11. Експеримент відноситься до емпіричних методів дослідження. Є комплексним методом дослідження та передбачає використання низки інших методів. Це метод зібрання фактів у спеціально створених умовах.

Експеримент виступає джерелом нагромадження наукових фактів.

Функції:

§ Виявлення фактів;

§ Перевірка надійності результатів;

§ Перевірка висунутої гіпотези.

Види експерименту:

· Лабораторний (первинний);

· Природній.

Лабораторний

Перша психологічна лабораторія була відкрита у 1886р у Лейбцизькому університеті, В. Вундтом.

Лабораторний експеримент використовується для вивчення окремих станів. Стимулюючим матеріалом можуть бути ряди чисел, слів, зображення.

Його проводять в спеціально організованих і певною мірою штучних умовах, він потребує спеціального обладнання, а часом і застосування технічних приладів.. Лабораторний експеримент дозволяє за допомогою реєструючих приладів точно вимірювати час протікання психічних процесів, наприклад, швидкість реакцій людини, швидкість формування навчальних, трудових навичок. Його застосовують в тих випадках, коли необхідно отримати точні і надійні показники протікання психічних явищ при суворо визначених умовах.. Лабораторний експеримент сприяє глибокому і всебічному вивченню психічної діяльності людей. Успіхи сучасної наукової психології були б неможливі без застосування цього методу.

Переваги:

1. Зведення до мінімуму випадкових факторів впливу на результат;

2. Чисте відділення експериментального фактору;

3. Можливість контролю за всіма факторами експериментальної ситуації;

4. Можливість спрямованого керування особами, які беруть участь в експерименті;

5. Дає можливість глибоко проникати у природу зв’язку між явищами.

Недоліки:

1. Значний вплив установки експериментатора на досліджуваного;

2. В реальних умовах, досліджувані ведуть себе по-іншому;

3. Присутність експериментатора, орієнтація на його авторитет впливає на об’єктивність поведінки досліджуваного;

4. Досліджується вже наявна діяльність. Неможливо дослідити процес її утворення.

Недоліки лабораторного експерименту значною мірою усувається при організації природного експерименту. Тут зберігається природність умов спостереження і вводиться точність експерименту. Природний експеримент будується так, що піддослідні не підозрюють про те, що вони піддаються психологічному дослідженню – це забезпечує природність їхньої поведінки. При організації природного експерименту також можливо застосування технічних засобів (але за умови, що піддослідний не знає про це).

Для правильного й успішного проведення природного експерименту необхідно додержуватися усіх тих вимог, котрі подаються до лабораторного експерименту. У відповідності з завданням дослідження експериментатор добирає такі умови, котрі забезпечують найбільш яскравий прояв певних сторін психічної діяльності.

12. Діагностика – одна із важливих проблем використання психологічних знань у різних областях з метою вивчення людини, найкращого використання її можливостей.

Головним методом психодіагностики є метод тестів, введений у психологію Ф. Гальтоном.

Тест – це особливий вид експериментального дослідження, що являє собою спеціальне завдання або систему завдань. Піддослідний виконує завдання, час виконання якого зазвичай враховують. Тести застосовують не лише для отримання яких-небудь нових психологічних даних і закономірностей, але частіше для оцінки рівня розвитку якої-небудь психологічної якості у даної людини в порівнянні з середнім рівнем (встановленою нормою або стандартом). Тести застосовують при дослідженні здібностей, рівня розумового розвитку, навичок, рівня засвоєння знань, а також при вивченні індивідуальних особливостей протікання психічних процесів. Тестове дослідження відрізняється порівняною простотою процедури, воно короткотермінове, проводиться без складних технічних пристроїв, потребує найбільш простого обладнання (часто це просто бланк з текстами задач). Результат розв’язання тесту припускає кількісний вираз і тим самим відкриває можливість математичної обробки.

Групи тестів:

1. Тести інтелекту – використовуються для дослідження рівня інтелектуального розвитку. Найпоширеніша група тетсів. У країнах заходу їх використовують для відбору розумово-відсталих дітей та диференціації дітей за здібностями.

Найбільш поширені – Біле, Стентфорда, Векслера, Айзенка; в Україні – тести Векслера.

Насамперед вони вимірюють словесно-логічне мислення, а іноді – наочно-дійове та образне.окремі тести складаються із завдань, які не потребують вербальної відповіді.

Гальтон вважав, що інтелект передається спадково. Та до сьогодні немає визначення поняття «інтелект»

2. Тести успішності – застосовуються для визначення рівня знань/умінь, здобутих у певних галузях професійної діяльності або навчання. Як правило є груповими.

3. Тести здібностей – прогнозують рівень знань тв. Умінь, яких людина може досягнути за певних умов навчання або праці. Оцінюються за кількістю правильно виконаних завдань.

За змістом поділяються на:

- Загальних здібностей – здібностей, які виявляються у всіх випадках діяльності;

- Спеціальних здібностей – художні, математичні, технічні тощо.

4. Тести особистості – спрямовані на оцінку емоційно-вольових компонентів психічної діяльності, взаємин, мотивів, інтересів, емоційної та вольової сфери, особливостей поведінки.

Форми психологічного тестування:

· Індивідуальні – взаємодія дослідника та досліджуваного один на один.

Переваги –можливість спостерігання за жестами, мімікою, висловлюваннями респондента; зміни тестів.

Недоліки – вимагають багато часу, неекономні.

· Групові – робота з великою кількістю людей одночасно.

Перевага – однорідність умов проведення.

Недолік – неможливість встановлення взаєморозуміння з досліджуваними.

Методика тестування може бути поділена на три етапи:

1) вибір тесту (зумовлений метою тестування та ступенем достовірності й надійності тесту);

2) його проведення (обумовлюється інструкцією до тесту);

3) інтерпретація результатів (визначається системою теоретичних припущень відносно предмета тестування).

