Соціальні норми – загальні правила поведінки в різних соціальних ситуаціях, що поширюються на всіх членів суспільства

5.2 Соціальні ролі і статуси особистості

Соціальний статус (від лат. status - стан справ, положення) - положення індивіда чи групи в соціальній системі, обумовлене виконуваними ними соціальними функціями з правами, що випливають з них, і обов'язками. Кожна людина виконує безліч функцій у системі соціальних зв'язків, оскільки включена у безліч різних соціальних груп. Тому вона має безліч статусів.

Люди сприймають один одного в залежності від їхнього статусного положення. Так, у ході одного дослідження цієї проблеми в декількох групах студентів представляли одну людину в різній якості: студента, лаборанта, аспіранта, викладача і т.д. Потім студентам кожної з цих груп запропонували визначити її зріст. В результаті зріст цієї людини з першої до останньої групи збільшився на 5 дюймів.

В залежності від того, займає людина дану позицію завдяки наслідуваним ознакам (раса, етнічна приналежність, соціальне походження) чи завдяки власним зусиллям (освіта, заслуги), розрізняються відповідно запропонований і придбаний статуси.

Запропонований статус - це соціальна позиція, що заздалегідь запропонована індивіду суспільством чи групою незалежно від його здібностей чи зусиль. Різновидом такого статусу є соціально-класовий статус, тобто положення індивіда в суспільстві, обумовлене його соціально-класовою приналежністю.

Придбаний (досягнутий) статус - це соціальна позиція, що займається індивідом і закріплюється через його індивідуальний вибір, власні зусилля і конкуренцію з іншими індивідами. Різновидом статусу, що досягається, може бути професійно-посадовий статус, тобто позиція індивіда в суспільстві, яка обумовлена виконуваними їм професійно-посадовими функціями з правами, що випливають з них, і обов'язками.

Таким чином, поняття соціального статусу характеризує:

1. місце особистості в системі суспільних відносин;

2. її діяльність в основних сферах життя;

3. оцінку діяльності особистості з боку суспільства, що виражається у певних кількісних і якісних показниках (зарплата, премії, нагороди, звання, привілеї);

4) самооцінку, що може збігатися або не збігатися з оцінкою суспільства чи соціальної групи.

Проблема соціального статусу має не тільки теоретичне, але і велике практичне значення. Так, у житті нерідко зустрічаються приклади хибно зрозумілого чи привласненого статусу.

Статус і роль тісно зв'язані. Соціальна роль – це сукупність дій, що повинна виконувати людина, яка займає певний статус у соціальній системі суспільних відносин, тобто це функції особистості, які обумовлені її соціальним статусом.

У структурі соціальної ролі звичайно виділяються чотири елементи:

1. опис типу поводження, що відповідає даній ролі;

2. розпорядження, вимоги, зв'язані з даною поведінкою;

3. оцінка виконання запропонованої ролі;

4) санкції, що можуть носити як негативний, так і позитивний характер.

Так, соціальна роль звичайно розглядається в двох аспектах: рольового чекання і рольового виконання. Рольове чекання - це очікувана модель поведінки, яка асоціюється з даним статусом, тобто типова поведінка (у рамках норм і стандартів) для людей даного статусу в даній соціальній системі. Інакше кажучи, це та поведінка, яку чекають від нас навколишні, знаючи наш соціальний статус. Рольове виконання - це фактична, реальна поведінка людини, яка займає ту чи іншу соціальну позицію (соціальний статус).

Кожна людина має безліч соціальних статусів, і кожному її статусу відповідає спектр ролей. Сукупність ролей, що відповідають даному статусу, називається рольовим набором. Таким чином, можна констатувати, що кожна людина виконує в суспільстві безліч соціальних ролей. У зв'язку з цим виникає проблема рольового конфлікту.

Рольовий конфлікт - це зіткнення рольових вимог, які пропонуються людині, що викликано одночасним виконанням ролей. Маючи загальне уявлення про сутність рольових конфліктів, можна провести їхню класифікацію:

- По-перше, це конфлікти, викликані розходженнями в розумінні своєї ролі особистістю і оточуючим середовищем. Наприклад, викладач вузу вважає, що він може домогтися глибокого засвоєння програми свого предмета студентами без тиску на них, однак на кафедрі переважає інший методичний підхід.

- По-друге, це конфлікт між різними аспектами однієї і тієї ж ролі, викликаний протилежними вимогами до її виконання. Наприклад, від адвоката потрібно прийняття всіх заходів для виправдання підзахисного, але від нього ж як юриста очікують боротьби з правопорушеннями, що підривають основи суспільства.

- По-третє, це конфлікт, причиною якого є неможливість поєднання різних ролей Наприклад, від жінки її начальник вимагає високої самовіддачі на роботі, а чоловік - високої самовіддачі вдома.

- По-четверте, це конфлікт між особистісними якостями індивідів і рольовими вимогами. Не секрет, що є чимало людей, що займають посади, для яких вони не мають необхідних якостей.

Рольові конфлікти породжують рольову напруженість, що виявляється в різних життєвих і службових безладдях. Тому важливо знати деякі способи зниження рольової напруженості. Один з них полягає в тому, що окремі ролі визнаються більш важливими, ніж інші. Так, у деяких випадках варто вибрати, що важливіше: родина чи робота. Для жінок нормальним вважається вибір на користь першого, а для чоловіків - другого. Поділ між двома системами ролей, зокрема родиною і роботою, послабляє рольовий конфлікт.

5.3 Соціалізація особистості.

Становлення особистості — складний і тривалий процес залучення особистості до соціального, тобто її соціалізації. Це найбільш широке поняття, що служить для характеристики формування особистості.

Соціалізація визначається як процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого він належить. Соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену суспільства. Ведучим і визначальним початком соціалізації є цілеспрямований вплив (навчання, виховання). Однак соціалізація включає і стихійні, спонтанні процеси, які так чи інакше впливають на формування особистості.

Процес соціалізації складається з низки етапів.

1. первинна соціалізація, що охоплює період дитинства (засвоєння норм і цінностей дитиною, її входження в дану культуру), засвоєння елементарних соціальних навичок.

2. вторинна соціалізація, етап, що збігається з одержанням формальної освіти, підготовка до активного трудового періоду (школа, ВНЗ, робота). До 18 – 20 років.

3. Соціалізація зрілості – етап перетворення індивіда в самостійного економічного агента і створення їм власної родини, (активний трудовий період до 60 років).

4. Соціалізація старості – етап поступового відходу від активної трудової діяльності і перетворення у своєрідного «утриманця».(60 років і більше)

Виділяють і такі стадії соціалізації:

• дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності);

• трудова (охоплює період активної участі людини у трудовій діяльності);

• післятрудова (період, що починається з закінченням активної трудової діяльності людини).

Отже, соціалізація не завершується в якийсь момент життя людини, вона продовжується все життя, оскільки людина протягом усього життя здобуває нові цінності, норми, погляди, змінює свою поведінку.

У зміст соціалізації входить засвоєння індивідом мови соціальної спільності, засобів мислення, які властиві даній культурі, форм раціональності і чуттєвості, прийняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків і засобів діяльності тощо. Індивід соціалізується, завдяки включенню у різні форми соціальної діяльності, освоєнню соціальних ролей. У цьому плані соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Однак, людина освоює світ культури вибірково, через свої інтереси, свій світогляд. Освоюючи культуру, людина формує свої здібності, потреби, цінності. Тому немає соціалізації без індивідуалізації.

Основними чинниками соціалізації особистості виступають елементи соціального середовища:

1. по-перше, сукупність ролей і статусів, що суспільство пропонує людині;

2. по-друге, сукупність соціальних інститутів, громадських організацій і соціальних спільнот, у межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і здобуває бажані статуси;

3. по-третє, сукупність цінностей, норм, умінь і навичок, які людина опановує, щоб виконувати відповідні ролі.

Особистість неможлива поза соціальною діяльністю, поза спілкуванням. Тому на різних етапах і стадіях у процесі соціалізації бере участь все оточення індивіда (родина, родичі, однолітки, дошкільні дитячі установи, навчальні заклади, трудові колективи, суспільно-політичні організації, мистецтво, література, ЗМІ тощо).

У процесі соціалізації виділяють дві фази: соціальну адаптацію та інтеріоризацію.

• Соціальна адаптація означає пристосування індивіда до соціального середовища: до рольових функцій, до соціальних норм, до соціальних груп, інститутам, до умов функціонування різних сфер суспільства.

У процесі адаптації індивід погоджує свої потреби зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища.

• Інтеріоризація – це процес перетворення зовнішніх норм у внутрішні правила поведінки. Це процес переходу елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я». Отже, результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторність її духовного світу, особливості темпераменту, уяви, інтелекту.

Таким чином, якщо в першій фазі соціалізації особистості відбувається пристосування індивіда до соціального середовища; то в другій фазі – вплив соціальної системи проходить через внутрішнє «Я» людини і виявляється в зміні її поведінки.

