2.2 Класичний період у розвитку соціології.

На другу половину XIX — початок XX ст. приходиться розквіт теоретичної соціології, розвиток соціологічних теорій, що стали класичними. Даний період — це свого роду соціологічний «осьовий час». Тому увага до нього особливо пильне. Саме в цей час з'являється безліч різних теорій і концепцій, що лягли в основу сучасної соціологічної думки.

На рубежі XIX і XX ст. проявилася своєрідність в аналізі суспільства в рамках таких соціологічних шкіл, як німецька, французька, російська, американська й ін. Ми зупинимося лише на ключових фігурах, що не тільки визначили основні школи, але які стали класиками світової соціології в цілому.

При розгляді німецької соціологічної школи виділимо дві основні фігури — К. Маркса (1818 — 1903 р.) і М. Вебера (1864—1920 р.), соціологічні теорії яких зробили без перебільшення величезний вплив на розвиток соціології. Хоча ці теорії створювалися не одночасно, вони знаходяться як би в заочній суперечці.

Соціологічна теорія К. Маркса визначається істориками соціології як теорія економічного детермінізму, оскільки головну причину, джерело розвитку суспільного життя в цілому він бачив в економічних відносинах. Розвиток суспільства він розглядав як природно-історичний, об'єктивний процес зміни суспільно-економічних формацій (традиційна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична).

Таким чином, місце і роль марксизму в історії соціологічної думки визначається тим, що функціонування суспільства, свідомість і поведінка людей, аналізуються насамперед через призму матеріальних умов життя, через протиріччя і конфлікти в способі виробництва.

Принципово інший підхід до пояснення причин і логіки суспільного розвитку використовував М. Вебер (1864-1920), засновник «розуміючої» соціології і теорії соціальної дії.

Говорячи про методи дослідження, Вебер підкреслював, що використовувати тільки соціальну статистику неправильно. Він вважав, що це — перший і далеко не останній крок ученого. Другий і більш важливий крок — пошук мотивів, що можуть розкрити змістовний зв'язок явищ. Статистика і вивчення мотивів людської поведінки (які, по суті, ігнорували Конт, Маркс і Дюркгейм) — взаємодоповнюючі частини соціологічного дослідження. Це ядро наукового методу, що одержав назву «розуміючої соціології». Вебер виходив з того, що соціологія повинна не тільки і не стільки констатувати, скільки пізнавати ті значення, що люди надають своїм діям. Для цього і вводиться термін «розуміння».

Вебер виділяє чотири ідеальних типи соціальної дії:

• Традиційниа (заснована на звичці),

• Афективна ( виявляється через емоції, афекти),

• Цілерационалъна (поведінка, яка спрямована на досягнення певної мети, успіху),

• Ціннісно-раціональна (самоцінність поведінки, узятої як такої, яка не залежить від успіху, кінцевого результату).

Два перших типи поведінки, строго говорячи, не повинні входити в предмет соціології, оскільки людина виконує їх або автоматично, виходячи із традицій, або несвідомо, під впливом почуттів (афектів). Тільки перші два він відносив до соціології і називав їх раціональними (усвідомленими).

Вебер розробив практично всі базисні теорії, що сьогодні складають фундамент соціології. Усі досягнення Вебера просто неможливо перелічити, настільки їх багато. Завдяки теоретичному внеску Вебера, а також його колег Ф.Тьоніса і Г. Зіммеля можна стверджувати, що німецька школа домінувала у світовій соціології аж до Першої світової війни.

Характеризуючи французьку соціологічну школу класичного періоду, виділимо концепції двох дослідників — Е. Дюркгейма (1858—1917 р.) і Г. Тарда (1843— 1904 р.). Між ними розгорнулася суперечка по основному питанню соціології: що є вихідною соціальною реальністю — індивід чи суспільство?

Дюркгейм вважав, що основною задачею соціології є вивчення соціальних фактів, під якими він мав на увазі незалежну від індивідів реальність, що має «примусову силу». Дюркгейм приводить безліч прикладів, які демонструють застосування терміна «примус». Так, по Дюркгейму, примус має місце, коли на зборах чи у натовпі усім внушаєтся яке-небудь почуття чи колективна реакція (наприклад, сміх). Такий феномен виявляється типово соціальним, оскільки його опорою і суб'єктом виступає група, а не окремий індивід. Так само і мода – це соціальний феномен: кожний вдягається певним чином, тому що так вдягаються інші. Як приклад Дюркгейм бере також суспільну думку, що спонукає до більшої чи меншої народжуваності, до шлюбу, самогубства і т.д. Цю суспільну думку він визначає як стан колективної душі. Нарешті, не можна не назвати інститут виховання, права, вірування, які також відрізняються тим, що вони усім нав'язуються і надаються ззовні.

Таким чином, феномен натовпу, різного роду думки, мораль, виховання, право, вірування – усі ці факти Дюркгейм поєднує на підставі загальної ознаки - це колективні факти, вони впливають на кожного окремо.

Центральною в науковій творчості Дюркгейма є проблема соціальної солідарності. Він, як і Конт, вважав, що суспільство за своєю природою засновано на консенсусі. Конфлікти не є ні рушійною силою історичного розвитку, ні неминучою ознакою колективного життя, вони — ознака хвороби чи розладу в суспільстві. Дюркгейм відкидав ідею Маркса про революцію як єдиний прийнятний спосіб вирішення соціальних конфліктів.

Слідом за Контом він розглядав суспільство як відносини згоди і солідарності. Згідно Дюркгейму, розвиток людського суспільства проходить дві фази:

• механічної солідарності (доиндустриальное і почасти традиційне суспільство);

• органічної солидарності (доиндустриальне, а потім — індустріальне суспільство).

Г. Тард (1843— 1904 р.) – найбільш відомий представник психологічного напрямку в соціології. Колективну свідомість він вважав функцією, а не фактором індивідуальних свідомостей, саме у психології бачив ключ до соціології, суспільне життя і його процеси пояснював дією простих психічних механізмів, головним з яких є повторення.

Мета соціології, за Г. Тардом, відкривати повторюваність соціальних фактів. Допоміжною наукою є статистика, що враховує кількість повторень, викликаних кожним творчим актом. Задачу соціологічної науки Тард бачив у вивченні законів наслідування, завдяки яким суспільство підтримує своє цілісне існування і розвивається по мірі виникнення і