2.2. Позиція влади

Друга світова війна призвела до значних змін у долі України. Хоча Україна і зазнала великих збитків (зруйнований економічний потенціал, численні людські втрати), значно розширились її кордони, зросла політична й економічна вага республіки в СРСР, вона вийшла на міжнародну арену як суб'єкт міжнародного права, докорінно змінився склад її населення. I, що найважливіше, вперше за багато століть майже всі українські землі були об'єднані кордонами однієї держави.

Остаточно повоєнні кордони УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних узгоджень та юридичного закріплення у складі республіки західноукраїнських земель, що увійшли до складу УРСР протягом 1939-1945 pp.

Жодна країна Європи не зазнала такого руйнування, як Україна. За роки війни було знищено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл (250 з них були повністю спалені разом з їх мешканцями), зруйновано 16158 промислових підприємств (неушкодженими залишились лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств), 1,9 тис. залізничних станцій, 28 тис. колгоспів, 900 радгоспів, 1,3 тис. МТС, 18 тис. лікувальних, 33 тис. навчальних і наукових закладів, 19 тис. бібліотек. [33,с.152]

Лише прямі збитки, завдані народному господарству, дорівнювали 285 млрд. крб. Загальні збитки, що війна принесла народу та господарству України, становили 1,2 трлн. крб. Значними були й демографічні втрати. За підрахунками вони склали 9 млн. чол., або 22% загальної кількості населення. Близько 10 млн. чоловік залишилося без помешкання. У таких умовах починалась відбудова народного господарства.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 pp. Обсяг капіталовкладень на четверту п'ятирічку становив 65 млн. крб., що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки. Виснажене війною населення змушене було працювати на межі фізичних можливостей.

Можна назвати такі особливості відбудови в Україні:

1.Масштаби відбудованих робіт були більшими, ніж у будь-якій іншій країні Європи.

2.Республіці доводилось розраховувати лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу.

3.При відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилося лише 7% капіталовкладень).

4.Економіка України відбудовувалась і розбудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи.

5.Повсюдно була запроваджена адміністративно-командна система.

6.Надзвичайно велика роль відводилася ідеологічному заохоченню праці, що знаходило свій вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах - соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів.

7.Відбудова ускладнювалася голодом 1946-1947 pp.

8.Гостро відчувалась нестача робочої сили, особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.

Результати відбудови були неоднозначними. З одного боку, було відновлено промисловість України: її обсяг у 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 рази й перевищив рівень 1940 р. на 15% (проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. зменшився порівняно з довоєнним на 20%). З іншого боку, ціна відбудови, внаслідок жорстоких методів її проведення, була дуже високою.

Протягом 1946-1950 pp. обсяг капітальних вкладень у господарство країни становив понад 65 млрд. крб. (у довоєнних цінах). Це перевищувало відповідні капіталовкладення за три довоєнні п'ятирічки, разом узяті. При уряді у Москві було створено спеціальний комітет з відбудови народного господарства, що здійснював координацію й спрямовував усю роботу. За рішенням московських інстанцій з Уралу, Далекого Сходу, Поволжя та інших регіонів в Україну направлялись кадри, надсилалась техніка й устаткування. Щоправда, тут доречно нагадати: устаткування евакуйованих під час нападу нацистської Німеччини на початку війни промислових підприємств так і не повернулось в Україну, оскільки це вважалось недоцільним. Відтак, відновлення промисловості довелось розпочинати фактично з нуля.

Ці зусилля, про ціну яких не заведено говорити, дали швидкі й серйозні результати: в Україні було загоєно рани війни, відбудувало промисловість. Зазначеного п'ятирічним планом на 1950 р. рівня промислового виробництва досягли у IVкварталі 1949 р. Обсяг валової продукції промисловості України в 1949-1950 pp. збільшився у 4,4 рази й перевищив рівень 1940 р. на 15%.

За офіційними даними, четвертий п'ятирічний план за загальним обсягом виробництва промислової продукції було виконано за 4 роки й 3 місяці, хоча, як і в попередніх п'ятирічках, показники виробництва продукції групи «Б» були нижчими від показників групи «А». Зайвий раз підтверджувалось, що життєвому рівню людей приділялась другорядна увага. Та найбільш гостро проблеми відбудови виявились у сільському господарстві.

