1.1. Описові методи

Історичний метод дає змогу виявляти історичні факти і відтворювати на їх основі (звісно, уявно) історичний про­цес, розкривати логіку руху цього процесу. Історичний ме­тод передбачає вивчення розвитку об'єктів дослідження в хронологічній послідовності. Різновидом історичного мето­ду є порівняльно-історичний метод (інші назви: крос-куль-турний аналіз або компаративний метод), коли шляхом порівняння:

• виявляють загальне й особливе в історичних явищах, а також причини цих подібностей і розходжень;

• виявляють і зіставляють рівні розвитку досліджува­ного об'єкта; зміни, що відбулися; визначають тен­денції розвитку.

Для міжкультурних (крос-культурних) досліджень роз­ходжень і подібності окремих рис культури різних народів останнім часом широко застосовують прикладну статисти­ку. Це дає змогу виявити певні групи ознак і проектувати їх у минуле чи екстраполювати у майбутнє.

Ще одним різновидом історичного методу є архівне дослідження — дослідження існуючих історичних свідчень і документів, створених чи збережених іншими особами чи організаціями.

Біографічний метод передбачає дослідження подій на основі свідчень очевидця (очевидців) [3]. Цей метод, крім журналістикознавства, використовується і в суміжних сфе­рах пізнання: в теорії літератури, етнографії, історії, соціології, психології.

Епохальною для розвитку біографічного методу і всієї американської соціології вважається робота У. І. Томаса і Ф. Знанецького «Польський селянин у Європі і в Америці». Тут макросоціологічну проблему міграції розглянуто на прикладі економічних, культурних, релігійних і класових змін, які відбулися у селянських родинах і громадах польських емігрантів. Первинними даними були родинні листи, листи в різні організації та інші документи.

Використання біографічного методу вимагає дотриман­ня певних правил, щоб зібрана інформація була достатньою й панорамною:

-—„ 17 -

• історію життя однієї людини слід співвідносити з ча­сом і суспільством, в якому ця людина жила (живе);

• вивчаючи біографію конкретної особи, треба намага­тися дослідити динаміку суспільного й особистого життя цієї особи;

• необхідно осмислити поведінку людини в тих чи інших ситуаціях, розкрити мотивацію цієї поведінки; проаналізувати світоглядні позиції індивіда.

Ставлення науковців до біографічного методу неодно­значне, адже дослідник змушений покладатися лише на суб'єктивну думку очевидця подій. Суб'єктивність є у всьо­му: і в життєвому досвіді людини, і в її вчинках, і в оцінних судженнях, і у світогляді. А отже, таким відомостям можна і довіряти, і не довіряти. З іншого боку, історія життя однієї людини може мати велику цінність, оскільки завдяки дослідженню конкретних біографій можна «реконструю­вати» сприйняття тих чи інших історичних подій їхніми су­часниками.

Є три основні напрями біографічних досліджень:

• дослідження соціальних механізмів регулювання життя індивіда, соціальної зумовленості долі окремої людини;

• реконструкція соціального досвіду і його смислових структур, зокрема колективної історичної свідомості, субкультурних стильових форм;

• дослідження процесу соціалізації особистості та інтерналізації (засвоєння) культурних зразків [3].

Нині для біографічних досліджень стає характерним ро­зуміння біографічного матеріалу як соціального феномену. Біографії аналізуються з погляду розуміючої соціології та соціальної дії (історія життя як спосіб орієнтації у світі бу­денності) із залученням герменевтичнихпідходів [3].

У журналістикознавстві біографічний метод використо­вують для збирання свідчень, спостережень і спогадів оче­видців історичних подій, сімейно-історичних документів (листів, щоденників, сімейних записів, фото тощо).

Біографічний метод застосовують і для дослідження тих соціальних прошарків чи процесів, які важкодоступні для безпосереднього вивчення: замкнені релігійні секти, ув'яз­нені (особливо засуджені до страти) тощо. Досліджуючи такі феномени, можна звернутися до свідчень і розповідей членів відповідних соціальних груп (при цьому свідок може

_ із . ——. ,

виступати інкогніто). Ще одна сфера застосування біо­графічного методу — коли треба проаналізувати історію становлення окремої особистості, показати визначальні мо­менти професійного зростання людини тощо.

Дослідники, які звертаються до біографічного методу, найчастіше використовують біографічне інтерв'ю. Такі інтерв'ю бувають трьох видів:

• лейтмотивне інтерв'ю. Респондента відразу підводять до певної теми, а потім свідомо спрямовують розмову так, щоб респондент не дуже відхилявся від заданої теми;

• наративне інтерв'ю. Співрозмовника просять доклад­но розповісти історію свого життя у вільній формі, але в хронологічній послідовності подій;

• відкрите інтерв'ю. Інтерв'юер виступає в ролі зацікавленого знайомого, який у стилі повсякденної розмови ставить заздалегідь продумані запитання, які спрямовують бесіду в потрібному напрямку.

Використовуючи метод біографічного інтерв'ю, важли­во пам'ятати, що життя кожної людини неподільно пов'яза­не з процесами в оточуючому соціумі, а отже, долю окремої людини визначають:

• інтенціональні (внутрішні) процеси — життєві цілі, бажання, потреби, мотиви, поведінка в незвичних і небезпечних ситуаціях, реакція на нове тощо;

• інституціональні (зовнішні) процеси — послідовність освітніх кроків (дитсадок, школа, інститут), сімейний цикл, професійна кар'єра тощо [3].

Працюючи з історичними і біографічними документа­ми, дослідникові варто пам'ятати, що він має справу не з справжніми фактами, а лише з текстами, створеними людь­ми. Тому ці тексти можуть містити як реальні, так і вигадані події, оскільки люди, що їх створювали, залежали від різних обставин особистісного і соціокультурного характеру. Тре­ба пам'ятати, що будь-який «літописець» суб'єктивно оцінює історичних персон чи якісь події. А отже, ми маємо справу не з фактами, а з «вторинною» реальністю і не по­винні інтерпретувати наведені в історичних текстах дані як адекватний опис реальних подій минулого.

Класифікація потрібна, щоб з'ясувати зв'язки і зако­номірності розвитку досліджуваних об'єктів. Конкретною формою класифікації є групування. Групування дає змогу

19 -

поділити цілісну сукупність об'єктів чи даних на однорідні групи так, щоб розходження всередині групи були менші, ніж між групами. Проводячи групування, важливо забезпе­чити однорідність і порівнюваність ознак, за якими здійснюється розподіл.

Існує і перехресне групування (чи перехресна кла­сифікація) — зв'язування попередньо впорядкованих да­них за двома ознаками (властивостями, показниками) з ме­тою: 1) знайти якісь взаємозалежності, 2) визначити на­прям впливу одного явища (характеристики, властивості — тобто фактора) на інше (на досліджуваний параметр). Пе­рехресне групування може бути спрямоване на пошук тен­денцій чи на вивчення динамічних процесів, які відбува­ються в суспільстві.

Класифікація за певними ознаками і критеріями дає змогу виявити деякі загальні закономірності в різних яви­щах дійсності, окреслити можливі причинно-наслідкові зв'язки між різнорідними фактами. Щоправда, щоб довес-? ти наявність таких зв'язків, даних самої лише класифікації не достатньо — тут треба буде застосовувати інші методі! дослідження. Але саме класифікація дає змогу побачити чй| «запідозрити» наявність причинно-наслідкових залежно* стей.

Типологічний аналіз. Типологія — це метод (а також ре­зультат) наукового пізнання, наукової систематизації, кла­сифікації (зокрема газет, журналів, телерадіопрограм) на основі загальних для них ознак і властивостей. Метод тиао-логізації орієнтований на пошук стійких ознак і властивос­тей досліджуваних об'єктів. Наприклад, тип видання — це певний узагальнений образ, що повторюється в тій чи іншій мірі в групі реально існуючих органів масової інфор­мації. Центральне поняття типологічного методу — тип як модель, що відбиває деякі істотні ознаки певної кількості явищ, але свідомо ігнорує інші ознаки, які в цьому випадку вважаються несуттєвими.

Типологізація — виявлення подібності і розходження досліджуваних соціальних об'єктів чи явищ, пошук надійних способів їх ідентифікації, а також критеріїв групу­вання в межах прийнятої дослідником моделі. Результатом типологізації є виділення певних типів досліджуваних об'єктів чи явищ. Типологізація відрізняється від кла­сифікації. Адже «клас» — це та чи інша сукупність реальних

об'єктів, тоді як «тип» являє собою деякий ідеальний об'єкт, сконструйований дослідником на основі поєднання ряду

ознак.

Типологічний аналіз передбачає аналіз кожного видан­ня на фоні вже існуючих, розгляд досліджуваного ЗМІ з по­гляду т°^г°г^{чи має} видання свою нішу і наскільки точно в неї вписується, наскільки відповідає поточній масовоінфор-маційній ситуації. Типологізація періодичних видань, теле-і радіопрограм дає змогу прорахувати шляхи їх оптималь­ного позиціювання. Щоб зробити ЗМІ ефективним, попу­лярним і прибутковим, важливо правильно «вирахувати»

його тип.

Процедура типологічного методу полягає у виявленні і формулюванні деякого числа ознак досліджуваних об'єктів («диференціальних змінних»). Різні дослідники виділяють різну кількість факторів (ознак, основ, критеріїв), які дають змогу поєднувати видання в окремі групи, створювати уза­гальнені типологічні моделі [1 ].

Значущість тих чи інших типологічних критеріїв; змінюється відповідно до змін у соціально-економічній си­туації: якісь критерії стають провідними, інші втрачають своє колишнє значення. Наприклад, поділ газет за адміністративно-територіальною ознакою зберігається, але вже не є найголовнішим критерієм. Зберігається зна­чущість національно-мовних особливостей (згадаємо «газе-ти-дублі», які виходять двома мовами, або газети, де в одно-» му номері публікуються матеріали різними мовами).

Колишні типологічні моделі періодики не містили таких факторів, як кон'юнктура інформаційного ринку, видавець і засновник, власник, а нині врахування цих факторів дуже важливе для визначення типової модифікації видання. Кон­курентоспроможність видання, крім творчих факторів, за­лежить від наявності в нього друкарської бази, від доставки паперу в друкарню і готової продукції читачам, кількості» реклами, ціни за номер, наявності додаткових інфор­маційних послуг, виготовлення супутньої поліграфічної продукції тощо. Це теж треба враховувати у типологічному аналізі.

За такою типоформуючою ознакою, як характер інфор­мації та її інтерпретація, публікована інформація може бу­ти безоцінною і коментованою. Газета може мати на меті повідомляти про факти або ж неодмінно давати їм свою

оцінку. Обидва підходи мають право на існування, а від того, якому з них газета надає перевагу, залежить і її тип. Тут вар­то враховувати менталітет аудиторії. Якщо «західна модель журналістики» передбачає (чи принаймні декларує) уни­кання оцінок, то вважається, що наші читачі потребують не лише фактів, а й оригінальних коментарів [10].

Кон'юнктура інформаційного ринку тісно пов'язана з читацьким попитом. Редакції, шукаючи свою аудиторію, аналізують суспільну думку і намагаються врахувати ди­наміку масової свідомості. Склад аудиторії неоднорідний, змінилися мотиви звернення до ЗМІ, змінилася шкала цінностей, змінюються інформаційні потреби й інтереси.

ЗМІ намагаються мати зворотний зв'язок з аудиторією. Він може мати різні форми (читацькі листи, зустрічі з жур­налістами у громадських приймальнях чи на читацьких конференціях, телефонні опитування, «гарячі лінії» тощо). Проводячи періодично соціологічні дослідження реальної і потенційної аудиторії, газета може відповідно коригувати свою типологічну модель, вносити зміни у свою маркетин­гову стратегію.

Найголовнішими нині є такі типологічні ознаки, як внутрішня структура видання, набір жанрів, стиль і мова, географія матеріалів, авторський склад, специфічне оформлення [10].

Раніше рекламу не виділяли як типологічну ознаку, але нині її вплив на ринковий успіх ЗМІ важко переоцінити. Періодичність, обсяг і тираж хоча й належать до формаль­них ознак, але не втрачають своєї типологічної ролі.

Ефективність функціонування газети визначається її тематичною моделлю, стабільністю рубрик, різноманіттям тем (звичайно, виходячи з того, як розуміє редакція попит своїх читачів). Збільшується роль графічного дизайну, який унаочнює фірмовий стиль. Фірмовий стиль, репутація та корпоративна політика складають імідж видання.

Дослідження типології преси передбачають збирання емпіричний даних, опис різних типових модифікацій періодичних видань і, нарешті, вичленовування типів на підставі системи ознак і їхніх компонентів.

Класифікація видань як перший етап моделювання ЗМІ. Дослідження будь-якої системи як множини об'єктів чи явищ починається з класифікації. Є чимало кла­сифікацій періодичних видань за різними ознаками:

_ 22

ф за цільовим призначенням — громадсько-політичні або за специфічними інтересами (літературні, на­укові, різні хобі, релігійні течії тощо);

• за домінуючим тематичним спрямуванням — інфор­маційно-аналітичні, розважальні, спортивні, медичні, фінансові, освітні тощо;

• за цільовою аудиторією — масові або для спе­цифічних груп населення (дитячі, молодіжні, жіночі, для фахівців певної галузі тощо);

• за видавцем — державні, комунальні, акціонерні, приватні, а також видання певних організацій чи ус­танов (наприклад, журнал Національної академії наук України чи газета Партії Зелених);

• за адміністративно-територіальним рівнем — міські, районні, регіональні, загальнодержавні;

• за мовою повідомлень;

• за способом розповсюдження — змішаний (перед­плата плюс роздрібний продаж) або лише передплата (з поштовою чи кур'єрською доставкою або кабель­ними мережами).

Кожна з цих класифікацій має право на життя і викори­стовується для конкретних цілей. Основна ознака поділу обирається залежно від мети дослідження. Ознаки поділу, як правило, мають різне призначення і різні властивості і залежно від завдань дослідження можуть мати різну вагу, різний пріоритет.

Звісно, головною ознакою поділу мала би бути ауди­торія, адже саме з урахуванням її вподобань і характерис­тик добирається певна тематика, жанри, мова, оформлен­ня. Але поняття «читач» чи «аудиторія» є збірними, некон­кретними і не наочними. Тому найважливішими визначаль­ними ознаками вважають ті ознаки, які з одного боку тісно пов'язані з характеристиками аудиторії, а з другого — є конкретними і доступними для безпосереднього спостере­ження — це тематична спрямованість і цільове призначен­ня. Відповідні класифікації використовуються і паралельно (як дві різнозначні класифікації), і послідовно — поділ за Цільовим призначенням в межах тематичної класифікації і поділ за тематикою в межах класифікації за цільовим при­значенням. Наприклад, поділивши журнали за тематичним спрямуванням на громадсько-політичні, економічні, ме­дичні тощо, можна потім кожний тематичний клас поділити

23 -

Цілі власника видання

за цільовим призначенням — на наукові, професійні чи ма­сові [1].

Тип видання як модель. Залежно від завдань дослідження можна скласти кілька класифікацій ЗМІ за різними ознаками поділу: за адміністративно-територіаль­ною ознакою (всеукраїнські, регіональні, місцеві) і ці самі ЗМІ — за цільовою ознакою (громадсько-політичні, вузько-спеціалізовані, розважальні), за віковою ознакою цільової аудиторії (молодіжні, дитячі, для людей похилого віку). Ви­вчаючи сутність кожного з об'єктів, які в результаті кла­сифікації потрапили на один спільний рівень ієрархії (на­приклад, дослідивши всі місцеві розважальні молодіжні га­зети) можна зрозуміти, що їх об'єднує і чим вони відрізня­ються від інших [8; 10]. Тобто можна визначити основні ха­рактеристики певного типу видань, а отже, побудувати йо­го своєрідну модель.

Тип видання залежить від соціальних факторів — су­купності суспільних явищ і процесів різного характеру (політичних, економічних, культурних тощо). Типи видань змінюються, трансформуються, народжуються і зникають залежно від змін у суспільних процесах. Типологічні озна­ки — це основні ознаки, які характеризують внутрішню структуру певного типу видань і водночас дають змогу досліджувати зв'язки між типами.

На рис. 1 наведено приклад загальної схеми інфор­маційної моделі видання. На зміст цієї моделі впливають ко­мунікативна мета і концепція видання, що їх формує колек­тив (а радше, керівництво) видання. Комунікативна мета відповідає на запитання «Задля чого і для кого працює ви­дання?», а концепція — на запитання «Як ми досягнемо цієї мети?». Формуючи мету і концепцію видання, колектив пе­ребуває під впливом власника і соціально-економічної си­туації в суспільстві (як пам'ятаємо, не можна жити в суспільстві і бути вільними від нього). Концепція видання найтісніше пов'язана з інформаційною моделлю. За ана­логією концепція — це тісто, а інформаційна модель — це начиння, а разом і виходить більш-менш їстівний вареник, що його ковтає споживач.