Які ж механізми соціалізації?

З.Фрейд виділив основні механізми соціалізації: імітацію й ідентифікацію. Імітація – це спроба копіювати певну модель поведінки, а ідентифікація – це спосіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої спільності. Імітація й ідентифікація є позитивними механізмами, оскільки вони націлені на засвоєння певного типу поведінки. А сором і провина являють собою, на думку Фрейда, негативні механізми, тому що вони придушують чи забороняють деякі зразки поведінки.

5.4 Соціальна типологія особистості.

Соціальний тип особистості – це відображення того, як суспільна система впливає на ціннісні орієнтації людини і через них – на її реальну поведінку. У сучасній соціології одержало широке поширення виділення типів особистості в залежності від їх ціннісних орієнтацій:

1. Традиціоналісти – орієнтовані переважно на цінності порядку, дисципліни, а виразність таких якостей, як креативність, прагнення до самореалізації, самостійність, у цього типу особистості дуже низька.

2. Ідеалісти – навпаки, сильно виражене критичне відношення до традиційних норм, незалежність і зневага авторитетами, установки на саморозвиток.

3. Фрустрований тип особистості – характерні низька самооцінка, пригноблене, подавлене самопочуття, відчуття себе як би викинутим з потоку життя.

4. Реалісти – поєднують у собі прагнення до самореалізації з розвитим почуттям боргу і відповідальності, здоровий скептицизм із самодисципліною і самоконтролем.

5. Гедоністи – орієнтовані в першу чергу на одержання задоволень «тут і зараз», погоня за насолодами.

У соціології прийнято виділяти базисний тип особистості і модальний. Базисний тип – той, що найкраще відповідає потребам сучасного етапу суспільного розвитку. У США, наприклад, це, так званий "стовідсотковий американець", у колишньому СРСР - "радянська людина". Це свого роду ідеальний тип, на який орієнтується суспільство у вихованні молодого покоління.

Модальний тип – той, який реально переважає в даному суспільстві. Після розпаду СРСР деякі соціологи вважали, що найбільш розповсюдженою особистістю в нашій країні була так звана "невротична особистість", тобто людина, яка не знала, що потрібно робити в ситуації, що змінилася.

Ідеальний тип особистості – це тип особистості як побажання на майбутнє, наприклад, всебічно і гармонійно розвинута особистість, тип особистості, не прив'язаний до конкретних умов.

5.5 Девіантна поведінка особистості

Девіантна поведінка - це вчинок, діяльність людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам, стереотипам і зразкам поведінки.

Девіантна поведінка в соціологічному розумінні далеко не завжди має негативний сенс. Відхилення від норм можуть мати для системи двояке значення:

1. негативне, коли порушується функціонування системи, відбувається дезорганізація і створюються загрози її існуванню;

2. позитивні, коли відбувається удосконалювання системи, підвищення її організованості.

Можна виділити три основні компоненти соціального відхилення (девіації):

• людина (група), якій властива певна поведінка;

• очикування чи норма, що є критерієм оцінки девіантної поведінки ;

• група чи організація, що реагує на поведінку.

Класифікація девіантної поведінки також зв'язана з певними труднощами: одні й ті ж самі види поведінки можуть вважатися як девіантними, так і не девіантними не тільки в різних суспільствах, але й у різних шарах того самого суспільства. Насамперед, виділяють первинні і вторинні відхилення (девіації). Первинне відхилення - поведінка, що частково відповідає прийнятим у суспільстві чи групі культурним нормам. Це відхилення незначні і терпимі. Тому індивіди, що роблять їх, не вважаються девіантами (наприклад, курці). Вторинне відхилення - це відхилення від існуючих у групі чи суспільстві норм, що соціально визначаються як девіантні (наприклад, злочинці).

Існує кілька пояснювальних моделей причин девіантної поведінки. Усі теорії, що пояснюють девіацію, можна звести в три основні групи: біологічні, психологічні і соціологічні. У біологічних теоріях робиться акцент на вроджену схильність людини до здійснення девіантних вчинків. У психологічних теоріях девіантна поведінка пояснюється різними відхиленнями в психічному розвитку.

Соціологічне пояснення будується на основі соціальних і культурних факторів. Уперше соціологічне пояснення девіації було дано в теорії аномії, яку розробив Е. Дюркгейм. Під категорією "аномія" Дюркгейм розумів "безнормність". Її зміст полягає в тому, що під час криз, радикальних соціальних змін життєвий досвід перестає відповідати ідеалам, втіленим у соціальних нормах, що регулюють поведінку людей у звичайних умовах. Соціальні норми руйнуються, люди втрачають орієнтацію, виникає соціальна дезорганізація, тобто це стан суспільства, коли культурні цінності, норми і соціальні взаємозв'язки відсутні, слабшають чи суперечать один одному.

В залежності від відношення індивідів до прийнятих в тій чи іншій спільності цілей і засобів їхнього досягнення, Р.Мертон виділив п'ять типів поведінкових реакцій: конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм, заколот.

Конформізм (підпорядкування) означає прийняття цілей і засобів даної соціальної спільності, навіть шляхом відмовлення від власних переконань. Цей вид поведінки найбільш розповсюджений. Якби справа обстояла інакше, стабільність суспільства була б неможлива. Поведінка в рамках загальновизнаних ролей, орієнтована на досягнення суспільно значущих цілей, є основною умовою існування суспільства.

Інновація (нововведення) виражається в прийнятті цілей, але неприйнятті засобів їхнього досягнення.

Ритуалізм (від слова ритуал) виражається в неприйнятті цілей, але прийнятті засобів досягнення цих цілей. Наприклад, службовий психоз бюрократа – він стежить за правильністю заповнення різних паперів, забуваючи про цілі, задля яких вони заповнюються. Ціль відкидається, однак підпорядкування встановленим нормам зберігається.

Ретретизм (відхід) - це вид адаптації індивідів до суспільства, яке вони не сприймають. Ці люди знаходяться в суспільстві, але фактично не належать до нього, що виявляється в повному запереченні цілей і засобів. Відхід із суспільства, але куди? У психічну хворобу, наркоманію, алкоголізм, бродяжництво.

Заколот - це така поведінкова реакція, що виражається в повному запереченні проголошуваних суспільством цілей і засобів і заміні їх на нові цілі і засоби. Це спроба установити новий соціальний порядок.

6.1 Сім’я як соціальний інститут. Поняття сім’ї і шлюбу.

Сім’єю називається засноване на кровному спорідненні, шлюбі чи усиновленні об'єднання людей, зв'язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю. Відмітною ознакою родини є спільне ведення домашнього господарства. Основу родини складає, як правило, шлюбна пара. Однак є родини, що характеризуються спільним проживанням, загальним веденням господарства, але юридично не оформлені. Такі родини називають громадянськими. Кількість таких родин останнім часом помітно збільшується. Соціологи узагалі відзначають зниження бажання і готовності населення до оформлення шлюбу, що особливо характерно для сучасних розвинутих країн.

Первісну форму сімейних відносин складає шлюб – історично мінлива санкціонована суспільством стійка форма відносин між різними статями.

Сім’я має високу персональну значимість для кожної людини. Для більшості людей сьогодні — це необхідне середовище, особлива ніша, що оберігає, захищає людину. [За даними дослідників, смертність у людей, що не перебувають в шлюбі, значно перевищує смертність у людей сімейних. Особливо це відноситься до чоловіків.]

Сім’я як соціальний інститут проходить ряд етапів, послідовність яких складається в життєвий цикл сім’ї. Основними фазами цього циклу є:

1. вступ у шлюб (утворення сім’ї);

2. початок дітонародження (настає з народженням першої дитини);

3. закінчення дітонародження (народження останньої дитини)

4. «порожнє гніздо» (виділення дітей у самостійну родину);

5. розпад родини внаслідок смерті одного з подружжя.

Однак не кожна пара проходить усі ці етапи і не обов'язково в такій послідовності.

Сім’я впливає на всі сторони життя суспільства. Вона є своєрідною моделлю суспільства, усіх соціальних зв'язків. У сім’ї закладаються генетичні, біологічні основи здоров'я, звички, установки стосовно свого здоров'я. Сім’я виховує смаки і потреби. У молодшого покоління визначає багато в чому вибір професії, рівень духовних цінностей. Саме в сім’ї закладаються основи відносин до старшого покоління.

6.2 Структура і функції сім’ї

Інститут сім’ї носить конкретно-історичний характер, він постійно змінюється і розвивається в зв'язку з розвитком потреб суспільства. Життя сім’ї, її історичні типи, її структура визначаються загальними тенденціями зміни, розвитку суспільства.

Структура сім’ї:

• у залежності від характеру шлюбу, що укладається:

Моногамна- родина складається з двох чоловіків,

полігамна: полігінія (багатоженство) і поліандрія (багатомужество).

