Сутність договорів комендації та прекарію у Франкській д-ві

Общинна власність франків на значній частині території країни поступилася місцем аллоду. У той же час спостерігався процес поступового встановлення залежності від світських і духовних феодалів вільного селянського населення. Цей процес відбувався в VII - VIII вв. у різних формах: у вигляді віддачі вільної людини під заступництво великих феодалів (коммендация); боргової кабали; шляхом поселення вільних людей, що розорилися, на землі феодала під умовою виконання відповідних повинностей на користь великого землевласника. При цьому широке поширення здобуває практика так званих прекариев, як при одержанні безземельним від феодала ділянки землі в довічне (а іноді й у спадкоємне) користування, так і при коммендации, коли селянин передає у власність феодалові свій аллод з одержанням цієї землі назад з обов'язком платити оброк (ценз) і виконувати панщинні роботи.

Злочин і покарання за Еклогою Візантійської імперії

Кримінальна відповідальність наступала для осіб, що досягли 7-мі літнього віку.

У системі покарань закріплювалася соціальна нерівність. Так, пособники викрадення вільних жінок піддавалися тілесному покаранню, острижению й вигнанню, а раб карався спаленням.

Пан міг безкарно вбити свого раба. Візантійське право враховувало форми винності, знало поняття неосудності.

У двох випадках дозволявся самосуд: убивство нічного злодія, а також коханця дружини, захопленого на місці злочину на місці побачення.

Карався не тільки кінчений злочин, але й замах на нього, якщо мав місце факт готування до нього. Намір до здійснення державних і релігійних злочинів був карним. За співучасть (підбурювання, потурання, приховування, пособництво) установлене таке ж покарання, як і за сам злочин.

При призначенні покарання враховувався рецидив. Так за крадіжку в перший раз злодій підлягав тілесному покаранню, за другий раз йому відтинали руку.

Візантійське право передбачало наступні види злочинів.

Державні злочини: зрада, змови проти імператора; інші дії, спрямовані проти держави й пануючи. Наприклад, передача ворогові військової таємниці. За все це страта шляхом спалення.

Релігійні злочини: віровідступництво, спокушання в іудейську релігію, розкол, святотатство - крадіжка мертвих, чаклунство й лжеприсяга. Найбільш тяжкі релігійні злочини каралися стратою шляхом відсікання голови або повішення. За клятвопорушення й лжесвідчення - відсікання мови.

Злочину проти особистості. Убивство каралося стратою шляхом відсікання голови, а за вбивство родичів - спалення. За нанесення тілесних ушкоджень - калічницькі покарання. До злочинів проти особистості були також віднесені побої, катування, наклеп, продаж вільних людей у рабство.

Злочину проти власності. За здійснення крадіжки - бичування й штраф у подвійному розмірі ціни викраденого майна; за грабіж - штраф у четвертному розмірі; за розбій - садження на кіл. До цього виду злочину ставився також підпал, а також необережний обіг із чужим майном.

Злочину проти моральності й родини: перелюбство, кровозмішення, зґвалтування, розтління малолітніх, мужеложество, скотоложество, багатошлюбність, насильницький шлюб, зваби. Деякі із цих злочинів каралися стратою, інші покаліченням (за полові злочини - відсікання носа, кастрація - за скотоложество), вигнанням. За викрадення жінок - відсікання руки.

У візантійському карному праві закріплювалася множинність покарань за те саме злочин. Як додаткове покарання нерідко застосовувалася конфіскація майна (наприклад, майно державних злочинців). Крім того, майно померлих єретиків, діти яких не були православними, замужньої жінки, що перебувала у зв'язку зі своїм рабом, підлягало конфіскації.

Вигнання найчастіше застосовувалося як додаткове до калічницького покарання. Острижение застосовувалося тільки як доповнення до калічницького покарання.