91.Фінансова звітність підприємства та її складові.

Фінансова звітність є основним джерелом інформації при проведенні аналізу фінансово-господарської діяльності підприємства. У фінансових звітах відображуються як фінансовий стан підприємства, так і результати його минулої фінансово-господарської діяльності та фінансовий стан протягом попередніх періодів. За їх допомогою можна оцінити перспективи розвитку та розробити заходи, спрямовані на підвищення ефективності його діяльності в майбутньому.

Рух грошових коштів, у результаті якого поліпшуються або погіршуються фінансові показники підприємства, також знаходить відображення у фінансових звітах.

Фінансові звіти дають змогу не тільки оцінити ефективність фінансово-господарської діяльності підприємства, а й вивчити і проаналізувати механізми управління власним капіталом і прибутком.

Фінансова звітність підприємства включає: Баланс (форма № 1), Звіт про фінансові результати або Звіт про прибутки та збитки (форма № 2), Звіт про рух грошових коштів (форма № 3) та Звіт про власний капітал (форма № 4). (Для суб'єктів малого підприємництва — Баланс та Звіт про фінансові результати.)

Сукупність цих форм звітності дає змогу отримати комплексну оцінку діяльності суб'єкта господарювання, визначити його економічний потенціал та оцінити перспективи розвитку.

Звітним періодом для складання фінансової звітності є календарний рік. Проміжну звітність складають щоквартальну.У разі ліквідації підприємства складають ліквідаційний баланс, який у випадках, передбачених законодавством, публікується в пресі протягом 45 днів.

92.Чим відрізняються основні види посередників?

Існує велике різноманіття посередників, які розрізняються за обсягом їх повноважень і роллю на ринку.

За функціональним призначенням всі вони поділяються на два основні види:

• торгових посередників, тобто фірми, що забезпечують обіг товарів;

• фінансових посередників.

Фінансові посередники - банки, кредитні,страхові та інші організації, що надають підприємствам-виробникам фінансові послуги і страхують їх від ризиків, зумов-лених купівлею-продажем товарів, у тому числі за кордоном.

Торгові посередники- юридичні і фізичні особи, що стоять між виробником і споживачем товару та сприяють його обігу: допомагають підприємству-виробнику знаходити споживачів і/або продавати свої продукти.

Особливість брокерсько-дилерської діяльності полягає в тому, що брокери і дилери не створюють власних вимог і зобов’язань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) чи різниці в курсах купівлі і продажу (дилери). Фінансові посередники діють на ринку зовсім по-іншому — від свого імені і за власний рахунок, створюючи власні зобов’язання і власні вимоги. Тому їх прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, пов’язаними з їх залученням.

Основними типами торговельних посередників є прості представники (агенти, брокери, маклери), довірчі представники, комісіонери та консигнатори, оптовики (дистриб´ютори), торгові доми тощо. При цьому серед посередників, що діють в сучасних умовах на ринку, слід виділити насамперед агентів, брокерів, дилерів та дистриб´юторів.

До категорії агентів належать: агенти виробників, збутові агенти та торговці на комісію.

Торгові агенти на комісії отримують товари на принципах консигнації від виробників, скуповують їх з місцевих ринків і організовують збут. Вони можуть самі формувати ціни за домовленістю із покупцем, але не нижче мінімального рівня, встановленого виробником. Брокери — це посередники при укладанні угод між зацікавленими сторонами (клієнтами) про купівлю-продаж товарів, цінних паперів, валют. Може бути окрема особа, фірма або організація, які не мають у своєму розпорядженні товарів (цінних паперів, валюти). Брокер діє за дорученням клієнта — продавця чи покупця. Його діяльність винагороджується лише за продані товари, а дохід (брокерідж) формується або за рахунок наперед обумовленого відсотка від вартості проданого товару (цінних паперів, валюти тощо), або ж у вигляді виплати фіксованої винагороди за кожну продану одиницю чи партію товару..

Дилер — незалежний представник, який займається переважно продажем різноманітної техніки, що користується масовим попитом (автомобілі, трактори, сільськогосподарські машини). На відміну від звичайного продавця дилер виступає власником. Він купує техніку в генерального агента підприємства, а потів продає її індивідуальним покупцям свого регіону обслуговування.

Дистриб´ютор — це фірма, підприємець, які здійснюють оптові закупівлі та збут певного виду товарів на регіональних ринках і мають переважне право й можливості купувати і продавати устаткування, технічні новинки, програмне комп´ютерне забезпечення. Фірма може мати власного дистриб´ютора за кордоном, який є її єдиним представником — генеральним дистриб´ютором. Водночас він надає посередницькі маркетингові послуги продавцям і покупцям з монтажу й наладки устаткування тощо. Такі послуги називають дистриб´юторськими.

Комівояжер — роз´їзний представник великої торговельної фірми, який пропонує покупцеві товари, демонструючи наявні зразки. Комівояжер здійснює торгове представництво на основі термінових і безтермінових трудових угод. До його основних функцій належать: забезпечення збуту товарів підприємства на певній території (вона переважно не збігається з місцем розташування підприємства); розміщення замовлень на продукцію і формування кола покупців (при цьому, як правило, не уповноважений укладати угоди). 93.Яка роль неформальних комунікацій в діяльності організації?

Комунікація в організації - це вся безліч повідомлень, що циркулює серед формальних і неформальних груп організації.

Неформальні комунікації встановлюються на засадах особистих стосунків в організації, як правило, в межах неформальних груп.

Неформальні комунікації виникають в будь-якій організації, але зазвичай не мають відношення до її безпосередніх потреб. Вони нерідко можуть бути джерелом інформації, важливої з погляду швидкого ухвалення рішень.

Чимало питань розглядаються і вирішуються неформально групами, що не наділені офіційними повноваженнями і які створені на базі дружніх відносин, старих шкільних зв´язків, приналежності до однієї партії, національного походження, релігії та інших загальних інтересів.

Керівники всіх рівнів часто підтримують ділові зв´язки з однією або декількома неофіційними групами всередині або за межами організації, іноді ділять свою владу з неофіційним "кухонним кабінетом"

Для розвитку неформальних комунікацій можуть з успіхом використовуватися неофіційні правила і ритуали, система ящиків для пропозицій, яка сприяє вільному потоку новаторських різних рівнів. У цьому руслі можуть діяти спеціальні комісії для розгляду скарг, "дні відкритих дверей", різні збори і наради.

При дослідженні комунікацій у залежності від рольової участі окремих осіб часто виділяють "сторожів", "зв´язкових" (їх ще називають "містками"), "лідерів думки" (це, скоріш усього, неформальні, ніж формальні лідери), "космополітів" (індивіди, що частіше за інших взаємодіють із зовнішнім середовищем).

За всіх умов неформальні комунікації забезпечують певну надмірність у всіх елементах інформації для досягнення гнучкості цієї системи. І все-таки ефективний менеджмент передбачає ситуацію, за якої основна частина задач організації повинна вирішуватися в результаті використання офіційних зв´язків і відносин. Переважання неофіційних комунікацій у системі управління призводить до високого ступеня невизначеності і часто свідчить про її недосконалість.

Система неформальних комунікацій характеризується:

-  швидкістю передавання інформації;

-  потенційною можливістю доповнювати формальні канали комунікацій;

-  передбачливий характер неформальних комунікацій;

-  оперуванням останніми новинами тощо.

В той же час неформальним комунікаціям не можна довіряти. Вона може бути недостовірною (ефект «зіпсованого телефону»), суб'єктивною, неповною. З цієї причини будь-яку інформацію, поширювану таким чином, слід ретельно перевіряти.