2. Структура багаторічного процесу занять спортом.

Багаторічна спортивна підготовка підрозділяється на п'ять етапів:

1) початкової підготовки;

2) попередньої базової підготовки;

3) спеціалізованої базової підготовки;

4) максимальної реалізації індивідуальних можливостей;

5) збереження досягнень (по В.Н. Платонову).

У більш спрощеній схемі прийнято розглядати три етапи спортивної підготовки: початкової, попередньої й спеціалізованої. У сучасній спортивній педагогіці також існує класифікація, що виділяє такі етапи як 1) початкової підготовки; 2) попередньої підготовки; 3) цілеспрямованої підготовки; 4) спортивного вдосконалювання.

Кожний з етапів багаторічної підготовки має досить строго обкреслені цілі, завдання й зміст.

Етап початкової підготовки. Завданнями цього етапу є зміцнення здоров'я дітей, різнобічна фізична підготовка, усунення недоліків у рівні фізичного розвитку, навчання техніці обраного виду спорту й техніку різних допоміжних і спеціально-підготовчих установ.

Річний обсяг роботи в юних спортсменів на етапі початкової підготовки невеликий і звичайно коливається в межах 100-150 ч и в значній мері залежить від тривалості етапу початкової підготовки, що, у свою чергу, пов'язана із часом початку занять спортом. Якщо, наприклад, дитина почав займатися спортом рано, у віці 6-7 років, то тривалість етапу може скласти 3 роки, з відносно невеликим обсягом роботи протягом кожного з них (наприклад, перший рік - 80 ч, другий - 100, третій - 120 ч). Якщо ж майбутній спортсмен приступився до занять пізніше, наприклад, в 9-10 років, то етап початкової підготовки часто скорочується до 1,5-2 років, а обсяг роботи, з урахуванням ефекту попередніх занять фізичною культурою в школі, може відразу досягти 200-250 ч протягом року.

Етап попередньої базової підготовки. Основними завданнями тренування на цьому етапі є різнобічний розвиток фізичних можливостей організму, зміцнення здоров'я юних спортсменів, усунення недоліків у рівні їхнього фізичного розвитку й фізичної підготовленості, створення рухового потенціалу, що припускає освоєння різноманітних рухових навичок (у тому числі відповідній специфіці майбутньої спортивної спеціалізації). Особлива увага приділяється формуванню стійкого інтересу юних спортсменів до цілеспрямованої багаторічної спортивної підготовки.

Етап спеціалізованої базової підготовки. На початку цього етапу основне місце продовжують займати загальна й допоміжна підготовка, широко застосовуються вправи із суміжних видів спорту, удосконалюється їхня техніка. У другій половині етапу підготовка стає більше спеціалізованою. Тут, як правило, визначається предмет майбутньої спортивної спеціалізації, причому спортсмени часто приходять до неї через тренування в суміжних номерах програми. Наприклад, майбутні велосипедисти-спринтери спочатку часто спеціалізуються в шосейних перегонах, майбутні марафонці - у бігу на більше короткі дистанції.

У видах спорту, де є змагання на спринтерських дистанціях, у швидкісно-силових і складних-координаційних видах, варто обережно виконувати великі обсяги роботи, спрямованої на підвищення аеробних можливостей. Спортсмени у віці 13-16 років легко справляються з такою роботою, у результаті в них різко підвищуються можливості аеробної системи енергозабезпечення й на цій основі різко зростають спортивні результати. Тому в практиці тренування в цьому віці часто планують виконання більших обсягів роботи з відносно невисокою інтенсивністю.

Досвід останнього років переконливо показує, що такий підхід правомірний стосовно спортсменів, схильним до досягнень у видах спорту, переважно пов'язаних із проявом витривалості.

Етап максимальної реалізації індивідуальних можливостей припускає досягнення максимальних результатів у видах спорту й номерах програми, обраних для поглибленої спеціалізації.

Основне завдання цього етапу - максимальне використання тренувальних засобів, здатних викликати бурхливе протікання адаптаційних процесів. Сумарні величини обсягу й інтенсивності тренувальної роботи досягають максимуму, широко плануються заняття з більшими навантаженнями, кількість занять у тижневих мікроциклах може досягти 15-20 і більше, різко зростають змагальна практика й обсяг спеціальної психічної, тактичної й інтегральної підготовки.

Специфіка виду спорту, стать спортсмена значною мірою визначають темпи росту досягнень. Так, узагальнення досвіду підготовки плавців вищого класу показало, що є істотна різниця в темпах росту спортивних досягнень у чоловіків і жінок. Чоловікам, що спеціалізуються на дистанціях 100 й 200 м, після виконання нормативу майстри спорту необхідно звичайно не менш 3-4 років напруженого тренування для успішного виступу на чемпіонатах Європи й світу, олімпійських іграх. У той же час у жінок цей часовий проміжок, як правило, перебуває в межах 1-3 років. Особливо довгий шлях до вищої спортивної майстерності в спортивних іграх, багатоборьях, де рівень спортивного результату визначається дуже великою кількістю складових: техніко-тактичного, фізичного й психічного порядку.

Етап збереження досягнень характеризується сугубо індивідуальним підходом. По-перше, великий тренувальний досвід підготовки конкретного спортсмена допомагає всебічно вивчити властиві йому особливості сильні й слабкі сторони підготовленості, виявити найбільш ефективні методи й засоби підготовки, варіанти планування тренувального навантаження, що дає можливість підвищити ефективність й якість тренувального процесу й за рахунок цього підтримати рівень спортивних досягнень. По-друге, неминуче зменшення функціонального потенціалу організму і його адаптаційних можливостей, обумовлене як природними віковими змінами систем й органів, так і винятково високим рівнем навантажень на попередньому етапі багаторічного тренування, часто не тільки не дозволяє збільшити навантаження, але й утрудняє втримання їх на раніше доступному рівні. Це вимагає вишукування індивідуальних резервів росту майстерності, здатних нейтралізувати зазначені негативні фактори.

Одним з найважливіших факторів підтримки спортивних досягнень виступає тактична зрілість, що прямо залежить від змагального досвіду спортсмена.

3. Поняття спортивного відбору й спортивної орієнтації. З появою шкіл "олімпійського резерву", покликаних готовити спортсменів вищої кваліфікації, у спортивній практиці став широко пропагуватися й застосовуватися спортивний відбір. Як правило, цей відбір полягав у випадковому комплектуванні груп. А потім по ходу тренувального процесу проводилося періодичне відсівання учасників зі спортивної секції. Яке ж коло питань містить у собі проблема спортивного відбору?

У першу чергу скажемо, що спортивний відбір - це процес пошуку найбільш обдарованих людей, здатних досягти високих результатів у конкретному виді спорту.

Спортивна орієнтація - це визначення перспективних напрямків досягнення вищої спортивної майстерності, засноване на вивченні задатків і здатностей спортсменів, індивідуальних особливостей формування їхньої майстерності. Орієнтація може стосуватися вибору вузької спортивної спеціалізації в межах певного виду спорту (спринтер - стаєр, захисник - нападаючий і т.п.); визначення індивідуальної структури багаторічної підготовки, динаміки навантажень і темпів росту досягнень; установлення провідних факторів підготовленості й змагальної діяльності, здатних вплинути на рівень спортивних результатів і т.п.