5.3. Радіо і телебачення
Радіо і телебачення - відносяться до найвидатніших винаходів кінця XIX - початку XX вв. З появою радіо утворилась нова галузь техніки, яка має велике практичне значення для різних сфер людської діяльності. Радіотехніка стала самостійною інженерною дисципліною. На її основі був створений радіозв'язок, радіомовлення і телебачення, які на початку XXІ в. стали невід'ємною частиною нашого життя.
Радіо
Створення радіо стало результатом розвитку науки і техніки XIX в. Його не можна приписати одній людині, але необхідно згадати піонера цього напрямку техніки, що першим розв'язав задачу бездротової передачі радіосигналів - О.С. Попова (1859 - 1906 рр.).
У 1886 р. німецький фізик Г. Герц (1857 - 1894 рр.) експериментально показав факт випромінювання електромагнітних хвиль.
О.С. Попов у 1889 р. висловив припущення про можливість електромагнітної передачі сигналів на відстань.
На початку 90-х рр. Н. Тесла демонстрував випромінювання довгих електромагнітних хвиль від котушок Румкорфа і запалював в їх полі електролампи. Тесла передбачав появу бездротового телефону.
Англійський фізик Лодж запропонував використовувати в дослідах Герца прилад фізика Бранлі (1891 р.) - когерер.У ньому металеві ошурки змінювали свій електричний опір під дією електромагнітних хвиль.
Попов обладнав когерер пристроєм для струшування його корпуса після спрацьовування, в результаті чого забезпечувалось відновлення чутливості приладу. У 1894 р. він домігся прийому сигналів на відстані декількох метрів. Попов першим приєднав до когерера антену і зробив можливою реєстрацію грозових розрядів на відстані декількох кілометрів. На початку 1895 р. він створив перший радіоприймач (рис. 5.9), що був продемонстрований 7 травня 1895 р. на засіданні Російського фізико-хімічного суспільства. З тих пір 7 травня відмічається як День Радіо.
На основі приймача Попова влітку 1895 р. був побудований "грозовідмітчик" з автоматичним записом атмосферних розрядів на паперову стрічку, що працював на метеостанції Лісового інституту Петербурга.
24 березня 1896 р. О.С. Попов випробовував приймальну радіостанцію з записом сигналів на стрічку телеграфного апарата С. Морзе. На відстані 250 м було прийнято два слова - "Генріх Герц".
В часи своїх демонстрацій Попов служив у військово-морських мін-
них класах і Морське міністерство заборонило йому розголошення технічних подробиць апарата, в результаті Попов не взяв патент на винахід.
Значну роль у розвитку радіотехніки зіграв Г. Марконі (1874 - 1937рр.). Улітку 1896 р. у пресі з'явилися повідомлення про створення Г.Марконі бездротового телеграфування. Заповзятливий італієць 2 червня 1896 р. одержав патент на схему бездротового телеграфу, який повторював апарат Попова.
У 1897 р. Попов збільшив дальність зв'язку до 640 м, а потім і до 5км. У 1899 р. він розробив телефонний приймач, який працював на основі детекторного ефекту, відкритого П.Н. Рибкіним і Д.С. Троїцьким. Приймач був запатентований у Росії, Великобританії і Франції.
Вже у перших радіопередачах було замічене явище відбиття радіохвиль від споруд і інших перешкод. У 1902 - 1904 рр. німецький інженер X. Хюльмайстер використав його в "телемобілескопі". Згодом явище відбиття радіохвиль стало фізичною основою радіолокації.
Незважаючи на успішні досліди Попова і їх практичне значення, в Росії не приймалося ніяких заходів для організації виробництва радіоапаратури. Винаходи Попова були використані фірмою Е. Дюкрете (Франція), яка у 1898 р. почала випуск радіотелеграфних апаратів. Пізніше - у 1901 р. - у Кронштадтській радіомайстерні для російського флоту в невеликій кількості були виготовлені аналогічні апарати.
У 1900 р. на ознаку визнання заслуг у створенні радіо О.С. Попову була присуджена Велика золота медаль Міжнародної промислової виставки в Парижі.
У цей же час за підтримкою англійського поштового відомства Марконі організував "Компанію бездротового телеграфу і сигналів" для дослідження і виробництва радіоапаратури. У 1899 р. Марконі здійснив радіопередачу через протоку Ла-Манш, а в 1901 р. - через Атлантику - за допомогою передавача зі складною антеною потужністю 15 кВт.
