Сцена 6. Він та Вона

Диктор: Ще до особистого знайомства з Осипом Маковеєм Ольга Кобилянська вважала його людиною розуму. Біля нього багато творчих людей. Він незалежний. В нім було все, що імпонувало їй як людині, жінці, письменниці. Дружба з Маковеєм допомогла Ользі відчути себе справжньою письменницею. Тим більш, що він надзвичайно чуйно поставився до неї і багато робив для опублікування її творів.

Осип (читає): Коли я її побачив, стояла між бабським гуртом в салоні, затиснена в кут і мовчала. Виглядала так гарно і велично в темнім строю із гладко зачесаним волоссям… А очі, о милий Боже, що в неї за очі!.. З її білого личка сяють вони вогким блиском, темно-сині вони, а голос її, а голос її!..

Ольга (читає): Не знаю… Він такий дивний… ні, властиво, не дивний… але такий… А відтак: його очі! Я не знаю… але вони такі жаркі… палять так страшно! Ні, тепер уже я нічого не знаю.

(у бік, задумливо) Може написати до пана листа?

Осип: Може пані має написати листа до пана?

Ольга (читає): «Хоча я часом буваю на Вас дуже згірчена, але потому розумію, що Ви таки є gut, і знов пишу до Вас, про все, що в мене на душі намулилось. Але прошу, як отримаєте мого листа, не приходьте. Бо без нього прецінь не приходили. А я нічого від Вас не хочу вимушеного, це мене не тішить. Як можете, то відпишіть мені лучше»

Осип (читає): «Пані! Хоч би Ви не хотіли, то я відписати Вам мушу. Мені легше писати, як говорити: більше відваги маю, як не бачу адресатки перед собою – і тому пишу. Маєте Ви свої дві душі, маю і я. Одну про свято, а другу про будній день. Але як в тижні маємо більше буденних днів, ніж свят, так і в мене більше видко буденну душу, як святочну.

Я вам ще ясніше скажу. Я одного боявся і боюся, а іменно того, щоб Ви не були на мене ніколи не згірчені…»

Ольга: Пане Маковею, я лише прошу Вас, щоб Ви не покидали ангела своєї душі.

Ольга бере Осипа за руки. Він робить крок назад.

Ольга: Гніваєтеся?

Осип: Ні.

Ольга: Тоді дайте мені лапу Вашу ведмежу, велику – вашого робітника – і будьте gut…

Осип і Ольга потискають один одному руки і розходяться. Сцена 7. Епілог

Диктор: Вона знала – мрії не завжди сповнюються: вона так і не побачила море; сердечні рани загоюються, але не перестають боліти – ніколи не забувала вона своє кохання. І що все минає… І коли її життя скінчилося, почалося безсмертя, адже вона його заслужила…

Всі учасники дії виходять на сцену. Звучить фінальна музика.