Колектив видання

Соціально-економічні умови діяльності

Комунікативна мета видання (яку картину світу бажано сформувати в аудиторії)

політичні уподобання

тематичні переваги

ІНФОРМАЦІЙНА МОДЕЛЬ ВИДАННЯ

мовно-стильові особливості

жанрові переваги

постійний

набір

улюблених

тем

ідеологічні штампи,

стереотипи, забобони

I

особливості дизайну

мовні

штампи,

інтер-

текстуальність

СТЕРЕОТИПІЗАЦІЯ МИСЛЕННЯ АУДИТОРІГ

Рис. І. Блок-схема формування інформаційної моделі видання Позначення:

—► прямий вплив » зворотний вплив

Отже, інформаційну модель складають політичні уподо­бання видання, його тематичні і жанрові переваги, особли­вості мовно-стильової і візуальної подачі матеріалів. Ідео­логічні і мовні штампи, улюблені теми, інтертекстуальні пере­ваги в заголовках і в статтях — все спрямоване на формуван­ня в аудиторії запланованого сприйняття поданих матеріалів, на створення в неї запланованого стереотипу мислення, а відтак — і поведінки. Своєю чергою й аудиторія зі своїми упо­добаннями і стереотипами (в тому числі і сформованими ЗМІ) через зворотний зв'язок впливає на видання, коригую­чи його інформаційну модель (звісно, якщо видання має на меті комерційний успіх. Бо часто власник не переймається

- 24

25

смаками аудитори і має на меті оприлюднення певних по­глядів, незважаючи на їх «їстівність». Тоді видання є неприбут­ковим і цілком залежним від грошей і уподобань власника).

Сформувавши вибірку і визначивши перелік досліджу­ваних ЗМК, можна провести порівняльний аналіз за типо­логічними ознаками, який дасть змогу виявити чим і наскільки видання, згруповані в різні інформаційні моделі, різняться одне від одного і в чому вони схожі.

Для ґрунтовного наукового дослідження вичерпною є інформація, яка являє собою безперервні ряди спостере­жень за ЗМК і за різними факторами, які впливають на інформаційне середовище. Такі спостереження мали би здійснюватися на всій території країни і враховувати особ­ливості регіональних інформаційних ринків для забезпе­чення репрезентативності зібраних даних.

Література

1. Акопов А. И. Методика типологического исследования пери- одических изданий (На примере спеціальних журналов) — Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1985. — 95 с. ВА 444379.

2. Алексеева М. И. Газета в зеркале социологического анализа. — Л.: Лениздат, 1970. — 33 с. АО 194806.

3. Биографический метод в социологии: История. Методология. Практика. / Под ред. Е. Ю. Мещеркиной, В. В. Семеновой. — М.: Наука, 1994. — 148 с. ВА 559692.

4. Журавлев В. Ф. Нарративное интервью в биографических исследованиях // Социология: методология, методи, матема- тические модели. — 1993-94.—№3-4. — С. 34-43.

5. Западов А. В., Соколова Е. П. Тип издания как научная проб­лема и практическое понятие // Вести. Моск. унта. Сер. X, Журналистика, 1976. — № 2. — С. 49-59.

6. Качанов Ю. Политическая топология: структурирование по-литической действительности. — М.: Асі Магдіпет, 1995. — 223 с. ВА 599139.

7. Корнилов Е. А., Акопов А. И. Классификация в теории и прак-тике журналистики / Филологические зтюдн. Сер. Журнали­стика. — Ростов-на-Дону: Изд-во Ростов, ун-та, 1975. — 159 с. В 321838/3.

8. Льісакова И. П. Тип газети и стиль публикации. Опьіт социо-лингвистического исследования. — Л.: ЛГУ, 1989.

9. Мелещенко О. К. Паперові та електронні інформаційні мо­делі. — Київ: КНУ, 1995. — 168 с.

10. Семенова В. А. Качественнне методьі. Введение в гуманисти-ческую социологию. — М.: Добросвет, 1998.

- 26

ц. Татарова Г. Г. Типологический анализ в социологии. — М.: Наука, 1993. — 103 с. ВА 560678.

12. Типологизация изданий / Ред. А. 3. Мильчин. — М.: Всесоюз­ная книжная палата, 1990. — 231 с.

13. Томсон П. История жизни и анализ социальньїх изменений // Вопросьі социологии. — Т. 1. 1993. — № 1/2. — С. 129-138.

14. Тулупов В. В. Газета: маркетинг, дизайн, реклама. — Воро­неж, 2001.—320 с.

15. Тулупов В. В. Российская пресса: дизайн, реклама, типоло-гия. — Воронеж, 1996. — 112 с.

16. Ядов В. А Стратегия и методьі качественного анализа дан-ньіх // Социология: методология, методи, математические модели. — 1991. — № 1. — С. 14-31. Ж 68737.

1.2. Аналіз документів

Аналіз документів у журналістикознавстві чи не найпо­ширеніший метод дослідження. Документи аналізують у різних науках, часто розуміючи під документом не одне й те саме. Тому існують різні визначення документів, у яких робиться наголос то на зафіксованій інформації, то на ма­теріальному носієві, то на засобі фіксації інформації. Але найбільш виваженим є визначення, яке подане в ГОСТ 16487-83: «Документ — матеріальний об'єкт з інформацією, яка закріплена створеним людиною способом для її пере­дачі у часі і просторі» [цит. за 19]

Для цілей журналістикознавства цікава будь-яка інфор­мація, зафіксована в друкованому чи рукописному тексті, на фото- чи кіноплівці, на аналогових чи цифрових носіях, а також на інших матеріальних носіях.

Класифікації документів. Документи класифікують за різними основами. Наприклад, за способом фіксування інформації розрізняють письмові, іконографічні (кіно- фо­тодокументи, картини, креслення тощо) і фонетичні (магнітофонні записи, грамплатівки, СО-записи тощо). З іншого боку, можна поділити документи на обрані самим Дослідником (цільові документи) та інші документи (наявні матеріали). За ступенем персоніфікації документи поділя­ються на особисті і безособові. Особисті — це документи індивідуального обліку (листи, щоденники, заяви, медичні картки, мемуарні записи тощо). Безособові — статистичні чи інші архіви, матеріали преси, протоколи зборів тощо.

За джерелом інформації документи поділяються на пер­винні і вторинні. До первинних належать, наприклад, запи­си прямого спостереження. До вторинних — обробка да­них прямого спостереження, узагальнення чи опис на ос­нові первинних джерел; сюди ж належать реферати книг, звітів тощо, а також реферативні і деякі бібліографічні ви­дання. Можна класифікувати документи за змістом: напри­клад, літературні дані, історичні і наукові архіви, архіви соціологічних досліджень тощо.

Аналізуючи документи, варто пам'ятати, що надійність, справжність самого документа ще не означає, що наявні в ньому відомості є безперечно надійними і достовірними.

Різновидом аналізу документальної інформації є аналіз наукової літератури за обраним напрямом дослідження. Згідно з вимогами ВАК, наукова праця обов'язково має містити опис розвитку наукової думки й аналіз наявного стану досліджуваної наукової проблеми.

Огляд літератури за темою роботи є важливим методом збору інформації і для загальної розвідки теми, і для вису­вання власних гіпотез. При цьому перевагу слід віддавати саме науковій літературі, тобто тій, яка відповідає кри­теріям наукової якості (надійність, валідність, репрезента­тивність отриманих даних) і містить наукові теорії, побудо­вані із застосуванням наукових методів. Бо лише на дані за­вершених наукових теорій можна спиратися як на науково доведені факти. Дані і висновки інших типів публікацій (зо­крема, публіцистичних), які не відповідають критеріям на­уковості, можна розглядати лише як суб'єктивні погляди їхніх авторів або, в кращому разі, як гіпотези. На дані та­ких робіт у наукових працях не можна посилатися як на на­уково доведені факти.

У журналістикознавстві документи є головним джере­лом інформації, яку доповнюють дані опитувань, спостере­жень чи експериментів. Матеріали ЗМК (газети, журнали, програми радіо і телебачення, кінофільми) являють собою особливу групу документів.

Традиційні і формалізовані методи аналізу текстів. Журналістикознавці мають на меті отримати цілісне, об'ємне уявлення про тексти масової інформації. Для цього варто розглядати медіа-тексти з різних сторін: з погляду фунціонально-жанрової класифікації і типологічного опи-

- 28

функціональної стилістики та медіа-формату, застосо­вувати когнітивний і прагмалінгвістичний підходи тощо. Такий всебічний розгляд робить текстовий аналіз систем­ним, А^{ає ЗМ0Г}У Дослідити конкретні властивості медіа-текстів і водночас отримати узагальнену, логічну, структу-ровану картину, яка максимально повно відображає ре­альні властивості і характеристики цих текстів.

У медіа-текстах відбиваються всі нюанси сучасного мо-вовживання, зміни мовної норми, а отже, саме тексти ЗМІ є для журналістикознавців джерелом соціо-культурної інформації про певну країну в певний момент її історії.

До аналізу текстів можна підходити по-різному. Можна традиційно визначати тему й ідею, аналізувати образи, жанри, оцінювати використані автором мовно-стилістичні засоби тощо. А можна аналізувати твори й інакше.

Аналізуючи тексти, можна досліджувати і змісти ви­словлювань (їх створення і розуміння), і мовні форми. Для цього є різні міждисциплінарні підходи — теорія функціональних стилів, дискурсивний аналіз, герменевтич-ний аналіз, контент-аналіз, інтент-аналіз, критична лінгвістика (сгіїісаі ііпдиізіісз), лінгвокультурологія тощо. Ці підходи поєднують у собі лінгвістичні, соціокультурні, філософські, соціологічні і психологічні компоненти.

Одним із напрямів сучасного мовознавства є медіа-лінгвістика, яка має своїм предметом системне досліджен­ня функціонування мови у сфері масової комунікації, зок­рема розкриття механізмів лінгво-медійного впливу на ма­сову аудиторію.

У сучасній медіа-лінгвістиці поширені три напрями дослідження текстів засобів масової комунікації — рито­ричний, когнітивний і дискурсивний [33]. Перший напря­мок базується на традиційних уявленнях про риторику в медіа-комунікації. Досліджуються різні мовні засоби (мета­фора, антитеза, епітет, інверсія, порівняння, парцеляція то­що), які «пожвавлюють» медіа-текст і сприяють впливові на адресата. Цей напрям лежить у площині семантики і стилістики.

При когнітивниму підході дослідники розглядають, як у текстах чи в їх окремих компонентах відбиваються думки, Ментальність і світоглядна позиція автора, і як це впливає На свідомість адресата. Наприклад, метафору сприймають

— 29 -

не лише як прикрасу повідомлення, а радше як особливу форму висловлення думки, яка є найбільш ефективною для керування сприйняттям адресата. Адже метафора може ак­тивізувати емоції, а через емоції легше змінювати картину світу людини.

При дискурсивному підході в центрі уваги дослідників перебувають взаємозв'язки цього конкретного тексту з іншими публікаціями (наприклад, цього автора чи цього ча­сопису), залежність тексту від соціально-політичної ситу­ації в країні, від політичних уподобань автора (редакції). Наприклад, розглядають частотність вживання метафор, інтертекстуальність тощо. Тут досліджуються ті засоби, що їх владні кола (чиїми виразниками свідомо чи несвідомо є журналісти) використовують для підтримання своєї влади, а часто і для дезінформації громадян. Критичний аналіз медіа-дискурсу допомагає виявити і продемонструвати за­соби дезінформації і маніпуляції, показати як у тексті відбивається справжнє ставлення автора до описуваної проблеми.

Дискурсивний аналіз є порівняно новою науковою дис­ципліною. Різні спеціалісти з дискурсу досі не мають єдино­го підходу до свого об'єкта дослідження. Найбільш попу­лярним є аналіз побутового діалогу. Відомі також напрями, розроблені окремими вченими та їх послідовниками. Серед них можна відзначити дослідження інформаційного потоку (У. Чейф); вивчення зв'язків між граматикою та міжосо-бистісною взаємодією у діалозі (С. Томпсон, Б. Фокс і С. Форд); когнітивну теорію зв'язку дискурсу і граматики (Т. Гивон); експериментальні дискурсивні дослідження (Р. Томлин); стратегії розуміння (Т. ван Дейк); соціо­лінгвістичні (У. Лабов і Дж. Гамперс) та психолінгвістичні (М. Гернсбакер) підходи тощо. Метод дискурсивного аналізу є важливою складовою прикладної лінгвістики, зо­крема комп'ютерної лінгвістики, яка займається автома­тичною обробкою текстової інформації (машинним пере­кладом, автоматичним реферуванням, розробкою інфор­маційно пошукових систем, теорією кодування тощо) і створенням штучного інтелекту (36]. Останніми деся­тиліттями бурхливо розвиваються два специфічних варіан­ти дискурсивного підходу — критичний дискурс-аналіз і контент-аналіз.

Сучасний критичний аналіз політичного медіа-дискур-_су досліджує як особливості висвітлення міжнародних відносин (нерівність між державами), так і засоби відтво­рення соціальної, тендерної, расової чи етнічної нерівності. Тут виділяють два способи впливу на масову свідомість: відкриту пропаганду і приховану маніпуляцію. Домінуючу роль у реалізації обох способів у політичному дискурсі відводять метафорі. Такий аналіз передбачає використання теорії концептуальної метафори, досягнень функціональ­ної, прикладної і прагматичної лінгвістики.

До дискурсивного напряму можна віднести і досліджен­ня за методом контент-аналізу. Цей метод дає змогу зайня­ти більш об'єктивну позицію, досліджуючи тексти за суво­ро визначеними правилами. Тут є намагання розділити квалітативний (якісний) і квантитативний (кількісний) аналіз. У першому випадку дослідник віднаходить спільні закономірності медіа-комунікації без точного кількісного опису. Для квантитативного аналізу характерним є значний обсяг вибірки та інтерпретація статистичних закономірно­стей.

Доволі часто дослідник ставить перед собою різнопла­нові завдання. Тоді буває доцільним поєднувати зазначені методи з методами, характерними для суміжних наук (соціології, психології, політології, культурології тощо). Яс­кравий приклад такої потреби — це дослідження мов­леннєвого впливу.

Мовленнєвий вплив — це вплив різними мовленнєви­ми засобами на індивідуальну та/або колективну свідомість і поведінку. Крім власне мови в традиційному розумінні, поняття мовленнєвого впливу охоплює повідомлення, ство­рені засобами паралінгвістичних семіотичних систем (жес­ти, міміка, пози тощо), естетичних кодів (наприклад, стилістичні коди чи інтертекстуальність), а також, у разі текстової комунікації, засоби графічного оформлення текс­ту (шрифти, інфографіка, дизайн) [36]. Отже, досліджуючи Мовленнєвий вплив, треба методами різних наукових відга­лужень (лінгвістичних і паралінгвістичних) вивчити, що со­бою являють і як функціонують елементи перерахованих знакових систем, і як їх ефективніше використовувати для створення повідомлень, спроможних впливати на свідо­мість і поведінку реципієнтів. А до того ж, щоб науково до-

- ЗО

стовірно визначити міру ефективності мовленнєвого впли­ву, треба додатково застосувати, як мінімум, методи соціології (опитування чи моніторинг) і практичної психо­логії (квазіексперимент чи перцептивні тести).

У психолінгвістиці порівняно недавно почали викори­стовувати психіатричний і психоаналітичний аналіз текстів, мотиваційний, емоційно-лексичний, фоно- і кольоросеман-тичний аналізи, а також діагностику мета-програм [4].

Більшість психологічних особливостей людини відобра­жається в особливостях її мови: граматичних (перевага відмінків, часових форм, форм стану) і лексичних (напри­клад, переважне вживання конкретного слова з ряду си­нонімів). На аналізові таких лінгвістичних особливостей побудовані так звані «проективні» системи психіатричної і психологічної діагностики, зокрема Тематичний Апперцеп­тивний Тест (ТАТ) і його численні модифікації.

Психіатричний аналіз зіставляє текст із характеристи­ками осіб, що мають ту чи іншу акцентуацію (переважну спрямованість) — параноїдну, демонстративну (істероїдну), депресивну, збудливу, гіпертимну. Так, психіатричний аналіз художньої літератури дав можливість російському психолінгвістові В. Бєляніну [5] виділити кілька типів текстів: «світлі» (параноїдна акцентуація), «темні» (епілеп-то'ідна акцентуація), «красиві» (демонстративна акценту­ація), «веселі» (маніакальна акцентуація), «сумні» (депре­сивна акцентуація). Логічно припустити, що вибір люди­ною тих чи інших лексичних і граматичних варіантів зале­жить від психологічних особливостей цієї людини. Отже, проаналізувавши текст, можна реконструювати картину світу автора і більш-менш точно визначити його психо­логічний тип. Тобто, виходячи з мови персонажів, можна «поставити діагноз» — і їм, і авторові.