Історично першим видом була полігамна родина, з розвитком суспільства поступово вона витісняється моногамною. У сучасному світі полігінія збереглася, в основному, у країнах Арабського Сходу, поліандрія зустрічається в деяких племенах Індії, Тибету, Південної Америки.

У сучасних країнах зустрічаються і нетрадиційні одностатеві сім’ї. Сексуальні меншості ведуть боротьбу за їхнє визнання, правове оформлення.

• У залежності від сфери вибору супруга:

ендогамні (супруг обирається в межах власної спільноти). Важливим правилом ендогамії є заборона кровозмішення (інцест), що забороняє шлюби чи статеві зв'язки між найближчими родичами.

екзогамні (супруг обирається з представників інших спільнот).

Це призводить до появи двох видів родини: соціально-гомогенної (однорідної) і соціально-гетерогенної (різнорідної). За даними соціологів гомогенні родини складають близько 70% від загального числа родин. У цих родинах чоловік, дружина і їхні батьки належать до тих самих соціальних груп, соціальних прошарків. Гомогенна родина, як правило, більш стійка, гармонічна. Соціально гетерогенних родин до 30%. Приналежність до різних культурних, соціальних груп, різний рівень освіти, професії порушують гармонію, стійкість, тому переважають авторитарні відносини. Однак ці особливості не варто абсолютизувати. Іноді існуючі розходження стимулюють велику активність у самоосвіті, самовихованні і т.д.

• За типом верховенства, управління родиною:

Егалітарна (рівноправна) сім’я: заснована ні поділі ролей відповідно до особистих якостей і здібностей подружжя, на участі кожного в прийнятті рішень, виховання дітей будується на переконанні, а не на примусі. Егалітарну сім’ю часто називають демократичною.

Авторитарна сім’я: характеризується твердим підпорядкуванням одному з членів родини. Причому сімейна влада може ґрунтуватися на традиційних уявленнях, на економічній перевазі чи моральному авторитеті.

• У залежності від складу виділяють сім’ї:

розширену, що включає різні покоління;

нуклеарну (окрему, просту), яку складають подружжя з дітьми;

неповну, коли відсутній один з подружжя.

Кожний з цих типів сімей має свої соціальні проблеми. У розширеній сім’ї — це проблема взаєморозуміння поколінь. Конфлікти в такій родині вирішити складніше, тому що в основі лежать розходження культур старих і нових поколінь. У неповній родині — це проблема виховання дітей. У простий (нуклеарній) сім’ї — це проблема формування традицій, стилю сімейного життя.

• За часом існування сім’ї виділяють:

Молодіжну сім’ю ( до 30 років);

середнього подружнього віку (від 3 до 10 років спільного проживання);

родину старшого подружнього віку (10-20 років);

літню подружню пару.

Вік накладає відбиток на сімейні відносини, на характер труднощів, протиріч, що мають потребу в подоланні. У молодіжній родині це труднощі адаптації до подружніх обов'язків, до нового побуту. У родині середнього подружнього віку - проблема подолання нудьги, одноманітності, стереотипності у взаєминах подружжя. У літніх сім’ях - проблеми дбайливого відношення одне до одного, поступливості, освоєння нових ролей.

• У залежності від кількості дітей виділяють такі різновиди сімей:

бездітні, де протягом 10 років шлюбу не з'явилася дитина (складають більш 15% усіх родин). Кожна третя така родина розпадається найчастіше з ініціативи чоловіків.

Однодітні: складають у містах більше 50% родин. З цих родин розпадається кожна друга.

Малодітні: (родина з двома дітьми) відрізняється більшою стійкістю (у порівнянні з однодітною, більш ніж у 3 рази). Вона створює кращі умови для формування особистості дитини, її моральних якостей і комунікативних здібностей.

Багатодітні: (троє і більше дітей) розпадаються рідко, має й інші переваги, хоча в сучасних умовах зв'язана з великими матеріальними труднощами.

Загальною тенденцією сучасного розвитку сім’ї є зменшення кількості дітей. За даними соціологічних досліджень, і чоловіки, і жінки хотіли б мати в середньому менше дітей, ніж було в родині їхніх батьків.

Функції сім’ї

1. Репродуктивна : тобто функція дітонародження, відтворення населення. Вона не зводиться до біологічного відтворення, а носить соціальний характер, тому що припускає не просте народження дитини, а відтворення людини, що відповідає сучасному рівню розвитку суспільства.

2. Господарсько-економічна: ведення домашнього господарства, складання і використання сімейного бюджету, розподіл домашнього господарства, накопичення матеріальних благ і передача їх у спадщину тощо.

3. Виховна: сім’я забезпечує наступність у розвитку культури, бере участь у збереженні і передачі молодому поколінню духовних цінностей і трудових навичок. Сім’я забезпечує первинну соціалізацію дитини, формує погляди, цінності і т.п.

4. Рекреативна : у сім’ї отримують допомогу, підтримку, знімають напругу;

5. Комунікативна : сім’я задовольняє потребу людини в спілкуванні;

6. Регулятивна: моральна регламентація поведінки членів родини, регуляція сексуальної поведінки.

5.3 Сучасні тенденції розвитку сімейно-шлюбних відносин.

При переході від традиційного суспільства до сучасного сім’я істотно змінюється:

- Домашнє господарство перестає бути основною економічною одиницею, відбувається поділ дому і роботи.

- Здійснюється перехід від розширеної сім’ї, що складається з трьох поколінь з домінуванням старших, до децентралізованих нуклеарних сімей, у яких шлюбні узи ставляться вище родових, батьківських.

- Відбувається перехід від стабільної багатодітної сім’ї до малодітної та однодітної сім’ї.

• Відбувається перехід від сім’ї, заснованої на соціокультурних розпорядженнях, до міжособистісних переваг.

• Еволюція поглядів на сексуальну мораль.

- Традиційні ролі, відповідно до яких жінка вела господарство, народжувала і виховувала дітей, а чоловік був главою сім’ї, хазяїном, що забезпечував економічну самостійність родини, уже трансформувалися. Сьогодні більшість жінок працює, виконує вагомі соціальні ролі, заробляють іноді більше чоловіка. Це впливає на всі сторони функціонування сім’ї, у тому числі на демографічну поведінку, призводячи до зниження народжуваності і росту рівня розлучень.

Соціальні проблеми родини в сучасних умовах загострюються й у зв'язку з падінням народжуваності, старінням населення, нестабільністю шлюбу, ростом числа вільних союзів, позашлюбних народжень тощо.

Разом з тим для сучасної родини характерні і позитивні зміни: розширення свободи вибору для чоловіка і жінки, затвердження рівності характерів. Розлучення не можна розглядати як цілком негативне явище, тому що свобода розірвання шлюбу — один із засобів забезпечення соціальної справедливості в сімейно-шлюбних відносинах. Принципово невірні як зловживання свободою розлучень, так і цілком негативний підхід до розлучень незалежно від індивідуальної ситуації. Високий рівень розлучень не означає розпад шлюбу як інституту і кризу сім’ї взагалі. Навпаки, сім’я визнається безумовною цінністю усіма віковими категоріями. Мова йде тільки про якість сімейних відносин, до яких люди висувають усе більш високі вимоги.

1. Соціологічне дослідження: поняття, функції, види

Соціологічні дослідження допомагають забезпечити зворотний зв'язок, доповнюючи інформацію конкретними даними про інтереси і потреби, думки і настрої людей, про їхні ідеали і життєві плани.

Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних методологічних і організаційно-технічних процедур для одержання наукових знань про соціальні явища.

Основні функції соціологічного дослідження:

• пізнавальна - дає нові знання про функціонування і розвиток суспільства і його окремих сфер, про сутність соціальних явищ і процесів, дає можливість побудувати цілісну картину реального життя соціуму і спрогнозувати його розвиток;

• методологічна - забезпечує реалізацію міждисциплінарного зв'язку соціології з іншими науками про людину і суспільство, визначає нові підходи у вивченні соціальної дійсності і важливі відкриття на межі різних наукових напрямків;

• практична - складається у виробленні практичних заходів для удосконалення соціальної реальності й ефективного соціального контролю за соціальними процесами;

• управлінська - забезпечує соціальне управління на всіх рівнях функціонування соціуму, зворотний зв'язок між суб'єктами (органами влади, адміністративними структурами, керівниками підприємств, організацій) і об'єктами (населенням, окремими соціальними групами, працівниками) управління; вироблення науково обґрунтованих управлінських рішень.

Види соціологічного дослідження

Вид соціологічного дослідження визначається характером поставлених цілей і задач.

Насамперед виділяють:

- фундаментальні дослідження — спрямовані на встановлення й аналіз соціальних тенденцій, закономірностей розвитку суспільства;

• прикладні дослідження — націлені на вивчення конкретних об'єктів, рішення певних соціальних проблем і задач.