Удосконалення радіоапаратів дозволило розпочати їх широке впровадження. З 1901 р. усі морські судна стали оснащуватися радіопередавачами. У 1911 р. радіопередавач вперше установили на літак - Бекер (Великобританія). Зростала і дальність радіопередач. У 1911 р. був реалізований радіозв'язок на 10000 км.
У перший період розвитку радіотехніки (приблизно до 1916 р.) використовувалися іскрові передавачі типу апарата Попова. Пізніше були розроблені більш досконалі системи із коливаннями, що слабко затухають. У 1905 - 1908 рр. німецький фізик М. Він розробив метод ударного порушення коливань за допомогою іскрового розрядника з повітряним проміжком. На основі вказаних розробок датчанин В. Поульсен сконструював радіопередавач з дуговим генератором незатухаючих коливань потужністю до сотень кіловат. Передавачі Поульсена (рис. 5.10, а) експлуатувались до 1917 р.
У 1912 р. були реалізовані передавачі з машинними високочастотни-
ми генераторами. Вони розроблялися Р. Фессенденом, Е. Олександерсоном, Р. Гольдшмідтом, В.П. Вологдіним (1881 - 1953 рр.) і іншими. Потужність генераторів досягла 150 кВт. На базі даних апаратів був здійснений перехід від радіотелеграфу до радіотелефону. Схема машинного передавача показана на рис. 5.10, б.
Для радіоприймачів у той же час розроблялися кристалічні детектори, що замінили когерер. Створенням та дослідженням детекторних приймачів займались Г. Марконі, Р. Фессенден, Г. Денвуді, К. Браун, а у Росії - М.В.Шулейкін і Н.Н. Циклінський. Детектори не вимагали джерел живлення і дозволяли здійснювати прийом радіопередач і їх прослуховування в навушниках. Дана апаратура широко використовувалися до кінця 20-х рр.
Наступний етап розвитку радіотехніки пов'язаний з виникненням електроніки. Електроніка - галузь електротехніки, задачами якої є створення та удосконалення пристроїв для керування струмами шляхом впливу на потоки електронів.
Випущення електронів розпеченою металевою ниткою - термоелектронна емісія - було відкрито Едісоном у 1883 р. Дане явище вивчали Ю.Ельстер, Г. Гейтель і інші. На базі результатів їх досліджень почалося створення електронних ламп різного призначення.
У 1904 р. Дж. Флемінг (1849 - 1945 рр.) виготовив електронну лампу з двома електродами - діод, що одержав поширення як детектор приймача і випрямник.
У 1904 р. Вайнтрауб і в 1907 р. Лі де Форест (1873 - 1961 рр.) відкрили можливість керування потоком електронів за допомогою третього електрода - сітки. Триелектродна лампа - тріод, названа винахідником "аудіоном", стала основним елементом підсилювачів слабких електричних коливань. У 1913 р. Г. Мейснер запропонував схему лампового генератора для передавачів, у якому тріоди були використані в якості генераторів незатухаючих електричних коливань.
У 1911 р. американський фізик Ч.Д. Кулідж винайшов оксидний довговічний катод. Він запропонував покрити вольфрамовий катод окисом торію. У 1915 р. фізик І. Лангмюр сконструював кенотрон - двоелектродну лампу - випрямник для джерел живлення й у тому ж році разом з Г. Арнольдом підвищив вакуум у тріоді і розширив його можливості. У цей же час Н.Д. Папалексі створив теорію перетворювальних випрямних схем.
У 1916 р. були освоєні методи виготовлення глибоковакуумних електронних радіоламп, які стали основним елементом радіопередавальних і приймальних пристроїв. Схеми лампових приймача і передавача показані на рис. 5.10, в, г.
Зміна способу генерування коливань забезпечила розширення діапазони довжин радіохвиль. У радіозв'язку при загасаючих коливаннях використовувалися середні хвилі довжиною 200 - 3000 м, в дугових і машинних генераторах - довгі хвилі 3000 - 25000 м. Перехід до лампових передавачів дозволив у 20-х р. запровадити застосування коротких хвиль.
Одночасно з розвитком лампових радіостанцій удосконалювалися і радіоприймачі. Розробка підсилювачів дозволила перейти до гучномовних приймачів.
У перших лампових приймачах використовували ламповий генератор (гетеродин). У 1913 р. американський учений Е.Х. Армстронг (1890 - 1954 рр.) винайшов схему регенеративного прийому, поєднавши в одному тріоді функції детектора і підсилювача зі зворотним зв'язком. Регенеративна схема і ряд інших схем - супергетеродинна (1918 - 1920 рр.), рефлексна, нейтродинна - стали основою радіоприймальних пристроїв. Були розроблені численні різновиди електронних ламп.