Психоаналітичний аналіз оцінює наявність у тексті слів, які належать до сексуальної символіки, до прихованої агре­сивності тощо. Мотиваційний аналіз визначає вираженість у тексті предикатів мотивації за чотирма групами мотивів: фізіологічні, влади, особистих досягнень і приналежності. Емоційно-лексичний аналіз дає змогу оцінити емоційну на­сиченість тексту, структуру оцінки за найбільш значущими емоційно-оцінними критеріями, а отже, визначити емоціо-генність тексту. Фоно- і кольоросемантичний аналіз вияв-

ляє неусвідомлювані фонетичні, ритмічні, колірні, _соціативні та інші емоційні компоненти тексту. Діагности­ка мета-програм передбачає оцінку задіяних у тексті ка­налів репрезентації; аналіз суб'єктивної організації просто­ру, часу і руху; оцінку мовного втілення категорії «свій / чу-_жий» тощо.

Разом усі зазначені підходи являють собою набір універсальних семантичних ознак.

Контент-аналіз досліджує значеннєвий зміст тексту, морфологічний — його зовнішню форму. Ці методи при­датні і для дослідження розмовної мови об'єкта інтересу. Спільне їх використання дає змогу доволі повно намалюва­ти психологічний портрет автора тексту. Такий аналіз ба­зується на кількох принципах психологічного плану:

• кожна людина індивідуальна, а отже, створюючи якийсь текст, вона обов'язково привнесе в нього щось особисте, тобто інформацію про саму себе (про своє життєве кредо, досвідченість, професійний і за­гальноосвітній рівень). Завдання в тому, щоб пра­вильно розшифрувати приховане між рядків;

• будь-який текст відбиває поточний стан автора, його психіки й емоцій. Кожна людина проектує себе на те, що пише. От чому важко ідентифікувати тексти, на­писані формалізованою казенною мовою. Чим текст ближче до стереотипу, тим важче зрозуміти сутність його автора. І навпаки, чим далі текст відходить від шаблона, тим більше різної інформації про його авто­ра можна одержати.

При цьому варто пам'ятати, що будь-які припущення, базовані на використанні таких методик, завжди мають ви­нятково ймовірнісний характер. Тому не варто робити на їх підставі глобальні висновки і будувати математично точні і Далекосяжні прогнози.

Контент-аналіз. Оскільки мета аналізу — формалізація змісту і засобів його вираження, потрібна адекватна мова °пису, адекватний інструментарій. Найпридатнішим інструментарієм для цього можна вважати контент-аналіз (аналіз змісту) писемних творів. Його можна віднести до кількісно-змістових методів дослідження. Він передбачає пошук у тексті мовних індикаторів (одиниць аналізу) пев­них змістових понять (категорій аналізу), визначення час-

тоти вживання індикаторів, оцінювання співвідношення з іншими одиницями і зі змістом усього твору.

Отже, контент-аналіз — це метод збирання кількісних даних про досліджуване явище чи процес, які містяться в документах. Тут під документом розуміється все написане чи вимовлене, все, що стало комунікацією. Контент-аналізові піддають книги, газетні чи журнальні статті, ого­лошення, телевізійні виступи, кіно- і відеозаписи, фото­графії, гасла, етикетки, малюнки, інші твори мистецтва, а також, зрозуміло, й офіційні документи.

Контент-аналіз — це статистична (квантитативна) се­мантика і метод для об'єктивного кількісного аналізу змісту комунікації. Просто частота появи того чи іншого слова, чи теми, мало про що свідчать. Набагато інформативнішими є не абсолютні, а відносні частоти, що обчислюються як відношення абсолютної частоти до довжини аналізованого тексту. Під довжиною тексту розуміють кількість слів у ньому, кількість речень, абзаців тощо. Категорією виступає набір слів, об'єднаних на певній підставі. За допомогою ка­тегорій у контент-аналізі представлені певні концептуальні утворення. Контент-аналіз текстів з використанням кате­горій іноді називають концептуальним аналізом.

За допомогою контент-аналізу можна:

• проводити порівняльний аналіз, якщо розглядати тек­сти, створені різними джерелами;

• аналізувати динаміку певного явища, якщо розгляда­ти упорядкований в часі набір текстів одного дже­рела.

Отримані у такий спосіб результати можна використо­вувати для побудови моделей і розробки прогнозів.

Іноді контент-аналіз поділяють на якісний 1 кількісний. Основа кількісного контент-аналізу — частота появи в до­кументах певних характеристик змісту. Для якісного кон­тент-аналізу цікавим є сам факт наявності чи відсутності в тексті однієї чи кількох характеристик змісту. Проведення якісного контент-аналізу може відбутися на будь-якій фазі проведення кількісного контент-аналізу — тоді для оцінок результатів запрошують експертів.

Відносні частоти дають змогу порівнювати два і більше текстів, але іноді можна зробити висновок на основі аналізу лише одного тексту.

_ 34 — * :

Науковці звертають увагу на спільну вживаність слів оізних категорій. Наприклад, для кожного речення тексту ми можемо з'ясувати, слова яких категорій у ньому зустрічаються. Після цього можна підрахувати звичайний коефіцієнт кореляції, який характеризуватиме силу зв'язку _між категоріями і знак цього зв'язку. Може виявитися, що для деяких категорій спостерігається тенденція спільного вживання, а для інших — ні. Наприклад, газетна стаття, в якій спостерігається спільне вживання категорій «уряд» і «негатив». У деяких випадках це може бути відображенням свідомої позиції автора статті, а в деяких — відбуватися на рівні авторської підсвідомості. Вивчення зв'язків між кате­горіями значно розширює коло завдань, що їх може вико­нувати контент-аналіз.

Основне завдання контент-аналізу діагностичне: на ос­нові масиву текстів реконструювати картину світу автора (газети, телеканалу тощо), виділити значущі елементи опи­су тем та інтерпретувати їх.

Однією з найважливіших проблем у методології кон­тент-аналізу є процес категоризації. Саме набір категорій задає концептуальну сітку, в термінах якої аналізується текстовий потік. При цьому величезне значення має людський чинник, а саме індивідуальні якості дослідників, їхній рівень знань.

Основні етапи контент-аналізу в загальному випадку такі:

• формулювання мети і програми дослідження;

• визначення вибірки (репрезентативної частини текстів, достатньої для аналізу всього масиву досліджуваних публікацій);

• визначення єдиного семантичного тлумачення клю­чових понять дослідження;

• визначення одиниць аналізу;

• складання робочого документа, кодованої картки й інструкції кодувальникові (людині, яка буде працю-

| вати з текстом, фіксувати частоту вживання одиниць

$■ аналізу);

• складання кошторису дослідження;

• комп'ютерна обробка даних;

• пред'явлення результатів дослідження. ^ Основні процедури контент-аналізу:

1. Перший крок операціоналізації — виявлення кате-

горій (значеннєвих одиниць) аналізу. Категорії аналізу оби­раються на основі робочої гіпотези і завдання дослідження. Категоріями можуть бути:

а) поняття, виражені в окремих термінах;

б) тема, виражена в тексті;

в) суспільна подія, офіційно зареєстрований факт, випадок;

г) позиція автора аналізованого текстового матеріалу.

При цьому, якщо за категорії аналізу буде прийнято за­надто загальні (абстрактні) поняття, то це призведе до по­верховості аналізу тексту, а якщо категорії будуть занадто конкретними, то їх виявиться занадто багато. Тому дослідники прагнуть, щоб категорії аналізу були:

• доречними, тобто відповідали розв'язанню дослід­ницьких завдань;

• вичерпними, тобто достатньо повно відбивали зміст основних понять дослідження;

• взаємовиключними, тобто, щоб різні категорії не містили той самий зміст;

• надійними, тобто не спричиняли би розбіжностей між дослідниками з приводу того, що треба відносити до тієї чи іншої категорії.

2. Другий крок операціоналізації — виділення одиниць аналізу (одиниць підрахунку), тобто мовних індикаторів шуканих категорій, групування лексем у групи з приписа­ним спільним значенням.

Наприклад, якщо в текстах промов поважного держав­ного діяча ми досліджуємо категорію: власна відпові­дальність, то одиниці підрахунку (мовні індикатори) можна виділити так:

Мовні індикатори наявності шуканої категорії в тексті (підраховуються зі знаком +) — це активні граматичні кон­струкції (я роблю те, що вважаю за потрібне; я іноді можу помилятися і под.). Мовні індикатори відсутності шуканої категорії (підраховуються зі знаком —) — пасивні грама­тичні конструкції (мені заважають; мені не вистачає по­вноважень, розуміння не спостерігається; розпорядження не виконують як слід тощо).

Одиницею аналізу може бути: слово, речення, тема, ідея, автор, персонаж, соціальна ситуація, або навіть части­на тексту, об'єднана чимось таким, що відповідає змістові категорії аналізу.

3. Визначення вибіркової сукупності. Наприклад, тексти ного друкованого видання за певний період (якщо зав­ данням є дослідити, скажімо, політичну спрямованість цього видання у певний період) або публікації певного автора (як­ що гіпотеза дослідження стосується цього автора) тощо.

4. Розробка таблиці контент-аналізу (процедура дослідження).

5. Обробка масиву даних (вручну чи на комп'ютері). Оцінювання міри присутності (в абсолютних і відносних величинах) категорій у досліджуваних текстах, визначення взаємозв'язків між ними.

6. Складання підсумкових звітних документів (просто інформація або якісний аналіз).

Якщо є потреба в точній кількісній оцінці ступеня вира-женості тієї чи іншої категорії, будують її семантичну шкалу. За допомогою семантичної шкали кожній одиниці підрахун­ку ставиться у відповідність число, яке називається її шкало-вим значенням. Прикладами семантичних шкал можуть бути відомі п'ятибальні шкали політичної орієнтації [28]:

«ліві(ї) —лівоцентристи(2) — центристи(З) — право-центристи (4) — праві(5)»

або

«реакціонери(І) — консерватори(2) — помірні(З) — ліберали(4) — радикали(5)»

або для наших національних реалій:

українофоб (1) — «інтернаціоналіст» (2) — прагматик (3) — «національно свідомий» (4) — націонал-радикал (5).

Використання двох чи кількох семантичних шкал дає змо­гу створити семантичний простір. Отримані за допомогою таких шкал оцінки мають вигляд рейтингів — розсортованих У порядку збільшення чи зменшення кількісних характерис­тик об'єкта. Наприклад, лідера «Нашої України» В. Ющенка можна схарактеризувати так: правоцентрист (4) — ліберал И) — «національно свідомий» (4). Семантичне шкалування є ³Ручним способом перетворення якісної інформації в кількісну, тобто дає можливість представляти гуманітарні знання у формі, що її може обробляти комп'ютер.

Заздалегідь продуманий і певним чином побудований семантичний простір дає змогу описати різні рівні свідо­мості (як когнітивні, так і афективні), зафіксувати осо-"Истісні (суб'єктивні) смисли оцінюваних соціальних

об'єктів. Найбільш придатним методом для побудови се­мантичного простору вважається метод семантичного ди­ференціалу, запропонований Ч. Осгудом [24].

Завдяки контент-аналізові можна отримати достатньо об'єктивний результат, а крім того, зробити зміст тексту «вимірюваним» і придатним для статистичної обробки.

Звісно, кількісні показники тексту часто залежать не лише від автора, а й від контексту. Справді, про що буде свідчити контент-аналіз політико-економічних текстів ук­раїнських газет чи теленовин на провідних телеканалах? Зрозуміло, що в умовах політичної заангажованості й обме­жених можливостей висловлювання власних думок кон­тент-аналіз текстів пресового чи телевізійного автора не виявить особистих поглядів цього автора чи коментатора. Оскільки автора змушують (і він погоджується) публікува­ти й подавати в ефір упереджений добір повідомлень (ак­цент на одних подіях і замовчування інших) і тенденційну подачу фактів. Усі ці прийоми є засобом прихованого впли­ву на свідомість читачів-глядачів, інструментом маніпу­ляції, а отже, можуть бути індикатором політичної позиції власників газети чи телеканалу. Але тут мова вже йде не про контекст повідомлення, а про соціально-політичний контекст у суспільстві.

Отже, бажано поєднувати в наукових журналістських працях традиційні для гуманітарних дисциплін якісно-опи­сові методи вивчення текстів з кількісно-змістовими — та­кими, як контент-аналіз, — для верифікації та доповнення традиційних досліджень, а також для покращення доказо­вості наукових розвідок.

Контент-аналіз преси потребує порівняно великих вит­рат часу і засобів, тому можна використовувати і метод ек­спрес-аналізу. В його основі лежить кількісний підрахунок змістовних елементів тексту (факт, конфлікт, аргумент, те­ма, узагальнення), а також облік якісних характеристик публікацій (відповідність меті, інформативність, акту­альність, доказовість, конструктивність). Як і при контент-аналізі, ці характеристики тексту кодуються, позначаються певною цифрою і потім при читанні тексту дослідник їх фіксує.

Контент-моніторинг. З появою текстів в електронному вигляді розвивається контент-аналіз інформації великих

бсягів — баз даних та інтерактивних медіа-засобів. Для ав-оматизованого пошуку інформації в Інтернеті застосову-_юТЬ моніторинг ресурсів, який грунтується на контент-аналізі й має назву контент-моніторинг. Поява такого різновиду контент-аналізу спричинена насамперед потре­бою систематичного відстеження тенденцій і процесів у постійно оновлюваному інформаційному середовищі. Кон­тент-моніторинг являє собою змістовий аналіз інфор­маційних потоків, який відбувається постійно протягом тривалого часу і має на меті отримання певних якісних і кількісних зрізів. При цьому сучасні методи контент-аналізу дають змогу здійснювати не лише аналіз значення текстів (статистична семантика), а й аналіз значення сим­волів (семіотика), в тому числі контент-аналіз зображень. Контент-моніторинг лежить в основі системи автоматич­ного реферування [16].

Традиційне «політичне» використання контент-аналізу доповнюється новими напрямами: наука і виробництво, соціальна сфера, економіка, культура тощо. Розвивається новий напрям контент-аналізу — Баїа Міпіпд (дослівно «розкопка даних»), призначений для виявлення в потоці да­них нових знань.

Останнім часом пізнавальні можливості контент-аналізу розширюються; цей метод дедалі ширше використовують не лише для опису, а й для якісно нової інтерпретації змісту текстових повідомлень. За допомогою контент-аналізу роз­робляють так звані «сітки смислових категорій» досліджу­ваних текстів. Такі сітки дають змогу визначити закладені в тексті цінності, установки, моделі поведінки, виявити, які норми впроваджуються у свідомість реципієнтів. Якщо при Цьому знати, на кого зорієнтоване те чи інше повідомлення, то, враховуючи характеристики цільових груп, можна спро-гнозувати ефективність його впливу.

Отже, контент-аналіз можна використовувати:

• як основний метод, спрямований на отримання важ­ливої інформації про досліджуване явище;

• як один із методів у комплексі з іншими;

• як допоміжний метод чи процедуру обробки даних, отриманих в інших дослідженнях.

За його допомогою встановлюють міру ефективності політичних слоганів і пропаганди, вивчають стереотипи

свідомості різних соціальних груп, виявляють відмінності в трактуванні певної події різними ЗМІ тощо. Цей метод ак­тивно використовують представники різних соціогу-манітарних наук (історики, політологи, психологи, юристи, мовознавці, літературознавці, економісти, педагоги та ін.), коли намагаються встановити об'єктивні ознаки різно­манітних людських комунікацій.

Контент-аналіз не перекреслює потребу звичайного (тобто змістовного) аналізу документів. Ці методи допо­внюють одне одне, їх поєднання поглиблює розуміння змісту будь-якого тексту, оскільки контент-аналіз дає змогу віднайти те, що може випасти з поля зору при традиційно­му вивченні документів.

Література

1. Арапов М. В. Квантитативная лингвистика. — М.: Наука, 1988.— 184 с. ВА 475263.

2. Артемьева Е. Ю. Семантические измерения как модели // Ве-стник МГУ. — 1991. — № 1.

3. Баранова Т. С. Психосемантические методи в социологии // Социология: методология, методи, математические модели. — 1993/1994. — № 3/4. — С. 553-564. Ж 68737.

4. Белянин В. П. Введение в психолингвистику. — М.: ЧеРо, 2001.—128с. ВА607412.

5. Белянин В. П. Основи психолингвистической диагностики: модели мира в литературе. — М.: Тривола, 2000. — 248 с.

6. Белянин В. П. Психолингвистические аспекти художествен-ного текста. — М.: МГУ, 1988. — 128 с. ВА 480085.

7. Богомолова Н. Н. Соціальная психология печати, радио, теле-видения. — М.: МГУ, 1991. — 125 с. ВА532941.

