Сечогінні засоби

При багатьох патологічних станах — хронічній серцевій недо­статності, захворюваннях нирок, цирозі печінки тощо — нерідко від­бувається затримка води і солей в організмі, що призводить до появи набряків і накопичення рідини в порожнинах тіла, зокрема в черевній (асцит), плевральній. У виникненні набряків провідне зна­чення має збільшення кількості іонів натрію (Na⁺) в організмі, бо вони є найбільш активними щодо затримки води.

Сечогінні засоби (діуретики) — це лікарські препарати, які сприя­ють виведенню надлишку іонів Na⁺ і води з організму, зокрема, зме­ншенню вмісту рідини в порожнинах тіла. За допомогою сучасних діуретиків легко досягають збільшення сечовиділення (діурез) в 3 — 4 рази, тобто до 6 — 8 літрів на добу проти 1,5 — 2 л у здорових осіб.

Поряд із цим, у зв’язку з виділенням з організму іонів Na⁺ і води, під впливом сечогінних засобів понижується артеріальний тиск, що використовується на практиці для лікування гіпертонічної хвороби, їх включають також у програму лікування гострих інтоксикацій хі­мічними агентами, бо вони сприяють виведенню отрути з організ­му — ці лікарські засоби є основою форсованого діурезу .

Сечогінні препарати відрізняються за хімічною структурою, механізмом впливу на сечовидільну функцію нирок і на механізми регуляції цього процесу.

Як відомо, функціональною одиницею нирок є нефрон . Він складається із судинного клубочка і канальцевого апарату, зо­крема з проксимальних канальців, петлі Генле і дистальних канальців. Через стінки судинних клубочків і їх капсулу (капсулу Шумлянського-Боумена) відбувається фільтрація плазми крові. Отри­маний фільтрат (первинна сеча) містить усі компоненти плазми, за винятком високомолекулярних білків. У процесі проходження через канальцевий апарат первинна сеча концентрується за раху­нок зворотного всмоктування (реабсорбції) води, електролітів, ін­ших речовин. Цей процес протікає досить інтенсивно: із 150 — 170 л фільтрату, що утворюється протягом доби, залишається в сечово­му міхурі лише 1,5 —1,7 л кінцевої сечі, тобто близько 1 %.

Регуляція цієї функції нирок здійснюється нервовою системою, а також гормонами гіпофіза і кори надниркових залоз. Зокрема, під впливом гіпофізарного антидіуретичного гормону (вазопресину) в збірних трубках нефрону інтенсивно реабсорбується вода. Аль­достерон (гормон кори надниркових залоз) стимулює реабсорб­цію іонів Na⁺ і виділення із організму іонів К⁺.

Інтенсивність утворення сечі визначається кількістю одночас­но функціонуючих судинних клубочків, швидкістю реабсорбції в канальцях, величиною осмотичного тиску крові, вмістом білків у плазмі крові, здатних утримувати воду.

Діуретики викликають сечогінний ефект шляхом активного впливу на ці фактори. Більшість діуретичних засобів пригнічує реабсорбцію електролітів і води, різних органічних речовин із канальців у кров, сприяє затримці виділення гідрокарбонатів.

За здатністю гальмувати реабсорбцію Na⁺ в ниркових каналь­цях (отже, і за силою дії) діуретики поділяються на такі групи:

1. Сильні (гальмують реабсорбцію на 10 — 20 %) — фуросемід, кис­лота етакринова, осмотичні діуретики (маніт) та ін.

2. Середньої сили дії (гальмують реабсобцію на 5 — 8 %) — дихлотіазид та ін.

3. Слабкі діуретики (гальмують реабсорбцію не більше З %) — спіронолактон, триамтерен.

За швидкістю розвитку та тривалістю дії вони поділяються та­кож на три групи:

1. Екстреної дії (маніт, фуросемід, кислота етакринова);

2. Середньої дії (дихлотіазид, триамтерен);

3. Повільної і довгої дії (спіронолактон).

Препарати, що впливають на функцію епітелію ниркових канальців

До цієї групи сечогінних засобів належать сульфонамідні пре­парати (дихлотіазид, фуросемід), кислота етакринова і похідні птеридину. Сюди належать також калійзберігаючі діуретики, але вони розглядаються окремо у зв’язку з особливостями сечо­гінної дії.

Дихлотіазид (Dichlothiazidum), як і інші препарати, які ма­ють у своїй структурі сульфонамідну групу, проявляє сечогінну дію завдяки пригніченню реабсорбції іонів Na⁺ і СІ, у меншій мірі — К⁺ і гідрокарбонату (НСО₃). Проявляє також гіпотензивний ефект, звичайно, при наявності підвищеного артеріального тиску. При нецукровому діабеті, навпаки, зменшує діурез.

