4. Загострення англо-німецького колоніального суперництва.

90-ті роки XIX ст. характеризувалися різкою активізацією зовнішньої політики Німеччини і зміною її спрямованості. Головним напрямком німецької експансії став Близький Схід. У 1899 р. кайзер домігся від турецького султана згоди на будівництво трансконтинентальної залізниці, яка мала з'єднати Берлін, Багдад і Басру, після чого розпочалося активне проникнення німецького капіталу на Балкани, до Анатолії і Месопотамії.

Просування німців на Схід і неприховані територіальні претензії призвели до різкого загострення відносин з найбільшою колоніальною державою світу - Англією. До початку XX ст. англо-німецькі суперечності стають головними в системі міжнародних відносин. Економічне, політичне і колоніальне суперництво двох країн доповнилося гонкою військово-морських озброєнь. Розгорнувши в 1898 р. будівництво потужного військового флоту, Німеччина кинула виклик «володарці морів», загрожуючи її посередницькій торгівлі та зв'язкам з колоніями.

5. Оформлення англо-франко-російського альянсу.

Британські дипломати були впевнені в невразливості острівного положення Англії та в перевазі її військового флоту. Вони вважали за краще не зв'язувати собі руки союзами з іншими державами, заохочувати конфлікти між ними і мати з них користь для Англії.

Однак погіршення міжнародного становища країни на початку XX ст. змусило англійський уряд змінити зовнішньополітичний курс. Різке посилення військової і морської потужності Німеччини, її неприховані територіальні домагання створювали реальну загрозу існуванню Британської імперії. Політика ізоляції ставала небезпечною, і британська дипломатія почала шукати союзників на континенті в разі майбутньої сутички з Німеччиною. У 1904 р. після врегулювання взаємних колоніальних претензій в Африці Англія уклала військово-політичну угоду з Францією, що дістала назву Антанти («Сердечної згоди»). У 1907 р. Антанта стала потрійною: Росія підписала з Англією конвенцію про поділ сфер впливу в Ірані, Афганістані і Тибеті. Таким чином, у результаті угод 1904—1907 рр. остаточно оформився військово-політичний блок трьох держав, який протистояв країнам Троїстого союзу. Політичну підготовку до війни було завершено.

6. Сша в міжнародних відносинах. «Панамериканізм».

Зростання економічної могутності США спонукало правлячі кола країни до зовнішньополітичної експансії. З кінця XIX ст. уряд США почав створювати потужний військово-морський флот, будувати для нього бази, захоплювати нові колонії. Згідно з «доктриною Монро» США воліли і надалі не втручатися в європейські справи, проте, як і раніше, претендували на роль панівної сили на всьому Американському континенті. «Доктрина Монро» набула своєрідного продовження в ідеї «панамериканізму», яка охопила правлячі кола Сполучених Штатів. Ідея формально проголошувала єдність політичних інтересів всіх американських держав та обмеження впливу на континенті європейських країн. Проте насправді вона приховувала прагнення політичної еліти США самостійно вирішувати справи в латиноамериканських державах.

Практичним утіленням цього прагнення стала «політика великого кийка», яка застосовувалася США в Центральній Америці і країнах Карибського басейну. У ході іспано-американської війни 1898 р. США захопили майже всі іспанські володіння на Карибах, здобули право тримати війська і споруджувати військові бази на Кубі. У 1903 р. силою зброї уряд США примусив відмовитися від частини території Колумбію, де було утворено нову державу Панаму.