8. Богомолова Н. Н., Стефаненко Т. Г. Контент-анализ: Спец-практикум по социальной психологии. — М.: МГУ, 1992. — 63 с. ВА 552961.

9. Василевич А. П. Исследование лексики в психолингвистиче-ском зксперименте. — М.: Наука, 1987. — 138 с.

10. Добросклонская Т. Г. Вопросн изучения медиатекстов (опит исследования современной английской медиаречи). — М.: МГУ, 2000. — 288 с.

11. Долинин К. А. Интерпретация текста. — М., 1985.

12. ЕсинА. Б. Принципи и приеми анализа литературного произ-ведения. — М.: Флинта: Наука, 2002. — 248 с. ВА 636540.

13. Жолковский А. К. Инвенции. — М.: Гендальф, 1995. — 248 с. Шифр НБУВ: ВА 565428.

14. Жолковский А. К, Щеглов Ю. К. Работн по позтике внра-зительности: Инвариантн —Тема—Приемн —Текст: Сб. ста-

- 40

тей / М. Л. Гаспаров (авт. предисл.). — М.: Прогресе, 1996. — 343 с. - Шифр НБУВ: ВА 573447.

15. Калачева С. В. Методика анализа сюжета и композиции лите­ратурного произведения. — М.: МГУ, 1973. — 95 с. ВА 219121.

16. Квадратура еммела: Французская школа анализа дискурса: Пер. с фр. и португ. / Патрик Серио (сост.,общ.ред.,вступ.ст.и коммент.) Ю. С. Степанов (авт. предисл.). — М.: Прогресе, 1999. — 416 с. Шифр НБУВ: ВА592487.

17. Клигер С. А, Косолапов М. С, Толстова Ю. Н. Шкалирование при сборе и анализе социологической информации. — М.: Наука, 1978. — 112 с. В А 324201.

18. Костенко Н. В. Контент-анализ // Социологический справоч-ник / Под ред. В. И. Воловича. — К.: Политиздат Украиньї, 1990.— 382 с. АО 254325.

19. Костенко Н. В., Іванов В. Ф. Досвід контент-аналізу: Моделі та практики: Монографія. — К.: Центр вільної преси, 2003. — 384 с.

20. Ландз Д, Литвин А. Феномени современньк информацион-ннх потоков // Сети и бизнес. — 2001. — № 1.

21. Методи сбора информации в социологических иселедовани-ях [В 2 кн.) / Отв. ред. В. Г. Андреенков, О. М. Маслова. — М.: Наука, 1990 — Кн. 2: Организационно-методические пробле­ми опроса. Анализ документов. Наблюдение. Зксперимент. — 223 с. В 337065/2.

22. Новиков А. И. Семантика текста и ее формализация. — М.: Наука, 1983.

23. Петренко В. Ф. Введение в зкепериментальную психосеман-тику: исследование форм репрезентации в обнденном созна-нии. — М.: МГУ, 1983.

24. Петренко В. Ф. Психосемантика сознания. — М.: МГУ, 1988

25. Принципи и методи семантических иселедований. — М.: На­ука, 1976. — 379 с. ВА 291976.

26. Психолингвистические проблеми массовой коммуникации / Отв. ред. А. А. Леонтьев. — М.: Наука, 1974. — 147 с. ВА250883.

27. Психолингвистические проблеми семантики и понимания текста. — Калинин: Калин, гос. ун-т, 1986. — 167 с. ВА 449431.

28. Сорокин Ю. А. Психолингвистические аспекти изучения текста. — М.: Наука, 1985 — 168 с.

29. Тернер Р. Сравнительний контент-анализ биографий // Во­проси социологии. — 1992. — № 1. — С. 121 - 133.

30. Толстова Ю. Н. Анализ социологических данньк: методоло­гия, описательная статистика, анализ связи между номиналь-ннми признаками. — М.: Научннй мир, 2000. — 346 с.

31. Ушакова Т. Н., Павлова Н. Д, Латннов В. В., Цепцов В. А., Алексеев К. И. Слово в действии. Интент-анализ политиче-ского дискурса. — СПб.: Алетейя, 2000. — 316 с. Шифр НБУВ: АО260790.

32. Федотова Л. Н. Контент-аналитические исследования

41 -

средств массовой информации и пропаганди. — М.: МГУ, 1988.— 77 с. ВА 495824.

33. Чудинов А. П, Будаев 3. В. Дискурсивное направление в за-рубежной медиалингвистике // Проблеми образования, на­уки и культури. — 2006. — Вип. 20. — № 45.

34. Шахнарович А. М. Проблеми психолингвистики. — М.: На­ука, 1987. — 278 с.

35. Злекторальние технологии и президентские вибори / Сост. В. Мошняга. — Кишинєв: САРТЕЗ, 2000. — 189 с.

36. Знциклопедия «Кругосвет»® // ЬПрУ/уууууу.кгиаозуеІги

37. Зткинд А. М. Опит теоретической интерпретации семанти-ческого дифференциала // Вопроси психологии. — 1979. — № 1. • Ц

1.3. Спостереження

Спостереження — це пряма реєстрація подій очевид­цем. Спостерігач або самостійно спостерігає події, що відбуваються, або користується даними спостережень інших осіб (чи приладів).

Під час спостереження дослідник стикається з об'єктив­ними і суб'єктивними труднощами. До об'єктивних труд­нощів можна віднести те, що в суспільних науках дослідник часто має справу із ситуаціями чи явищами соціального жит­тя, які не можна точно відтворити. Щодо суб'єктивних труд­нощів, то дослідник під час спостереження зіштовхується з людськими емоціями, зі складними чи навіть конфліктними міжособистісними стосунками. На якість отриманої первин­ної інформації можуть вплинути суб'єктивні оцінки людей, їхні ціннісні орієнтації, інтереси, установки, стереотипи то­що. Крім того, люди можуть змінити свою поведінку, якщо довідаються, що за ними спостерігають.

Спостереження не є пасивним актом фотографічного відображення реальності дослідником, оскільки все, що він бачить і чує, проходить крізь його свідомість. Вплив устано­вок, стереотипів і досвіду спостерігача може призводити до упередженості, до суб'єктивних перекручувань спостере­жуваного явища. Вподобання, припущення, звичні способи сприйняття дослідника можуть «програмувати» спостере­ження, фокусуючи увагу спостерігача лише на певних фрагментах спостережуваного явища.

Тобто, якщо підходити строго, метод спостереження не

можна вважати достатньо верифікованим (верифікація — перевірка, підтвердження теоретичних положень експери­ментальними даними [11, 210]). Це спричинене специфікою об'єкта дослідження — людського суспільства, а також суб'єкта дослідження — людини-спостерігача.

Виходячи з цих особливостей, спостереження як са­мостійний метод краще застосовувати в таких досліджен­нях, які не вимагають репрезентативності даних (напри­клад, у попередніх наукових розвідках), а також тоді, коли інформацію не можна отримати ніякими іншими методами.

Класифікація спостережень. Метод спостереження класифікують:

• за ступенем формалізації (структуроване і неструкту-роване);

• за місцем проведення (польове і лабораторне);

• за регулярністю проведення (систематичне і несисте­матичне) ;

• за позицією спостерігача в дослідженні (включене і невключене).

У структурованому (науковому, контрольованому) спо­стереженні спостерігач фіксує події за заздалегідь розроб­леним планом, за чітко заданою процедурою. У неструкту* рованому (простому, неконтрольованому) — веде спостере­ження вільно, орієнтуючись лише на загальні уявлення про ситуацію.

Польове спостереження передбачає роботу дослідника в реальних умовах, а лабораторне — у сконструйованих дослідником ситуаціях.

Систематичне спостереження передбачає досліджен­ня тієї чи іншої ситуації у певні, заздалегідь визначені періоди часу, а несистематичне дозволяє спонтанність у виборі часу спостереження.

У невключеному спостереженні спостерігач перебуває за межами спостережуваної ситуації і не входить у контакт з учасниками події. Він цілком усвідомлено займає ней­тральну позицію, намагаючись не втручатися в хід того, що відбувається. Цей вид спостереження найчастіше викорис­товується для опису соціальної атмосфери (наприклад, на­вколо виборів, різних суспільних акцій, соціально-еко­номічних реформ і под.). Включене спостереження передба­чає участь дослідника в самій ситуації. Він іде на це свідомо,

- 42

43 -

змінюючи, наприклад, професію чи «занурюючись» у певну соціальну групу для того, щоб зсередини дослідити об'єкт.

«Зміна професії» можлива, якщо журналіст упевнений у тому, що своїми непрофесійними чи некваліфікованими діями він не нанесе людям ні фізичного, ні морального збитку. Журналіст не може видавати себе за таку людину, чия діяльність тісно пов'язана з життям, здоров'ям, ма­теріальним благополуччям людей. Тому співробітникам ЗМІ протипоказано представлятися лікарями, юристами, суддями, працівниками державних служб і под. Такі забо­рони передбачені і нормами журналістської етики, і стаття­ми кримінального кодексу.

Одна з модифікацій включеного спостереження нази­вається стимулююче спостереження. Цей метод передба­чає вплив дослідника на події, які він спостерігає. Дослідник створює певну ситуацію, для того щоб стимулювати події. Це дає можливість оцінити реакцію на таке втручання.

Вимоги до спостерігачів. Чи варто спостерігачеві втру­чатися у спостережуваний процес? Відповідь на це запитан­ня залежить від мети дослідження. Якщо мета дослідження — описати й проаналізувати (діагностувати) ситуацію, то втручання спотворить картину і може призвести до небажа­ного для дослідження перекручування інформації.

Спостерігач повинен сприймати досліджуваний об'єкт безсторонньо, не втручатися в природний хід подій, зокре­ма не задавати спостережуваним ніяких запитань. Спо­стерігач має поводитися так, щоб на нього звертали якнай­менше уваги; йому не можна яскраво одягатися, екстрава­гантно поводитися, демонструвати свою зацікавленість досліджуваними подіями. Він повинен мати стійку психіку, флегматичний темперамент, терпіння і стійкість, здатність зберігати спокій при різких змінах ситуації.

Щоб домогтися мінімальних помилок при діагностично­му спостереженні, дослідник має зробити так, щоб люди не знали, що за ними спостерігають. Інший спосіб убезпечити дослідження від перекручувань — створити неправильне уявлення про мету спостереження. Щоб домогтися правди­вості інформації, дослідникові краще не демонструвати своїх цілей, особливо тоді, коли люди, довідавшись про справжню мету спостереження, можуть неправильно її витлумачити.

— 44

Якщо ж мета дослідження — виробити певні уп­равлінські рішення, то втручання буде корисним, оскільки дасть змогу змінювати хід подій та оцінювати отримані ре­зультати. Саме таким цілям служить стимулююче включене спостереження.

Розглянемо докладніше вимоги і процедури наукового спостереження, оскільки саме такий вид спостереження використовується в наукових дослідження. Наукове спо­стереження:

• керується конкретною дослідницькою метою і чітко сформульованими завданнями;

• проходить планомірно, систематично, за заздалегідь обміркованою процедурою;

• проводиться не лише для збирання фактів, а й для по­будови узагальнюючих суджень;

• надійність і точність спостереження постійно контро­люються;

• дані наукового спостереження фіксуються в прото­колах (щоденниках) за певною системою й перевіря­ються на обгрунтованість і стійкість.

Переваги наукового спостереження порівняно з опиту­ванням:

• не залежить від бажання об'єкта співпрацювати;

• не залежить від здатності досліджуваних до словесно­го вираження суті справи;

• можна спостерігати неусвідомлювану поведінку об'єкта;

• можна врахувати навколишню ситуацію (контекст), особливо якщо спостереження проводиться за допо­могою приладів.

Спостереження має такі недоліки:

• важко забезпечити репрезентативність;

• можлива суб'єктивність оцінок спостерігача;

• поведінка об'єктів може відрізнятися від природної, як­що спостереження відкрите (ефект спостереження).

Форми наукового спостереження:

• за характером оточення: польове (процеси проходять у природній обстановці) чи лабораторне (проводить­ ся в штучно створеній ситуації). Перевага першої форми полягає в природності поведінки спостережу­ ваного. Друга форма дає змогу підтримувати більш

45 -

стабільні умови спостереження й уможливлює засто­сування технічних засобів;

• за місцем спостерігача: з особистою участю дослідни­ка чи спостереження збоку;

• за формою сприйняття об'єкта: персональне спосте­реження (безпосередньо спостерігає дослідник) і не-персональне — через прилади чи за допомогою реєстрації слідів поведінки.

Процедура будь-якого спостереження складається з відповідей на запитання: «Що спостерігати?», «Як спосте­рігати?» і «Як вести записи?» На перше запитання відповідає програма дослідження, в якій мають бути визна­чені емпіричні індикатори досліджуваних явищ.

У програмі спостереження визначається:

• об'єкт спостереження (весь колектив компанії чи ок­рема група працівників, лідери певних партій чи гля­дачі у кінозалі тощо) ;

• предмет спостереження — сукупність властивостей (ознак) об'єкта (факторів його поведінки), які цікав­лять спостерігача;

• категорії спостереження, тобто конкретні ознаки за­значеної сукупності, які є значущими для розв'язання завдання дослідження (підтвердження / спростуван­ня гіпотези) і які операціоналізовані (тобто, для них віднайдені емпіричні індикатори міри ознаки);

• умови спостереження, тобто ті вимоги до ситуації, за на­ явності яких спостереження робити можна / не можна.

За відсутності чітких гіпотез щодо об'єкта дослідження варто попередньо провести просте спостереження для то­го, щоб такі гіпотези розробити. При цьому слід прояснити для себе такі питання:

1. загальна характеристика соціальної ситуації: сфера діяльності об'єкта спостереження, її особливості; правила і норми, що регулюють стан об'єкта в цілому (формальні і не­формальні); ступінь саморегуляції об'єкта спостереження (якою мірою його стан визначається зовнішніми фактора­ми і внутрішніми причинами);

2. типовість об'єкта спостереження; суспільна, еко­номічна і політична атмосфера; стан суспільної свідомості наданий момент;

3. класифікація учасників соціальних подій (суб'єктів):

- 46

за демографічними і соціальними ознаками; за змістом діяльності (характер праці, сфера занять, сфера дозвілля); за статусом у колективі чи групі (керівник колективу, підлеглий, адміністратор, суспільний діяч, член колекти­ву...); за офіційними функціями на досліджуваному об'єкті (обов'язки, права, реальні можливості їхнього здійснення; правила, яким вони підкоряються і які зневажають...); за неофіційними відносинами і функціями (дружба, зв'язки, неформальне лідерство, авторитет тощо);

4. мета діяльності і соціальні інтереси суб'єктів і груп: загальні і групові цілі й інтереси; офіційні і неформальні; схвалювані і не схвалювані в даному середовищі; пого­дженість інтересів і цілей;

5. структура діяльності з боку: зовнішніх спонукань (стимули), внутрішніх усвідомлених намірів (мотиви), за­собів, використовуваних для досягнення цілей (за змістом засобів і за моральною їх оцінкою), за інтенсивністю діяль­ності (продуктивна, непродуктивна; напружена, спокійна) і за її практичними результатами (матеріальні і духовні про­дукти);

6) регулярність і частота спостережуваних подій. Попереднє спостереження за таким планом дає змогу

добре розібратися в об'єктові спостереження. Після попе­реднього спостереження окремі явища, події, форми по­ведінки людей можна вже інтерпретувати і використати як індикатори певних загальніших властивостей чи дій.

За зібраними попередніми даними можна уточни™ гіпотези (завдання наукового дослідження). Відтак спосте­реження може перейти у стадію більш формалізованого по­шуку.

Наукове спостереження вимагає ведення записів з ви­користанням розлінованих бланків (протоколів) і з кодови­ми позначеннями подій і ситуацій.

Відомості, отримані в науковому спостереженні, треба перевірити, щоб переконатися в їхній достовірності й об'єктивності. Для цього варто користатися порадами соціолога В. А. Ядова, який пропонує такі правила для підвищення валідності (правильності, відповідності) даних спостереження [14, 129]:

• максимально докладно класифікувати елементи спо­стережуваних подій, користуючись чіткими індика-

47 -

торами. Надійність індикаторів треба перевірити у попередніх спостереженнях;

• якщо основне спостереження здійснюється кількома особами, вони мають використовувати єдину техніку ведення записів,, а також мають зіставляти свої вра­ження і погоджувати оцінки та інтерпретацію подій;

• якщо спостереження виконує одна людина, треба стежити за обгрунтованістю інтерпретації даних. Варто перевірити висновки за допомогою інших можливих інтерпретацій;

• той самий об'єкт варто спостерігати в різних ситу­аціях (нормальних і стресових, стандартних і незвич­них), що дає змогу побачити його з різних сторін; .

