Розділ 1

1.1. Особливості мікроекономіки знань

Функціонування економіки складається, як відомо, з повторюваних актів (процесів) виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Ці процеси, відповідно до базисних положень системної парадигми, реалізуються шляхом створення, функціонування і ліквідації економічних систем. На практиці кожна система бере участь у реалізації декількох, а то й усіх перерахованих процесів. Так, підприємство робить продукцію, споживає вхідні ресурси, розподіляє цю продукцію споживачам, обмінюється з постачальниками і споживачами матеріальними і фінансовими ресурсами. Щоб виявити ключові компетенції підприємств і інших видів економічних систем у функціонуванні економіки, розглянемо системні властивості чотирьох згаданих економічних актів (процесів).

Відзначимо, що змістом виробництва є поєднання різних видів ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних і інших) для створення нових одиниць благ. Поява в просторі цих нових одиниць чи екземплярів товарів, які раніше не існували, диверсифікує простір, знижує ступінь його однорідності. Разом з тим виробництво як процес носить поновлюваний, триваючий і систематичний характер, що сприяє стабільності (безперервності) часу. Можна сказати, що виробництво як процес збільшує "однорідність часу", тобто стійкість міжперіодних зв'язків.

Обмін як економічний процес чи акт, навпаки, врівноважує стан його учасників, робить більш гомогенною оточуючу їх частину простору. Однак ситуація до акту обміну відмінна від ситуації після нього, що означає зменшення "однорідності часу". Розподіл благ змінює стан об'єктів до і після акту розподілу і зменшує однорідність як часу, так і простору. Споживання, нарешті, як правило, пов'язане зі зміною автономного статусу і форми споживаного продукту, включенням його у відповідне середовище і ніби розчиненням його в цьому середовищі. При цьому ресурси втрачають свою специфічність. Це приводить до збільшення однорідності простору. Одночасно споживання, як процес відновлення витрачених в попередньому циклі ресурсів, забезпечує продовження його існування в наступному періоді і тим самим сприяє безперервності часу.

Таким чином, кожен з чотирьох видів економічних процесів (актів) певним чином змінює ступінь розмаїтості економічного простору і мінливість ходу економічного часу. Показники ступеня розмаїтості простору-часу будемо називати варіативними характеристиками економіки, процеси їх зміни - варіативними процесами, а вплив функціонування економічних систем на ці характеристики - варіативними функціями систем¹. Відзначимо важливість варіативних властивостей економіки для всіх аспектів економічної діяльності і всіх рівнів економіки. Так, інвестиційна діяльність найбільш ефективна в умовах "однорідності часу", коли інвестор упевнений у стабільності; навпаки, інноваційна діяльність припускає неоднорідність часу; торгово-посередницька діяльність зв'язана з неоднорідністю простору (наявність тих чи інших благ в одних точках простору і відсутності їх в інших); доставка товарів, навпаки, вимагає визначеної однорідності простору, розвитку інфраструктури.

Характеристика чотирьох базових економічних процесів з погляду їх впливу на варіативні характеристики простору-часу представлена в табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Вплив основних економічних процесів на варіативні характеристики простору-часу

Базові економічні процеси (акти)	Варіативні функції базових процесів (актів)
	Однорідність простору	Однорідність часу
Виробництво	Зменшує	Збільшує
Розподіл	Зменшує	Зменшує
Обмін	Збільшує	Зменшує
Споживання	Збільшує	Збільшує

Ми бачимо, що чотири стандартних базисних економічних процеси (акти) складають повний список можливих комбінацій зменшення/збільшення однорідності (чи, що те ж саме, збільшення/зменшення розмаїтості) простору-часу, причому кожній комбінації цих ознак відповідає рівно один з економічних актів. При цьому кожен з цих процесів (актів) реалізує дні варіативні функції, і реалізація кожної з таких функцій розподілена між двома базисними процесами (актами). Найбільш релевантними для загального опису результатів функціонування економічних систем у просторі і в часі є характеристики їх впливу на варіативні характеристики простору-часу.

Відзначимо також значення варіативних функцій економічних систем для загальної характеристики ситуації в економіці. З балансом інтенсивності цих функцій тісно пов'язане уявлення про гармонійність економіки. В основі гармонійності як поняття лежать співмірність і збалансованість, поєднання єдності і різноманіття. Під гармонічною економікою варто розуміти таку форму організації економічного життя і діяльності, при якій досягається інтегральна просторово-часова збалансованість і цілісність в умовах стійкого еволюційного розвитку.

