47. Авангардизм як крайній прояв модерністських тенденцій. Характеристика осн авангардистських течій (експресіонізм, футуризм, сюрреалізм, дадаїзм).

Авангардизм (від франц. – передовий загін) – умовний термін для позначення низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку ХХ ст. і рішуче поривали з попередньою літературною традицією. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору та норми смаку публіки. Авангардистське мистетцво вирізняють життєбудівничий пафос, ствердження позиції соціальної активності, загострена емоційність, що нерідко набуває форм відвертого епатажу (скандальних витівок), настанова на руйнацію естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та поетичною мовою.

Однією з найвизначніших течій авангардизму був експресіонізм. Назва цієї течії походить від латинського слова “вираження”. Справді, для експресіоністів головним було не життєподібне відтворення дійсності чи всебічне пізнання світу, а загострене увиразнення важливої емоції або ідеї, яке досягалося шляхом її навмисного загострення аж до гротеску. Представниками експресіонізму в літературрі були Г.Гайм, Ф.Верфель, Г.Тракль, Г.Бенн та ін. Експресіоністська естетика справила вплив і на українських майстрів красного письменства, зокрема на М.Бажана. У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла. Початок першої світової війни привніс у творчість експресіоністів теми протесту проти війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство людини людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді німецьких письменників Г. Зегерс, К. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які саме у межах цього напряму починали свій творчий шлях. Однак пізніше деякі з них відійшли від експресіонізму, який не міг задовольнити їх насамперед тому, що такі митці, як, наприклад, Зегерс і Брехт, вже на початку творчого шляху прагнули до глибокого аналізу соціальних суперечностей свого часу. Орієнтація ж експресіонізму на протест заради протесту, на релігійно-містичні мотиви, на свідоме відокремлення людини від зовнішнього світу не могла задовольнити соціальне зрілих митців. Суперечливість світоглядних засад експресіонізму гостро виявилася згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало творів експресіоністів. Деякі з представників цього напряму, не визнаючи форм активної політичної боротьби, покінчили життя самогубством. Водночас частина експресіоністів активно співробітничала з фашистами.

Сюрреалі́зм (франц. surrealisme — надреалізм) — один з поширених напрямів у сучасному мистецтві й літературі. Надреалізм, літературний і мистецький напрям, виник по першій світовій війні, на початку 20 ст. у Франції. Зачинателем його був французький письменник А. Бретон (франц. André Breton). Філософськими засадами сюрреалізму є суб'єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фройдизму, східні містико-релігійні вчення. Естетичні засади напряму викладено в “Маніфестах сюрреалізму” А.Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське “Я” від “пут”матеріалізму, логіки, які вони вважали пордженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу, сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік свідомості, осягнути безкінечне й вічне. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики) використовуються в “театрі абсурду”. У мистецтві й літературі сюрреалізму єдналися речі й несподівані образи, контрастні і часто безглузді (Ґ. Аполлінер, Л. Араґон, П. Елюар, А. Бретон). В українській поезії риси сюрреалізму мали вірші В. Хмелюка, частково Б. І. Антонича, з 1950-их pp. найсильніші в поезії і прозі Е. Андієвської (творення «надреальної» мови), Ю. Тарнавського і молодших. У мистецтві основною прикметою сюрреалізму є відірваність від реального моделю речі і нелогічні сполучення предметів.

Футуризм — це мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психологізм оголошується анархізмом. Психологізм — характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа — пізнай машину. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже — футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається дієслово. Футуризм — це тотальне заперечення, у тім числі й естетства. Музикою міста вважався шум міста. Панувала поетизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах.

Дадаїзм (франц. dadaisme, від dada — в дитячій мові іграшковий, дерев'яний коник) — авангардистська течія в західноєвро­пейській літературі та мистецтві, що існувала в 1916—1922 роках. Група «Дада» виникла в роки першої світової війни в нейтральній Швейцарії, в Цюриху. її заснували митці-емігранти Т. Тцара, Р. Гюльзенбек, Г. Балль, Г. Арн, М. Янко. Автор назви течії — її лідер Трістан Тцара, який раптово знайшов слово «дада» у французькому словнику. Дадаїсти затверджують алогізм як основу творчості. Вони вважають, що «думка формується в роті». Спираючись на алогізм, безглуздий набір слів та звуків, дадаїсти ство­рюють свій специфічний світ — світ словотворчих трюків, гри, містифікації. Вони проголошують «повну самостій­ність слова». Т. Тцара, який вважав, що «відсутність системи — найкраща система», радив для створення дадаїстських віршів виріза­ти окремі слова з книг та газет і довільно поєднувати їх. І дійсно, дадаїсти вирізають слова, змішують їх у шапці, а потім виймають їх у випадковому порядку та монтують поему. Читання подібних творів вони супроводжують «бруїт-ською музикою» (від франц. bruit — галас), що складається зі звуків каструль, дзвінків, свистків тощо. Дадаїзм запроваджує нові жанрові форми — ігрові, експериментальні, пародійні. Це «бруїтський вірш», «симуль­танний вірш», «статичний вірш». Бруїтський вірш описує трамвай таким, яким він є, подає «сутність трамваю з позіханням рантьє на ім'я Шульце та скреготом гальм». Вірш симультанний покликаний навчити «сенсу безладного пере­гукування всього на світі: в той час, як пан Шульце читає, балканський потяг... мчить поблизу Ніша, свиня вищить у підвалі м'ясника Нутке». Статичний вірш, вважають да­даїсти, «створює з кожного слова індивідуальність, з літер ліс з'являється ліс із кронами дерев, лівреями лісників та дикими кабанами...»