13. Кожна наука застосовує певні методи дослідження, їх поділяють на загальні, характерні для більшості наук, і конкретні, які використовуються окремими науками. До методів, які застосовуються майже в усіх науках, належать:

1) аналіз - розчленування певного явища на окремі властивості чи відношення;

2) синтез - поєднання різних елементів, сторін, властивостей об'єкта в єдине ціле;

3) індукція (від лат. induktio - проведення, представлення) - логічний умовивід від часткового до загального, від окремих фактів до узагальнень;

4) дедукція (від лат. deduktio - відведення) - логічний умовивід від загального до часткового, від загальних суджень до часткових висновків;

5) моделювання - заміна реального об'єкта вивчення об'єктом-замінником (моделлю), який містить у собі риси, зв'язки, відношення досліджуваного об'єкта;

6) гіпотетичний метод - висування на основі дедукції наукового припущення для пояснення певного явища;

7) системний метод - пов'язаний із побудовою системи взаємозв'язків елементів, складових об'єкта;

8) теоретичні загальнонаукові методи. Вони включають:

г) узагальнення - мисленнєвий перехід від емпіричного аналізу окремих об'єктів на більш високий ступінь абстракції шляхом виділення спільних ознак, що є в розглянутих об'єктах;

б) формалізацію (від лат. formalis - складений за формою) - метод відбиття результатів мислення в точних поняттях, виражених у формулах чи знаковій формі тощо;

в) абстрагування - метод наукового пізнання, оснований на формуванні образу реального об'єкта за допомогою мисленнєвого виділення ознаки, яка цікавить дослідника.

14. У психології математичні методи мають широке застосування. Це зумовлене декількома моментами:

1) математичні методи дають змогу зробити процес дослідження явищ більш чітким, структуралізованим та раціональним;

2) математичні методи необхідні для обробки великої кількості емпіричних даних (їхніх кількісних виразників), для їх узагальнення та організації в “емпіричну картину” дослідження.

Залежно від функціонального призначення цих методів та потреб психологічної науки виділяють дві групи математичних методів, використання яких у психологічних дослідженнях є найчастішим: перша – методи математичного моделювання; друга – методи математичної статистики (або статистичні методи).

Функціональне призначення методів математичного моделювання частково було показано вище. Цей тип методів застосовується:

а) як засіб організації теоретичного дослідження психологічних явищ через побудову моделей-аналогів досліджуваних явищ та виявлення таким чином закономірностей функціонування та розвитку змодельованої системи;

б) як засіб побудови алгоритмів діяння людини в різноманітних ситуаціях її пізнавальної та перетворюючої діяльності і побудова на їх основі пояснюючих, розвиваючих, навчальних, ігрових та інших комп'ютерних моделей.

Статистичні методи в психології – це деякі методи прикладної математичної статистики, які застосовуються в психології здебільшого для обробки експериментальних даних. Основна мета застосування статистичних методів – підвищення обґрунтованості висновків у психологічних дослідженнях за рахунок використання імовірнісної логіки та імовірнісних моделей.

Можна виділити такі напрями використання статистичних методів у психології:

а) описова статистика, яка включає групування, табулювання, графічний вираз та кількісну оцінку даних;

б) теорія статистичного висновку, яка використовується в психологічних дослідженнях для передбачення результатів за даними обстеження вибірок;

в) теорія планування експериментів, яка слугує для виявлення та перевірки причинних зв’язків між змінними. Особливо поширеними статистичними методами є: кореляційний аналіз, регресійний аналіз та факторний аналіз.

Кореляційний аналіз – це комплекс процедур статистичного дослідження взаємозалежності змінних, що перебувають у кореляційних відношеннях: при цьому переважає нелінійна їхня залежність, тобто значенню будь-якої окремо взятої змінної може відповідати деяка кількість значень змінної іншого ряду, що відхиляються від середнього в ту чи іншу сторону. Кореляційний аналіз – це один з допоміжних методів вирішення теоретичних завдань у психодіагностиці, що включає в себе комплекс статистичних процедур, які широко застосовуються для розробки тестових та інших методик психодіагностики, визначення їхньої надійності, валідності. У прикладних психологічних дослідженнях кореляційний аналіз виступає одним з основних методів статистичної обробки кількісного емпіричного матеріалу.

Регресійний аналіз у психології – це метод математичної статистики, який дає змогу вивчати залежність середнього значення будь-якої величини від варіацій іншої величини або декількох величин (у цьому випадку використовується множинний регресійний аналіз). Поняття регресійного аналізу ввів англійський біолог, лікар і психолог Френсіс Гальтон (1822–1911), який установив факт визначеного співвідношення між зростом батьків та їхніх дорослих дітей. Він помітив, що у батьків найнижчого зросту діти виявляються дещо вищими, а у батьків найвищого зросту – нижчими. Такого роду закономірність він назвав регресією. Регресійний аналіз використовується переважно в емпіричних психологічних дослідженнях для вирішення завдань, пов’язаних з оцінкою будь-якого впливу (наприклад, впливу інтелектуальної обдарованості на успішність, мотивів – на поведінку тощо), при конструюванні психологічних тестів.

Факторний аналіз – метод багатомірної математичної статистики, який використовується у процесі дослідження статистично пов’язаних ознак з метою виявлення деяких прихованих від безпосереднього спостереження факторів. За допомогою факторного аналізу не просто встановлюється зв’язок між змінними, що перебувають у стані перетворень, а визначається міра цього зв’язку та виявляються основні фактори, що лежать в основі вказаних перетворень. Особливо ефективним факторний аналіз може бути на початкових стадіях дослідження, коли необхідно з’ясувати деякі попередні закономірності в досліджуваній сфері. Це дасть змогу подальший експеримент зробити більш досконалим порівняно з експериментом, заснованим на змінних, обраних довільно або випадково.

У цілому математичні методи можуть бути досить ефективними та корисними в організації і проведенні психологічних досліджень, проте необхідно пам’ятати, що математичний метод, як і будь-який інший, має свою сферу прикладання та певні дослідницькі можливості. Застосування методу зумовлене природою предмета дослідження та завданнями пізнавальних дій дослідника. Ці вимоги стосуються і методів математичних.