Діуретичний ефект дихлотіазиду розвивається через 1 — 2 год і продовжується 10 —12 год і більше. Тому призначають його по 0,025 — 0,05 г (1 — 2 таблетки) 1 — 2 рази на добу під час або після їди протягом 3 — 5 — 7 днів підряд, потім роблять перерву на 3 — 4 дні. Дозування і схе­ма лікування цим препаратом встановлюються індивідуально.

Як діуретичний засіб дихлотіазид застосовується при набря­ках у хворих із хронічною серцевою недостатністю чи захворю­ваннями нирок (за винятком тяжких прогресуючих форм). При­значають його і хворим на гіпертонічну хворобу (в поєднанні з ін­шими гіпотензивними середниками), із токсикозами вагітності (не­фропатією, набряками, еклампсією), цирозами печінки з явищами портальної гіпертензії. Препарат можна використовувати довго, його ефективність при цьому майже не знижується, зберігається ефективність при ацидозі й алкалозі. Оскільки дихлотіазид знижує внутрішньоочний тиск, його застосовують при лікуванні глаукоми, звичайно, в поєднанні з протиглаукоматозними засобами.

При тривалому використанні дихлотіазиду у хворих можуть роз­винутись гіпокаліємія і гіпохлоремічний алкалоз, що проявляються слабістю, нудотою, блюванням, діареєю. Гіпокаліємія частіше ви­никає у хворих на цироз печінки чи нефроз. Попереджується це уск­ладнення раціоном, багатим калієм (картопля, морква, абрикоси, ро­дзинки, квасоля, пшоно тощо), а також поєднанням дихлотіазиду з калій зберігаючими діуретиками. Лікування його проводиться шля­хом відміни препарату і призначення калійвмісних засобів (калію хлориду, таблеток “Аспаркам”, панангіну). Гіпохлоремічний алка­лоз виникає на фоні безсольової дієти, а також у зв’язку з блюван­ням чи тривалим проносом. Усувається він натрію хлоридом.

Дихлотіазид може сприяти загостренню цукрового діабету, бо викликає гіперглікемію, і загостренню латентної подагри, бо галь­мує виділення сечової кислоти з організму.

Протипоказане застосування дихлотіазиду при тяжкій недостатності нирок, ураженнях печінки, тяжких формах цукро­вого діабету, подагри, в перші місяці вагітності.

Фуросемід (Furosemidum) — один із найсильніших діуретич­них засобів. Ефективний як при пероральному, так і парентераль­ному застосуванні. Випускається в таблетках по 0,04 г і в ампу­лах по 1 мл 2 % розчину.

За механізмом дії на сечовидільну функцію нирок, побічними явищами і протипоказаннями до застосування фуросемід подібний до дихлотіазиду, але діє швидше. Після внутрішньовенного введен­ня діуретичний ефект з’являється вже через 2 — 3 хв і триває близь­ко 2 — 3 год, після прийому всередину — через 20 — 30 хв і утримуєть­ся протягом 4 — 8 год. Значний сечогінний ефект фуросеміду, який швидко настає, дає можливість використовувати його у невідкла­дних ситуаціях, наприклад, при набряку легень, набряку мозку, для форсованого діурезу при гострих отруєннях хімічними агентами, що виділяються з організму нирками. Препарат ефективний на­віть тоді, коли дія інших діуретиків не проявляється. Подібно до дихлотіазиду, фуросемід також знижує артеріальний тиск.

Як діуретичний засіб фуросемід застосовують при набряках, які розвиваються в результаті захворювань серцево-судинної сис­теми, печінки, нирок, при набряку легень і мозку будь-якої етіоло­гії. Використовують його також для лікування хворих з артеріаль­ною гіпертонією (в комбінації з антигіпертензивними засобами). Ефективність зростає на фоні дієти, багатої калієм.

Призначають фуросемід у таблетках усередину під час або після їди. Добову дозу препарату не треба ділити на декілька при­йомів, тому що при цьому різко зменшується його ефективність. Найбільший сечогінний ефект фуросемід має в перші 3 — 5 днів при­йому. Після зникнення набряків переходять на переривчасте при­значення його — через день або 1 — 2 рази на тиждень. Фуросемід зберігає свою активність в умовах ацидозу й алкалозу. У випад­ках невідкладної допомоги фуросемід призначають у м’язи або у вену по 1 мл і більше 2 % розчину повторно.

При застосуванні фуросеміду у великих дозах можливий роз­виток глухоти, інколи необоротної. Небезпечність цього ускладyнення зростає при запаленні середнього вуха, одночасному призначені препарату з іншими ототоксичними засобами.