В залежності від глибини аналізу виділяють:

- Развідувальне дослідження (пілотажне, пробне) — найпростіший вид соціологічного дослідження. Охоплює невеликі сукупності (від 20 до 100 чоловік) і має спрощену програму. Тут по суті йде “обкатування” інструментарію: анкети, бланків інтерв'ю, карток спостереження. Развідувальне дослідження, як правило, передує глибокому вивченню проблеми. У ході його уточнюються мета, гіпотези, задачі, питання і їхнє формулювання. Проводити таке дослідження особливе важливо в тих випадках, коли об'єкт вивчений недостатньо чи проблема взагалі ставиться вперше.

- описове дослідження — більш складний вид соціологічного аналізу. З його допомогою одержують інформацію, що дає відносно цілісне уявлення про досліджуване соціальне явище. Проводять відповідно повній програмі й в основному тоді, коли об'єктом аналізу є відносно велика сукупність людей, з певними соціальними, професійними і демографічними характеристиками. [Наприклад, трудовий колектив великого підприємства чи молодь як соціально-демографічна спільність].

- аналітичне дослідження — самий складний вид соціологічного аналізу. Це дослідження не тільки описує досліджуване явище, але і дозволяє з'ясувати причини, що лежать у його основі, механізми функціонування. Пошук причинно наслідкових зв'язків - головне призначення такого дослідження. Аналітичне соціологічне дослідження вимагає значних зусиль, професійної майстерності дослідника — аналітичних здібностей, уміння інтерпретувати й аналізувати складну соціологічну інформацію, будувати зважені висновки.

У залежності від методу, застосовуваного в соціологічному дослідженні, виділяють:

• соціологічне опитування(інтерв’ю, анкетування)

• аналіз документів,

• соціологічне спостереження,

• соціологічний експеримент,

• соціометрію.

По витратах часу виділяють дослідження:

• довгострокові (терміни проведення — від 3 років і більше),

• середньострокові (від 6 місяців до 3 років),

• короткострокові (від 2 до 6 місяців) і

• експрес-дослідження (від 1-2 тижнів до 1-2 місяців).

З огляду на тип відносин між замовником і виконавцем, соціологічні дослідження бувають держбюджетними і комерційними:

• держбюджетні дослідження виконують замовлення державних установ і оплачуються ними;

• комерційні - за замовленням окремих підприємств, організацій, фірм, що і оплачують їхнє виконання.

У залежності від способу дослідження об'єкта (у статиці чи динаміці) виділяють разові і повторні соціологічні дослідження:

• разове дослідження інформує про стан об'єкта, його кількісні і якісні характеристики на момент дослідження, відображає «моментальний зріз» соціального явища.

• повторні дослідження проводять кілька разів протягом визначеного часу на підставі єдиної програми й інструментарію.

Щодо об'єкта пізнання виділяють соціологічні дослідження в сфері управління, промисловості, сільського господарства, науки, освіти, політики, культури, охорони здоров'я тощо.

У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних логічно взаємозалежних етапи:

1. Підготовчий.

Складається у виготовленні програми дослідження й інструментарію (анкети, бланка інтерв'ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів і т.п.).

2. Збір інформації.

Відбувається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту.

3. Упорядкування й обробка зібраної інформації.

4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.

2. Програма соціологічного дослідження

Підготовка соціологічного дослідження починається не зі складання анкети (до чого найчастіше прибігають малокомпетентні дослідники), а з розробки програми.

Програма соціологічного дослідження – це науковий документ, що логічно структурований і відображає перехід від теоретичного бачення проблеми до практичного.

Програма соціологічного дослідження містить:

1. Постановку проблемної ситуації

2. Визначення об'єкта і предмета дослідження

3. Висування цілей і задач

4. Уточнення й інтерпретацію основних понять

5. Висування гіпотез

6. Розробку інструментарію дослідження.

1. Проблемна ситуація – це явища і процеси, що викликають занепокоєння.

Соціальні проблеми істотно відрізняються за своєю масштабністю. Одні не виходять за межі співтовариства, організації; інші торкають інтересів цілих регіонів, великих соціальних груп і соціальних інститутів. Нарешті, на зовнішньому рівні соціальні проблеми торкаються інтересів і потреб усього суспільства в цілому, тобто стають глобальними.

2- Об'єкт дослідження - визначена соціальна реальність, що вимагає цілеспрямованого вивчення (соціальні співтовариства, суб'єкти, процеси).

Предмет дослідження – це сторони, властивості, особливості об'єкта, що є найбільш важливими на думку дослідника і підлягають вивченню.

3- Мета соціологічного дослідження містить у собі відповідь на питання, для чого воно проводиться, орієнтує на кінцевий результат.

Задачі – формулюють відповіді на питання, які дозволяють реалізувати мету дослідження.

[наприклад, мета – з'ясувати рівень поінформованості населення;

задачі – з'ясувати, як часто люди дивляться ті чи інші телепрограми, слухають радіо, читають пресу]

4. З'ясовуючи сутність предмета соціологічного аналізу, дослідники використовують ключові поняття. При цьому важливе значення має не просто наявність понять, з якими працюють дослідники, а їхнє чітке, одностайне розуміння і використання протягом усього дослідження.

Ні в якому разі не можна допустити розпливчастих формулювань поняття, використання в різних контекстах.

Завдання дослідника полягає в розкритті і поясненні змісту понять. Це називається теоретичною інтерпретацією.

4. Гіпотеза в соціологічному дослідженні – це обґрунтоване наукове припущення про структуру, механізми функціонування і розвитку досліджуваного об'єкта.

Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в процесі попереднього аналізу досліджуваного об'єкта. Вона не повинна суперечити перевіреним і точно установленим фактам. Під час соціологічного дослідження вона може бути підтверджена чи спростована.

Гіпотези дозволяють правильно вибрати об'єкт і метод збору інформації. Але вони не повинні визначати підсумки роботи дослідника.

У соціологічному дослідженні застосовують різні види гіпотез.

За змістом гіпотези бувають:

/описові (містять припущення про фактичний стан об'єкта),

/пояснювальні (пояснюють причини, механізми функціонування об'єкта),

/гіпотези-наслідки (передбачають тенденції розвитку об'єкта).

З огляду на задачі дослідження, виділяють:

основні і другорядні гіпотези.

6- Після формування гіпотез можна переходити до розробки технічних прийомів проведення дослідження, тобто інструментарію.

Розробка інструментарію дослідження містить у собі:

• визначення методів збору інформації;

• способів обробки й аналізу даних;

• інструктаж учасників дослідження і т.д.

3. Вибірка в соціологічному дослідженні

Соціологія майже завжди має справу з великими групами людей. Об'єктом досліджень можуть бути десятки і сотні тисяч людей, що живуть у різних регіонах, містах, областях; багатотисячні колективи промислових підприємств, організацій; великі соціальні співтовариства: підприємці, молодь, студентство, жінки, діти.

Як правильно організувати і провести опитування в таких випадках?

Ясно, що якщо об'єкт дослідження складається з 200-500 чоловік, вони усі можуть бути опитані. Таке опитування називається суцільним. Але якщо об'єкт дослідження нараховує більш 500 чоловік, те єдино вірним буде застосування вибіркового методу.

Вибірковий метод — науково обґрунтований підхід, за результатами якого роблять висновки про об'єкт дослідження в цілому, спираючись на дані аналізу його визначеної частини.

Використання методу вибірки передбачає оволодіння такими поняттями як «генеральна сукупність» і «вибіркова сукупність».

Генеральна сукупність — це весь об'єкт дослідження.

Вибіркова сукупність — визначене число елементів генеральної сукупності, відібране по строго заданих правилах.

! Однак, дуже важливо, щоб вибіркова сукупність відбивала генеральну, щоб результати дослідження можна було перенести на весь об'єкт. Відібрана частина повинна бути мікромоделлю цілого і містити найважливіші ознаки і характеристики цілого.

Розрізняють наступні види вибірки:

• Проста випадкова вибірка

(респондент вибирається за допомогою генератора випадкових чисел);

• Систематична вибірка

(добір респондентів здійснюється через визначений інтервал – наприклад, заходити в кожну 20-ю квартиру);

• Стихійна вибірка

(метод першого зустрічного);

Різновидом стихійної вибірки є метод «снігового кому». Цей метод використовують, якщо потрібно, наприклад, опитати якомога більше представників громадських організацій, знаючи лише 10 з них. Тоді інших респондентів шукають за допомогою цих 10, якщо кожний з них погодиться повідомити про своїх знайомих, котрі належать до цих організацій, а ті повідомлять про своїх знайомих. Наслідком цього буде збільшення кількості людей, яких можна буде опитати, тобто вибірка формується як «сніговий ком».

• Гніздова вибірка

(відбираються не окремі респонденти, а цілі групи, родини, колективи);

• Квотна вибірка

(добір респондентів за певними ознаками (вони не повинні перевищувати 4) – наприклад, освіта, стать, сімейний стан);

• Серійна вибірка

(генеральна сукупність поділяється на однорідні частини й відбір респондентів йде окремо з кожної частини, причому число респондентів повинне бути пропорційно загальному числу елементів у ній.