Загальне відчуття дисгармонії в учасника економічної діяльності виникає тоді, коли умови й обставини його діяльності міняються настільки швидко, що він не встигає зреагувати і пристосуватися до нового становища. Відповідно, базовою умовою гармонії є помірна швидкість змін просторових і часових характеристик економіки. Для нормального суб'єкта економічної діяльності однаково неприйнятні і занадто часті й істотні зміни економічних умов ("епоха змін", "економічний шторм"), і занадто рідкі зміни ("епоха застою", "економічний штиль"), і занадто дрібна, мінлива від області до області структура економічного простору ("ущелини і скелі"), і занадто монотонна структура такого простору ("пустеля").

У таких умовах особливого значення набувають знання, що є необхідним ресурсом і разом з тим результатом діяльності підприємства, предметом виробництва і обігу в економіці поряд з іншими видами матеріальних і нематеріальних благ. У залежності від стадії, на якій знаходиться суспільство, роль знання як виду благ змінюється. Яку роль відіграють знання в суспільстві, що знаходиться в стадії "економіки знань", і чим характеризується ця стадія? Можна виділити такі базові характеристики економіки знань.

1. В економіці знань знання стає повноцінним товаром. Тим самим змінюється склад товарної маси в економіці. Туди підключається деякий новий товар, що дотепер таким у своїй масі не вважався. Відзначимо, що товаром стають самі по собі знання (а не людина, наділена знаннями, не техніка, у яку вкладені знання).

2. В економіці знань товар (не тільки когнітивний, але і практично кожен) несе в собі унікальні знання. Важливо не просто створити ще одну копію товару, а використовувати для створення нового товару унікальні знання, втілювані в ньому.

3. В економіці знань знання стає одним із основних факторів виробництва. Традиційно як безпосередні фактори виробництва розглядають працю, капітал і землю. В економіці знань знання стає одним з факторів (а на думку багатьох економістів – єдиним фактором) виробництва.

Відповідно під мікроекономікою знань розуміють теорію і практику міжфірмових взаємин і розвитку підприємств (фірм) в економіці знань. Можна виділити такі мікроекономічні особливості цієї стадії²:

1) індивідуалізація товару і гнучкість його виробництва:

2) індивідуалізація трансакцій;

3) різноманіття функцій знань (товар, фактор, засіб тезаврації, засіб управління);

4) персоналізація знання;

5) важлива роль професійного середовища виробництва, фіксації і поширення знань;

6) сполучення суперництва і співробітництва у відносинах між агентами.

Основна маса товарів в економіці знань переходить на індивідуальну стадію. Важливо не зробити новий екземпляр товару, ця задача буде вирішуватися порівняно легко, з мінімальними витратами (близькими до тих, що необхідні сьогодні для реплікації інформації). Важливо створити новий вид товару, що вимагає зовсім інших економічних зусиль: і іншого ставлення до тих, хто створює цей товар; і іншої технології виробництва (відмови від конвеєрних ліній). Підприємство буде конкурентним тільки тоді, коли воно в стані створювати, робити і продавати нові товари. Але якщо індивідуальний товар, то індивідуальна і кожна угода. У такій ситуації не може бути масової ціни - тільки індивідуальна ціна й індивідуальна трансакція. Знання самі є не тільки товаром, не тільки фактором, але і засобом тезаврації. Економіка в цілому при цьому з реплікаційної, тобто заснованої на відтворенні якомога більшої кількості екземплярів даного товару (їжі, одягу, меблів, телевізорів і т.д.). стає інноваційною, тобто заснованою на створенні нових видів товарів.

У процесі системного аналізу діяльності економічних систем і їх взаємодії знання виступають у якості одного з видів продукції будь-якої економічної системи, зокрема підприємства. Однак якщо раніше знання вважалися як би відходами виробництва, несуттєвими для економіки, оскільки головним було виробництво якомога більшої кількості матеріальних благ, то в міру розвитку матеріального виробництва ціль зміщається від кількості матеріальних благ до їх якості. Якість же як здатність задовольняти потреби – категорія суто індивідуальна. Для того щоб зробити нову індивідуалізовану продукцію, потрібні серйозні, об'ємні й актуальні знання. Суспільство рухається від епохи масового виробництва до епохи індивідуального виробництва, і як основний ресурс тут будуть затребувані саме знання.