В історії застосування психологією математичних методів були різні періоди: від абсолютизації їхніх можливостей та вимог обов’язкового застосування їх в дослідженні психологічних явищ – до повного вилучення їх з психологічної практики. В дійсності ж має бути збережений своєрідний паритет, а основою його встановлення повинен бути один із принципів психологічного дослідження – вимога змістової та процедурної спорідненості природи досліджуваного явища та методу, який використовується (або системи методів). Статистичний аналіз дає змогу встановити та визначити кількісну залежність явищ, проте не розкриє її змісту; водночас побудова надійних і валідних тестів неможлива без застосування математичних методів. Отже, дотримання принципів організації психологічних досліджень завжди допоможе запобігти неефективним діям та процедурним недолікам дослідження.

15. Психологія, розвиваючись як самостійна наука, визначила свій предмет і метод. Предмет - це зміст, якість чи закономірність, в яких наявна психологічна реальність. Метод - це шлях, спосіб або засіб осягнення сутності предмета вивчення. Науковий метод є синтезом певної методології, методики та прийомів дослідження.

Методологія - це вчення про те, з яких положень, принципів, правил повинен виходити дослідник психічної природи "Я" людини та якими засобами він повинен користуватися. Методологія залежить від своєрідності предмета самої науки. Саме своєрідність психічного явища визначає правила, прийоми та підходи науки.

Методикою в науковому дослідженні називають процедуру або послідовність здійснюваних дослідницьких чи перетворювальних дій, операцій, спрямованих на предмет та розв'язання пов'язаних з ним завдань дослідження. Психологічне дослідження повинно мати завершений цикл, що передбачає здійснення таких етапів.

Перший етап - вибір предмета дослідження. На цьому етапі дослідник узагальнює наукові дослідження, спрямовані на пізнання того чи іншого психологічного явища, а потім виділяє свій предмет вивчення. Первинне формулювання предмета дослідження залежить від ступеня осягнення та проникнення в його сутність. На цьому етапі відбувається формулювання цілей дослідження та вибір дій, спрямованих на предмет дослідження.

Отже, на першому етапі продумується цикл психологічного дослідження, завершеність якого досягається єдністю сутності предмета дослідження та дій, спрямованих на нього з метою пізнання або змінювання його.

Другий етап - теоретизація предмета дослідження, яка полягає у багатомірному та багаторівневому розгляді предмета дослідження, осмисленні його зв'язків з іншими явищами.

На цьому етапі дослідник обирає принципи, провідні методологічні положення, на які буде опиратися при вивченні свого предмета дослідження. Вони визначають вектор дослідження та характер пізнавальних дій дослідника з предметом вивчення. На цьому етапі дослідник вибирає методи дослідження. Отже, здійснюється побудова теоретичної моделі дослідження.

Третій етап - емпіричне дослідження сутності предмета дослідження. Діяльність дослідника полягає у визначенні показників, критеріїв пізнання, виборі та побудові адекватних методів і процедури дослідження.

Отже, третій етап полягає у побудові моделі дослідження, його організації та проведенні.

Четвертий етап вимагає аналізу інтерпретації та обґрунтування даних, отриманих дослідником під час вивчення предмета дослідження.

П'ятий етап психологічного дослідження - змістова презентація результатів та висновків системи пізнавальних дій. На цьому етапі дослідник подає результати та висновки свого дослідження, оцінює їх з погляду цілісності, завершеності, самостійності, та перспективності. П'ятий етап дослідження передбачає можливість попереднього планування та прогнозу перетворювальних впливів психолога на його предмет дослідження в дальшому циклі взаємодій.

Дослідник у взаємодії з явищами, що мають психологічний зміст, дотримується певних принципів. Йдеться про загальні вихідні правила, положення, які зумовлюють всі аспекти наукової взаємодії дослідника з предметом свого дослідження.

16. Дослідження в психології, як і в будь-яких інших науках, проводиться у кілька етапів. Частина з них обов'язкова, частина, в деяких випадках, може бути відсутнім, але послідовність кроків необхідно запам'ятати, щоб не робити елементарних помилок.

Наведемо основні три етапи психологічного дослідження та коротко розглянемо їх зміст: 1) підготовчий, 2) основний; 3) заключний.

Наведені етапи можна розукрупнити, і тоді отримаємо більш детальну схему.

I. Підготовчий етап

Постановка проблеми.

Висування гіпотези.

Планування дослідження.

II. Основний етап

Збір даних.

III. Заключний етап

Обробка даних.

Інтерпретація результатів.

Висновки і включення результатів у систему знань.

ПІДГОТОВЧИЙ ЕТАП

Постановка проблеми. Проблема (від грец. Problema - завдання, завдання) є теоретичний або фактичний питання, що вимагає дозволу. Це питання може постати перед дослідником як деякий пробіл у знаннях і уміннях, необхідних у практиці, в тому числі в науковій практиці.

Постановка наукової проблеми передбачає певну послідовність дій:

Виявлення дефіциту інформації.

Усвідомлення потреби в усуненні цього дефіциту.

Опис (вербалізація) проблемної ситуації на природній мові.

Формулювання проблеми в наукових категоріях і термінах.

Постановка проблеми супроводжується неминуче визначенням об'єкта і предмета дослідження. 

Висування гіпотези. Визначення предмета неможливо зробити поза зв'язком з будь-якою системою наукових поглядів, концепцій.

Планування дослідження. На цій стадії продумується весь процес дослідження, вирішуються організаційні питання.

Етап вибору методів і методик тісно пов'язаний з конкретизацією дослідних гіпотез.

При виборі методик слід враховувати можливості і обмеження кожної вхідної в набір методики по точності і надійності фіксації вираженості досліджуваних якостей. Слід віддавати перевагу тим методикам, які досить повно описані в керівництві по їх застосуванню.

ОСНОВНИЙ ЕТАП

Збір даних. Процес безпосереднього дослідження передбачає контакт дослідника з об'єктом, в результаті чого отримують сукупність характеристик цього об'єкта. Отримані характеристики є головним матеріалом для перевірки робочої гіпотези і вирішення проблеми.

Процедура збору даних. Збір даних в цілому повинен відповідати наміченому на попередньому етапі алгоритму дій, щоб уникнути як прогалин у шуканих знаннях, так і зайвих трудовитрат. Дуже важливо при цьому точно і чітко фіксувати всі дії і отримані відомості. 