Особливо важким було становище селян. Вони отримували мізерні заробітки, на них не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно й вільно пересуватися. їм доводилось сплачувати великі податки на присадибні ділянки. Селянство, як і раніше, залишалось найбільш ущемленою категорією суспільства. Значною мірою на його становище впливало негативне становлення влади до кооперативної власності, що зображувалась як щось «другорядне», як «непослідовно соціалістична» форма господарювання. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалась, а фактично вилучалась методом продрозкладки. Між містом і селом існував нееквівалентний обмін.

Всіляко обмежувалось ведення особистого підсобного господарства. Природне прагнення людей бути господарями на землі розцінювалось як приватновласницький пережиток. Прийнятий ще 1939 р. «Закон про сільськогосподарський податок» набирав більш жорстоких, антигуманних форм. Згідно з цим законом, оподатковувались кожна тварина чи дерево. Податок стягувався з реалізації всіх культур, вирощених на присадибних ділянках колгоспниками, не говорячи про одноосібників. Колгоспники одержували за нелегку працю символічну платню, а існували, в основному, за рахунок присадибних ділянок. Селяни не забезпечувались пенсіями. У більшості колгоспники не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишати села.

На кінець 1945 р. в Україні діяли 27,5 тис. колгоспів, 784 радгоспи, 1277 МТС, але в організаційно-господарському відношенні вони, в основному, ледь-ледь животіли. Протягом 1945-1948 pp. Y сільське господарство України повернулось близько 1,3 млн. офіцерів і солдатів. [39,с.201]

I в цей час комуністична пропаганда широко використовувала приклади «передовиків» - голів колгоспів, бригадирів, ланкових, доярок та ін. Heговорилось про інше - про те, якими засобами підтримується колгоспний лад. У зв'язку із цим згадаймо про Указ президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про виселення з УРСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». Він був прийнятий за клопотання уряду УРСР і ЦК КП(б) і мав «закритий» характер. Указ надавав колгоспникам право порушувати на колгоспних і сільських зборах питання про виселення за межі Української РСР осіб, котрі «підривають» колгоспне виробництво. Зовні він нібито стимулював «колгоспну демократію», а насправді не враховував вікового сімейного, фізичного стану сільських мешканців і мав на меті переслідування селян, які не виробили мінімум трудоднів, працювали на присадибних ділянках.

Загалом протягом 1948-1950 pp. було винесено близько 12 тис. «громадських вироків». Виконання їх покладалось на органи міністерства внутрішніх справ.

Виснажене війною і сталінською феодальною системою управління, українське село у другій половині 1946 р. почало переживати новий голод, якому передувала катастрофічна посуха. У Миколаївській області, наприклад, урожай зернових культур 1946 р. становив від 1,9 до 3 ц з гектара. За підсумками сільськогосподарського 1946 p., колгоспники Київської області на вироблені трудодні одержали не більше 150 г зерна на трудодень. В інших областях цей показник дорівнював 50-100 г, a подекуди на трудодні взагалі не одержали ні хліба, ні грошей.

Валовий збір усіх зернових в Україні становив у 1946 р. 531 млн. пудів, що було у 3,5 разу менше, ніж у 1940 р. Із 26397 наявних улітку 1946 р. колгоспів 5500 не зібрали навіть тієї кількості зерна, що засіяли. Брак кормів призвів до значного скорочення поголів'я великої рогатої худоби, свиней і коней. Наслідки посухи посилювались діями центральних московських органів, які, не рахуючись з конкретними умовами і можливостями, здійснювали тиск на партійно-державний апарат України, вимагаючи будь-якою ціною виконати обов'язкові плани хлібозаготівель.

Почали повторюватись жахливі картини 1932-1933 pp.: люди хворіли на дистрофію, часто із смертельними випадками (на травень 1947 р. було зареєстровано понад 900 тис. хворих на дистрофію), батьки залишали своїх дітей, оскільки були не в змозі їх нагодувати, мали місце випадки канібалізму (у січні - червні 1947 р. в Україні зареєстрували 130 випадків людоїдства, 189 - трупоїдства). У цілому в 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях у 1946 р. померло 282 тисяч чоловік, у 1947 р. - понад 520 тисяч. Iце лише ті випадки смертей, що зареєстровані загсами УРСР. Чимало людей загинуло за межами України, по дорозі до Закавказзя, Середньої Азії, на Кубань.