Наприклад, 2000 чоловік, де 300 - наладчиків, 700 – токарів і 1000 – збирачів. Відбираємо кожного десятого. Отже треба опитати 30 – наладчиків, 70 – токарів і 100 – збирачів).

• Цільова вибірка

Вибірка повинна завжди відповідати цілям дослідження. Наприклад, якщо ціль дослідження – виявити ціннісні орієнтації молоді, то опитувати треба молодь, а не всіх підряд.

4.Методи збору соціологічної інформації

1. Соціологічне опитування

Серед методів збору первинної соціальної інформації самим популярним є опитування.

Опитування – це спосіб одержання інформації про суб'єктивний світ людей, їх мотивацію, установки і дії.

Різновидами опитування є інтерв'ю й анкетування.

1) Інтерв'ю

Інтерв'ю – це проведена за планом бесіда, що припускає прямий контакт інтерв'юера з респондентом.

Розрізняють кілька видів інтерв'ю.

За змістом бесіди:

• документальне (виявлення фактів минулого і сьогодення);

• інтерв'ю думок (виявлення оцінок, суджень, поглядів);

• інтерв'ю з експертами;

• глибинне інтерв'ю (переслідує мету одержати інформацію не тільки про наявність соціального факту, але і пояснити причини появи цього факту).

За технікою проведення:

• вільне інтерв'ю (проводиться без деталізації питань, але за визначеною програмою);

• стандартизоване ( чітка послідовність проведення).

За способом організації інтерв'ю буває:

• індивідуальне;

• групове.

При проведенні опитування інтерв'юер повинний дотримуватись наступних правил:

• не допускати своєї інтерпретації формулювання питань;

• задавати питання строго в тій же послідовності, що передбачена бланком інтерв'ю;

• виключити пропуск яких-небудь питань, окрім спеціально обговорених;

• якщо опитуваний не зрозумів питання, то його необхідно ще раз повторити і дати час обміркувати відповідь;

• важливо, щоб інтерв'юер не схиляв респондента до того варіанта відповіді, якого він дотримується сам.

2) Анкетування

Анкетування припускає жорстко фіксований порядок, зміст і форму питань.

Анкета містить у собі: паспортичку (стать, вік, сімейний стан, матеріальне становище) і основні блоки питань, які відповідають меті і задачам дослідження.

Класифікація питань анкети:

• відкриті (без варіантів відповідей, тобто передбачають вільну форму);

• закриті (передбачені варіанти відповіді, однак повинні бути враховані всі можливі варіанти).

• прямі ;

• непрямі (часто використовуються тоді, коли респондент не хоче відповідати відверто, наприклад: “Якби Вам надався випадок перемінити місце роботи, Ви б це зробили?”).

• особисті

• безособові (“Вважається, що…”,“Говорять, що…”)...

• питання-фільтри (дозволяють виявити потрібні групи людей,

• питання-пастки (дозволяють визначити відвертість відповідей респондента).

Вимоги до анкетування:

• інтерв'юер повинний пояснити правила заповнення анкети;

• анкета не повинна бути занадто великою і віднімати багато часу (тривалість не повинна перевищувати 40 хв.);

• питання повинні бути ясними, чіткими і зрозумілими;

• більш складні питання повинні чергуватися з більш легкими;

• якщо в анкеті з'являється новий розділ, то необхідно “підвести” опитуваного до нової теми.

Також різновидами опитування є поштове і телефонне опитування:

Поштове опитування – це метод збору інформації, при якому анкети розсилаються і надходять поштою.

Переваги поштового опитування:

• відносно низька вартість;

• простота організації ;

• дає можливість одночасно провести опитування на великій території, у тому числі у важкодоступних районах;

• можливість респондента самостійно вибирати зручне для нього час заповнення анкети.

Разом з тим поштове анкетування має чимало недоліків:

• основний з них - неповне повернення анкет;

• ще один недолік - зсув вибірки. (Нерідко надходять відповіді не від тих, кому надсилалися анкети. Респондент іноді не сам заповнює анкету, а «перекладає» це на когось із членів родини. Не можна цілком виключити і групове заповнення).

Телефонне опитування теж має свої плюси і мінуси:

+ низька вартість;

+ респондент відповідає самостійно;

- у вибірку попадають тільки ті респонденти, у кого є телефон;

- немає особистого контакту з респондентом.

Телефонне опитування триває 10-15 хвилин. Його успіх залежить від того, чи вміє інтерв'юер володіти голосом і почувати на відстані настрій респондента.

3. ) Спостереження

Спостереження зв'язане з прямим і безпосереднім сприйняттям подій.

Воно розвертається одночасно з досліджуваною подією.

Різновиди спостереження:

• включене ;

• невключене (спостереження здійснюється при невтручанні дослідника в досліджувані події).

• польове (спостереження, проведене в природно середовищі);

• лабораторне.

• систематичне (проводиться через певний інтервал часу);

• несистематичне.

! Спостереження вважається достовірним, якщо при його повторенні в тих же умовах і з тим же об'єктом воно дає ті ж результати.

4. ) Експеримент

Експеримент – це метод збору інформації про факти, що впливають на зміну стану тих чи інших процесів і явищ.

Різновиду експерименту:

• польовий;

• лабораторний.

• лінійний (експерименту піддається та сама група);

• рівнобіжний (одночасно беруть участь дві групи: контрольна й експериментальна)

• експериментальна група – та на яку впливає експериментальний фактор;

• контрольна – не підпадає під вплив даного фактора.

5) Аналіз документів

Під документом у соціології розуміється будь-яка інформація яким-небудь чином зафіксована і доступна досліднику.

За формою фіксації інформація документи поділяються на:

• письмові (текстова форма викладу);

• статистичні (цифрова форма викладу);

• іконографічна документація (кіно-, фотодокумнтация);

• фонетичні документи.

Існують різні методи аналізу документів, однак найбільш розповсюдженими є традиційний аналіз і контент-аналіз:

1. Під традиційним, класичним аналізом розуміється все різноманіття розумових операцій, спрямованих на інтеграцію інформації, що міститься в документі з точки зору, прийнятої дослідником.

Традиційний аналіз документів дає можливість соціологу проникнути всередину досліджуваних явищ, виявити логічні зв'язки і протиріччя між ними, а також оцінити явища і факти з певних позицій.

Однак слабістю такого аналізу документів є суб'єктивізм (тобто власна інтерпретація дослідника).

2) Прагнення перебороти суб'єктивність традиційного аналізу породило розробку принципово іншого методу аналізу документів – контент-аналізу.

Контент-аналіз – це метод перекладу якісної інформації в кількісні показники.

Даний метод знаходить застосування при вивченні ЗМІ: преси, телебачення, радіо. Але найчастіше контент-аналізу піддається зміст періодичної літератури.

У тексті виділяються ключові одиниці (окремі поняття чи вирази, імена відомих особ, назви партій і т.д.) і підраховується частота їхнього вживання.

6) Соціометрія

Соціометрія – це метод збору інформації, спрямований на кількісний вимір і аналіз соціальної структури міжособистісних відносин.

Його застосовують для дослідження міжособистісних і міжгрупових відносин з метою їхнього поліпшення. Він дає можливість соціологу вивчити склад соціальних груп, особливо в розрізі неофіційних відносин, одержуючи соціологічну інформацію, що іншим шляхом одержати майже неможливо. Таким чином, виявляються лідери, відчужені особистості, малі групи.

Здійснюється шляхом фіксації серед членів групи зв'язків переваги в ситуації вибору.

Взаємини між членами колективу з'ясовують на основі таких процедур:

• вибір (виражене бажання індивіда до співробітництва з іншим

індивідом);

- відхилення чи негативний вибір (небажання індивіда співробітничати

с іншим індивідом);

• зневага (залишення одним індивідом іншого поза власною

увагою).

Респондентам задаються питання типу: «Кого б Ви обрали своїм старостою?», «Хто з Вашої групи, на Вашу думку, хотів би обрати Вас старостою?» чи «Укажіть, з ким із членів Вашого колективу Ви хотіли б створити мале підприємство?» і т.д. Відповіді заносяться респондентом у так звану соціоматрицю, де по горизонталі зафіксовані номери питань, а по вертикалі перераховані прізвища всіх членів даного колективу чи групи.

Соціометрія допомагає проникнути в невидимі на соціальному рівні, але завжди існуючої структури міжособистісних відносин з метою їхнього вивчення, перебудови і більш ефективного управління.

1 Структура і функції конфлікту

Соціальна неоднорідність суспільства, розходження в рівні доходів, влади, престижі і т.д. нерідко призводять до конфліктів. Широке поширення цього явища сприяло виникненню спеціальної галузі соціологічного знання – конфліктології.

Соціологія конфлікту — область соціології, що вивчає сутність, обумовленість, наслідки і управління конфліктом як соціальним явищем.

Конфлікт – це зіткнення протилежних цілей, позицій, думок, поглядів, при якому одна сторона взаємодії перешкоджає задоволенню потреб і досягненню життєво важливих цілей іншої сторони.