У 20-х рр. у Нижньогородській радіолабораторії під керівництвом М.А.Бонч-Бруєвича (1888 - 1940 рр.) були створені потужні генераторні радіолампи з водяним охолодженням, що дозволило почати будівництво радіостанцій.
У 1920 - 1922 рр. радіомовлення інтенсивно розвивається в СРСР, США, Франції й Великобританії. У великих масштабах стали використовуватися ультракороткі хвилі (УКХ) з амплітудною і частотною модуляцією. У 30-х рр. з'явилися перші радянські масові радіоприймачі Сі-235 із середніми і довгими хвилями і 6Н1 з прийомом в п'яти діапазонах. Після Великої Вітчизняної війни були випущені приймачі "Рекорд" і "Родіна". У 1959 р. в усьому світі працювало понад 300 млн. побутових радіоприймачів.
На базі радіоелектроніки виникли телебачення, звуко- і відеозапис, обчислювальна техніка.
У 50 - 60-х рр. з'явилось нове покоління радіотехніки на напівпровідникових діодах і тріодах.
До напівпровідників відносяться германій, графіт, кремній, бор, цезій, рубідій, галій, кадмій і деякі хімічні сполуки. Ще в 1922 р. у СРСР О.В.Лосєв показав можливість підсилення і генерування коливань за допомогою напівпровідникових детекторів. Окремі властивості напівпровідників досліджувалися починаючи з 30-х рр. У 1932 р. А.Ф. Йоффе почав розробки фотоелементів і створив елементи з ККД 0,1%. Пізніше були отримані ефективні напівпровідникові фотоелементи з ККД 10% (60-і рр.) і напівпровідникові випрямники з ККД 99%.
У 1938 р. У. Шоклі почав роботу над створенням плоского транзистора і в 1951 р. запатентував його. Перший кристалічний тріод був виготовлений у 1948 р. Дж. Бардіним і У. Браттейном у США.
У 40 - 50-х рр. були розроблені і широко використовувались германієві і кремнієві діоди і тріоди, що замінили електронні лампи. Створення напівпровідників дозволило значно зменшити розміри радіоапаратури й енергоспоживання при одночасному підвищенні її надійності. Вони практично цілком витиснули вакуумні радіолампи.
На початку XXІ в. радіозв'язок отримав глобальний характер і широко використовується в різних галузях: радіомовленні, для передачі телефонної, телеграфної, фототелеграфної, телевізійної, метеорологічної й іншої інформації. Особливе місце зайняв супутниковий і космічний радіозв'язок, за допомогою якого через стаціонарні штучні супутники Землі здійснюється ретрансляція передач наземних радіо- і телевізійних станцій, а також обмін інформацією з космічними станціями, населеними й автоматичними апаратами (передача команд, телевимірювання, траєкторні вимірювання). Дальність космічного зв'язку може сягати 4,5 млрд. км ("Піонер-10", 1983 р.).
Телебачення
Перші спроби передати зображення по дротах відносяться до 1876 р. і пов'язані з винаходом способу передачі електричного сигналу. Грамотний розв'язок проблеми реалізації даного способу першими дали Де Пайва (1878 р.) і незалежно від нього, П.І. Бахметьєв (1880 р.). Їх системи складалися з передавальної камери і приймача, з'єднаних двома дротами. Зображення передавалося почергово окремими фрагментами. У 1884 р. у Німеччині П.І. Ніпков розробив принцип механічної розгортки зображення за допомогою обертового диска з отворами, розташованими по спіралі. Даний елемент одержав назву "диска Ніпкова" і використовувався у всіх системах "механічного" телебачення. Термін "телебачення" був запропонований в 1900 р. на електротехнічному конгресі викладачем електротехніки російської Артилерійської академії К. Перскі.
Для створення телебачення велике значення мав винахід А.Г. Столетовим (1839 - 1896 рр.) селенових фотоелементів. Поєднання фотоелементів, диска Ніпкова і неонових ламп із плоским електродом уможливило досліди з механічним телебаченням. Труднощі були із синхронізацією дисків, але і вони могли бути усунені. Однак майбутнє було не за механічним телебаченням.