• треба чітко розрізняти і реєструвати зміст, форми прояву спостережуваних подій та їхні кількісні ха­рактеристики (інтенсивність, регулярність, періо­дичність, частоту);

• важливо стежити за тим, щоб опис подій не змішува­вся з їхньою інтерпретацією. Тому в протоколі варто мати окремі графи для запису фактичних даних і гра­фи для запису їхнього тлумачення.

Одним з варіантів спостереження, що застосовується для аналізу не масових явищ, а конкретної особи, є пси­ходіагностика. Термін «психодіагностика» поширився в психіатрії після публікації роботи Г. Роршаха «Психодіаг­ностика» і швидко вийшов за межі медицини. Під терміном, «діагноз» у сучасній психології і соціології громадської дум­ки розуміють не лише розпізнавання будь-якого відхилен­ня від нормального функціонування чи розвитку, а й опис стану об' єкта (конкретної особи чи малої групи).

У психодіагностиці використовують два підходи до вимірювання психологічних особливостей індивіда: номо-тетичний (тут: вимірювання психологічних особливостей у зіставленні з нормою) та ідеографічний (тут: виявлення психологічних особливостей індивіда та їх опис). Різницю в засадах, спрямованості і методах вимірювання добре видно з даних таблиці:

Засади	Номотетичний підхід	Ідеографічний підхід
Індивід як об'єкт до­слідження — це	сума певних властиво­стей	цілісна система
Вимірювання спря­мовані на '	виявлення тих власти­востей індивіда, які є спільними для всіх лю­дей	виявлення комплексу індивідуальних власти­востей конкретної лю­дини
Методи вимірювання	стандартизовані	нестандартизовані
Результати вимірю­вань різних індивідів	можна зіставляти (за рівних умов проведен­ня досліджень); можна узагальнювати (за умови дотримання вимог до вибірки)	важко зіставляти; не можна узагальню­вати

Важливим питанням психодіагностичних досліджень є визначення набору конкретних методик і процедур одер­жання даних про різні сторони життя і діяльності досліджу­ваної особи. Для цього існують різні методи: обсерваційні (спостереження і самоспостереження), психометричні (аналіз процесів і продуктів діяльності, хронометрія, оцінка продукту професійної діяльності людини, інновацій, якості виконання робіт тощо), біографічні (аналіз фактів, дат, подій життєвого шляху особи, документації, свідчень то­що). Крім того, для психодіагностики використовують ан­кетні опитування, інтерв'ю (зокрема клінічне інтерв'ю), ме­тод соціометрії і психодрами, експертні оцінки та ін. Отри­мані дані прийнято класифікувати так:

• Ь-дані (Ше гесоггі йаіа): дослідник отримує дані, спог стерігаючи за реальною поведінкою піддослідної лю­дини у її повсякденому житті;

• О-дані (Оиезііоппаіге гїаіа): дані отримано з допомо­гою опитувань або методом самооцінки;

• Т-дані (Те8І8 йаіа): дані отримано з допомогою об'єктивного тестування.

Щодо Ь-даних, то в реальних умовах у кращому випадку вдається одержати інформацію про окремі періоди чи сторін життя і кар'єри об'єкта психодіагностики. Тому най­частіше «Ь>-дані одержують за допомогою експертів, які

- 48

49 -

спостерігають та оцінюють поведінку об'єкта в певних си­туаціях протягом певного періоду.

Тести у психодіагностиці поділяють на тести дії і ситу­аційні тести. Під час тесту дії респондента спрямовують на виконання певного завдання. Респондент, виконуючи зав­дання, має діяти так, як він звик, як йому зручніше. Мета та­ких тестів респондентові невідома і він не знає, який аспект його дій оцінює дослідник. Отже, тут респондент діє, а не описує, як би він діяв у цій ситуації, як це буває під час опи­тування. І до того ж тут знімається сприйняття респонден­том тесту, як перевірки його здібностей, коли він нама­гається дати «правильну» відповідь.

Тестами дії можна досліджувати когнітивний стиль особи (типові способи сприйняття, запам'ятовування, мислення, розв'язання проблемних ситуацій), естетичні переваги (смаки), почуття гумору, соціальні установки і стереотипи.

Ситуаційні тести передбачають створення для респон­дента ситуацій, схожих на реальне життя, і реєстрацію йо­го поведінки у цих ситуаціях. Наприклад, у тестах на стрес респондентові пропонують виконати завдання, які спричи­нюють виникнення тривоги, страху, небезпеки.

У психодіагностиці застосовують також стандартизо­вані самозвіти, які поділяються на тести-опитувальники, відкриті опитувальники, шкальні та ідеографічні техніки [12]. До цієї групи входять і номотетичні, і ідеографічні ме­тоди, оскільки тут вони базуються на спільному методично­му принципі: інформацію про особу дослідник отримує зі слів самої особи як результат її самоспостереження.

Тести-опитувальники містять набір запитань або твер­джень, до яких респондент має висловити своє ставлення (відповіді типу «так» або «ні»; рідше — «так», «ні» або «не знаю»). Як правило, певну психологічну характеристику (ту властивість, яку вимірюють) треба закладати в 6 —7 запи­тань, розміщених серед інших запитань у різних місцях опитувальника. Запитання апелюють до досвіду реципієнта або прямо («Чи боїтеся Ви темноти?»), абе непрямо («Усі люди є правдивими»). Опитувальники бувають одномірни­ми (вимірюють одну властивість) або багатомірними (вимірюють кілька властивостей). Тести-опитувальники ба­зуються або на виокремленні певних рис, факторів (опиту-

вальник Кеттела), або на виокремленні певних типів (типо­логічний підхід опитувальників ММРІ).

Відкриті опитувальники не передбачають наявності стандартних відповідей «так» або «ні». Відповідь респон­дента має бути довільною. Потім опитувальник певним чи­ном опрацьовують, зіставляючи вільні відповіді зі стандарт­ними категоріями.

Шкальні техніки передбачають оцінювання респондентом заданих об'єктів (тверджень, подій, конкретних осіб тощо) стосовно наявності в них якоїсь властивості. Міру наявної вла­стивості оцінюють за поданою в опитувальнику шкалою.

Нині методи психодіагностики застосовують під час до­бору кадрів, для психологічної допомоги, оптимізації на­вчання, судової експертизи, а також для прогнозування соціальної поведінки окремих індивідів, малих груп і соціальних прошарків. їх можна використовувати і в жур-налістикознавчих роботах, присвячених дослідженню впливу ЗМІ на поведінку певних категорій сприймачів. Для отримання достовірних результатів опитувальники треба складати за певними правилами. Тому краще звертатися по допомогу до соціологів чи практикуючих психологів.

Дуже важливою якістю науковця, який бере участь у психодіагностичних дослідженнях, є спостережницька сензитивність — здатність спостерігати (бачити і чути) ін­шу людину й водночас запам'ятовувати, як вона виглядає і що говорить. При цьому треба фіксувати в пам'яті:

• мовні акти, їхній зміст, послідовність, інтенсивність, спрямованість, частоту, тривалість, рівень експресії, особливості лексики, граматики, фонетики, інтонації, мовномоторну синхронізацію, графічні прояви (по­черк, малюнок);

• виразні рухи (обличчя і тіла);

• переміщення і пози людей, дистанція між ними, швидкість і напрямок рухів, тобто поведінку в між-особистісному просторі;

• тактильний вплив (рукостискання, торкання, жести, по­штовхи), передавання і взяття предметів, утримування;

• сполучення перерахованих дій, ознак і характеристик. При цьому слід пам'ятати, що спостереження, навіть

наукове, може нести в собі певну суб'єктивність, оскільки інтерпретація фактів залишається за спостерігачем, якому

- 50

51 -

важко уникнути впливу власних попередніх очікувань. Лише багаторазовість спостережень, відмова від перед-*, часних узагальнень і висновків, контроль з боку інших ме­тодів дослідження уможливлюють об'єктивність спосте­реження.

Основні засади моніторингу. Моніторинг відображень ня у ЗМК суспільних процесів — украй актуальна потреба сучасності. Це зумовлено, зокрема, інтенсивною діяль­ністю на українському інформаційному просторі різних груп впливу і потребою відслідковувати наслідки цього про* цесу.

Науковим підґрунтям моніторингу інформаційного простору є теорія масової комунікації як наука, яка вивчає місце і роль ЗМК у сучасному суспільстві, внутрішню' структуру ЗМК, їх функціонування й еволюцію. Найбільш адекватним загальнонауковим методом, який доцільно за­стосовувати для досліджень інформаційного простору, є системний підхід, одним з інструментів якого і є моніто­ринг.

Моніторинг—це метод вивчення складних різнорідних систем, який передбачає:

• цілеспрямоване тривале спостереження за характе­ристиками системи (об'єкта моніторингу);

• якісний та кількісний аналіз (оцінювання) цих харак­теристик, зокрема, визначення змін у часі кожної конкретної характеристики;

• прогнозування змін у системі в цілому. і> Глибина й обсяг моніторингу визначаються періодич­ ністю спостережень і кількістю об'єктів моніторингу.

Підходи до класифікації моніторингу ЗМК можуть бути різні — за характером поставлених завдань (їх безліч), за рівнем організації (локальні, регіональні, всеукраїнські, глобальні моніторинги), за типом піддослідних ЗМІ (друко­вані чи електронні) тощо. Найбільш розвиненими є систе­ми локального моніторингу, які, як правило, є спеціалізова­ними, тобто не комплексними, а призначеними для розв'язання якогось конкретного завдання. Перехід до моніторингу регіонального масштабу тягне за собою збільшення витрат на збирання й обробку даних. А ство­рення глобальних моніторингових систем — це взагалі якісно інший рівень досліджень, який вимагає великих ви-

трат. Подібні моніторинги проводяться, як правило, в ме­жах спільних міжнародних програм.

Отже, збирання й обробка даних, оцінювання й прогно­зування стану об'єкта моніторингу, створення концепту­альних і формалізованих моделей об'єкта, вироблення ре­комендацій для ухвалення управлінських рішень — це ос­новні функції моніторингу.

Термін моніторинг увійшов до наукового вжитку в се­редині 70-х років XX ст. завдяки американському екологові Р. Ману, який використав цей термін для позначення си­стеми повторних спостережень у просторі і в часі одного чи кількох елементів довкілля [9, 6]. При цьому дослідник наголошував, що таке спостереження має відбуватися з конкретною метою і за наперед визначеною програмою. Моніторинг використовували для спостереження за впли­вом на довкілля антропогенного фактору (тобто людської діяльності), оцінювання напряму і сили такого впливу, про­гнозування його наслідків. Отже, цілями екологічного моніторингу є спостереження за станом об'єктів, прогнозу­вання можливих змін цього стану та отримання достовірної інформації для управління екологічною ситуацією.

На схемі представлено елементи моніторингу в їхньому взаємозв'язку з об'єктом дослідження й управлінськими процесами. Хоча управлінська діяльність не входить до си­стеми моніторингу, проте дані моніторингу є джерелом інформації для розробки й ухвалення управлінських рішень, спрямованих на регулювання досліджуваних суспільних процесів.

Доволі швидко цей методичний підхід поширився на дослідження інших, не пов'язаних з екологією, складних динамічних систем. Особливо він став популярним у ви­вченні суспільних явищ. При цьому слід ураховувати, що в природі весь час відбуваються природні зміни (вибачте за тавтологію). А екологічний моніторинг здійснюється ви­ключно щодо змін, які хоч і відбуваються на тлі природних? змін, але спричинені людським фактором. У цьому полягає, відмінність моніторингу в галузі екології від моніторингу в суспільних сферах, де поділу факторів на природні / штучні або немає, або його не враховують.

- 52

Система моніт		орингу			Система управління |
						II	4
Спостереження				Оцінювання		Аналіз
	1	.		*		і	З
				Прогнозування		Ухвалення управлінських рішень	$
	1
V. мо						і
	Об'єкт					Управлінське втручання
	нітор		ингу	прямий зв'язок зворотний зв'язок
« *"

Схема моніторингу і управління

Отже, система моніторингу передбачає накопичення, систематизацію й аналіз інформації:

• про наявний стан об'єкта моніторингу;

• про фактори впливу на об'єкт (тобто про причини спостережуваних явищ);

• про ймовірні зміни стану об'єкта моніторингу (тобто про наслідки дії факторів впливу).

На етапі прогнозування можуть розроблятися рекомен­дації щодо управлінських рішень, необхідних і достатніх для керування станом об'єкта (якщо відомі цілі уп­равлінських структур стосовно об'єкта моніторингу).

Вимоги до отримуваних даних. Щоб оцінювання було об'єктивним, отримані дані мають бути достовірними і порівнянними (зіставними). Достовірна інформація має адекватно відображати характеристики об'єкта моніторин­гу. Для отримання достовірних даних треба застосовувати адекватну методику і відповідні засоби вимірювань, які за­безпечують необхідну точність вимірювань.

Що стосується зіставності даних, то ця вимога спричи­нена потребою управлінських структур використовувати дані різних моніторингів. Якщо в різних дослідженнях за­стосовуються різні методики, вивчаються різні характерис-

тики об'єктів моніторингу, то порівнювати їх (а тим більше робити висновки) буде доволі складно.

Оцінювання і моніторинг іноді вживаються як си­ноніми, що не є правильним. Оцінювання — це систематич­ний аналіз даних спостереження за об'єктом моніторингу. Виділяють три основних типи оцінювання [8]:

• оцінювання ситуації;

• оцінювання процесу втручання;

• оцінювання реакції на втручання.

Оцінювання ситуації передбачає отримання базової інформації про об'єкт моніторингу для розробки програми управлінського втручання. Оцінювання процесу проводять під час впровадження програми втручання, щоб за потреби скоригувати її. Після реалізації програми втручання прово­диться оцінювання того, наскільки ця програма досягла по­ставленої мети, тобто оцінюється реакція об'єкта на втру­чання.

Незалежно від того, яке оцінювання проводиться (ситу­ації, процесу чи реакції на втручання), воно має передбача­ти такі стадії:

• аналіз документальних даних (як отриманих під час цих досліджень, так і дані інших аналогічних до­сліджень) ;

• порівняння результатів і верифікація (перевірка) да­них;

• формулювання попередніх висновків і їх перевірка методом експертних оцінок;

• проведення додаткових досліджень (за потреби) ;

• формулювання остаточних висновків і складання звіту. Отже, варто залучати до аналізу не лише дані свого

дослідження, а й результати інших аналогічних досліджень, дані статистики та інші вторинні документи. Такі дані мож­на використовувати як джерело додаткової інформації та для перехресної перевірки (тріангуляції) даних, отриманих за різними методиками та з різних джерел. При цьому слід ураховувати, що нині в суспільно-політичній сфері поши­рені так звані «замовні» дослідження, чиї дані можуть бути доволі далекими від реальності.

Відомі дві методологічні стратегії оцінювання — це якісний аналіз і кількісний аналіз. Якісний аналіз дає змогу визначити наявність / відсутність причинно-наслідкових

, _: 55 -

зв'язків між явищами, а також виявити основні типи моти­вацій, думок, ставлень, поведінки окремих осіб і певних соціальних груп. Для збирання первинних якісних даних застосовують неформалізований аналіз текстів, неструкту-ровані спостереження, інтерв'ю (в тому числі фокус-гру-пові). Отримані у такий спосіб первинні дані оцінюють шляхом систематизації, типологізації, порівняння й уза­гальнення. У результаті маємо сутнісний опис об'єкта моніторингу: перелік його основних змістовних характери­стик, окреслення основних причин виникнення певних явищ, можливі типи ставлення різних груп людей до цих явищ і можливі типи їхньої поведінки.

Для оцінювання кількісних показників і виявлення можливої кореляції між певними чинниками і досліджува­ними характеристиками об'єкта моніторингу застосовують кількісні методи аналізу даних. Кількісне оцінювання мож­на застосовувати тоді, коли структура й основні змістовні характеристики процесу вже доволі добре відомі. Тоді скла­дають перелік зовнішніх чинників (факторів, незалежних змінних) і досліджуваних характеристик об'єкта (пара­метрів, залежних змінних), і розробляють числові шкали, за якими їх будуть вимірювати. Наприклад, виміряти ступінь інформованості цільової аудиторії можна за 5-ти бальною шкалою, де 1 означатиме найнижчий ступінь інформова­ності, а 5 — найвищий. У результаті можна отримати число­ву модель досліджуваного явища і застосувати для аналізу відповідні статистичні процедури. При цьому деякі харак­теристики доволі просто відобразити у вигляді цифр, деякі виміряти доволі складно, а деякі — практично неможливо.

Отже, якщо досліджується недостатньо вивчене явище, то спершу якісними методами намагаються отримати більш-менш докладний опис цього явища. Відтак розробля­ють відповідний методичний інструментарій для кількісно^ го аналізу, щоб оцінити поширеність виявлених характери­стик, ступінь їх інтенсивності і можливий зв'язок між ними. Підчас моніторингу, як правило, застосовують кількісні ме­тоди збирання даних, проте для інтерпретації отриманих даних використовують і якісний, і кількісний аналіз.