I в той час, коли голодувала не тільки Україна, а й Молдавія, Правобережжя Нижньої й Середньої Волги, Ростовська область. Центрально-Чорноземна зона, СРСР експортував зерно до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини. «Радянський Союз врятував нас від голоду», зазначав президент Чехословаччини К. Готвальд. У квітні 1946 р. було підписано угоду про поставку Франції 500 тис. тонн зерна. У цілому експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. склав 1,7 млн. тонн. [50,с.93] При цьому поставки здійснювалися за цінами нижче світових і переважно в кредит. Зайвий раз підтверджувалось: московські вожді цинічно ставляться до проблем українського селянства, яке примушували мовчазно і за будь-яку ціну відбувати колгоспну панщину. Наслідки голоду ще довго давалися взнаки. Heвипадково у 1950 р. за врожайністю зернових та їх валовим збором колгоспи та радгоспи України не досягли довоєнного рівня, хоча він був перевищений за врожайністю жита, цукрових буря-ків, картоплі, за чисельністю поголів'я великої рогатої худоби.

Аналіз документів дає підстави стверджувати, що чорні жнива післявоєнного голодомору викосили в Україні понад 1 млн, переважно, селянських життів.

Отже, голод в колоніяльно залежній Україні 1946-1947 років був штучним, рукотворним, викликаним політикою державної комуністичної партії та уряду СССР, які переклали проблеми післявоєнної кризи на озлиднілий нарід. Перебуваючи під постійним репресивним тиском партії, її адміністративно-командної верхівки, українське село у перші повоєнні роки змушене було терпіти чи не найбільший пресинг від проведення хлібозаготівельної та податкової політики.

Ціною узаконеного пограбування села, напівголодного й голодного існування його трудівників поповнювалися держрезерви продовольства, збільшувався його експорт, кошти від якого спрямовувалися на розвиток військово-промислового комплексу для зміцнення країн “соціялістичної співдружности” і майбутніх союзників. Ціною післявоєнної експропріяції була смерть більше мільйона людей.

Післявоєнна траґедія стала наслідком політики верхівки тоталітарної імперії, що прагнула будь-якою ціною продовжити почату в 30-их роках індустріялізацію – для створення потужного військово-промислового комплексу. Задля здійснення цього, праця селянина була перетворена на рабську.

Поповнення величезних прихованих продовольчих резервів проводилось заздалегідь розробленими плянами за рахунок вилучення продовольства з колгоспів й скорочення ринкових фондів. У 1947р. (порівняно з 1946р.) надходження зерна на внутрішній ринок скоротилось в 1,7 рази. Число знайоме: саме в 1,7 рази зросла в 1947р. смертність в Україні. У цьому ж році хліба випікалося втричі менше, ніж у 1940р. [10,с.3]

Голод, людські втрати викликали незворотні соціяльно-економічні наслідки. Як і людомор 1932-1933рр., цей голод зробив свій “внесок” до подальшої економічної й духовної стаґнації суспільства. Мешканці міст, завдяки внормованому постачанню за картками, легше переживали лихоліття голоду. Становище сільського населення, як вже зазначалося, було жахливо гнітючим.

Граничне обмеження чи позбавлення продуктів харчування людей, доведення їх до голоду і смерти стало в умовах тоталітаризму практикою сталінської політики, її зловісним проявом.

Зерна, зібраного в Україні в 1946 і в 1947рр., вистачило б для забезпечення хлібом усього населення. На виконання держпоставок 1947р. його було здано 436 млн 431 тис. пудів, на 206 млн 426 тис. пудів більше, ніж в 1946 р. Це свідчить про те, що післявоєнний людомор в Україні, як і голодомор 1932-1933 рр., був рукотворним. [3,с.36]

Як бачимо, головна причина післявоєнного голодомору полягала не в прояві сил стихії, а самій сталінщині. Голод 1946-1947 рр., творцем якого стала сама система тоталітаризму, був майже точною калькою пограбування села під час голодомору початку 30-х років, це була війна проти українського народу.