У 1897 р. у Німеччині К.Ф. Браун сконструював електронно-променеву трубку, яку в 1907 р. у Росії Б.Л. Розінг використав у своїй системі відтворення телевізійних зображень. В даній системі Розінг реалізував електронну розгортку зображення, що знімалось за допомогою механічного пристрою, створеного на основі чутливих лужних фотоелементів із зовнішнім фотоефектом. Схема телевізійної системи Б.Л. Розінга наведена на рис. 5.11. У 1911 р. Розінг отримав перше зображення у вигляді декількох рівнобіжних ліній.
На початку 20-х рр. стало зрозумілим, що в телебаченні необхідно використовувати електронні пристрої, а зображення повинно передаватися без дротів. Виникла потреба в досконалих передавальній і приймальній трубках. В 30-х рр. XX в. почалися інтенсивні роботи у сфері електронного телебачення.
У 1929 р. в США В.К. Зворикін створив приймальну трубку з електростатичним фокусуванням, названу кінескопом. У 30-х рр. у СРСР були
розроблені трубки з магнітними фокусуванням і відхиленням пучка електронів.
У 1923 р. В.К. Зворикін реалізував першу передавальну трубку, принцип дії якої був оснований на фотоефекті – світло перетворювалось у електричні сигнали за допомогою мозаїчного фотокатода. Пізніше з’явились більш досконалі трубки з накопиченням зарядів - іконоскопи. Робота над іконоскопами йшла одночасно в СРСР - А.П. Константинов, С.І. Китаєв, А.В. Москвін і в США - В.К. Зворикін. Однак й іконоскоп не забезпечував високої якості зображення. В 1933 р. у СРСР П.В. Тимофеєв і П.В. Шмаков створили суперіконоскоп, що мав чутливість у 10 разів вищу ніж у іконоскопа. У 1939 р. у США інженери А. Розе і X. Ямс винайшли першу трубку ортикон, у якій був реалізований потік електронів з малою швидкістю. Г.В. Брауде в СРСР запропонував об'єднати принципи суперіконоскопа й ортикона. У 1943 р. А. Розе, П. Веймер і X. Лоу використали дану ідею в новій трубці - суперортиконі. Чутливість суперортикону була понад тисячі разів більшою ніж чутливість ортикона. Створення такої трубки розширило можливості для передачі якісного зображення не тільки зі студії, але й з вуличних об'єктів і з театрів.
Крім трубок, на зовнішньому фотоефекті за пропозицією А.А. Чернишова (1926 р.) у 1950 р. була виготовлена передавальна трубка на внутрішньому фотоефекті - відикон, що використовувалась в системах кольорового телебачення і передачі кінофільмів.
Названі розробки уможливили реалізацію телебачення.
Практично одночасно з розробками чорно-білого телебаченням проводилися дослідження передачі кольорових зображень.
У 1899 р. російський інженер А.А. Полумордвінов запропонував оптико-механічну систему з розкладанням кольорів за допомогою двох дисків, що обертались. У 1907 - 1908 рр. російський інженер І.А. Адам’ян розробив пристрій для передачі білого і червоного кольорів, а пізніше - у 1925р. - оптико-механічну систему з послідовною передачею трьох основних кольорів (рис. 5.12, а). Однак рівень техніки того часу був недостатній для реалізації даних розробок.
Перший дослід передачі кольорового зображення був проведений Дж. Бердом у Великобританії в 1928 р.
У 1940 - 1941 рр. кольорове телебачення з послідовною передачею кольорів випробувалося в США. З 1949 р. там же за системою послідовного телебачення, розробленою П. Гольдмарком, здійснювалися регулярні кольорові телепередачі. Але якість зображення була низькою, а телевізори громіздкими.
У зв'язку з цим, згадали про досліди одночасної передачі кольорів, проведені ще в 1929 р. У 1953 р. в США система одночасного телебачення була реалізована (рис. 5.12, б). Вона одержала назву НТСІ і дозволяла по одному телевізору дивитися як кольорові так і чорно - білі програми.
Розробки кольорового телебачення велися й у Європі. Було запропо-
новано близько 10 систем. У 1954 р. у Франції найбільш удалою була визнана система А. де Франса. Після удосконалення вона одержала назву SECАМ - французька абревіатура, що означає "черговість кольорів і пам'ять". Система була конкурентноздатною з НТСІ. У 1967 р. у Франції, СРСР і інших європейських країнах була прийнята система SЕCАМ-ІІІ.
У 1963 р. у ФРН В. Брух розробив систему кодування кольорів РАL - від німецьких слів "рядок зі змінною фазою". В системі РАL з 1967 р. працює телебачення ФРН і Великобританії.