ЗАКЛЮЧНИЙ ЕТАП

Обробка даних. Зібравши сукупність даних, дослідник приступає до їх обробки, отримуючи відомості більш високого рівня, звані результатами..

Інтерпретація результатів. За якісною обробкою даних слід вирішальна фаза наукового дослідження - інтерпретація результатів. Часто цю фазу називають теоретичним опрацюванням, підкреслюючи її відмінність від емпіричної статистичної обробки. Ця фаза - найбільш захоплюючий етап дослідження, у якому особливо яскраво проявляється творчий характер наукового процесу.

Теоретична обробка виконує дві головні функції:

1) перетворення статистично підготовлених даних ("вторинних даних", результатів) в емпіричні знання.

2) отримання на їх базі теоретичних знань. Таким чином, на цьому етапі особливо рельєфно проявляється єдність і взаємозв'язок емпіричних і теоретичних знань.

Пояснення результатів. Отже, обробка даних призводить лише до констатації деяких фактів, що стосуються досліджуваного об'єкта.Опис дає констатує уявлення про об'єкт у цілому. Далі слід знайти пояснення виявленим фактам і розкрити сутність об'єкта. 

об'єктів (явищ) найбільш істотних рис, що визначають їх найважливіші якісні характеристики. Специфічні для окремих об'єктів властивості (одиничне і особливе) відбраковуються. З логічної точки зору це процес індуктивний: від приватного до загального. 

Висновки і включення результатів у систему знань. Завершує наукове дослідження формулювання висновків. Вони повинні відображати суть проблеми і бути короткими, тобто висновки, перш за все, повинні бути лаконічними. Н

За формою викладу висновки не обов'язково повинні з'являтися у вигляді словесних висловлювань. У деяких випадках допустимі графічні зображення, математичні формули, фізичні моделі і т. п. Але і вони, як правило, супроводжуються короткими поясненнями.

17. Моделювання в психології— це метод теоретичного дослідження психологічних явищ (процесів, станів, властивостей) за допомогою їхніх реальних, фізичних або ідеальних, абстрагованих аналогів, моделей (часто — математичних). Під "моделлю" розуміють систему об'єктів або знаків, що відтворюють деякі сутнісні властивості системи-оригіналу. Присутність відношення часткової подібності ("гомоморфізм") дає змогу використовувати модель як замінника або представника досліджуваної системи. Відносна простота моделі робить таку заміну досить наочною. Створені спрощені моделі системи — дійовий засіб перевірки істинності та повноти теоретичних уявлень у різних галузях наукового знання і, зокрема, в психології.

Перші спроби використання методу моделювання в психології пов'язані з вивченням психофізичних залежностей та процесів пам'яті. Систематичне застосування моделювання було характерним для гештальтпсихології

Моделювання як відтворення змісту сутнісних ознак предмета дослідження спрямоване до побудови "образа-моделі" психологічного явища, яке розглядається як багатомірне та багатозмістовне, а отже, як таке, що реалізує систему природних, соціальних та духовних відносин. Тому побудовані пояснювальні моделі, як правило, постають багатозмістовними, "міжрівневими", що робить інформативний образ досліджуваного явища ціліснішим та повнішим. Указана техніка моделювання використовується стосовно складних смислонасичених явищ життя людини: потенціалу її буття, обдарованості, життєвого шляху тощо.

Моделювання як відтворення логіки пізнання використовується для теоретизації як сутності досліджуваного предмета, так і способів та засобів його пізнання та перетворення.

Реконструювання в психології застосовується як метод теоретичного дослідження психологічних явищ та полягає у змістовій та структурній перебудові явища, на яке спрямована дослідницька дія психолога. Відповідно виділяють змістову реконструкцію, яка оперує змістовими ознаками явищ, та структурну, спрямовану до формально-логічних ознак даних явищ. Предметом реконструювання можуть обиратися як психологічні явища, так і засоби їх пізнання: пояснювальні та методологічні принципи, теоретичні положення, методи та прийоми пізнання тощо.

Поліфункціональність даного методу визначається не тільки різноманіттям його предметних адресатів, а й багатством технік, які можуть застосовуватися в межах методу

Якісна диференціація досліджуваних явищ здійснюється також за ознакою "змістової завершеності" або "когнітивної цілісності". Залежно від цілей та завдань дослідження застосовується креативна, або відтворююча, реконструкція, таким чином "новий зміст" постає більш диференційованим, структурованим та завершеним, або відповідним "вихідному змісту" за рівнем завершеності та наповненості. Загалом метод реконструювання може застосовуватися не тільки як засіб теоретизації, а й як засіб аналізу, інтерпретації та тлумачення даних психологічного дослідження.

18. У психології типологізація являє собою метод наукового дослідження, в основі якого лежить виявлення подібності та різниці серед сукупності предметів, пошук надійних засобів їх ідентифікації, стійких сполучень властивостей явищ у системі змінних, їх угруповування за домогою ідеалізованої узагальненої моделі. Результатом типологізації є виділення визначених типів явищ, які відтворюють ідеалізовану модель реально існуючих явищ та процесів. Загальні методологічні основи для побудови типологій і класифікацій для будь-якої галузі наукових знань розроблені С.В.Мейсном та Ю.Л.Шредером

У психології можлива побудова різних видів типологій (К.О.Абульханова-Славська). Один з них — закрита типологія. Ця типологія, як правило, сама виступає метою дослідження і демонструє загальну закономірність у вичерпному переліку її проявів.

У дослідженні вищих психічних функцій використовується відкрити типологія, яка також називається прогресивною, або конструктивною.

Принцип типологізації полягає в інтеграції двох тенденцій психічного дослідження: індивідуалізації та уніфікації змісту психічного..

Сутність типологізації як методу теоретичного дослідження полягає в змістовому узагальненні "конкретних знань", отриманих дослідником під час вивчення того чи іншого явища .