За своєю природою конфлікт - явище соціальне, породжене особливостями суспільного життя, соціальних систем, зіткненням і протиборством суб'єктів соціуму. І стан конфлікту - далеко нерідкісне явище.

Звичайно виділяють наступні структурні елементи конфлікту:

1. Учасники конфлікту – це ті суб'єкти, що можуть явно чи приховано брати участь у конфлікті. У соціальному конфлікті беруть участь щонайменше дві сторони . Крім них, у конфлікті можуть бути задіяні провокатори, співчуваючи, консультанти, посередники.

2. Джерело або причина конфлікту. Конфлікт виникає лише при наявності предмета суперечки. Кількість причин може бути необмеженою. Іноді вони є відкритими, іноді прихованими, усвідомленими чи, навпаки, неусвідомленими.

3. Уявлення про ситуацію. Кожен з конфліктуючих має власне уявлення про всі обставини, що спровокували і супроводжують конфлікт. А це створює додаткові підстави для непорозумінь.

5. Умови, у яких відбувається конфлікт.

6. Дії.

Серед головних принципів виділяють концентрацію сил, нанесення удару по самих уразливих сторонах суперника, економію сил і часу. Тактика поведінки в конфліктній ситуації може бути твердою, нейтральною, м'якою. У практичній реалізації вона передбачає:

- фізичне насильство;

- психологічне насильство;

- тиск (накази, погрози, шантаж, компромат, ультиматуми);

- демонстраційні дії (публічні висловлення, скарги, голодування, суіцидальні спроби);

- санкціонування - виникає як вплив на опонента через збільшення робочого навантаження, зниження зарплати, накладення заборон, невиконання розпоряджень і т.п.;

- тактика коаліцій - виявляє себе в створенні союзів, розширенні можливостей протидії;

- фіксація власних позицій - передбачає використання фактів, логічних прийомів для підтвердження позиції, містить критику, прохання, переконання, висування пропозицій;

- дружелюбність (коректне спілкування, демонстрацію готовності вирішувати проблему, надання необхідної інформації, вибачення);

- угоди - передбачає обмін благами, обіцянками, вибаченнями, поступками.

7. Наслідки. Можуть бути як позитивні, так і негативні.

Функції

За своєю природою конфлікт може бути носієм як конструктивних, так і деструктивних тенденцій, що визначає його позитивні і негативні функції. До позитивних відносять:

1) сигналізація про соціальну напругу - конфлікт дає можливість з'ясувати невирішені проблеми;

2) інноваційна - сприяє розвитку суспільства завдяки трансформації постійних форм, руйнуванню нежиттєздатних структур;

3) інтегративна - складається в об'єднанні людей, що захищають власні інтереси, у виникненні інтересу до співробітництва;

4) комунікативна - їй передує усвідомлення учасниками конфлікту власних і чужих інтересів; а реалізується вона через пошук компромісу, взаємного пристосування учасників конфліктної ситуації;

5) зняття психологічної напруги - часто саме конфлікт є найбільш ефективним засобом нейтралізації психологічної напруги між його учасниками.

Однак конфлікту притаманні і негативні функції, серед яких можна виділити:

6) дестабілізуючу - виявляється в порушенні соціального клімату, єдності, стабільності суспільства, окремих його сфер, співтовариств, колективів;

7) дезінтегруюча – приводить до ослаблення соціальних зв'язків у суспільстві, роз'єднаності, віддаленості його сфер, а також ускладнення пошуку компромісів;

2. Основні стадії конфлікту

1. Передконфліктна стадія

Вона складається з 2-х фаз:

1- перша передконфліктна фаза характеризується емоційною напругою, роздратуванням і злістю, що накопичується протягом деякого часу;

2. друга передконфліктна фаза починається з інциденту чи приводу, тобто якоїсь зовнішньої події, що надає руху конфліктуючим сторонам.

2. Конфліктна стадія (безпосередньо конфлікт)

Конфліктна поведінка – це дії, спрямовані на те, щоб прямо чи опоседковано блокувати досягнення конфронтуючою стороною її цілей, намірів, інтересів.

Для вступу в цю стадію необхідно не тільки усвідомлення своїх цілей і інтересів, але і формування установки на боротьбу, психологічна готовність до неї.

3) Стадія вирішення конфлікту

Вирішення конфлікту здійснюється як через зміну об'єктивної ситуації (усунення інциденту), так і через суб'єктивну, психологічну перебудову.

Можливо часткове чи повневирішення конфлікту:

• у випадку повного вирішення, образ «ворога» трансформується в образ «партнера», а психологічна установка на боротьбу змінюється орієнтацією на співробітництво;

• при частковому вирішенні конфлікту змінюється тільки зовнішня конфліктна поведінка, але зберігаються внутрішні спонукальні установки до продовження протиборства, стримувані або вольовими зусиллями, або розумними аргументами, або санкцією третьої сторони.

Виділяють наступні методи вирішення конфлікту:

1. Метод уникнення конфлікту - може виражатися у відході з арени тієї чи іншої сторони (наприклад, політичного діяча з політичної арени) чи в погрозі відходу; уникнення зустрічей із супротивником.

2. Метод переговорів – дозволяє уникнути застосування насильства. У процесі переговорів сторони обмінюються думками, що знижує гостроту конфлікту, допомагає зрозуміти аргументи сторін.

3. Метод використання посередництва – це примирлива процедура. У ролі посередників можуть виступати як організації, так і приватні особи.

4. Метод відкладання – нерідко означає здачу своїх позицій. Ця дія поширена на практиці. Але тут важливо підкреслити, що сторона, яка здала свої позиції, у міру нагромадження сил і зміни ситуації на її користь зробить, як правило, спробу повернути втрачене.

5. Метод третейського розгляду, чи арбітраж – при розборі строго керуються нормами законів.

Конфликтология виробила ряд рекомендацій із прискорення процесу вирішення конфлікту:

• під час переговорів пріоритет повинний віддаватися обговоренню змістовних питань;

• сторони повинні прагнути до зняття психологічної напруженості;

• сторони повинні демонструвати взаємну повагу один до одного;

• учасники переговорів повинні прагнути перетворити приховану частину конфліктної ситуації у відкриту;

• всі учасники переговорів повинні виявляти схильність до компромісу.

Однак вирішення конфлікту не завжди можливо, конфлікт може мати й інші наслідки, які можна класифікувати в такий спосіб:

• повне усунення конфронтації шляхом взаємного примирення сторін;

• усунення конфронтації, коли 1-а сторона іде переможцем, а 2-я – переможеною;

• коли програють обидві сторони;

• ослаблення конфлікту шляхом взаємних поступок (компроміс);

• трансформація конфлікту (або конфлікт видозмінюється, або виникає новий конфлікт);

• поступове загасання конфлікту;

• механічне усунення конфлікту.

3. Характеристики конфліктів

Конфлікти можуть приймати саму різну форму: від сварки двох людей до великого військового чи політичного зіткнення.

Але, незважаючи на численні прояви конфліктних взаємодій у соціальному житті, усі вони мають загальні характеристики:

1. причини конфлікту

2. гострота конфлікту

3. тривалість

4. наслідки

– Причини конфлікту

У конфликтологии виділяють основні групи причин, яким приділяється найбільша увага:

1. наявність протилежних ціннісних орієнтацій, інтересів і цілей.

У кожного індивіда чи соціальної групи мається певний набір ціннісних орієнтацій щодо найбільш значимих сторін соціального життя. Усі вони розрізняються і можуть бути протилежні. Конфлікти через протилежні ціннісні орієнтації дуже різноманітні. Вони можуть виникати через різне відношення до шлюбу, родини, до любові, манери поведінки, мистецтву, спорту тощо.

2. причини конфлікту, що полягають у різних формах нерівності.

Цей тип причин зв'язаний зі значним розходженням у розподілі цінностей (доходів, знань, інформації) між індивідами чи групами.

Нерівність у розподілі цінностей існує всюди, але конфлікт виникає тоді, коли нерівність розцінюється однією із соціальних груп як значна

3.розбіжності між елементами соціальної структури, які обумовлені неузгодженістю цілей і задач різних рівнів організації суспільств.

4. Соціально-психологічні і морально-етичні причини.

– Гострота конфлікту має на увазі конфлікт із високою інтенсивністю соціальних зіткнень, у результаті яких за короткий проміжок часу витрачається велика кількість психологічних і матеріальних ресурсів.

Гострота конфлікту обумовлена головним чином внутрішніми психологічними причинами (нетерпіння, лють, ненависть) і тим, що кожна зі сторін прагне поповнювати свої ресурси ззовні.

Гострий конфлікт буває набагато більш короткочасним, ніж конфлікт із менш сильними зіткненнями. Однак гострий конфлікт завжди більш руйнівний.

Найбільш гострими є конфлікти, що “підігріваються” колишніми непримиренними протиріччями, серйозними образами чи засновані на помсті.