У 1989 р. з'явився НDТV - новий стандарт широкоекранного телебачення 16´9, прийнятий у кіно.
Чіткість телезображення залежить від числа рядків на екрані кінескопа. У 1941 р. було реалізовано 525 рядків при 30 кадрах за секунду. В європейських країнах, в тому числі і в Україні, прийнятий стандарт 625рядків при 25 кадрах за секунду. В США і Японії діє стандарт 1125 рядків.
Техніка телебачення продовжує розвиватися і удосконалюватися.
Дослідні передачі в Москві були початі в жовтні 1931 р. З 1938 р. телецентр Москви вів регулярні телепередачі. В 1936 р. у Великобританії запрацювала телекомпанія Бі-Бі-Сі. У США телебачення з’явилося в 1940 р. Особливий розмах воно одержало після другої світової війни. Кольорове телебачення функціонує в США з 1949 р., у СРСР - з 1959 р.
Обмін телепрограмами між телестанціями ведеться по коаксіальних кабелях, радіорелейних лініях з ретрансляторами, що віддалені один від одного приблизно на 50 км, а також за допомогою систем супутникового зв'язку.
Чіткий прийом передач станціями телевізійних систем здійснюється в межах прямої видимості, тому передавальні антени роблять максимально високими. До 2000 р. у світі працювало 15 антенних конструкцій висотою понад 300 м. Будуються антени, що спеціально призначені для телебачення, а також використовуються існуючі висотні споруди. Найстарішою з них є Ейфелева вежа, яка має висоту 300,5 м і побудована в 1889 р. Найвищою була варшавська радіощогла - 646,38 м (1974 р., конструктор Ян Полака). Під час реконструкції в 1991 р. щогла упала. Висота вежі Останкіно в Москві, що побудована за проектом Н.В. Нікітіна - 540 м (1967р.). За прогнозами у майбутньому число висотних антен буде зростати.
У перспективі телебачення: перехід на цифрову систему, підвищення чіткості зображення, стереофонічне звучання, можливо - стереозображення.
Література
1. Симоненко О.Д. Сотворение техносферы: проблемное осмысление истории техники. - М.: Аргус, 1994.
2. Блок М. Апология истории или ремесло историка. - М.: Наука, 1973.
3. Зворыкин А.А. и др. История техники. - М.: Изд. соц-эконом. литературы, 1962.
4. Кефели И.Ф. История науки и техники: Учеб. пособие. - СПб.: Балт. гос. техн. ун-т, 1995.
5. Гутнер Л.М. Философские вопросы научно - технического познания и инженерной деятельности. - СПб.: СЗПИ, 1993.
6. Теория механизмов и машин. Терминология. - М.: Наука, 1978.
7. Чутко И. Мост через время. - М.: Политиздат, 1989.
8. Современная научно - техническая революция/ Под ред. С.В. Шухардина. - М.: Наука, 1970.
9. Проников А.С. Надежность машин. - М.: Машиностроение, 1978.
10. Хазов Б.Ф., Дидусиев Б.А. Справочник по расчету надежности машин на стадии проектирования. - М.: Машиностроение, 1986.
11. Сандлер Дж. Техника надежности систем. - М.: Наука, 1966.
12. Сомов Ю.С. Композиция в технике. - М.: Машиностроение, 1987.
13. Мировая энергетика: прогноз развития до 2020 г./ Пер. с англ. под ред. Ю.Н. Старшинова. - М.: Энергия, 1980.
14. Технический прогресс энергетики СССР/ Под ред. П.С. Непорожнего. - М.: Энергоатомиздат, 1984.
15. Карцев В.П., Хазановский П.М. Тысячелетия энергетики. - М.: Знание, 1984.
16. Кудрявцев П.С., Конфедератов И.Я. История физики и техники. - М.: Учпедгиз, 1960.
17. Экология и политика/ Под ред. Кондратьева К.Я. - СПб.: РАН, 1993.
18. Канаев А.А. От водяной мельницы до атомного двигателя. - М.: Машгиз, 1957.
19. Конфедератов И.Я. История теплоэнергетики. Начальный период (17-18 вв.). - М.- Л.: ГЭИ, 1954.
20. Хотеенков В.Ф. Все о технике. - М.: Дрофа, 1996.
21. Из истории отечественной техники. - Л.: Ленгиз, 1950.