В економіці знань стане неможливим розглядати конкуренцію як чільний спосіб взаємин між підприємствами. Поєднання конкуренції і кооперації - це принципово новий момент. Конкуренція - лише одна сторона медалі. Без кооперації, так само як і без конкуренції, неможливе існування сучасної економіки взагалі й економіки знань тим більше. У принципі в числі рушійних сил економіки можна виділити, подібно до механіки Ньютона, такі види сил:

• сила відштовхування (конкуренція, суперництво);

• сила притягання (інтеграція, злиття);

• сила тертя (кооперація, співробітництво);

• сила інерції (традиції, звички, еволюційний розвиток).

Системний підхід вимагає рівноправного розгляду й урахування дії всіх цих сил на економічних агентів. Це вимагає зміни багатьох базових положень економічної теорії і базованих на ній рекомендацій для бізнесу. Співвідношення між цими силами залежить від технологічного укладу і стадії розвитку суспільства. Зростання і диверсифікованість ролі знань в економіці буде сприяти посиленню дії трьох останніх видів сил. Прагнення до інтеграції обумовлено необхідністю концентрації інформації - необхідної умови створення знань; кооперація природно виникає на стадії інституціоналізації знань; сили інерції необхідні для підтримки кумулятивного ефекту знань.

На сьогодні відомо ряд підходів до теоретичного опису функціонування підприємств. Серед таких підходів виділяють неокласичний, інституціональний, інформаційний, менеджеріальний, культурний тощо. Кожен із них описує діяльність фірми з якого-небудь одного боку, так що фірма виступає як система, яку можна охарактеризувати одним чи декількома поняттями. На думку К. Коннера і К. Прахалада, підприємство варто розглядати не як еклектичний набір матеріальних ресурсів, а як ієрархію нематеріальних знань і процесів, необхідних для створення нового знання"³. Відповідно до такого підходу внутрішній простір кожного підприємства (заповнений в цілому "працею" і "капіталом") можна представити у вигляді семи підсистем, кожна з яких реалізує визначене коло видів діяльності, здійснюваних у просторі визначених груп ресурсів. Підсистеми при цьому виділяються за функціональними системоутворюючими ознаками. Таке представлення ми будемо називати системною структурою підприємства, доповнюючи нею добре відомі раніше організаційну, управлінську і функціональну структури підприємства.

Перша підсистема ("ментальна") даної структури охоплює усі види ментальної діяльності працівників. У результаті функціонування даної підсистеми: а) відбувається осмислення працівниками і менеджментом різноманітних явищ, що протікають у рамках підприємства: б) формуються ті чи інші ментальні конструкції ("ментальні моделі"), використовувані в розумових процесах особами, що приймають участь у діяльності чи управлінні даним підприємством. Тут відбиваються характеристики мислення індивідів, особливості їх сприйняття й інтерпретації інформації, стереотипність підходів, здатність до прогнозування ситуації тощо.

Друга підсистема ("культурна") охоплює культурну діяльність усередині підприємства. Її результатами є: а) ранжирування й оцінка важливості і значимості інформації, що циркулює усередині підприємства чи надходить ззовні; б) погоджені оцінки важливості і цінності різних явищ, що торкаються підприємства, особливості взаємодії і координації діяльності суб'єктів внутрішньофірмових відносин (готовність до компромісу, навички спільної діяльності, способи інтерпретації інформації, взаємна довіра і т.д.). За визначенням Т. Парсонса, основною функцією культури є "збереження і відтворення зразка"⁴. Культура служить живильним середовищем для інституціональної "флори" підприємства, тобто сукупності відносно стійких норм, правил, традицій, зразків поводження тощо.

Третя підсистема ("інституціональна") охоплює інституціональну діяльність підприємства, внутрішньофірмові мікроінститути, тобто діючі на даному підприємстві формальні і неформальні норми, правила, традиції, включаючи традиції індивідуального і групового бачення працівниками підприємства і його підрозділів, інтерпретації дій керівництва і працівників, традиції формування відносин у системі "людина-машина" (ергономічні інститути) і ін. Інституціональний простір підприємства має досить насичену структуру, у якій діють як специфічні для даного підприємства інститути, так і проекції загальнокраїнних, територіальних і галузевих інституцій.

Четверта підсистема ("когнітивна") забезпечує створення і використання знань на підприємстві. Вона включає механізми пізнання і їхній продукт - корпоративні знання. Під механізмами розуміється система колективного добору, сприйняття, обробки і запам'ятовування інформації про зовнішнє і внутрішнє середовище підприємства, а також використання цієї інформації для екстракції знань. Результатами функціонування цієї підсистеми є: а) база знань, зосереджена в організації, але розподілена між окремими особами, групами і колективами; б) нові чи модифіковані механізми пізнання, що функціонують на підприємстві. Формування когнітивних механізмів визначається й індивідуально-груповими особливостями мислення, і культурним середовищем, і системою інститутів підприємства.