– Тривалість конфлікту

Кожен індивід у своєму житті неминуче зіштовхується з конфліктами різної тривалості, тобто проходить різний проміжок часу від виникнення конфлікту до його вирішення. (Наприклад, це може бути коротка сутичка між начальником і підлеглим; а може бути і протистояння різних релігійних груп, що триває протягом життя декількох поколінь).

У тривалих конфліктах підвищується імовірність виникнення нового конфлікту через накопичені образи, невідомщених дій і т.д.

• Наслідки

Виділяють 2 типи наслідків конфліктів:

• дезінтегративні наслідки

Вони підсилюють жорстокість, ведуть до руйнувань і відволікають увагу членів групи від насущних проблем;

• інтегративні наслідки

Вони визначають вихід зі складних ситуацій, призводять до вирішення проблем, підсилюють групову згуртованість.

Головною задачею управлінської діяльності є прогнозування і попередження конфліктів.

Зрозуміло, що набагато легше попередити конфлікт, ніж його вирішити, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно вирішувати. Діяльність по профілактиці конфлікту охоплює такі напрямки як:

• створення необхідних умов для мінімізації їхньої кількості;

• вирішення протиріч неконфліктними засобами;

• ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів;

• блокування особистісних факторів виникнення конфліктів.

1. Інституціоналізація економіки: історичний огляд.

Економіка - це соціальний інститут, що організує виробництво, розподіл і споживання товарів і послуг.

Економіка сучасних країн з високим рівнем доходів – це результат соціальних змін, що відбувалися протягом декількох століть, а саме завдяки технологічним революціям, які не тільки перетворили виробництво, але одночасно змінили й соціальне життя:

1. Сільськогосподарська революція: сільськогосподарська технологія, професійна спеціалізація, осідлий спосіб життя й торгівля перетворили економіку в самостійний соц. інститут.

2. Індустріальна революція: змінила економіку по таких фундаментальних напрямках:

• Нові джерела енергії (паровий двигун, машини й т.п.).

• Зосередження трудових ресурсів на фабриках (праця перестала бути домашнім заняттям, вона перетворилася у фабричне заняття).

• Обробна промисловість і масове виробництво (акцент зміщується на виготовлення із сировини різних товарів).

• Поділ праці

• Наймана праця (праця продається наймачеві).

3) Інформаційна революція: система виробництва заснована на обслуговуванні й високих технологіях.

Ці революції відбивають зміну у співвідношенні між трьома секторами економіки суспільства:

• Первинний - це сировинна галузь економіки. У країнах зі слаборозвиненою індустрією й низьким рівнем доходів населення він містить у собі сільськогосподарське виробництво, рибальство, лісниче господарство і гірничодобувну промисловість. У таких країнах продукція первинного сектора становить 23% усього промислового виробництва, у той час, як у країнах із середніми й високим середньодушовими доходами цей показник відповідно складає 9 і 2%.

• Вторинний сектор - галузі економіки, що переробляють сировину в товари. У нього входять нафтопереробка й металообробна промисловість. Глобалізація економіки означає, що майже у всіх країнах світу значна частина пром. виробництва доводиться саме на вторинний сектор.

• Третинний сектор - галузь економіки, яка пов'язана не з товарами, а з послугами. У країнах з низьким рівнем доходів на його частку доводиться 38% загального виробництва; індустріалізація сприяє приросту цього сектора; у країнах із середнім рівнем доходів і в постіндустріальних суспільствах він домінує й становить 58 і 68% відповідно.

Нові інформаційні технології зближають людей, що проживають у різних куточках землі, і створюють передумови для виникнення глобальної економіки – розширення економічної діяльності поза державними межами. У глобалізації економіки можна виділити 4 основних наслідків:

1. міжнародний поділ праці, у результаті чого різні регіони спеціалізуються на різних секторах економіки. Іншими словами, найбідніші країни спеціалізуються на видобутку сировини і її первинній переробці, а найбільш розвинуті країни - на виробництві різних послуг.

2. Зростає кількість товарів, виробниками яких виступає не одна, а відразу кілька країн.

3. Втрата національними урядами контролю над економ. активністю в межах їх державних кордонів. Фактично уряди навіть не можуть регулювати вартість своїх національних валют, оскільки долари, фунти, євро й ін. валюти продаються й купуються не валютних біржах.

4. Невелике число ТНК контролюють значну частину світової економ. діяльності.

2. Порівняльний аналіз економічних систем.

У кожній економ. системі є свої міркування щодо справедливості, оскільки саме економіка загалом визначає, хто й за що одержує винагороду. Виділяють дві загальні моделі - капіталістична й соціалістична. Однак немає такого суспільства, де економіка була б винятково тою або іншою; капіталізм і соціалізм являють собою полюси, між якими розташований широкий спектр реально існуючих економічних систем.

Капіталізм – економічна система, при якій природні ресурси й засоби виробництва товарів і послуг перебувають у приватній власності. Як така вона має три відмінні риси:

1. право приватної власності: в кап. суспільстві це право поширюється майже на все.

2. прагнення до особистої вигоди: кап. суспільство націлює на накопичення приватної власності й вважає прагнення до одержання особистої вигоди природним, тому що така «природа бізнесу». Як затверджував А. Сміт, прагнення індивіда до задоволення власних інтересів сприяє процвітанню всього суспільства в цілому.

3. конкуренція й суверенітет споживача: ідеальна кап. економіка – це вільний ринок, позбавлений якогось втручання з боку уряду. На думку А. Сміта, в умовах вільної конкуренції економіка саморегулюється «невидимою рукою» законів, попитом та пропозицією.

А. Сміт вважав, що споживачі регулюють економіку вільного ринку, вибираючи найцінніші для них товари й послуги. Виробники борються за клієнтів, виробляючи для ринку високоякісні товари й послуги за вигідною ціною. З вузького особистого інтересу виростає «величезна користь для величезного числа людей». Разом з тим урядовий контроль над економікою спотворює ринкові механізми, оскільки знижує мотивацію виробника, зменшує кількість товарів, погіршує якість і т.д.

У капіталізмі слово «справедливість» відноситься до вільного ринку, в умовах якого індивід може виробляти, інвестувати й купувати - у відповідності зі своїми особистими інтересами, а також до засобів, що дозволяють це робити. Ціна товарів або працівників визначається співвідношенням попиту та пропозиції.

Соціалізм – економічна система, у якій природні ресурси й засоби виробництва товарів і послуг є колективною власністю. Ця система має свої особливості:

1. колективне володіння власністю: соціалістична економіка обмежує права індивіда на володіння приватною власністю, особливо тої, яка використовується в якості засобу одержання доходу.

2. Прагнення до досягнення колективних цілей: те, що кап-зм вихваляє як підприємницьку жилку, соціалізм засуджує як корисливість. Саме тому в соц. країнах діяльність, що приносить особисту вигоду, вважається протизаконною й називається «чорним ринком».

3. Державний контроль над економікою: соціалізм відмовляється від капіталістичної на користь контрольованої центром, або командної економіки, у якій головна роль належить державі.

У соціалістичному світі «справедливість» означає не стільки вільну конкуренцію й право накопичувати багатство, скільки рівне задоволення основних потреб всіх членів суспільства. З погляду прихильників соціалізму, обмежувати з\п і пільги робітників заради збільшення доходів компанії - значить піклуватися не про людей, а про прибуток, а це несправедливо.

Економічні системи в деяких державах Західної Європи (наприклад, Швеція, Італія й ін.) являють собою сполучення ринкової економіки із програмами широкої соц. підтримки. Аналітики називають цей «третій шлях» - капіталізмом загального добробуту. У таких країнах держава контролює частину найбільших галузей, що виробляють товари й послуги, наприклад, транспорт, ЗМІ й охорона здоров'я, але переважна частина індустрії перебуває в руках приватних власників, але піддається суворому державному регулюванню. Високі податки дозволяють фінансувати різні програми соц. допомоги, зокрема охорону здоров'я й охорону дитинства.

Другий різновид «зрощення» кап-ма й соц-ма – державний кап-зм. – економич. і политич. система, при якій компанії перебувають у приватному володінні, але тісно співробітничають із урядом. Для всіх країн Тихоокеанського басейну характерна саме ця економічна система. Так, і Японія, і Південна Корея, і Сінгапур - кап. країни, але їх уряди працюють разом з великими компаніями, надаючи останнім фінансову допомогу й контролюючи імпорт у країну іноземних товарів, щоб одночасно підтримати конкурентоспроможність нац. продукції на міжнародному ринку.

Критерії ефективності при порівнянні економічних. систем

1. Одним із ключових параметрів, за яким судять про ефективність економіки, виступає продуктивність. Як правило, її критерієм виступає ВВП – загальна вартість всіх товарів і послуг, вироблених економікою країни протягом року на душу населення.

2. Економічна рівність: хар-р розподілу ресурсів між членами суспільства. Кап. система забезпечує більше високий загальний рівень життя населення в цілому, але сприяє більшому економічному розшаруванню.