22. Иойрыш А.И., Морохов И.Д., Иванов С.К. А-бомба. - М.: Наука, 1980.
23. Содди Ф. История атомной энергии. - М.: Атомиздат, 1979.
24. Атомная энергетика сегодня и завтра/ Под. ред проф. Т.Х.Маргуловой. - М.: Высш.школа, 1989.
25. Витт П. Газовые турбины. - М.: Машиностроение, 1965.
26. Кулагин И.И. Теория авиационных газотурбинных двигателей. - Л.: ЛКВВИА, 1954.
27. Флоренсов В.Я. Динамо-машины для токов постоянного направления. - СПб, 1890.
28. Тиходеев Н.Н. Передача электрической энергии. - Л.: Энегоатомиздат, 1984.
29. Управление мощными энергообъединениями/ Под ред. С.А. Совалова. - М.: Энергоатомиздат, 1984.
30. Загорский Ф.Н. Очерки по истории металлорежущих станков. - Л.: Л.О. изд. АН СССР, 1960.
31. Металлорежущие системы машиностроительных производств/ О.В. Таратынов, Г.Г. Земсков, И.М. Баранчукова и др.; под ред. Г.Г. Земскова, О.В. Таратынова. - М.: Высш.школа, 1988.
32. Оптиц Г. Современная техника производства: состояние и тенденции/ Сокр. пер. с нем. - М.: Машиностроение, 1975.
33. Шаумян Г.А., Кузнецов Г.Г., Волчкевич Л.И. Автоматизация производственных процессов/ Под ред Г.А. Шаумяна. - М.: Высш.школа, 1967.
34. Дружинин В.В., Конторов Д.С. Проблемы системологии. - М.: Сов. радио, 1976.
35. Маталин А.А. Технология машиностроения. - Л.: Машиностроение, 1985.
36. Ратмиров В.А. Основы программного управления станками. - М.: Машиностроение, 1978.
37. Ратмиров В.А. Управление станками гибких производственных систем. - М.: Машиностроение, 1987.
38. Капустин Н.М. Разработка технологических процессов обработки деталей на станках с помощью ЭВМ. - М.: Машиностроение, 1976.
39. Мясников В.А., Вальков В.М., Омельченко И.С. Автоматизированные и автоматические системы управления технологическими процессами. - М.: Машиностроение, 1978.
40. Вальков В.М., Вершин В.Е. Автоматизированные системы управления технологическими процессами. - Л.: Политехника, 1991.
41. Белянин П.Н. Промышленные роботы. - М.: Машиностроение, 1975.
42. Устройство промышленных роботов/ Е.И. Юрьевич, Б.Г. Аветиков, О.Б. Корытко и др. - Л.: Машиностроение, 1980.
43 Гибкие производственные комплексы/ Под ред. П.Н. Белянина, В.А. Лещенко. - М.: Машиностроение, 1986.
44. Многоцелевые системы ЧПУ с гибкой механообработкой/ В.Н.Алексеев, В.Г. Воржев, Г.П. Гырдымов и др.; под ред. В.Т. Колосова. - Л: Машиностроение, 1984.
45. Гибкие автоматизированные производства в отраслях промышленности/ И.М. Макаров, П.Н. Белянин, Л.В. Лебиков и др.; под ред И.М.Макарова. - М.: Высш. школа, 1986.
46. Гибкие производственные системы сборки/ П.И. Алексеев, А.Г.Герасимов, Э.П. Давыденко и др.; под ред. А.И. Федотова. - Л.: Машиностроение, 1989.
47. Хартли Дж. ГПС в действии. - М.: Машиностроение, 1987.
48. Раков В.А. Локомотивы отечествнных железных дорог 1845 -1955. - М.: Транспорт,1995.
49. Дубовской В.И. Автомобили и мотоциклы в России (1896 -1917 гг.). - М.: Транспорт, 1994.
50. Шугуров Л.М., Шершов В.П. Автомобили страны советов. 2-е изд. - М.: ДОСААФ, 1983.
51. Долматовский Ю.А. Автомобиль за 100 лет. - М.: Знание, 1986.
52. Генриот Э. Краткая иллюстрированная история судостроения. - Л.: Судостроение, 1974.
53. Белкин С.И. Голубая лента Атлантики. - Л.: Судостроение, 1990.
54. Александров М.П. Подъемно-транспортные машины. - М.: Высш. школа, 1985.
55. Евневич А.В. Грузоподъемные и транспортирующие машины на заводах строительных материалов. - М.: Изд. машиностр. литературы, 1962.