Методика реалізації типологічного методу виглядає так:

1) перший момент типізації — вибір основ типізації та змістове їх визначення як характерних ознак явища, прояви якого типізуються. Так, у типології темпераментів I.П..Павлова основами типізації є властивості нервової системи людини: сила нервових процесів та їх урівноваженість, рухливість процесів збудження та гальмування.

2) другий момент типізації — вибір її моделі, яка, з одного боку, відтворює сутнісні та динамічні особливості явища, що типізується, а з іншого боку — визначає "логіку узагальнення" сутнісних ознак предмета в тип.

3) третій момент типізації — виділення типів та побудова типології досліджуваного явища. Це — момент теоретичного прогнозу існування типів у реальності дійсних проявів сутності предмета

4) четвертий момент типізації — підтвердження істинності побудованої типології в результаті аналізу та змістового узагальнення даних емпіричного дослідження. На цьому етапі здійснюється необхідна корекція елементів побудованої типології, а визначення типів доповнюються емпіричними характеристиками їхніх проявів.

5) п'ятий момент типізації — завершальна стадія реалізації типологічного методу. На даному етапі побудована типологія, а також закладена в ній модель типізації використовуються як засоби аналізу і тлумачення результатів проведеного дослідження, оскільки вони відтворюють не тільки пізнавальну логіку дослідницьких дій психолога в цілісному пізнавальному акті дослідження, а й сутнісний устрій предмета дослідження як багатомірного та багаторівневого явища.

Взагалі, типологія виявляє завершальний етап пізнання того чи іншого предмета і подає його змістовний та структурно-організований результат.

19. Існують різні класифікації наук. До найпоширеніших відносять поділ на природничі та соціальні.

Психологія має багатогранні зв'язки як із природничими, так і з соціальними науками.

Теоретико-методологічною основою психології є філософія. З природничими науками психологія пов'язана загальнотеоретичними положеннями, що використовують для обґрунтування закономірностей розвитку психіки, проблемами природженого та набутого, що вважають центральними у психології і генетиці, проблемами фізіології, зокрема фізіології вищої нервової діяльності, деякими проблемами фізики.

Експериментальна психологія розвивалася під впливом досліджень природничих наук. Перші експериментальні дослідження з психології виникли з потреб астрономії. Згодом вони стали основою таких наук, як психофізика та психоакустика. Дослідження з психології ґрунтувалися на даних біологічних наук, законі біологічної еволюції, досягненнях фізіології.

Медичні науки беруть чи мають брати до уваги дані психології при розробленні проблем охорони здоров'я, боротьби із захворюваннями. На основі медицини, педагогіки, психології виникли шкільна гігієна, медична психологія, нейропсихологія та ін. Знання психології сприяє спілкуванню лікаря з пацієнтом, пропаганді медичних знань, проектуванню медичної техніки тощо.

Координація психології з технічними науками важлива для розв'язання проблем інженерної психології, ергономіки, кібернетики тощо; розробки систем керування; підготовки працівників у системі керування; створення роботів, комп'ютерів, систем комунікації, засобів відображення інформації; підготовки роботи людини в новостворених технічних системах, апаратах.

Зв'язок зі суспільними науками насамперед зумовлений тим, що психологія вийшла з філософії. Перший систематизований виклад психології належить Аристотелю (384-322 р. до н.е.). Але в ті часи вона була невіддільна від філософії. Лише в XVI ст. з'явився термін "психологія", а на початку XVII ст. ця наука почала відокремлюватися від філософії. Але й сьогодні філософія та психологія мають спільні проблеми. Наприклад, у розробці теорії пізнання - гносеології.

Найтісніший зв'язок має психологія з педагогікою. Ці науки відокремилися від філософії в різний час (психологія - на початку XVII ст., педагогіка в XIX ст.). К.Д. Ушинський писав, що співвідношення між психологією та педагогікою аналогічне співвідношенню між медициною та фізіологією. Якщо педагогіка хоче вивчати людину, вважав учений, то вона має всебічно пізнати її. На стику психології та педагогіки утворилася педагогічна психологія.

Психологія тісно пов'язана з історією, економікою, соціологією, лінгвістикою, літературознавством, теорією мистецтв, юридичними і політичними науками. Згадані науки не можуть розвиватись без даних психології. На основі та під впливом загальної психології відбулося становлення таких наук, як соціальна психологія, юридична психологія тощо. Психологія має зв'язок із конфліктологією.

Багатогранний зв'язок психології з іншими науками - філософськими, природничими, соціальними - зумовлений тим, що в центрі її уваги стоїть людина. Проте близькість психології до інших наук і наявність спільних проблем із деякими з них не позбавляє її самостійності. Сьогодні психологія розвивається у напрямі максимального розширення зв'язків із суміжними науками, зберігаючи водночас свою своєрідність і самостійність.

20. На міфологічному етапі історії психології, який охоплює добу від появи перших людей до їх класового розшарування, увага зосереджується на ситуативному компоненті вчинку. Це сукупність істотних відношень людини до зовнішнього світу, які на цьому етапі розвитку культури складаються незалежно від її намірів. Насамперед їх характеризує значення, що його людина надає тій ситуації, в якій перебуває, та своїм власним станам. Ситуація значень виразно заявляє про себе в пам'ятках первісної культури (Леві-Брюль, див.: [67]; Тайлор [55]; Фрезер |64]). Уже першим її виявом є роздвоєння довколишнього світу на тіло (всі предмети, що реально існують) та душу (те, що спричинює зміни як у світі, так і в самій людині). На цій підставі виникає фетишизм (фр., fetiche, від португ. (fеtісо – амулет) – культ неживих предметів – фетишів, які наділяються надприродними властивостями. Людина обожнює їх, пов'язує з ними можливість задоволення своїх бажань. Так поступово формується анімізм (від лат. аnimа – душа, дух) – світогляд первісної людини, за яким душа існує в усіх природних тілах і явищах. При цьому вона здійснює метемпсихоз (від гр. метепсюхос – переселення душ) – мандри з одного тіла в інше. І якщо внаслідок цього тіло змінює свої форми, то душа залишається незмінною. Проте вона сприймається за аналогією з тілом – розглядається як його двійник (на наскельних малюнках момент смерті зображено як роздвоєння тіла). Пізніше схожість душі і тіла втрачається, кроком до чого стає пов'язування душі з диханням людини. Герої казок різних народів, готуючись до битви, виймають душу зі свого тіла, щоб стати непереможними та невразливими.

