладом (контрибуція) продажу продукту у покриття постійних витрат фірми (проекту) і самими постійними витратами :

П = (Р-C’_v)*Q - C_f (5.1)

У класичному варіанті аналізу умов беззбитковості є довільна змінна – обсяг випуску продукції Q. Якщо знайти значення Q, за якого прибуток стає невід’ємним (відсутність збитків), то це означає, що прибуток необхідно прирівнювати до 0 (перше невід’ємне його значення при його зростанні або останнє – при його падінні) і з отриманої рівності знайти значення обсягу випуску продукту, за якого не буде збитків:

Q_а= C_f /(Р-C’_v) (5.2)

Тобто Q_а – це “граничне” значення величини випуску продукту (послуги), не досягнення підприємством якого (при даній ціні і витратах) буде приносити лише збитки, а перевищення цього критичного значення приведе до отримання прибутку.

Г рафічний метод

Сумарні витрати (С), які властиві різним обсягам випуску продукту, перевищують змінні витрати, на фіксований розмір постійних витрат підприємства і пересікають лінію виручки у точці А, яку називають “точкою беззбитковості”. Вона відділяє зону збитків підприємства, які воно буде нести, якщо не зможе забезпечити обсяг випуску продукції Q_a, що відповідає точці беззбитковості (точка А). R – виручка підприємства від продажу за ціною Р.

У зоні збитків (обсяг випуску менше Q_a) сумарні витрати більші за виручку (лінія С вище R). У зоні прибутку (при обсязі випуску, більшому за Q_a) виручка перекриває сумарні витрати (лінія R вища за С).

Чим більшими є постійні витрати підприємства, тим більшими збитками ризикує підприємство при затоварюванні (непродажу випущеного продукту).

Методи управління ризиками: лімітування, диверсифікація, розподіл ризику, мінімізація ризику, пошук інформації про інновацію, страхування, консалтинг.

Інноваційне рішення – це стратегія дій, що стосується формування та реалізації інноваційної альтернативи, яка задовольняє задані обмеження та забезпечує досягнення поставленої мети. Нові технології, нові види продукції та послуг, організаційно-технічні та соціально-економічні рішення виробничого, комерційного характеру, що приносять прибуток, є інноваційними альтернативами.

Необхідність у прийнятті інноваційних рішень виникає у тому випадку, коли потенціал певного об’єкта не задовольняє відповідним критеріям і потребує зовнішнього поштовху для свого подальшого розвитку. Особливістю інноваційних рішень є те, що їх прийняття завжди пов’язане з реструктуризацією, диверсифікацією, реінжинірингом підприємства, потребує детального аналізу його інформаційних ресурсів, що й обумовлює важливість оцінки наслідків їх прийняття та засобів підтримки.

Ефективність, економічність, своєчасність, реалістичність, ергономічність - це основні вимоги, яким повинні відповідати інноваційні рішення.

Процес прийняття інноваційного рішення – це процес трансформації інноваційної інформації в інформацію для управління інноваційною діяльністю. Цей процес включає загальновідомі етапи прийняття рішення, а також має певні особливості і є досить складним, оскільки необхідно передбачити розвиток подій, що пов’язані з нововведеннями. Його можна представити як послідовність етапів, результати виконання яких визначають:

• мету прийняття інноваційного рішення;

• інформаційну ситуацію щодо умов використання інновації та основних її характеристик;

• множину всіх альтернативних варіантів інноваційних рішень та їх пріоритетності;

• критерії оцінки результативності (ефективності) альтернатив та їх граничні значення, ранжування цих критеріїв;

• методи оцінки результативності (ефективності) альтернатив;

• результативність (ефективність) альтернатив за обраними критеріями;

• кращу альтернативу (рішення);

контроль за виконанням.

• Питання для самоконтролю засвоєння змісту теми, який рекомендується виконувати після опрацювання теоретичного матеріалу, виконання завдань самостійної роботи та семінарських занять

1. Для чого застосовують SNW–аналіз?

1. З якою метою застосовують PEST–аналіз?

2. Як описується процес прийняття інноваційних рішень?

3. Вкажіть групи базових стратегій.

4. Які є методи управління ризиками?

5. Що таке “аналіз точки беззбитковості” і як його можна використати для оцінки проектних ризиків?

6. Визначіть перелік вимог до інноваційних рішень.

7. Вкажіть особливості інновації.

8. Що визначає бенчмаркинг?

9. Які існують особливості інноваційних стратегій?

10. Як називається передача технологій, що оформляється шляхом укладання договору, який визначає права щодо технологій?

11. Які існують типи інноваційних стратегій?

12. Що відноситься до засобів підтримки прийняття інноваційних рішень?

13. Визначіть фактори, які враховує модель конкуренції М. Портера.

Під час самоперевірки засвоєних знань необхідно формулювати розширені відповіді на поставлені питання та перевіряти їх повноту і правильність за допомогою матеріалу лекцій та рекомендованої літератури.

Література

Основна: [4, 6, 7, 8, 11, 14, 17, 18, 20, 21, 22, 24, 26].

Додаткова: [11, 12, 13, 14, 15, 16, 20, 21, 24, 25, 26, 28, 29, 35, 38].