3. Особиста свобода: кап-зм робить ставку на свободи досягнення особистого інтересу людини. Адже саме існування такого суспільства залежить від вільної взаємодії виробників і споживачів при мінімальному втручанні держави. Рівність - це ціль, що вимагає втручання держави в економіку, що обертається для громадян обмеженням особистого вибору.

Дотепер жодній системі не вдалося запропонувати громадянам і політичної свободи, і економічної рівності. Політична система такої кап. держави, як США, гарантує багато особистих свобод, але вони являють різну цінність для багатого й бідного. Разом з тим громадяни Китаю й Куби перебувають у більш рівному положенні з економічної точки зору, але позбавлені свободи самовираження й не можуть безперешкодно пересуватися усередині своїх країн або виїжджати за кордон.

4. Соціально-економічні проблеми сучасного українського суспільства.

Поляризація населення за рівнем доходу, і відповідно, за рівнем життя, нееквівалентна витратам оплата праці, високий рівень безробіття призводять до поширення в суспільстві бідності. Бідність спричиняє негативні як економічні, так і соціальні наслідки, обумовлює не тільки зниження рівня життя, але й погіршення здоров'я населення, скорочення тривалості життя й т.п. Для людини бідність є фактично позбавленням свободи вибору, перетворює її життя в боротьбу за виживання, що руйнує соціальну сутність особистості. Стан бідності накладає відбиток на всі аспекти існування індивіда або родини: задоволення потреб, доступ до суспільних благ, соціальну активність і т.д. Теоретико-методологічні підходи до вивчення й виміру бідності (а, відповідно, і джерела розбіжності в оцінках її масштабів) виходять із трьох основних концепцій:

• абсолютної, заснованої на формальній відповідності доходів встановленому мінімуму засобів існування;

• відносної, що припускає, що встановлення єдиного мінімального «порога бідності» залежить від середнього рівня життя конкретної країни.

• суб'єктивної, базованої на оцінках власного положення самими людьми;

Багато вчених і політиків доходять висновку, що бідність у сучасному суспільстві повинна розглядатися вже не як абсолютний, а як відносний стан, і, отже, неминуче буде існувати доти, поки існує суспільна нерівність.

Дехто схильні вважати, що бідність - проблема головним чином найменш розвинених країн. У дійсності ж бідність - це глобальне явище, властиве всім регіонам планети, у кожному з яких вона має свою специфіку. Критерій бідності в країнах Західної Європи - 50% середнього доходу. До числа бідних, наприклад, у Португалії належить 30% населення, у Данії, Бельгії, Німеччині - менш 10%, у Швеції - 6% .

Нині стає усе більше очевидним, що теза К. Маркса: «Буття визначає свідомість» не діє на пострадянському просторі й в Україні зокрема. Точніше, вона діє з точністю до навпаки. Саме економіка країни обумовлена культурою націй. І поведінка населення в значній мірі (особливо на етапі ринкових перетворень) визначається рівнем його економічної культури. Під ринковою економічною культурою розуміється сукупність таких моделей соціально-економічної поведінки, які є адекватними природі ринкових відносин. Ці моделі є економічно раціональними й здійснюються, як правило, автоматично. Такі моделі соц.-економ. поведінки у всіх цивілізованих країнах, економічних системах виступають невід'ємною рисою ринкової економіки. І на формування цих моделей пішли сторіччя.

Ситуація з вітчизняною економічною культурою зложилася не кращим чином. З одного боку, успадкована від колишнього СРСР адміністративно-командна культура вже не працює. З іншого боку, нова, ринкова, культура ще не сформувалася. Як свідчать численні соц. опитування, більшість населення України дотепер перебуває в полоні стереотипів:

• зрівняльний ідеал матеріальних благ;

• уявлення про незаконність і аморальність нажитого капіталу, кримінальну природу підприємницької діяльності, експлуататорську сутність підприємців;

• покладання відповідальності за матеріальний добробут на державу і офіційну систему соц. захисту без урахування власної економ. активності; і ін.

Майбутнє економ. культури залежить не тільки від змін у свідомості й поведінки людей, але й від інституціональних умов:

1. першою інституціональною умовою є. політична стабільність суспільства.

2. другою інституціональною умовою виступає переорієнтація старих управлінських структур на підтримку ринкових відносин.

3. третьою умовою є створення правових регуляторів, які гарантують захист різних форм власності, безпека нових економ. структур, можливість вкладення капіталу.

4. четвертою умовою є моральне оздоровлення населення.

4. Основні теорії управління.

У соціології управління можна виділити два напрямки (школи), що одержали найбільшу популярність і наукову розробку в ХХ столітті:

Класична школа (20-і рр. ХХ століття):

• «школа наукового управління», теорія раціоналізації, «концепція економічної людини» Ф. Тейлора;

• адміністративна школа А. Файоля.

Школа людських відносин (поведінкова школа) (30 – 60 -і рр. ХХ століття): у її основу покладені досягнення психології і соціології як наук про людську поведінку. Тому в рамках цього вчення в процесі управління пропонувалося зосереджувати основну увагу не на працівнику, а не на його завданні.

• Теорія «людських відносин» Э. Мэйо;

• Двофакторна теорія мотивації Ф. Херцберга;

• Теорія стилів керівництва Д. МакГрегора.

Теорія раціоналізації Ф. Тейлора. Найперші дослідження в сфері управління були зроблені класичною школою. Перший великий крок до розгляду управління як науки був зроблений Ф. Тейлором.

Ф. Тейлор висунув наукові принципи управління:

• Впровадження економічних методів роботи;

• Професійний підбір і навчання кадрів;

• Раціональне розміщення кадрів;

Їхнє впровадження дозволило різко (у 2-3 рази) підвищити продуктивність праці.

Теорія «людських відносин» Е. Мей – ця теорія дозволила значно активізувати і повніше використовувати людський фактор. Було, зокрема, виявлено, що на зростання продуктивності праці впливає «груповий дух», міжособистісне спілкування, суб'єктивне відношення працівників до своєї роботи і виробництва в цілому. Ця теорія дозволила з метою виробництва з'єднати формальні і неформальні структури влади.

Двофакторна теорія мотивації Ф. Херцберга. Вона ґрунтується на незалежних факторах, що однаково сильно впливають на поведінку людей в організації.

1. мотиваційні фактори, притаманні самому процесу роботи, зв'язані з тим, що саме людина робить (зміст праці) – досягнення успіху, визнання заслуг, службове просування, можливості для проф. зростання, відповідальність і т.д. Позитивний вплив таких факторів збільшує задоволеність роботою і мотивує в напрямку ще більш активної трудової діяльності.

2. Гігієнічні фактори (умови праці) – політика компанії, техніко-організаційна структура підприємства, форми матеріальної винагороди, соціально-психологічний клімат, методи і стиль управління тощо. Якщо дані фактори мають негативний характер для людини, те це збільшує її незадоволеність роботою.

Ф. Херцберг вважав, що з метою збільшення позитивної мотивації персоналу на підприємствах адміністрація повинна піклуватися про сприятливий вплив не тільки «гігієнічних» факторів, але головним чином, факторів «мотиваційних». Останнього можна досягти шляхом «збагачення» роботи – наділяючи працівників додатковою владою і відповідальністю, надаючи їм більше ініціативи, більш повно використовуючи їхній досвід і здібності, відзначаючи їхньої заслуги просуванням по службовим сходам і т.п.

Херцберг вважав також, що люди, сильно мотивовані самим характером роботи, легше переносять несприятливі «гігієнічні» фактори й одержують задоволення від своєї роботи. «Збагачення» роботи повинне бути постійною функцією управління. На цій основі, на його думку, можна ефективніше використовувати здатності, закладені в людині.

Теорія стилів управління Д. Мак Грегора. (Теорія Х та Y).

Теорія Х – описує риси авторитарного стилю управління: твердий контроль, примус до праці, негативні санкції, акцент на матеріальних стимулах.

Теорія У – характеризує демократичний стиль управління: широке використання творчих здібностей підлеглих, гнучкий контроль, відсутність примуса, самоконтроль, моральні стимули і т.п.

Виділивши два протилежних стилі управління Мак Грегор, власне кажучи, описав минуле і сьогодення менеджменту. Якщо раніш панував стиль Х, то в даний час наступила епоха Y. Особливість концепції мотивації Мак Грегора в тім, що вона не описує реальність і не є моделлю пізнання, а носить рекомендаційний характер і говорить про те, що потрібно робити; вона встановлює залежність між стилем керівництва і поведінкою підлеглого.

Так, у теорії Х – для поведінки підлеглого характерне прагнення ухилитися від праці, тому його необхідно постійно примушувати, контролювати і направляти. Людина хоче, щоб нею керували, прагне уникнути відповідальності, турбується лише про власну безпеку.

У Теорії Y – люди не є від природи пасивними. Вони стали такими в результаті роботи в організації. Людина не тільки приймає на себе відповідальність, але і прагне до неї. Вона не має потреби в контролі з боку керівництва, тому що сама здатна себе контролювати.