Отже, на міфологічному етапі історії психології душу розуміють як силу, що цілковито визначає життя людини. За цих умов учинок неможливий, адже поведінка людини залежить від ситуації, в якій вона перебуває. Людина відчуває себе ланкою в ланцюзі непідвладних їй значень, що породжує фаталізм (від лат. fatalis – наперед визначений долею) – усвідомлення власної безпорадності. Шукаючи опори буття, вона обирає собі фетишіі. На цій підставі виникає магія (від гр. – ворожба) –сукупність ритуалів, спрямованих на отримання бажаного результату.

Ритуал (від лат. ritualis – обрядовий) вводить людину у взаємозв'язок подій у світі, тим самим наділяючи її здатністю впливати на їх перебіг. І в пізніші часи чаклуни Давньої Індії, Вавилону та Єгипту, Греції й Риму прагнули заподіяти шкоду ворогові, ушкоджуючи його зображення.

Зі зростанням активності людини заявляють про себе нові аспекти ситуації – її конфліктність та колізійність. Першим відбувається перехід від ситуації значень до ситуації конфліктних відношень. Одним із чинників такого переходу є виникнення тотемізму (від алгонкінського тотем – його рід) – уявлення про певну рослину чи тварину як праматір людського роду. Населення острова Самоа, наприклад, шанувало метелика, бо вважало його своїм предком. На ґрунті тотемізму виникло явище табу (полінезійське «не можна») – система заборон на виконання певних дій. Заподіяння шкоди тому ж метелику вважали рівноцінним смерті представника роду. Тотемізм породжує ряд протиставлень (живих і мертвих, предків і нащадків), що зумовлює перехід до тривалого – філософського етапу історії психології.

21. Конфліктність як аспект ситуативного компонента вчинку виходить на перший план у філософських ученнях Давнього світу Ситуація продовжує розглядатись як така, що визначає поведінку людини, та водночас вона протиставляється людині, яка вже може відсторонюватись від неї. Варіанти такого розуміння спостерігаються у мислителів Давнього Китаю, Давньої Індії та Давньої Греції.

У психології Давнього Китаю ситуацію тлумачать як традицію) – стійкі форми поведінки, успадковані від попе­редніх поколінь. Вона перебуває у конфлікті з учинком, що виникає на ґрунті традиції, але може заперечувати її. Підтримання традиції вчинком є поверненням людини до дао, яке робить її досконалою, справедливою, об'єднує з іншими людьми.

У психології Давньої Індії ситуативний компонент вчинку набуває вигляду страждання – переживання людиною життєвих труднощів. Учинок, у зв'язку з цим, є актом звільнення від страждань та поєднання з першоосновою буття. Пошукам способів такого звільнення присвячено вчення про карму Віра в карму спрямовує людину до самопізнання Зовнішній і внутрішній світ людини знецінюється, що відкриває можливість злиття людини з вищим буттям – Брахманом. Для цього вона мусить займатися самовдосконаленням – утримуватись від життєвих насолод, володіти своїми тілом і душею.

Давньогрецька (антична) психологія, перебуваючи у межах розуміння конфліктності ситуації, протиставляє внутрішнє, ідеальне, та зовнішнє, матеріальне. Відтепер через усю історію психології проходить боротьба двох протилежних напрямків філософської думки – ідеалізму, що визнає первинність ідеї, душі, та матеріалізму, який стверджує вторинність цих явищ щодо матеріальної першооснови. В давньогрецькій психології взаємовідношення ідеального і матеріального нерідко ілюструється на прикладі двох світів – мікрокосмосу і макрокосмосу.

Душа, з матеріалістичних позицій, – це мікрокосмос, що складається з тих самих елементів – атомів, що й макрокосмос, але вони тонші, невидимі (Демокріт). Вона невіддільна від тіла, є його формою і способом організації, має складну будову (Арістотель).

Антична психологія також протиставляла людей, як смертних істот, богам – безсмертним. Цим зроблено крок до усвідомлення колізійності ситуації, що стало головним змістом психології середніх віків

Середньовічна психологія на основі релігійного, зокрема християнського, світогляду за предмет колізійного протиставлення обирає душу і тіло.

Усвідомленням мотиву як компонента вчинку відзначається арабська психологія (Ібн Сіна, Газалі). Для неї внутрішні підстави поведінки – природне явище. У вигляді злісного індивідуалізму воно заважає людині з'єднатись з Верховною сутністю, зумовлює фаталізм її поведінки. Шлях до звільнення людини від природних обмежень – у знанні як найвищій людській цінності. До мотивації вчинку звертається й психологія Київської Русі, яка стверджує наявність соціального фаталізму, але наголошує на необхідності боротьби з ним (Володимир Мономах).

Психологія західноєвропейського Відродження, розвиваючи цю ж думку, розв’язує проблему титанізму – підносить Людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макрокосмосом. Психологію Відродження пронизує гуманізм -ставлення до людини як до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей.

У цей час у наукових трактатах з'являється термін психологія (від гр. псюхе – душа і логос – учення), яким користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ – душу людини.

В епоху бароко людина гостро усвідомлює міць світу та своє безсилля перед ним (Паскаль). Світ – всесильна субстанція, що унеможливлює свободу волі.

У межах мотиваційного визначення вчинку формується також уявлення про несвідоме – надприродну засаду буття (Лейбніц), інтуїцію (від лат. іntuerі – пильно дивлюся) – здатність до безпосереднього осягнення істини (Декарт). Дискутується питання про наявність вродженого і набутого у психіці. Зокрема, доводиться, що зміст психіки цілковито визначається відчуттями – відображенням якостей навколишнього світу. Як чуттєве (бо отримується за допомогою органів чуттів), воно протиставляється раціональному (лат. rationalis – розумний), здобутому теоретичним пізнанням – мисленням (Локк).