Перераховані чотири підсистеми утворюють ментально-інституціональну основу функціонування підприємства. Її зміна може відбуватися тільки у відносно довгостроковому періоді. Відтворення, збереження й еволюція цієї фундаментальної структури забезпечується механізмами спадковості. Для кожного даного підприємства ці механізми відтворюють його соціально-економічний генотип - сукупність наслідуваних і повільно змінюваних характеристик даного підприємства.

П'ята підсистема ("майново-технологічна") включає організаційно-управлінські і техніко-технологічні механізми, що функціонують на підприємстві. У рамках цієї підсистеми з використанням активів підприємства здійснюється безпосереднє виробництво продукції.

Шоста підсистема ("імітаційна") складається з поведінкових зразків (паттернів і кейсів), запозичених з історії функціонування інших підприємств. Іншими словами, ця підсистема являє собою проекцію зовнішнього корпоративного середовища на внутрішній простір підприємства. У рамках даної підсистеми ці зразки досліджуються і стають об'єктами імітації на підприємстві.

Сьома підсистема ("історична") відбиває досвід функціонування самого підприємства і є проекцією власної траєкторії розвитку на внутрішній простір підприємства. Ця підсистема включає також інформацію про "системні події", що відбувалися на підприємстві чи поза ним. Досвід діяльності фіксується в документах, а також входить в особисту і групову виробничу "пам'ять" працівників і є важливою частиною інтелектуального простору підприємства.

За словами Конфуція, у людини є три шляхи чинити розумно: 1) найблагородніший – міркування; 2) найлегший – наслідування; 3) найгіркіший – досвід. Ця класифікація залишається справедливою і для варіантів прийняття рішень на підприємстві як суб'єкті економіки. Перший варіант реалізується на базі ментальної, культурної, інституціональної і когнітивної підсистем (з урахуванням обмежень, що задаються в організаційно-технологічній і майновій підсистемах), другий – за допомогою імітаційної підсистеми, третій – за допомогою історичної підсистеми.

Таким чином, підприємство складається з ментальних, культурних, інституціональних, когнітивних, виробничих технологій і продуктів діяльності відповідних систем, а також зовнішніх і власних прецедентів⁵. У цілому вони визначають соціальні, економічні, технічні і ергономічні (людино-машинні) технології. Можна стверджувати, що такі підсистеми є в складі будь-якого підприємства - від індивідуально-підприємницького до промислового гіганта. У залежності від галузевої приналежності підприємства, його розмірів, вибраних підприємством стратегій тощо пропорції цих складових можуть мінятися. Якщо, наприклад, говорити, що дане конкретне підприємство "складається на 90% із власної історії", то це означає, що переважна частина рішень на підприємстві приймається на базі прецеденту, що мав місце в житті даного підприємства.

Не слід вважати, що кожна з цих систем локалізована і займає якусь частину території підприємства. По суті, кожна охоплює все підприємство, однак у нас є підстави розглядати їх як системи, використовуючи в якості їхнього виділення функціональні системоутворюючі ознаки.

Множина перерахованих підсистем може бути упорядкована за двома незалежними підставами: 1) ступенем специфічності (індивідуальності) кожної підсистеми для даного підприємства: 2) ступенем керованості, тобто можливості зміни даної підсистеми за бажанням керівництва підприємства. В обох випадках упорядкування підсистем по зростанню кожної з ознак відповідає порядку перерахування підсистем при їх наведеному вище описі. Так, якщо говорити про специфічність підсистем, то найменш специфічною є ментальна підсистема, а найбільш специфічною – історична.

Перша підстава пояснюється тим, що індивідуальні учасники виробництва є також суб'єктами цілої низки інших соціальних систем (родина, муніципальні утворення, коло друзів і родичів і т.д.). Оскільки їх ментальні особливості є результатом багатофакторного і багатобічного впливу, то ментальна підсистема рідко є індивідуальною для даного підприємства. Культурна підсистема має більш специфічний характер, оскільки значною мірою залежить від галузевої приналежності підприємства.

