4. Становлення філософського знання. Передфілософія Китаю.

У VI–V ст. до н.е. сформувались два специфічні китайські релігійно-філософські вчення, які відіграли важливу роль у подальшій теорії Китаю. Це конфуціанство і даосизм. Основне літературне джерело

конфуціанства – книга “Лунь-юй”(“Бесіди та висловлювання”),даосизму - твір “Дао де цзин” (“Книга про Дао і Де”).Вчитель Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551-479 рр. до н.е.) створив свою школу в період суспільних негараздів та конфліктів, він суспільний реформатор. В основі конфуціанства лежить ідея гармонії принципів особливого морального самовдосконалення і діяльності, спрямованої на упорядкування держави заради створення ідеального суспільства (за стародавніми зразками). За Конфуцієм, мораль та моральні норми – єдине джерело тлумачення держави і права. Етика Конфуція базується на поняттях: “взаємність”, “золота середина”, «людинолюбство».Конфуцій у стислій формі виразив вищу моральну настанову: “Не чини іншим те, чого не бажаєш собі”. В Європі про вчення Конфуція дізналися в XVII ст., з часом його

ідеї набули популярності. І в наш час конфуціанство – це не мертва, а жива інтелектуальна і духовна традиція. За легендою, творцем даосизму – іншого релігійно-філософського вчення, був Лао-цзи (VI–V ст. до н.е.). У цьому вченні йдеться про існування єдиного першопочатку всього сущого – Дао (в перекладі –

шлях). Ця категорія зустрічається в багатьох школах китайської передфілософії, але тільки у даосизмі Дао набуває статусу вищого першопринципу, світової субстанції, джерела буття. Дао подвійне: дао з ім’ям та безіменне дао. Дао без імені – це початок неба та землі. А дао з ім’ям – матір всіх речей; воно є невичерпним, всемогутнім, скрізь діючим. Дао без імені пусте, невизначене, бездіяльнісне. Ці

різні дао взаємодіють, переходять одне в одне, нерозривно пов’язані. Дослідники інтерпретують подвійність дао як діалектику буття та небуття.

Крім натурфілософії, даосизм містить етичне вчення. Воно суттєво відрізняється від конфуціанського. Ідеал даосів –досконаломудрий, це людина, яка за своїми якостями відповідає дао без імені, тобто не діє, не бореться, не втручається, але завжди перемагає. Принцип недіяння як вищої форми поведінки лежить в основі концепції управління. Досконаломудрий правитель дозволяє всьому йти своїм природним шляхом – “дао”. Він не заважає “дао”. Ось чому “найкращий правитель той, про якого народ знає лише те,

що він існує”. Ще одна важлива риса даосизму – заперечення війн.Шлях “дао” – це шлях миру.

6.Антична філософія:до сократівський період.

У досократівський період включають: іонійську (мілетці, Геракліт), італійську філософію (піфагорійці, елеати, Емпедокл), вчення Левкіппа – Демокріта, софістів. Іонійська філософія, не дивлячись на міфологічну образність, елементи антропоморфізму, іносказання, вже у визначеному ступені є системною, раціональною, понятійною, оскільки її основні творці прагнули зрозуміти той чи інший першопочаток як субстанцію (те, що покладено в основу всього сущого), “архе”. Перші давньогрецькі філософи були натурфілософами (точніше фізиками) та визначали початок стихійно-матеріалістично: як воду (Фалес), апейрон (Анаксімадр), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт).Висуваються й діалектичні ідеї (Геракліт) про мінливість світу (“все тече”), тотожність протилежностей та їх боротьбу, як головний закон всесвіту. Геракліт (544-483 до н. е.) вже розділяє почуттєве та раціональне пізнання, говорить про його складність та що “багатознання розуму не навчить”. Піфагорійці (Філлолай, Алкмеон, Архіт Тарентський та ін.).пов’язали філософію з математикою, поставили питання про числову структуру всесвіту. Основою всього сущого, за їх думкою, є число, воно наймудріше і володіє всіма речами, у тому числі і духовними. Природа, космос створились із з’єднання безмежного (тілесний простір) та межі (число). Всесвіт – організований числом простір. Елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон) розвивають понятійний апарат, особливо по відношенню до субстанції. У іонійців вона фізична, у піфагорійців математична, у елеатів філософічна, бо субстанція – буття! Парменід (540-480 до н. е.) вперше ставить проблему буття та мислення, буття та небуття та доказово її розв’язує. Мислення і буття за його думкою це одне й те саме; небуття не існує, а буття єдине, нероздільне, нерухоме, у протилежність різноманітності та подільності чуттєвого світу. Парменід вважає, що істина, суще можуть бути розкриті тільки за допомогою мислення. Чуттєве сприйняття породжує тільки судження. Зенон Елейський (490-438 до н. е.) за допомогою апорій (“діхотомія”, “Ахіллес та черепаха”, “Орела”) обгрунтовує парменідівське незмінне, непорушне буття і тим самим стоїть у витоків суб’єктивної діалектики. Демокріт (460-371 до н. е.) – вершина античного матеріалізму, створює вчення, що синтезує ідеї попередніх філософів. Він виділяє два початки – атоми (буття) та порожність (небуття). Атоми є нероздільні, міцні, вічні та незмінні, у той час як речі є приходячими та мінливими. Демокріт розглядає проблему причинності, правда, відкидає випадковість, зводить причинність до необхідності. Софісти (ІІ половина V ст. до н. е.) увійшли в історію як мудреці, яких не цікавила істина, а тільки перемога у суперечках, де вони могли довести будь-що. Софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Продік) поставили гносеологічну проблему про відношення думки до оточуючого світу, про пізнаваність світу, але центральною проблемою стала проблема людини, суспільства.