Отже, психологія бароко, вдивляючись у мотивацію вчинків, бачить у людині тіло і душу, свідоме і несвідоме, набуте і вроджене, почуття і волю, інтуїцію і мислення, чуттєве і раціональне. Людина постає перед нею стражденною істотою, яка, перебуваючи під тиском і зовнішнього, і внутрішнього, здійснює акти самопізнання, все глибше проникаючи у власну сутність.

Ця тема є провідною й у психології українського бароко та Просвітництва – культури України XVII–XVIII ст. її пронизує прагнення зрозуміти людину як істоту, що залежить від природи і суспільства і водночас усвідомлює власну гідність. Душа розглядається як дзеркало Всесвіту, тому самопізнання є і самопізнанням світу через людину (Сакович). Аналізується співвідношення у душі чуттєвого і раціонального, почуттів і волі, обґрунтовується підхід до людини як до індивідуальності (Гізель). Зосереджується увага й на самозбереженні – прагненні людини протистояти ворожому щодо неї світові (Яворський).

Обстоюючи ці ідеї, мандрівний філософ Г.С. Сковорода (1722–1794) виокремлює три аспекти самопізнання: пізнання людиною своєї індивідуальності; пізнання себе як представника певного народу; пізнання свого існування в його зв'язку з Верховною сутністю. Суть самопізнання полягає у віднаходженні людиною спорідненої («сродной») діяльності – схильності до певної праці. Відповідним чином вона повинна будувати своє життя.

Загалом психологія бароко фіксує увагу на протиставленні виявлених характеристик людини і не шукає переходів до прийняття рішення – наслідку боротьби мотивів, тобто наступного рівня мотиваційного визначення вчинку. Це здійснила психологія Просвітництва.

Досліджуючи процес прийняття рішення, вона висуває спектр психологічних теорій – інтелектуалізм, емотивізм, волюнтаризм. Перша з них знаряддям самопізнання і поведінки вважає інтелект (від лат.– розуміння). Основним механізмом його функціонування є асоціації (від лат. – з'єднання) – зв'язки між слідами минулих вражень. Прихильниками цієї теорії є переважна більшість англійських (Гоббс, Юм) і німецьких (Лессінг, Гердер) філософів-просвітників. Для емотивізму (від лат. етоуеге – збуджувати, хвилювати) пояснюючим принципом стають почуття (пристрасті, афекти). Представники цієї теорії наголошують на тому, що саме вони зумовлюють цілісність людської природи та впливають на інтелект (Гельвецій, Дідро). Волюнтаризм звертається до волі – саморегуляції людиною своєї поведінки – як до найвищої психічної здатності. Ця думка у вигляді гасла «Буря й натиск» стала провідною темою літературного руху в Німеччині наприкінці XVIII ст. (Гете, Шіллер та ін.).

Таким чином, психологи Просвітництва з оптимізмом дивляться на людину. Вони проголошують природну рівність людей, підкреслюють вирішальне значення середовища у формуванні психіки (Руссо). Механізм зв'язку душі і тіла вбачають у психіці разом з її тілесною організацією. Це позбавляє людину мотиваційної роздвоєності, висуває на перший план проблему прийняття рішення та готує перехід до дійового визначення вчинку.

За В.А. Роменцем, на цьому мотиваційний період історії психології завершується, й відповідно завершується філософський етап історії психології.

22. Психологія як природнича наука – це теорії, об'єднані розумінням причинної зумовленості психічних явищ і їхньої ролі у процесі адаптації (лат. – пристосовувати) організму до середовища. До того ж вони підкреслюють виняткове значення руху – різноманітних зовнішніх виявів активності організму у виникненні та функціонуванні психіки. Засновниками теорії такого плану були Ч. Дарвін, І.М. Сєченов, 1.П. Павлов.

Ч. Дарвін (1809–1882) започаткував цей напрямок своїм еволюційним вченням, яке виклав у 1859 р. у праці "Походження видів шляхом природного добору" [19]. На підставі узагальнення емпіричного матеріалу природознавства вчений показав, що фізичні здатності живої істоти є результатом еволюції (від лат. – розгортання), яка здійснюється шляхом природного добору – виживання і відтворення організмів, найкраще пристосованих до умов середовища. Цей добір відбувається в процесі боротьби за існування, причому перевагу над іншими отримували не лише найсильніші; а й найрозумніші істоти.

Спадкове закріплення найкращих ознак відбувалося внаслідок статевого доборуСтатевий добір став також механізмом виникнення індивідуальних відмінностей між живими істотами, адже закріплювалися різноманітні форми поведінки та психічні явища, що регулюють їх. Предметом спадковості при цьому є насамперед рух. Ч. Дарвін твердить, що рух, котрий часто повторюється і через який емоції демонструють свою пристосувальну функцію, закріплюється у міміці й пантоміміці тварин і через незліченну кількість поколінь проявляється у виразних рухах людини.

На ґрунті еволюційного виникло рефлекторне вчення І.М. Сєченова (1829–1905). У праці «Рефлекси головного мозку» [52] (1863) він розглядає психічні явища як конкретний механізм взаємодії організму з довколишнім середовищем. Дія такого механізму відбувається за рахунок мозку як органа психіки та м'язових рухів, за участі яких лише й може існувати психіка. Тому навіть найскладніші психічні явища за своїм походженням є рефлексами – відповідями на зовнішні подразнення. Вони завжди починаються з дії цих подразників і супроводжуються більш чи менш виразними рухами м'язів. Психіка виконує регулятивну функцію: за допомогою м'язових рухів приводить організм у відповідність з впливами середовища. М'язові відчуття є джерелом інформації про часові та просторові властивості середовища, на їх ґрунті виникають спочатку елемен­тарні, а згодом складні форми мислення.

Отже, психіка виникає, вдосконалюється у рефлекторній діяльності організму і виявляється в ній. З цих позицій воля є результатом багаторазового повторення та закріплення одних і тих самих дій, мислення – рефлексом із загальмованим, а пристрасть – із підсиленим закінченням. На відміну від Р. Декарта І.М. Сєченов поширив принцип рефлексу на всі без винятку вияви психіки, що дало змогу розглядати її як предмет суто наукового, на той час фізіологічного, вивчення.