Якісні і кількісні дослідження різняться також і за підходом до визначення вибіркової сукупності — тієї кількості елементів генеральної сукупності, які власне і бу-

дуть досліджуватися. Якісне дослідження передбачає де­тальне вивчення порівняно малих вибірок чи навіть ціле­спрямовано відібраних одиничних випадків. Кількісні дослідження проводяться на значно більшій кількості еле­ментів, дібраних, як правило, випадково. Різниця у підходах до формування вибірок відбиває різницю в логіці і цілях якісних і кількісних стратегій.

Правильно сформована випадкова вибірка є репрезен­тативною, тобто дозволяє поширювати результати дослідження конкретного об'єкта на весь клас аналогічних об'єктів. Визначити обсяг простої імовірнісної вибірки, яка забезпечить похибку не більше 3 — 5%, можна за відомими статистичними таблицями [5]. Наприклад, якщо об'єктом моніторингу є всі 500 друкованих видань, які зареєстровані і поширюються в регіоні N (а це значить, що кількість еле- ( ментів генеральної сукупності становить 500), то об'єм вибіркової сукупності має становити 222 елемента. Тобто ми маємо дослідити 222 друковані видання цього регіону, щоб мати право поширювати отримані в нашому дослідженні дані на всі 500 видань регіону N. і похибка при цьому не перевищуватиме 5%. Отже, перевага випадкових вибірок і кількісних методик базується на силі теорії імовірностей.

Натомість перевага цілеспрямованої вибірки і якісних методик базується на обранні інформаційно насичених ви­падків, дослідження яких уможливить глибинне вивчення об'єкта. Тут елементи вибірки обираються на підставі пев­ного критерію залежно від мети аналізу. Наприклад, певні елементи вибірки обирають тому, що вважають їх типови­ми представниками досліджуваної групи об'єктів. І навпа­ки, можуть обиратись нетипові (екстремальні або девіантні) випадки, критичні або значимі випадки тощо [8, 55 — 57]. Цілеспрямовані вибірки менші за обсягом, а отже, їх дослідження швидші і дешевші. Але отримані результати не можна поширювати на всю генеральну сукупність.

Вибір генеральної сукупності залежить від мети і зав­дань дослідження. Вона має бути носієм інформації, яка є предметом дослідження, містити всі структурні, просторові і часові характеристики, властиві об'єктові дослідження.

Для опису аналітичної процедури визначення тих чи інших характеристик об'єкта іноді використовують термін

- 56

57 -

контроль. Наприклад, «проведено контроль

кількості і

змісту публікації в пресі про візит пана N. до Німеччини». Тут «проведено контроль» вжито в значенні підраховано або проаналізовано. Принагідно нагадаємо, що контроль за засобами масової комунікації здійснюється відповідними органами згідно з законами України, які стосуються діяль­ності ЗМК. Тому, щоб запобігти плутанини, варто викорис­товувати термін контроль лише стосовно діяльності, яка пе­редбачає вживання активних регулювальних заходів.

Отже, оцінюванням можна назвати ставлення суб'єкта (в нашому випадку — дослідника) до об'єкта оцінювання (в нашому випадку — до системи засобів масової комунікації України). Оцінювання дає змогу встановити значущі для суб'єкта властивості об'єкта, визначити індикатори нор­мального стану об'єкта й окреслити величину зовнішнього впливу, за якої об'єкт все ще має можливість функціонува­ти у межах норми.

Щодо масової комунікації, то тут, як правило, оцінюється:

• якість інформації (оперативність, повнота, до­стовірність, аналітичність);

• психологічна спрямованість (позитивна / негативна емоціогенність, впливогенність, патогенність) публікацій і видання (телеканалу, програми, інтер-нет-сайту) в цілому;

• публіцистична майстерність авторів, тематична і жанрова палітра, дизайн і популярність конкретного ЗМІ;

• ступінь довіри до конкретного ЗМІ;

• обсяги охоплюваної аудиторії.

Література

1. БурлачукЛ.Ф., Морозов С.М. Словарь-справочник по психо-диагностике. — К.: Наукова думка, 1989. — 199 с. ВА 504126

2. Докторов Б. 3. Зффективность массовой коммуникации ите-ория социологических методов // Человек социалистическо-го общества и процесом массовой коммуникации: Советско-венгерские исследования массовой коммуникации. — Т.4. — Будапешт-Л., 1983. — 133 с. ВА 331504/4.

3. Кибрик А. Е. Методика полевнх исследований. — М.: МГУ, 1972. — 181 с. Ж 29172/10.

4. Костенко Н., Іванов В., Макєєв С. Парламентські вибори-2006

в новинах, рекламі, пресі: Моніторинг матеріалів ЗМІ. — К., 2006. — 94 с. Шифр НБУВ: СО27077.

5. Матвиенко В. Я. Социологический анализ в политике — К.: Вища школа, 1995. — 159 с.

6. Методология и методика социологического исследования ки-ноаудитории. — М.: ВНИИкиноискусства, 1987. — 174 с. ВА 480645.

7. Методи исследований и организация зкспериментов / Под ред. К. П. Власова. — X.: Гуманитарньїй центр, 2002. — 256 с.

8. Методи сбора информацин в социологических исследовани-ях [В 2 кн.] / Ота. ред. В. Г. Андреенков, О. М. Маслова. — М.: Наука, 1990 — Кн. 2: Организационно-методические пробле­ми опроса. Анализ документов. Наблюдение. Зксперимент. — 223 с. В 337065/2.

9. Мониторинг и оценка: Метод, рек. / Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД (АШапсе) / Татьяна Дешко (гл. ред.). — К., 2004. — 128 с.

10. Мониторинг природи и общества. Теоретические и приклад-ние аспекти: Сб. науч. статей / Санкт-Петербургский гос. ун-т; НИИ географии (НИИГ СПбГУ) / А. И. Чистобаев (ред.), Н. И. Тертьічний (ред.). — СПб.: НИИ химии СПбГУ, 2001. — 136 с.

11. Назаров М. М. Политическая культура Российского общества 1991 — 1995 гг. Опит социологического исследования. — М.: Здиториал УРСС, 1998. — 175 с. ВА 593736.

12. Общая психодиагностика / Под ред. А, А. Бодалева, В. В. Сто-лина. — М.: Изд-во МГУ, 1988.

13. Советский знциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Про-хоров. — М.: Сов. знциклопедия, 1987. — 1599 с.

14. Шмелев А. Г. Введение в експериментальную психосеманти-ку: теоретико-методологические оснований и психодиагнос-тические возможности. — М., 1983.

15. Шмелев А. Г., Похилько В. И., Козловская-Тельнова А. Ю. Практикум по зкспериментальной психосемантике. Тезаурус личностньїх черт. — М., 1988.

16. Ядов В. А. Социологическое исследование: методология, про-грамма, методи. — Самара: 1995.

1.4. Опитування

Класифікація опитувань. Є два великі класи опитуваль-них методів: інтерв'ю й анкетні опитування. Опитування може відбуватися в усній або в письмовій формі. Опитуван­ня розрізняють:

• за колом опитуваних (приватні особи, експерти, підприємці тощо);

- 58

59 -

• за кількістю одночасно опитуваних (одиничне чи гру­пове опитування);

• за кількістю тем, що входять в опитування (одна тема чи більше (омнібус));

• за рівнем стандартизації (довільна схема опитування, структуроване опитування, цілком стандартизоване опитування);

• за частотою опитування (одно- чи багаторазове опи­тування (панель)).

Багаторазове опитування (панель) має такі основні ознаки:

• предмет і тема дослідження постійні;

• збирання даних повторюється через рівні проміжки часу;

• постійною є сукупність респондентів (стала вибірка) — домашні господарки, пенсіонери, робітники без вищої освіти тощо.

За типом дослідницьких завдань опитування поділяють на:

• глибинні — спрямовані на отримання пошукової інформації;

• фокусовані — збирають відомості про конкретну си­туацію;

• стандартизовані — спрямовані на отримання статис­тичної інформації;

• соціометричні — спрямовані на отримання інфор­мації про взаємовідносини в малих групах.

Опитування є специфічним актом комунікації між інтерв'юером і респондентом. Воно має проводитися з до­триманням таких правил:

респондент:

• знає, хто і навіщо його опитує;

• зацікавлений в опитуванні;

• не зацікавлений видавати неправдиву інформацію (говорить те, що насправді думає);

• однозначно розуміє зміст кожного запитання; запитання:

• одне запитання має один зміст (не містить у собі кілька запитань);

• сформульовані так, щоб на них можна було дати од­нозначну відповідь;

• відповідають рівню культури респондента;

- 60

• не мають образливого для респондента підтексту, не принижують його;

• сформульовані без порушення лексичних і граматич­них норм;

• усі пропоновані варіанти відповідей на запитання є прийнятними однаковою мірою;

• кількість запитань не перевтомлює респондента, але достатня для одержання необхідного обсягу інфор­мації;

інтерв'юер:

• поводиться нейтрально, не демонструє своє ставлен­ ня ні до заданого запитання, ні до відповіді на нього.

Треба пам'ятати, що дані, отримані опитувальними мето­дами, віддзеркалюють суб'єктивні думки опитаних (респон­дентів) . Тому опитування бажано поєднувати або з контент-аналізом, або зі спостереженням, або з експериментом.

1.4.1. Інтерв'ю. Термін «інтерв'ю» походить від англ. іпієгуієлу, тобто бесіда. Цим терміном позначається і жур­налістський жанр, і метод отримання даних.

Класифікація інтерв'ю. За змістом інтерв'ю поділяють­ся на:

• документальні інтерв'ю, мета яких — вивчення подій минулого, уточнення фактів;

• інтерв'ю думок, мета яких — виявлення оцінок, по­глядів, суджень тощо [21].

За технікою проведення інтерв'ю поділяються на:

• формалізоване інтерв'ю, під яким розуміють стандар­ тизоване і структуроване спілкування;

• неформалізоване (нестандартизоване) інтерв'ю.

Формалізоване інтерв'ю має чітку, заздалегідь продума­ну структуру, а всі запитання підпорядковані визначеній меті. Таке інтерв'ю може містити відкриті, закриті і напівзакриті запитання. Стандартизоване інтерв'ю призна­чене для одержання однотипної інформації від кожного ре­спондента. Відповіді всіх респондентів мають бути порівнювані і піддаватися класифікації.

Неформалізоване інтерв'ю має на меті глибоке й різно-стороннє пізнання конкретного об'єкта. Запитання визна­чаються темою розмови, обстановкою бесіди, сферою об­говорюваних проблем тощо. Нестандартизоване інтерв'ю

. ₆і _

_♦

може не відповідати вимозі порівнюваності запитань і відповідей. Тут не ставиться за мету одержати ті самі види інформації від кожного респондента.

Інтерв'ю розрізняють і за ступенем інтенсивності:

• короткі (від 10 до ЗО хвилин);

• глибинні (або клінічні), які можуть тривати годинами;

• фокусовані, які орієнтовані на вивчення процесів сприйняття і проводяться за певною методикою. їх тривалість обмежена лише метою і завданнями дослідження.

Вимоги до інтерв'юера. Інтерв'юер повинен ретельно го­туватися до інтерв'ювання: дібрати відомості про респонден­та, ознайомитися зі спеціальною літературою за темою інтерв'ю, скласти приблизний перелік запитань, продумати сценарій майбутньої бесіди. Інтерв'юерові бажано вміти зацікавлено слухати й водночас спрямовувати хід бесіди у потрібне русло, спонукати до відвертості (іноді навіть прово­кувати респондента) й залишатися толерантним до будь-яких відповідей, здаватися дружнім і водночас бути відстороненим.

При цьому важливим є знання психологічних особливо­стей спілкування, вміння розпізнавати помилки й уникати їх. Є помилки, які порушують психологічний клімат бесіди, внаслідок чого респондент «замикається в собі». Є помил­ки, які спричиняють перекручування повідомлюваної інформації, внаслідок чого респондент повідомляє не те, що думає, або щось приховує.

Клінічні інтерв'ю. Мета клінічного (глибинного) інтер­в'ю — одержати інформацію про внутрішні мотиви, уста­новки, схильності опитуваного. Метод клінічного інтерв'ю — це щось середнє між формалізованим і неформалізова-ним інтерв'ю. Список запитань інтерв'юер готує зазда­легідь, однак не ставить їх у фіксованому порядку, а кори­гує хід інтерв'ю залежно від відповідей опитуваного.

На початку глибинного інтерв'ю, коли важливо встано­вити м'яку довірчу атмосферу, респондента треба запиту­вати про те, що він добре знає, про що він говорить охоче. Готуючись до клінічного інтерв'ю, інтерв'юерові бажано довідатися, які улюблені теми респондента (хобі, робота, родина, домашні тварини тощо), щоб правильно обрати по­чаткову тему бесіди. Якщо інтерв'юер відчув, що якась тема неприємна, хвороблива, то її не варто торкатися доти, доки

клієнт не заспокоївся, доки немає довірчих відносин. Пізніше стане можливим ставити йому складні запитання.

Спершу інтерв'юер ставить конкретне запитання про певний об'єкт (ситуацію, подію, особу, явище тощо, тобто про те, що цікавить інтерв'юера). Наступне запитання зале­жить від отриманої відповіді. У такий спосіб інтерв'юер крок за кроком просувається вглиб суб'єктивного ро­зуміння респондентом досліджуваного феномену. При цьо­му інтерв'юер має заздалегідь уявляти всі можливі варіанти розуміння клієнтом об'єкта обговорення і бути готовим до всіх можливих шляхів перебігу бесіди.

В таких інтерв'ю використовують різні прийоми, зокрема й прийом фальсифікації / суперечності, коли інтерв'юер так ставить свої запитання, щоб привести респондента до твер­джень, які не узгоджуються з його попередніми твердженнями.

Якщо під час глибинного інтерв'ю клієнт чинить опір інтерв'юерові і відмовляється відповідати на ряд запитань, то цей опір треба проаналізувати.

Клінічне інтерв'ю може породжувати серйозні пробле­ми стосовно етики дослідження і використання отриманої інформації. Деякі проблеми, що їх торкаються в ході клінічного інтерв'ю, можуть виявитися травмуючими для респондента. Тому інтерв'юер повинен на початку інтерв'ю запевнити респондента про конфіденційність використан­ня отриманої інформації.

Фокус-групові інтерв'ю. Метод фокус-груп належить до якісних методів збирання інформації. Суть методу поля­гає в тому, що увагу групи учасників фокусують на досліджуваній проблемі (темі), щоб визначити їхнє ставлен­ня до цієї проблеми, з'ясувати мотивацію тих чи інших дій.

Фокусовані інтерв'ю проводяться тоді, коли дослідни­кові треба виявити особливості сприйняття людьми тієї чи іншої інформації, світогляд респондентів, соціальні уста­новки й інтереси (наприклад, сприйняття читачами певно­го друкованого видання). Створюється фокус-група, оби­рається модератор (ведучий фокус-групи), складається сце­нарій і процедура дослідження, а потім проводиться робота з фокус-групою за встановленим сценарієм.

Учасники фокус-групи можуть не лише вільно вислов­лювати думки з приводу запропонованої їм теми, а й пев­ним чином впливати одне на одного. Завдяки такій ор-

- 62

63 -

ганізації фокус-групової бесіди дослідник отримує корисну інформацію про поведінкові й емоційні реакції респон­дентів. А якщо тексти обговорюваного друкованого видан­ня попередньо обробити за методом контент-аналізу, тоді фокус-групове обговорення дає змогу визначити, які саме смислові одиниці текстів перебувають у центрі уваги учас­ників, які — на периферії, а які зовсім не залишилися в пам'яті.

Фокус-групи, як правило, працюють у приміщеннях, об­ладнаних відеокамерою. Кількість учасників групи — від 8 до 12 чоловік: якщо група є меншою, то зменшується інтен­сивність обговорення, а якщо більшою — не всі учасники мають можливість висловитися. Модератор, який веде гру­пове інтерв'ю, повинен мати досвід роботи з людьми, вміти привернути їх до себе, бути нейтральним, однаково стави­тися до будь-якої думки, висловленої учасниками, навіть якщо вона не збігається з його власною. Щоб повніше дослідити якусь конкретну тему, як правило, за однаковим сценарієм проводять 2 — 3 фокус-групи з різним складом учасників.

Є певні правила стосовно добору учасників фокус-груп. Наприклад, не слід разом опитувати чоловіків і жінок, якщо:

• тема дослідження стосується інтимних питань;

• чоловіки (або жінки) можуть вплинути на думку гру­пи в тих питаннях, в яких чоловіки (або жінки) тра­диційно вважаються знавцями.