Друга підстава пов'язана з індивідуальністю історичною підсистемою, що відбиває особливості розвитку даного конкретного підприємства. Така ж ієрархія має місце, якщо розглядати ступінь керованості систем. Ментальний рівень практично не підлягає регулюванню (хоча можливий, звичайно, спеціальний добір при найманні працівників на підприємство). Найбільшою мірою керована частина історичної підсистеми, що відбиває сьогоднішній день підприємства. Інші підсистеми займають проміжні місця.

Для графічного відображення безлічі перерахованих підсистем з урахуванням зазначеної упорядкованості за двома ознаками найбільш придатною є фігура трапеції, розділеної горизонтальними відрізками на сім смуг (шарів) - "сендвіч-піраміди" (рис. 5.1). Тоді ступінь керованості підсистем можна відбити у вигляді розташування шарів за висотою, а ступінь специфічності – у довжині смуги. У нижній частині піраміди розташовані чотири групи базисних, відносно повільно і важко мінливих складових (фундаментальна група), у верхній частині піраміди - складові, зміна яких може відбуватися в результаті реалізації конкретних рішень (функціональна група).

Розташування підсистем відповідає такій добре відомій послідовності етапів процесу інтерналізації інновацій:

1) осмислення – процес сприйняття й узгодження з ментальними моделями, надання змісту;

2) оцінка – зіставлення з культурними зразками, визначення важливості явища;

3) інституціоналізація – визначення внутрішньофірмових інститутів, що забезпечують поширення даної інновації на підприємстві;

4) пізнання – глибокий аналіз, порівняння з наявними знаннями;

5) матеріалізація – матеріальне забезпечення інновації, стикування чи її включення в активи підприємства;

6) бенчмаркінг – зіставлення з аналогічними зовнішніми зразками;

7) імпринтінг – закріплення, включення в історичну пам'ять підприємства.

Зовнішнє доповнення підприємства в навколишнім середовищі також може бути представлене у виді аналогічної "сендвіч-піраміди"⁶. Стрілки (1)-(7) на рис. 1.1 показують, що підсистеми підприємства, представлені шарами "сендвіч-піраміди", взаємодіють з відповідними підсистемами зовнішнього середовища.

Таким чином, кожне підприємство, розглянуте як економічна система, володіє універсальною і єдиною для всіх підприємств внутрішньою "системною" структурою, що складається із семи підсистем: ментальної, організаційно-культурної, інституціональної, когнітивної, майново-технологічної, імітаційної й історичної. Тим часом не тільки підприємство, але і будь-яка економічна система також характеризується таким же складом функціональних підсистем⁷. При цьому кожна з підсистем робить свій "продукт", що частково використовується в якості вхідного наступною підсистемою, частково поширюється каналами міжфірмової взаємодії. Поряд з цим функціонування кожної з підсистем необхідно для підтримки стабільності сусідньої, розташованої нижче системи. Подальші дослідження показали, що аналогічну внутрішню структуру мають всі економічні системи, і наявність такої структури виділяє економічні системи з усієї множини систем⁸ (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Системна структура підприємства

Відзначимо два висновки, що випливають з такого підходу. По-перше, кожна з підсистем дуже щільно "вписана" у загальну системну структуру підприємства і якнайтісніше пов'язана із сусідніми підсистемами. Скільки-небудь серйозна зміна кожної з внутрішніх підсистем неможлива без зміни сусідніх "шарів" піраміди. Зокрема, управління когнітивною підсистемою підприємства неможливе без одночасного регулювання функціонування системи внутрішньофірмових інститутів і майново-технологічної підсистеми. Оскільки ці підсистеми також знаходяться в тісному зв'язку зі своїми "сусідами", то істотні інноваційні зміни в ту чи іншу підсистему можуть бути внесені (незалежно від того, чи є вони ендогенними чи екзогенними) тільки при одночасному і погодженому впливі на всі підсистеми. Це може мати місце тільки тоді, коли дана економічна система (наприклад, дане підприємство) піддається впливу іншої економічної системи (наприклад, системної події чи проекту, що має таку ж структуру внутрішніх підсистем). Цей проект може бути як внутрішнім (ендогенним), так і зовнішнім (екзогенним). Такий проект чи подія повинні мати дестабілізуючий компонент, що здійснює тимчасове розбалансування системи з наступним упровадженням нового елемента в підсистему.