Голодомор, орґанізований сталінською тоталітарною імперією шляхом злочинної партійно-державної політики СССР щодо селян, перетворених на кріпаків, іґнорування життєвих інтересів населення України, був черговою спробою ґеноциду й етноциду. Розгорнувши у тоталітарній державі шалену боротьбу проти всього національного, боячись вільних республік, прагнення й боротьби українського народу за незалежність, верховна влада СССР на чолі зі Сталіним спиралася на масові репресії і терор.

Мовлячи в доповіді на XX з’їзді КПСС про виселення з рідних місць цілих народів, М.Хрущов зазначив, що “…українці уникли цієї долі тому, що їх було надто багато і нікуди було вислати. А то б (Сталін) і їх виселив”. Владою людомор замовчувався, був суворою державною таємницею.

Важливим питанням є визначення періоду тривалости цього голодомору. Післявоєнний голод, нібито, був, на перший погляд, і це частково так, для населення природнім продовженням страждань та голоду воєнного часу. У більшости реґіонів справжній голод розпочався вже в кінці 1945р, наростав у 1946р., свого апоґею досяг узимку – навесні 1947р., дещо спадав восени 1947р., але в цілому ряді областей продовжувався й після 1947р., у багатьох місцевостях – до кінця 40-х років, а недоїдання було й на початку 50-х років.

Щодо ґеографії лихоліття, то є всі підстави констатувати, що страждали люди по всій Україні. Ще раз підкреслимо, що смертельною мірою відчули це лихоліття жителі південних областей УССР: Їзмаільської, Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської.

Голодувало населення ряду регіонів РСФСР, Молдавії, але найтяжче й найсильніше голод уразив Україну.

Масштаб післявоєнного голоду, звичайно, був значно меншим від обсягу голодомору 1932-1933 рр., та й наслідки його були іншими. Але страждання, смерть людей були такими ж траґічними…

Політичний аспект голодомору в період 1946-1947 рр. полягає у тому, що керівництво держави не несло повну відповідальність за життя свого народу, оскільки життя людини це найбільша цінність для держави, ніхто не має права відібрати життя людини, використовувати голод, як засіб вирішення проблем.

Боротьба  за  виконання  плану  заготівель  теж  була  доведена  до  абсурду.  Рада  Міністрів  УРСР  і  ЦК  КП(б)У  в  липні  1946  року  видають  постанову,  де  ставиться  вимога  беззаперечного  виконання  державного  плану  хлібозаготівель. У  цій  постанові  зокрема  вказувалося,  що  "план  повинен  бути  виконаний, навіть  якщо  він  в  окремих  випадках  є  напруженим".  Україна  в  1946  році  повинна  була  здати  державі  363  млн.  пудів  зерна  з  540  млн.  зібраних!  А  ще  у  цій  постанові  було  поставлено  завдання  "вжити  всіх  заходів  для  погашення  колгоспами  і  селянськими  господарствами  заборгованості  минулих  літ".

За  таких  умов  голови  колгоспів,  навчені  гірким  досвідом  30-х  років,  почали  приховувати  частину  зерна  від  заготівель, ризикуючи  бути  засудженими  по  пунктах  7  і  14  горезвісної  58  статті,  як  "шкідники  і  саботажники".  У  цей  період  система  покарань  була  універсальним  засобом  вирішення  всіх  політичних  і  економічних  питань.  Під  58  статтю,  особливо  не  мудруючи,  можна  було  підвести  будь-який  "злочин" – від  "саботажників"  хлібозаготівель  до  "злочинців",  які  підбирали  колоски  на  полі,  чим  "підривали"  економічну  могутність  країни.  Такі  покарання  мали  місце  і  на  території  Чернігівщини  та  Щорського  району.  Так  жителька  села  Нові  Млини   Хомчук  М. М.  за  п’ять  малесеньких  снопів  проса,  які  вона  взяла  з  поля,  бо  вдома  голодували  діти,  отримала  п’ять  років  ув’язнення  і  три  роки  висилки  на  Колиму.  За  приховування  360 ц  зерна  і  саботаж  хлібозаготівель  до  10  років  ув’язнення  покарано  голову  колгоспу  ім.  Шевченка  Чернігівської  області,  а  8  років  одержав  комірник  цього  господарства.  Таких  фактів  по  Україні  можна  привести  безліч.