Не слід запрошувати в одну групу знайомих дослідника чи навіть просто знайомих між собою людей, оскільки уста­ лений розподіл ролей впливатиме на вільний хід обговорен­ ня. Так само може впливати різний освітній чи соціально- економічний статус учасників, а також різний рівень поінформованості щодо обговорюваного питання. _ч

Сценарій фокус-групи пишуть заздалегідь, запитання розміщують у логічній послідовності і так, щоб людям булог зрозуміло, чому їх про це запитують саме зараз. Насампе­ред слід сформулювати мету дослідження, потім визначити, які саме відомості потрібно одержати. Сценарій скла^ дається зі вступу, фонових запитань, основних запитань, додаткових запитань і заключної частини.

Запитання готують заздалегідь і перевіряють за чотир­ ма критеріями: ,

• спектр охоплення проблеми (чи розглянуто всі аспек­ти?);

• акцентування (чи не забагато уваги приділяється якій-небудь одній стороні проблеми?);

• глибина охоплення (чи не занадто поверхово висвітлюються деякі аспекти?);

• технічний аспект (чи доступно сформульовані запи­тання, щоб їхню суть зрозуміли всі учасники групи?).

Вступ (15 хвилин у півторагодинній дискусії). Спершу треба представити учасників і дослідників. Потім — пояс­нити мету зустрічі, важливість думки кожного з учасників. Варто наголосити, що фокус-група призначена не для оцінки знань кожного, а для дослідження проблеми, а отже, думки учасників можуть розходитися і саме в цьому поля­гає їхня цінність. Треба пояснити причину присутності спо­стерігачів (фіксування ходу роботи), використання технічних засобів (магнітофон, відеокамера) і застосувати один-два прийоми для створення легкої атмосфери.

Фонові запитання (10 хвилин) — це запитання, що стосу­ються теми фокус-групи, але є загальними. Мета — дати учасникам можливість зорієнтуватися, звикнути один до од­ного і до модератора. Модератор має виявляти увагу до всіх учасників.

Основні запитання (50 хвилин) мають бути відкритими, причому варто уникати навідних запитань типу: «Адже вам це сподобалося, чи не так?» Запитання треба задавати в логічній послідовності, коли кожне наступне проясняє і розкриває відповіді на попереднє. У цій частині можна, на­приклад, запитати: «Що вам сподобалося (чи не сподобало­ся) в обговорюваному предметі (об'єкті, який цікавить дослідника, наприклад, у журналі) ?», «Наскільки ви задово­лені цим журналом?», «Що б ви хотіли змінити?», «Як ви ставитеся до цього журналу?» У ході обговорення модера­тор має підтримувати «контакт поглядом», стежити за «мо­вою тіла» учасників, запобігати домінуванню одних учас­ників над іншими.

Додаткові запитання (10 хвилин) стосуються справи, але є менш важливими. Як правило, запитують про те, як учасники одержують інформацію про обговорюваний предмет, які канали найчастіше використовують. Іноді ставлять уточнюючі запитання.

- 64

65 -

Закінчення фокус-групи (5 хвилин). Перед закінченням роблять невелику перерву, під час якої модератор у сусідній кімнаті звіряється зі сценарієм і обговорює хід бесіди зі спостерігачами. Потім учасникам ставлять завершальні за­питання, дякують групі за участь і вручають сувеніри (це передбачено сценарієм більшості фокус-груп).

Кількісні і якісні різновиди опитувань. В анкетних опи­туваннях і в структурованих інтерв'ю респондентів опитують за єдиною схемою (запитальником в особистісних чи теле­фонних опитуваннях, анкетою в анкетних). Кількість опита­них та їх склад (соціальний, віковий, професійний тощо) за­здалегідь продумано й обумовлено завданням дослідження. Дані таких опитувань можна систематизувати, статистично обробляти і поширювати на досліджувану цільову аудиторію. Тому такі опитування належать до кількісних методів дослідження. У фокус-груповому дослідженні застосовують­ся методи глибинного групового інтерв'ю. Кількість учас­ників фокус-груп обмежена особливостями методики, а склад учасників, як правило, добирається довільно і не обов'язково має точно відбивати склад досліджуваної цільо­вої аудиторії. Тому дані фокус-груп не можна виміряти кількісно, а отже, не можна поширити на велику кількість лю­дей, оскільки фокус-групове дослідження не дає відповіді на запитання, яка думка переважає, а яка є найменш популяр­ною. Але фокус-групові дослідження дають змогу «витягти» з респондентів інформацію, яка виявляє широкий спектр мож­ливих ставлень до проблеми. Тому фокус-групові інтерв'ю вважаються якісним методом дослідження. Метод інтерв'ю дає змогу проаналізувати глибинні мотиви дій респондентів, дослідити раціональні й ірраціональні причини поведінки лю­дей. У груповому обговоренні респондент спілкується з подібними собі людьми, тому емоційні реакції реципієнтів проявляються яскравіше, ніж під час анкетного опитування.

Перевагою якісних методів є можливість отримати гли­боку інтерпретацію даних, з'ясувати приховані причини тих чи інших процесів, зрозуміти феноменологію явища. Кількісні методи дають змогу констатувати факт наявності або відсутності певного явища, дослідити його динаміку. Натомість якісні методи допомагають знайти причину яви­ща, але не дають 100%-ї впевненості у правильності його інтерпретації дослідником.

Вивчаючи певне суспільне явище, доцільно застосову­вати і кількісні, і якісні методики дослідження, оскільки їхні результати добре доповнюють одне одного.

Повна назва наступної дослідницької методики, — швид­ка оцінка учасниками дискусії проблем мікросоціуму (скоро­чено ШОУ). Цей метод варто застосовувати: 1) для аналізу актуальної проблематики соціальних мікрогруп (родини, сусідів з одного будинку, трудового колективу, пенсіонерів певного мікрорайону, студентів однієї групи чи курсу і под.); 2) у ситуаціях, коли потрібне оперативне втручання в життєдіяльність мікросоціуму, а тому необхідна швидка оцінка його проблем. При цьому обстежувані люди прямо і безпосередньо беруть участь у виробленні наукових оцінок соціальних проблем мікрогрупи, членами яких вони є.

«Проблемне колесо» використовується в комплексних міждисциплінарних соціальних дослідженнях, у яких бе­руть участь соціологи, психологи, журналісти, економісти, педагоги, фахівці в області соціальної психології, соціальні працівники, педагоги тощо. Метод передбачає п'ять етапів і, як мінімум, три «кроки» (для виявленням трьох кіл проб­лем досліджуваного об'єкта); комбінування різних кількісних і якісних методик збирання й аналізу соціальної інформації; створення спеціальних схем-картограм проб­лем досліджуваного соціуму.

Перший етап передбачає вивчення змісту, характеру і гостроти проблем, що їх має досліджувана група людей. Для цього можна проводити анкетування, телефонне чи інше опитування, або різні види інтерв'ю. Наприкінці першого етапу визначають найбільш важливу й актуальну потребу досліджуваного соціуму, задоволення якої явно утруднене.

Другий етап складається з кількох послідовних дослідницьких кроків. Суть першого кроку — з'ясування методом інтерв'ювання чому, на думку кожного опитувано­го, виникла проблема, виявлена на першому етапі. Резуль­тат — визначення першого кола проблем, від рішення яких залежить задоволення раніше виявленої гострої потреби. Другий крок — знову запитують «чому», але вже стосовно кожної з виявлених на першому кроці причин, що осмис­люються як окремі проблеми. У такий спосіб вибудовують­ся проблеми другого рівня. Третій крок установлює третє, коло проблем досліджуваного мікросоціуму, похідних від

- 66

67 -

кожної проблеми другого кола. Аналогічно можна робити четвертий, п'ятий і наступний кроки. При цьому проблеми наступного кола деталізують проблеми попереднього кола. Другий і всі наступні кроки реалізуються шляхом групової дискусії за принципом «фокус-групи».

Третій етап — оцінка виявлених проблем усіх кіл і поділ причин проблем кожного кола на такі, що:

• непідвласні мікросоціумові — на які він уплинути не може;

• можуть контролюватися мікросоціумом;

• повною мірою залежать від мікросоціуму — на які він може вплинути вирішальним чином і змінити проб­лемну ситуацію.

Другий і третій етапи супроводжуються створенням картограми — схематичного зображення кіл проблем.

Четвертий етап спрямований на визначення проблем, що їх: варто прийняти як даність, які не залежать від досліджуваного об'єкта; можна і треба контролювати; на які мікросоціум може впливати. П'ятий етап — підсумкова аналітична робота дослідницької групи, розробка нею сис­теми практичних рекомендацій з рішення проблем обсте­женого мікросоціуму.

Отже, «проблемне колесо» дає змогу з'ясувати опти­мальний набір дій для реального розв'язання соціальних проблем, а також виявити ті соціальні сили, які здатні це

зробити.

До якісних методів, крім діалогічних (глибинні інтерв'ю і фокус-групи), належать і проективні методики.

Застосування проективних методів дає змогу виявити невербалізовувані і / або неусвідомлювані особливості однієї конкретної особи. Тому за допомогою проективних методик досліджують неусвідомлювані мотиви, потреби, цінності, які або неможливо вербалізувати, або є загроза того, що під час вербалізації захисні механізми людської психіки можуть перекручувати справжні мотиви чи цінності. Вважається, що проективні методи дають змогу уникати можливих перекручувань результатів у бік соціальної бажаності.

Використовують такі групи проективних методів:

конститутивні — структурування, оформлення сти­мулів, надання їм змісту (тест Роршаха);

конструктивні — створення з окремих деталей осмис­леного цілого («тест світу»);

інтерпретативні — тлумачення якої-небудь події, си­туації (ТАТ);

катартичні — ігрові тести у спеціально організованих умовах (психодрама, рольові ігри);

експресивні — малювання на вільну чи задану тему;

тпресивні — перевага одних стимулів (як найбільш ба­жаних) над іншими;

адитивні — завершення речення, розповіді, історії.

Раніше проективні методи застосовувалися переважно в клінічній практиці. Однак нині їх широко використову­ ють у соціально-психологічних дослідженнях, оскільки во­ ни висвітлюють ті сторони особистості, які впливають на здійснення людських учинків. ,

Проективні методики використовують для визначення конкретних звичок і потреб цільової аудиторії, якій адресо­вано певну продукцію (зокрема, газету, журнал чи телепро­граму) .

Недоліками проективних методів є їх нестандартизо-ваність і трудомісткість. Через нестандартизованість ре­зультати проективних тестів можуть бути неправильно інтерпретовані під впливом суб'єктивної думки дослідника. Це принциповий недолік усіх якісних методів, які немож­ливо оцінити на предмет їхньої надійності і валідності. Крім того, проективні методики потребують індивідуальної ро­боти з кожним випробуваним. Це не лише спричинює заве­лику трудомісткість таких досліджень, а й може призводи­ти до впливу дослідника на поведінку випробуваних.

Традиційним методом дослідження малих груп є соціометричний метод. Терміном «соціометрія» (від ла­тинського зосіеіаз — суспільство і грецького теїгео — вимірюю) позначають:

• теорію малих (безпосередньо контактних) груп, ство­рену Дж. Морено;

• процедури вимірювань соціальних процесів і явищ;

• сукупність методик дослідження психоемоційних відносин членів невеликих за чисельністю соціальних груп, які мають досвід спільної життєдіяльності.

У межах соціометрії застосовується кілька підходів. На­приклад, поведінковий підхід уперше запропонував амерю-

69 -

канський дослідник Дж. Морено: за допомогою запитань-критеріїв отримують інформацію про міжособистісні сто­сунки в групах, про відношення керівництва — підпорядку­вання в колективі, досліджують такі характеристики групи, як гомогенність, автономія, стратифікація тощо. Це один із найпоширеніших методів дослідження міжособистісних стосунків у педагогіці.

Ще одним підходом до аналізу малих груп є когнітивно-оцінний (методика Дж. Хемфілла). Цей підхід дає змогу вимірювати такі характеристики групи: автономія, конт­роль, близькість, однорідність, поляризація, стабільність, стратифікація. Питальник Дж. Хемфілла містить 150 запи­тань, де членам групи пропонується оцінити різні аспекти групової діяльності за п'ятибальною шкалою.

1.4.2. Анкетне опитування

Класифікація анкетних опитувань. Опитування може бути усне й письмове; анкетування поштою (коли передба­чається повернення опитувального листа заздалегідь оплаче­ним поштовим відправленням) або на місці (коли дослідник сам роздає анкети і невдовзі збирає заповнені аркуші).

Групове анкетування відрізняється від індивідуального. У першому випадку анкетують одразу до 30 — 40 чоловік: дослідник збирає опитуваних, інструктує їх і залишає для заповнення анкет. Під час індивідуального опитування дослідник звертається до кожного респондента індивіду­ально (наприклад, опитування за місцем проживання).

Доволі поширені опитування через ЗМІ (пресу, радіо, телебачення, Інтернет). Однак такі опитування, як правило, не є репрезентативними (представницькими) стосовно ба­гатьох груп населення, а отже, вони не належать до науко­вих методів дослідження громадської думки. Проте пресові опитування цілком виправдані для вивчення думок читачів якихось конкретних видань (глядачів певних програм чи каналів) про їхнє ставлення до певних та їх висвітлення у цьому виданні, про зміст і оформлення видання тощо. Це є потужним засобом зворотного зв'язку і коригування ре­дакційної політики.

Референдуми, плебісцити, вибори. Ці політичні заходи пов'язані з опитуванням населення, а тому їх можна вико­ристовувати для соціологічного аналізу суспільної думки і

ступеня соціальної напруженості. На жаль, питання, що ви­носяться на народне голосування, в угоду політичним інте­ресам розробляються з порушенням наукових вимог. Це різко зменшує цінність отриманих результатів, але не ви­ключає доцільності врахування таких даних у дослідницькій роботі, наприклад, при конструюванні гіпотез.

Підготовка опитувань. Готуючи анкетне опитування, варто дотримуватися такої послідовності дій:

1. чітко сформулювати мету дослідження та відомості, які передбачається одержати, а також визначити, які саме запитання треба поставити і в якій формі;

2. визначити кількість і склад опитуваних (обрати вибірку). Якщо досліджуються проблеми, які стосуються всіх соціальних прошарків, тоді оптимальна кількість опи­туваних складає 1 —1,5% від загальної чисельності населен­ня. Якщо ж опитування проводиться серед окремих груп, то кількість респондентів може досягати 10% від облікового складу такої групи. У невеликих колективах варто опитува­ти всіх його членів. При усних, телефонних чи експрес-опи-туваннях із поточних питань, які не потребують глибокого аналізу, достатньо опитати кілька десятків чоловік (до­кладніше про принципи формування вибірки див. далі в цьому параграфі, а також у параграфі 2.1.);

3. розробити інструмент опитування (анкети, питальни­ки). Запитання треба формулювати стисло, чітко й одно­значно, не допускаючи різних тлумачень, уникаючи пря­мих, «лобових» запитань, особливо, якщо вони стосуються приватного життя опитуваних, їхньої самооцінки і под. Щоб одержувана інформація була більш об'єктивною, треба вво­дити в анкети перевірочні запитання, які стосуються тієї са­мої теми, але інакше сформульовані. Це дає змогу отримати непряме підтвердження відповіді на основне запитання (до­кладніше вимоги до запитань див. далі в цьому параграфі);

4. проведення зондажного (за необхідності) й основного анкетування. Як правило, опитування доцільно проводити анонімно (тобто, щоб респондент не вказував свого прізви­ща) . Це підвищує достовірність отриманої інформації;

5) обробка заповнених анкет, інтерпретація даних, підготовка висновків (докладніше див. розділ 2);

6) розробка рекомендацій з подолання небажаних про­ цесів (якщо анкетування виявило наявність таких процесів

- 70

71 -

чи тенденцію до їх появи). Прогнозування можливих наслідків від реалізації розроблених рекомендацій;

7. реалізація розроблених рекомендацій (уживання конкретних заходів);

8. періодичні анкетування для перевірки правильності вживання заходів і відстеження результатів.

Анкетне опитування для цілей журналістикознавства, як правило, закінчується етапом 5 або 6.

Опитування часто втрачає сенс, якщо відповіді респон­дентів не будуть проаналізовані за їхніми соціальними і де­мографічними характеристиками. Тому під час опитування респонденти, як правило, заповнюють «паспортички»: відповідні дані про кожного опитаного (стать, вік, місце проживання, соціальний статус тощо). Повний перелік та­ких відомостей залежить від мети дослідження.

