5.Зупинимося на етимології слова "психологія". Слово "психологія" походить від двох грецьких слів: "психе " – душа і "логос " – закони природи, а психологія означає "закони життя душі".

Психе – душа (поняття давньогрецької філософії. Воно мало декілька значень: 1) життєва сила, яка покидає тіло з останнім подихом; 2) безтілесна основа, позбавлена після смерті людини свідомості і пам'яті; 3) "демон" – невмируща істота божественного походження; 4) мета праведного життя; 5) "покарання" за первородний гріх Титанів тощо).

Одночасно психе – носій пам'яті про всі минулі інкарнації. Іноді ототожнюється із психічним "Я".

У Геракліта (бл. 544/540 – бл. 483 до н. е.) психе – феномен субстрату свідомості і носій моральних якостей (суха психе – найбільш мудра і праведна). Він розрізняє різні психе і різні форми її зв'язку зі світом: вищий рівень – це зв'язок з логосом, зі світовим законом, нижчий – з повсякденною діяльністю людини.

Вчення Платона (428/427 – 347 до н. е.) про психе тлумачить її як невмирущість і безтілесність, що робить її близькою до надпочуттєвого світу, а відтак у людини з'являється можливість пізнати ідеї через "пригадування". Платон створив ієрархію трьох частин психе: а) раціональна, б) емоційно-гнівлива, в) похітлива. Вони локалізовані в різних частинах тіла: раціональна – в голові, емоційно-гнівлива – у грудях, а похітлива – в черевній порожнині.

На підставі поділу психе на частини Платон поділяє членів суспільства на: 1) сторожу-філософів, 2) воїнів і 3) ремісничо-землеробський стан людей.

За Платоном, невмируща лише вища частина душі – раціональна, яку він називає деміургом – будівником усього світу, ідеальним першопочатком.

Аристотель (384–322 до н. е.) у "Трактаті про душу", окрім аналізу різних виявів психіки, актуального і для сучасної психології, дає оригінальне її бачення. Для нього душа і тіло – неподільні частини цілого, так само неподільні, як форма, образ і матерія, що в ньому відобразилися. Душа – принцип життя, нерозривно пов'язаний з органічним життям.

Аристотель поширює принцип психе на всі рівні органічного життя: кожний рівень має свою, властиву йому душу з певними функціями. Тіло (сома) – це організм, сукупність органів або знарядь душі; душа – сутність тіла. У людині він розрізняє три види душі:

рослинну, властиву рослинам, які ще не мають ні органів чуттів, ні органів регуляції рухів;

тваринну, наявну у тварин, тіло яких має диференційовані органи відчуттів, рухів і органи, що їх регулюють;

3) Розумну, суто людську, яка має органи для пізнання і діяльності.

Аристотель, розрізняючи три різні форми душі, чітко визначає ідею розвитку людини як еволюцію послідовних форм розвитку психіки у рослин, тварин і у людини. Разом з тим у людини вони пов'язані з різними функціями її душі: а) споживання, б) панування і в) розуму.

Французький філософ, математик і природознавець Рене Декарт (1596–1650) у гострій формі протиставляє душу й тіло. Його позиція передбачає існування двох різних субстанцій: матерії – субстанції протяжної і не мислячої, і душі – субстанції мислячої і не протяжної.

Р. Декарт вводить у науковий вжиток два нових поняття: рефлекс і свідомість.

Нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677) до тлумачення проблеми душі і тіла людини підійшов інакше. Проблема душі і тіла сформульована неправильно. Не варто зупинятися на питанні про взаємопов'язаність тіла і душі.

Не існує двох протилежних явищ – душі і тіла, а є один-єдиний предмет вивчення. Це – мисляче тіло людини. Живе, реально існуюче, яке, однак, розглядається в науці під двома протилежними кутами зору. От і виходить, що мислить не лише душа, яку "вселяє" в людське тіло Бог, а й саме тіло людини.

Тобто мислення – такий самий спосіб існування тіла, як і його протяжність: мислення і протяжність – не дві відособлені і протилежні субстанції, а лише дві властивості одного й того самого матеріального утворення – людини.

У такому разі "уява", "свідомість", "уявлення", "відчуття", "воля" тощо є способами зовнішнього враження, зумовленими природою властивостей мислячого тіла людини.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1823–1870) розрізняв "душевні" і "духовні" психічні процеси. Душевні процеси – елементарні психічні явища, загальні для людини і тварини; духовні – вищого порядку і пов'язані з моральними, правовими, естетичними, ідеологічними та іншими утвореннями, притаманними лише людині.

В еллінській філософії існування душі не піддавалося сумніву. Взагалі у часи античності склалися різні думки про душу – її «матеріальність» та «ідеальність». Спеціальний трактат, присвячений душі, належить Аристотелю і є першою відомою власне психологічною працею. У минулому були систематизовані відомі ідеї про душу і висунуті та обґрунтовані деякі важливі положення. Аристотель визначає душу як сутність живого тіла – особливий орган, за допомогою якого тіло відчуває і мислить. У цілому душа є смертною разом з тілом, але частина її, що відповідає абстрактному, теоретичному мисленню, безсмертна.

З погляду матеріалізму виникнення поняття душі пов'язане з анімістичними уявленнями первісної людини, що примітивно – матеріалістично – тлумачила сон, непритомність, смерть та ін. Сновидіння сприймалися як враження душі, що залишає тіло і знаходить незалежне існування.

Подальший розвиток уявлень про душу відбувався в контексті історії психології, виражаючись у зіткненні ідеалістичних і матеріалістичних вчень про психіку. Вже в період античності вважалося, що орган душі – головний мозок (Алкмеон), сама ж душа вважалась одним з видів речовини: душа як вогонь (Геракліт, Демокріт), повітря (Анаксимен), як суміш чотирьох елементів (Емпедокл). Вперше положення про невіддільність душі від тіла висунув Аристотель, за яким душа в людини виступає в трьох модифікаціях: рослинній, тваринній і розумовій. Це вчення було перетворене в ідеалістичне за часів середньовіччя (Хома Аквінський). У новий час Декарт ототожнював душу зі свідомістю як з рефлексією суб'єкта.

В емпіричній психології поняття про душу було замінене поняттям про душевні явища. У науковій літературі – філософській, психологічній та ін. – термін «душа» не вживається або використовується дуже рідко як синонім слова «психіка». У повсякденному слововживанні душа за змістом звичайно відповідає поняттям психіки, внутрішнього світу людини, переживання, свідомості.

За К. Юнгом, душа – деяка нефізична реальність, сповнена енергії, що переміщається у зв'язку з внутрішніми конфліктами. Вона сповнена протилежностей: свідоме і несвідоме, чоловіче і жіноче, екстравертивне та інтровертивне тощо.