Завдяки  такій  політиці  уряду  і  партії  становище  на  Україні  все  більше  і  більше  погіршувалося.  Ситуація  ускладнювалася  ще  й  великими  обсягами  експорту  хліба  і  продуктів  тваринництва  за  кордон.  Численні  уповноважені  від  районних,  обласних,  республіканських і  союзних  організацій  пильно  стежили  за  ходом  заготівель.  Не  рахуючись  ні  з  чим, вони  повністю  вилучали  продукти  з  колгоспів  і  селянських  господарств.  На  Україні  розпочався  голод.  Особливо  страшним  він  був  взимку  1946 - 1947  років.  Люди  відкопували  мерзлу  картоплю,  буряки,  що  лишилися  на  полі  після  збирання. Навесні  рятувалися  щавлем,  кропивою,  лободою, конюшиною.  У  багатьох  областях  України  їли  також  дрібних  гризунів,  собак, кішок.  Були  навіть  випадки  людоїдства.  Внаслідок  недоїдання  серед  сільського  населення  поширилася  дистрофія.  В  цей  час  у  міських  і  сільських  лікарнях  перебувало  125  тисяч  таких  хворих.  Близько  100  тисяч  знаходилися  у  тяжкому  стані,  але  не  могли  бути  госпіталізованими,  бо  не  вистачало  лікарняних  ліжок.  Багато  випадків  захворювання  на  дистрофію  було  зафіксовано  і  на  території  Щорського  району.  До  літа  1947  року  на  Україні  було  зареєстровано  більш  як  1 млн.  хворих  на  цю  хворобу.  Поширювався  й  тиф.  Зросла  смертність.

Катастрофічне  становище  з  продовольством  на  Україні  могли  врятувати  державні  позички  зерна.  Проте  на  неодноразові  звертання  перший  секретар  КП(б)У   М. С. Хрущова  Сталін  відповідав: "Ти  м’якотілий!  Тебе  обдурюють,  вони  грають  на  твоїй  сентиментальності.  Вони  хочуть, щоб  ми  витратили  наші  державні  запаси".  Мінімальну  допомогу  продовольством  Україна  все  ж  таки  одержала,  але  це  не  могло  вже  відвернути  катастрофу.  За  період  голоду  1946-1947  років  у  18  областях  України  померло  понад  800  тисяч  осіб.

Отже,  опрацювавши  публікації  та  листи  свідків  тих  страшних  події  (кращі  спогади  очевидців голоду  1946-1947  років ),  я  зробила  висновок,  що  голоду  повоєнних  років  можна  було  уникнути,  якби  партія  та  уряд  вели  відповідну  політику,  якби  Україні  була  надана  своєчасна  допомога  продовольством,  зменшені  норми  хлібозаготівлі  та  податки  з  підсобних  селянських  господарств, тоді  б  не  було  цього  страшного  лиха.  Отже,  беззаперечно  ми  можемо  говорити  вже  не  про  голод  1946-1947  років,  а  про  голодомор,  що  був  направлений  проти  українського  народу,  що  це  була  воля  одних  людей  проти  інших.  Чи  знав  Сталін  про  голод,  який  охопив  територію  України?  Так,  знав  і  висловлював  на  всю  країну  промови,  що  необхідно  передусім  "навчитися  цінувати  людей,  цінувати  кадри,  цінувати  кожного  робітника,  який  може  принести  користь  нашій  загальній  справі.  Треба,  нарешті, зрозуміти,  що  з  усіх  цінних  капіталів,  які  є  в  світі,  найціннішим  і  найвирішальнішим  є  люди,  кадри".  А  люди  тим  часом  вмирали.  У  полі,  затиснувши  в  долоні  колоски;  по  хатах, осиротілих,  холодних;  по  шляхах,  які  вели  до  омріяних  міст  і  містечок.  Тисячами.  Сотнями  тисяч.  Старі,  малі,  у  розквіті  літ.