По-друге, такий підхід акцентує увагу на поліфункціональності підприємства. Стає ясно, яку важливу роль грають в економіці "нетоварно-грошові" трансакції і відповідні потоки. Кожне без винятку підприємство є джерелом і разом з тим реципієнтом не тільки матеріальних благ, але і значного, дуже значимого для економіки обсягу нематеріальних цінностей. Як правило, вони поширюються поза рамками товарно-грошових відносин, але саме вони в кінцевому рахунку визначають успіх кожного окремого підприємства.

Стадія економіки знань, у якій головним фактором і результатом економічної діяльності є знання, настає слідом за розвитком "реплікаційної" стадії економіки, у якій роль основного фактора і результату виробництва відіграють товарно-матеріальні цінності. Рух з цієї вихідної точки може в принципі здійснюватися в двох напрямках, кожному з який відповідає свій сценарій, своя послідовність фаз (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Можливі сценарії розвитку країни

Якщо в країні буде реалізована стратегія гармонійного і збалансованого інноваційно-стабілізаційного розвитку, то реальним стає рух країни за першим сценарієм, початковою стадією якого є перехід до економіки знань як наступної стадії розвитку економіки і суспільства. Тут основним ресурсом виробництва й основним фактором конкурентоздатності країни стають знання. Подальший рух у цьому напрямку приводить до економіки інститутів, де основним ресурсом країни виступає її інституціональна система, сукупність діючих усередині країни інститутів. На цій стадії в міжнародній конкуренції виграють ті країни, у яких реалізована найбільш ефективна інституціональна система. Наступна стадія - економіка культури, де перемагає країна з найбільш розвинутою культурою. І, нарешті, останній пункт на цьому шляху - це економіка думки, де основним ресурсом і фактором конкуренції стає якість мислення населення, його інтелектуальний, моральний і емоційний рівні, а також ступінь їхньої гармонізації.

Якщо ж стратегія інноваційного розвитку не буде реалізована і події розгорнуться за іншим сценарієм (сценарій 2), то на країну чекає шлях повторюваного розвитку (переважно тут говорять про доганяючий розвиток, однак, оскільки для нас важливіший характер руху, ніж його ціль, правильніше говорити про повторюваний розвиток). Якщо висловлюватися ще точніше, то мова йде про економіку наслідування, оскільки в економічному розвитку різних об'єктів не може бути повторення, а можливе в кращому випадку наслідування. У цьому випадку економіка знань стане не майбутнім, а минулим.

Оскільки ефективний розвиток підприємств інноваційного типу в умовах економіки знань можливий за формування середовища їх функціонування, особливого значення набуває роль державного регулювання. На етапі становлення ринкових відносин в Україні доцільно використовувати такі моделі інноваційного розвитку, а саме:

1) «активної дифузії інновацій», яка характеризується взаємодією уряду з науковими установами, вузами, підприємствами і організаціями. Головне завдання науки — розробка нових засобів застосування існуючих вітчизняних і зарубіжних технологій;

2) «державної підтримки інноваційних форм», що орієнтована на державну підтримку будь-яких національних інноваційних структур у виході з наукомісткою продукцією на світовий ринок. Основна мета уряду щодо розвитку цієї моделі полягає у сприянні народженню науково-технічного потенціалу в системі міжнародної ринкової економіки;

3) «локального інноваційного середовища» на зразок «наукових парків», «технополісів», а в Україні — «територіальних науково-технічних центрів», що характеризується концентрацією на певній території наукового, освітнього, виробничого, фінансового потенціалів, об'єднаних єдиним процесом технологічного розвитку;

4) «міжгалузевих наукових технологічних комплексів» (МНТК), яка може стати інноваційною системою за умови генерації всіх характерних для моделі «локальне інноваційне середовище» факторів. МНТК, що діють в Україні, мають науково-виробничий потенціал, хоча існують певні труднощі, які пов'язані з не відпрацьованістю міждержавних відносин з країнами як близького, так і далекого зарубіжжя;

5) модель СНД, заснована на науково-технічному співробітництві між державами, підприємствами та організаціями країн СНД за спільними програмами, комерційними замовленнями на науково-технічну продукцію, що передбачають взаємовигідний обмін науково-технічною інформацією тощо;

6) «світового співробітництва», орієнтована на активну участь України у міжнародному науково-технічному співробітництві і широкому обміні науковими результатами і новими технологіями.

Зазначені вище моделі передбачають активну участь держави

Отже, державна політика України має орієнтуватися на різні моделі інноваційного розвитку залежно від стану науково-технічного потенціалу і конкретних проблем, що постають, та сприяти формуванню і ефективному функціонуванню базової ланки економіки постіндустріального суспільства – інноваційного підприємства.