Принципи добору респондентів. Для збільшення до­стовірності опитування важливо правильно дібрати склад і кількість респондентів. Є певні принципи такого добору:

• простий випадковий добір застосовується тоді, коли в опитуванні треба зафіксувати природний розкид ду­мок представників різних соціальних груп, який відбиватиме розкид у генеральній сукупності;

• формування групи опитуваних респондентів за прин­ципом рівних квот. Наприклад, треба визначити, що думають про конкретну телепрограму мешканці містечка N. У цьому випадку треба мати дані про віко­вий, статевий, національний тощо склад населення цього міста й, добираючи з мешканців містечка рес­пондентів у групу опитування, дотримувати відповідний відсоток (квоту) за віком, статтю, національністю тощо;

• метод «сніжної лавини», коли в респондентів запиту­ють, чи не знають вони людей, що підходять за тими чи іншими ознаками для включення у вибірку;

• двоступінчаста вибірка, коли зі сформованої великої вибірки респондентів за певними критеріями відби­рається підвибірка, яка й буде основним об'єктом дослідження.

Простий випадковий добір і метод рівних квот краще застосовувати тоді, коли треба з'ясувати думку різних про­шарків населення щодо певних питань. Метод «сніжної ла-

вини» ефективний тоді, коли треба зіставити думки фахівців з якогось питання. Він особливо дієвий при екс­пертному опитуванні, коли список експертів поповнюється за допомогою вже опитаних осіб. Двоступінчасту вибірку доцільно використовувати при формуванні фокус-груп.

Помилки опитувань виникають, як правило, через не­професійно складені анкети та некоректні методи ведення опитування. Наприклад, думка жителів столиці з приводу будь-якого питання далеко не завжди збігається з думкою населення провінції, а отже, робити висновки про позицію населення України, опитавши лише киян, є грубою помил­кою опитування. Слабким місцем анкетних опитувань є свідомі чи мимовільні помилки у вибірці, коли з вибірки ви­лучаються «небажані» соціальні групи (наприклад, не опи­тують пенсіонерів, визначаючи міру задоволення населен­ня якістю життя). За цих обставин опитування може стати засобом самообману чи підтасувань.

Вимоги до опитування. Опитування має тривати не більше ЗО — 40 хвилин, інакше респондент утомлюється й ос­танні запитання залишаються без повноцінних відповідей. Перше запитання має бути нейтральним, а не дискусійним чи насторожуючим. Важкі запитання доцільно помістити в середину, щоб респондент мав час «увійти» в тему.

Запитання повинні відповідати вимогам логіки: на по­чатку мова має йти про встановлення якого-небудь факту, а потім уже про його оцінювання. Важливо, щоб інтерес до предмета опитування не зменшувався, а збільшувався. Як­що в анкеті з'являється новий розділ, то треба «підвести» опитуваного до нової теми, наприклад, звернутися до нього: «А тепер ми просимо Вас висловити свою думку про...». Складніші запитання варто чергувати з простішими.

Класифікація запитань. За формою запитання поділя­ються на:

• відкриті запитання припускають оригінальну оповідальну відповідь у вигляді слова, речення чи кількох речень. Візуально ці запитання виділяються тим, що за ними подають кілька порожніх рядків, які треба заповнити. Отримана відповідь при цьому но­сить природний характер, дає максимум інформації за темою дослідження. Однак відкриті запитання призводять до труднощів, пов'язаних з обробкою от-

- 72

73 -

риманих відповідей, зокрема, з їхнім кодуванням (до­кладніше див. п. 2.1.);

• закриті запитання — за запитанням подаються мож­ливі варіанти відповідей, з яких респондент має обра­ти одну відповідь;

• напівзакриті запитання. Тут поряд з набором наведених варіантів відповідей респондентові надається вільний ря­док, де він може висловити свою думку у вільній формі, тобто поєднано ознаки відкритості і закритості;

• шкальні запитання. Варіанти відповідей на ці запитання даються у вигляді шкали, в якій треба відмітити той чи інший показник (наприклад, «безперечно так — скоріше так — і так, і ні — скоріше ні — безперечно ні»);

• альтернативні запитання припускають відповіді за принципом «так — ні»;

• запитання з преамбулою. Запитання про певний факт може бути сприйняте респондентом як оцінка цього факту. Щоб уникнути цього, варто ставити за­питання в такій формі, щоб послабити його оцінність. Наприклад: «Одні люди щодня прибирають квартиру, інші роблять це час від часу. Як найчастіше робите Ви?». Тут у преамбулі зазначено, що далеко не всі лю­ди роблять так, як прийнято вважати найкращим. Це дає змогу респондентові вільніше себе почувати і правдиво розповісти про свою поведінку.

Як правило, в анкеті чергують різні види запитань. За змістом запитання можна поділити на:

• запитання про факти — одержання інформації про соціальні явища, про стан справ на роботі чи в особисто­ му житті, про вчинки оточення й самого респондента;

• запитання про знання — розкриття того, що знає і що ' може сказати респондент. Як правило, ці запитання

мають на меті виявити рівень інформованості рес­пондента і його знання у певній галузі. Такі запитан­ня можуть містити завдання, експериментальні й ігрові ситуації, рішення яких потребує від опитувано­го використання певних навичок, знання конкретних фактів, подій, імен;

• запитання про думку— спрямовані на виявлення по­ бажань, очікувань, планів на майбутнє. Можуть сто­ суватися будь-яких проблем, а також особистості са-

мого респондента. Відповідями тут будуть оцінні су­дження, базовані на індивідуальних уявленнях. Досліджується ставлення людини до тих чи інших подій і явищ;

• запитання про мотиви — виявляють суб'єктивне уявлення людини про мотиви своєї поведінки. Варто враховувати, що одне запитання про мотиви не може дати справжню картину мотивації, для цього потрібен цілий комплекс подібних запитань;

• основні і контрольні запитання. Роль основного мо­же грати запитання, яке ставлять у прямій формі. Контрольні запитання ставлять у непрямій формі й розташовують в анкеті на деякій відстані від основно­го і одне від одного.

Анкети класифікують за темою опитувань: анкети щро події, анкети на з'ясування ціннісних орієнтацій, статис­тичні анкети (у переписах населення) тощо.

Запитання як індикатори. Дуже важливе місце в підго­товці до анкетування займає перетворення мети опитування (програмного питання щодо об'єкта дослідження) в запитан­ня, пропоновані респондентам. Кожне запитання (й, відповідно, кожен варіант відповіді на нього) має бути інди­катором якогось певного параметра досліджуваного об'єкта.

Структура анкети, вимоги до запитань. Точність і до­стовірність результатів опитування визначається серед іншого й чіткістю структури анкети та формулюванням за­питань. Структура питальника має базуватися на логічній послідовності звертання до запланованих тем дослідження. Неправильно структуровані анкети являють собою ме­ханічний набір неграмотно сформульованих запитань, які можуть викликати в респондентів здивування і роздрату­вання. Непрофесійні питальники можуть дуже істотно спотворити загальні результати дослідження. Більше того, такі анкети часом самі є джерелом формування перекруче­ної громадської думки.

Існують спеціальні способи постановки запитань різних типів (поведінкових запитань, запитань про знання, про ус­тановки респондента, про його думки і переконання), є різні підходи до формулювання запитань, до врахування впливу контексту, а також до пропонованого респонден­тові набору варіантів відповіді [14].

- 74

75 -

Неодмінним елементом удосконалення анкети є пілотне (зондажне) тестування питальника, за результатами якого проводиться заключна корекція анкети. Формулювання за­питань має також ураховувати культурні аспекти конкрет­ного середовища, в якому проводитиметься опитування. Звичайно, ключові принципи масових опитувань єдині для всіх культур, однак треба приділяти увагу нюансам мови й етикету спілкування, характерним для досліджуваного соціального середовища.

Важливо, щоб відповіді на запитання можна було об'єктивно і з високою надійністю оцінити. Це можна зро­бити завдяки продуманій формі запитань. Наведемо форми запитань, які вважаються найбільш ефективними [4]:

• запитання з відповіддю типу «так — ні» (дихотомічні пи­тання), їх легко формулювати, вони зрозумілі для опи­туваних, і респонденти відповідають на них швидко;

• трихотомічні запитання з відповідями типу «так — важко відповісти — ні». Це варіант запитань типу «так — ні» з додаванням категорії непевності, тому що деяких людей дратує, якщо їх змушують відповідати або «так», або «ні» на запитання, у відповідях на які вони не дуже впевнені. Прикладами трихотомій є: «завжди — іноді — ніколи», «правильно

— не знаю — неправильно», «згодний — не впевне­ ний — не згодний». Однак «середня» категорія рідко буває інформативною для дослідника;

• альтернативні запитання (з відповідями типу «правда

— неправда»). Ці запитання являють собою твер­ дження (часто від першої особи), що їх опитувані ма­ ють визначити як правильні (чи неправильні) для них;

• запитання з відповідями типу «подобається — не по­добається». Опитувані повинні вказати, подобається їм запропоноване чи ні;

• запитання з рейтинговими шкалами. Це запитання, до яких додаються рейтингові шкали. Використову­ють шкали, крайніми значеннями яких є, як правило, «завжди — ніколи» і «безперечно так — безперечно ні». Типовим прикладом може бути: «Мені подо­бається бувати з друзями в кафе: завжди — дуже час­то — часто — час від часу — рідко — дуже рідко — ніколи». Щоправда, наведений приклад не можна

вважати дуже вдалим, оскільки можлива різна інтер­претація респондентами термінів часто / рідко.

На всі запитання респонденти мають відповідати са­мостійно і настільки правдиво, наскільки це можливо.

Іноді для спеціальних цілей (наприклад, щоб зменшити тенденцію до соціально позитивних відповідей) використову­ють такі методи конструювання анкет, коли запитання в них за формою є такими самими, як і в звичайних анкетах, але відрізняються за інструкціями (наприклад, опитувані повинні відповідати на запитання так, начебто вони дивляться на себе збоку, чи так, якби вони були такими, як їх бачать інші).

Можливі причини низької валідності опитування. Роз­робляючи анкети, треба враховувати деякі проблеми, які можуть призвести до низької валідності опитування:

• установка на згоду— тенденція опитуваного погоджу-, ватися з твердженнями чи відповідати «так» на запи­тання, незалежно від його змісту. Найчастіше буває, коли твердження (запитання) неоднозначні й непевні;

• установка на соціально схвалювані відповіді — тен­денція опитуваних відповідати на запитання так, щоб виглядати «соціально позитивним». Тобто, якщо можлива «соціально схвалювана» відповідь, то дуже ймовірно, що опитувані даватимуть саме її;

• установка на непевні чи середні відповіді — якщо в питальнику наведено середню категорію відповідей, яка відбиває нерішучість чи невпевненість у відповіді («не впевнений», «не знаю», «важко відповісти»), то багато опитуваних можуть до неї вдаватися як до без­печного компромісу;

• установка на «крайні» (розташовані на краях шкали) відповіді — може виявлятися при використанні бага­тоелементної рейтингової шкали. Деякі опитувані, незалежно від змісту питань, воліють вибирати крайні відповіді [4].

Щоб перебороти описані проблеми, треба:

• не давати можливості опитуваним зрозуміти, що саме вивчається за допомогою анкет (особливо анкет- тестів). Не для того, щоб увести респондентів в оману, а тому, що якщо опитувані здогадаються, що цей тест призначений для виміру риси X, то їхні відповіді бу­ дуть відбивати не реальний стан справ, а їхню точку»

- 76

- 77 —

зору на наявність (відсутність) у себе цієї риси. Уяв­лення ж деяких опитуваних про свою особистість мо­жуть бути значно перекрученими;

• формулювати зрозумілі, недвозначні запитання (твердження), щоб зменшити погрішність, яка вини­кає через неправильне розуміння запитань;

• запитання повинні відбивати конкретні, а не загальні ас­пекти досліджуваної проблеми. Так, запитання типу «Чи подобається вам спорт?» є занадто загальним: термін «спорт» — багатозначний, як і термін «подобається». Треба запитувати конкретніше: «Ви граєте регулярно в яку-небудь спортивну гру?» чи «Ви регулярно стежите за грою вашої улюбленої спортивної команди?»;

• кожне запитання має містити тільки одне тверджен­ня. Розглянемо, наприклад запитання, призначене для вимірювання расизму: «Думаю, варто змусити чорних і представників інших рас емігрувати». Це за­питання є невдалим. Є расисти, які не люблять негрів, але до інших рас ставляться спокійніше. Інші расисти вважають усіх (хоч білих, хоч чорних), хто не є корінними жителями їхньої країни, другосортними. Отже, частина расистів може позитивно відповісти на це запитання, тоді як інші расисти — ні (оскільки вони вважають, що тільки чорних треба примушува­ти до еміграції, а інших іноземців можна не чіпати). Отже, в цьому запитанні занадто непевне формулю­вання і до того ж воно містить водночас два запитан­ня. Варто було б дати точніше твердження: «Думаю, варто змусити негрів емігрувати». У такому форму­люванні запитання зрозуміліше (вислів «чорні» замінено на більш конкретне), і в ньому залишилося тільки одне запитання (слова «і представники інших рас» вилучено);

• бажано уникати слів, що описують частоту дій. Вони суб'єктивні і вносять невизначеність. Наприклад, «Чи часто вам сняться сни?» Тут усе залежить від суб'єктивного розуміння слова «часто». Деякі опиту­ вані можуть вважати, що бачити сон раз на місяць — це часто, і відповідатимуть на запитання ствердно. Інші можуть думати, що один сон за ніч — це не час­ то, і відповідатимуть «ні». Отже, у такому вигляді за-

питання є безглуздим. Краще спитати: «Вам сняться сни двічі на тиждень, рідше чи частіше?»;

• треба уникати термінів, що виражають почуття. Замість цього бажано сформулювати запитання в контексті поведінки (див. вище запитання про став­лення до спорту);

• бажано інструктувати респондентів, щоб вони давали ті відповіді, які в них першими спадають на думку;

• якщо треба виміряти соціально бажані чи небажані риси, то варто уникати прямолінійного підходу, як у твердженнях типу: «я не розумію гумору: (так, ні)»; «я постійно брешу: (так, ні)»; «я недостатньо сексуаль­ний: (так, ні)»; «я заздрісна і ревнива людина: (так, ні)» іпод.;

Обробляючи й аналізуючи отримані дані, дослідник має \ пам'ятати, що анкетне опитування є асиметричним спілку­ванням: інтерв'юер бере на себе переважно функції суб'єкта, а респондент виступає як об'єкт; в інтерв'юера є мета (одержати щирі відповіді на запитання), а в опитувано­го такої мети немає, а отже, він може уникати участі в опи­туванні або бути нещирим; інтерв'юер підходить до теми анкетування з наукових позицій, респондент же мислить за законами буденної свідомості.

Спеціальні дослідження показали, що рівень щирості відповідей респондентів залежить не лише від змісту запи­тань, а й від способу контактування дослідника з респонден­том у процесі опитування. Тут найслабкішою ланкою вважа­ються телефонні інтерв'ю. Вони помітно поступаються іншим методам збирання даних з погляду достовірності і якості отриманої інформації. Відповідаючи по телефону, рес­понденти мають більш високий рівень тривожності і диском­форту, тому ситуація телефонного опитування частіше, ніж інші різновиди опитувань, «провокує» появу нещирих (як правило, соціально бажаних) відповідей. Більшість респон­дентів, відповідаючи на запитання про те, який різновид опи­тування їм більше до вподоби, назвали персональне інтерв'ю, тоді як телефонному вони відвели останнє місце [10).

Якщо досліджуються складні соціально-психологічні ут­ворення (стереотипи, мотиви, цінності, самоідентифікація) аудиторії, то, щоб уникнути викривлень, треба враховува­ти, що у психіці людини переплетені дві реальності:

78

79 -

• безпосередні відчуття і переживання, неусвідомлені на мовному рівні;

• уявлення про свої відчуття і переживання, опосеред­ковані мовою і суспільною практикою.

Припустимо, ми досліджуємо ціннісні орієнтації ауди­торії. При цьому ми повинні розрізняти три складові соціальної установки респондента: а) когнітивну (запитан­ня типу «На скільки добре ви знаєте те-то?»); б) афективну («Як ви оцінюєте те-то?»); в) поведінкову — («Як би ви вчи­нили, якби ...?).

Якщо ви прямо запитуєте респондента про його відчут­тя, емоції чи мотиви, то варто пам'ятати, що відповідь рес­пондента буде йти не з його афективного, а з його когнітив-ного рівня (тобто насправді ви отримаєте відомості не про мотиви респондента, а про те, що він думає про свої моти­ви). Людина, як правило, мало усвідомлює свої справжні мотиви; вони пов'язані з особистісним смислом, спе­цифічним для кожного індивіда. Цей підсвідомий смисл ча­сто не існує в мовній (інакше кажучи, свідомій) формі. Інформація з когнітивного рівня більш раціональна, але і більш залежна від соціального оточення, перебуває під впливом стереотипів [19]. При цьому сама ситуація опиту­вання теж може вносити суттєві зміни в усвідомлення рес­пондентом певних явищ. Але ж дослідник цього не прагнув, чи не так? Тому, і формулюючи запитання, і аналізуючи от­римані дані, варто такі моменти не випускати з уваги.