І.П. Павлов (1849–1936) створив вчення про вищу нервову діяльність, де розкрив принципи роботи головного мозку людини і тварини [35]. Він, слідом за І.М. Сєченовим, поширив ідею рефлексу на всю поведінку жи­вих істот. Головним механізмом поведінки, твердив Павлов, є умовний рефлекс, що виникає під час зближення в часі незначущого («умовного») та біологічно значущого («безумовного»), найчастіше харчового, подразника. Між нервовими центрами, що відповідають цим подразникам, у корі головного мозку утворюється слід – тимчасовий нервовий зв'язок. Умовний подразник виконує в цьому разі функцію сигналу – повідомлення організмові про необхідність реагування, а безумовний – функцію підкріплення – забезпечення умовного рефлексу. Тепер умовний подразник уже сам викликає відповідну реакцію організму. Нові умовні рефлекси утворюються на основі вироблених раніше. Так постають складні і водночас гнучкі нервові механізми пристосування організму до змін середовища. У тварини ці механізми складають першу сигнальну систему, що регулює їхню поведінку шляхом переробки інформації від органів чуття. У людини, завдяки слову («сигналу сигналів»), є друга сигнальна система, яка створює практично необмежені можливості її поведінки.

Теорію І.П. Павлова викладено у сучасних американських підручниках з психології [79]. Вона справила великий вплив на біхевіоризм і до кінця 50-х років визначала характер досліджень у радянській психології.. У будь-яких виявах людської психології вбачалася дія механізму умовних рефлексів. Власне психологічна проблематика у цей час відійшла на задній план. Якщо справедливою є думка про те, що цінність теорії визначається часом, упродовж якого вона зупинила рух науки, то вчення І.П. Павлова вона, безперечно, стосується.

Психологія як наука про суб'єктивний досвід є опозицією спробам природничо-наукового пояснення природи і сутності психіки, її представники наголошували на її доступності самоспостереженню, або інтроспекції (від лат. – дивитися всередину). Помітний внесок у розробку цього напрямку здійснили В. Вундт, У. Джеме, В. Дільтей.

В. Вундт (1832—1920) закликав вивчати внутрішній, безпосередній досвід – те, як уявляється людині її зовнішній досвід, опосередкований практикою пізнання. У такий спосіб стверджувалося паралельне існування внутрішнього і зовнішнього світу – позиція, що дістала назву психофізичного паралелізму. У своїх численних працях В. Вундт відшуковував закони суб'єктивної сфери, які потім застосовував для пояснення змісту як елементарних, так і складних психічних явищ. Засадовим у тлумаченні психіки він зробив поняття про аперцепцію (від лат. асі — до і реrсерtіо – сприймання) – внутрішню структуру, що організовує і психічне життя людини, і її поведінку.

В. Вундт створив першу у світі психологічну лабораторію (1879), де разом з учнями експериментальне досліджував суб'єктивні реакції людини на різні подразники, асоціації, пасивні та активні стани свідомості Учений став засновником створення психології народів — науки про особливості психічного життя представників різних культур.

У. Джемс (1842–1910) вбачав завдання психології у вивченні свідомості – мінливого потоку вражень, які йдуть від відчуттів та думок [20]. Свідомість має біологічні функції і разом з іншими психічними явищами, зокрема емоціями, слугує пристосуванню людини до навколишнього світу. Вона є функцією мозку і підпорядковується діям рефлекторного принципу. Та все ж свідомість має власну активність і може спрямовувати нервові процеси так, щоб вони приводили до найсприятливіших для неї результатів. Вона характеризується своїми станами, кожний з яких глибоко індивідуалізований, фактично є виявом самосвідомості – уявлення людини про саму себе. Джемсові належить також ідея про існування різних рівнів самосвідомості та зв'язок свідомості з самооцінкою – результатом зіставлення людиною якихось своїх якостей аналогічними якостями інших людей.

У своєму прагненні віднайти основи свідомості У. Джемс ставить під сумнів її існування. Проте, за оцінкою В.А. Роменця, він, як ніхто інший, детально схарактеризував її структуру.

В. Дільтея (1833–1911), як і В. Вундта та У. Джемса, бентежить, що психіку важко розглядати лише як «суб'єктивне» явище. У зв'язку з цим він обґрунтовує думку про існування двох психологій: пояснювальної та описової [див.: 67]. Перша, як і природничі науки, які вона наслідує, пояснює психічні явища, відшуковуючи їх причини та розчленовуючи на окремі складові. Друга, а саме її позиції відстоює В. Дільтей, проголошує цілісний підхід до людини, притаманний гуманітарним наукам. Описова психологія має вивчати зміст духовного життя людини, співвідносячи його зі світом культури. Метод такого вивчення – пізнання зв'язку між психічними явищами шляхом проникнення у внутрішній досвід через самоспостереження та переживання. Саме з описовою психологією пов'язується майбутнє науки.

23. Німецькі психологи (Макс Вертгеймер (1880–1943), Вольфганг Кьолер (1887–1967) , Курт Коффка (1886–1941), Курт Левін (1890–1947) та ін.) на підставі спеціальних досліджень висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур – ґештальтів (образів, форм). Образ і форма відображеного предмета – функціональна структура, яка відповідно до дії її законів упорядковує розмаїття окремих відображених явищ. Ґештальти – образи первинні щодо своїх компонентів. Було доведено, що внутрішня, системна організація цілого (образу, форми) предмета визначає властивості і функції частин, що утворюють це ціле.

Ідея примату цілісності над структурою спростовувала уявлення про принцип розчленування свідомості на елементи і побудову на цих елементах за законами асоціацій або творчого синтезу складних психічних феноменів.

Застосування принципу цілісності в психологічних дослідженнях дало змогу вивчити важливі психічні властивості відображення і його продуктів (образів), а саме: константність, структурність, залежність сприймання образу предмета ("фігури") від його оточення ("фону") тощо.

Була вивчена роль сенсорного образу в організації рухової дії, а побудова цього образу здійснювалася через особливий психічний акт – "інсайт" – миттєве охоплення відношень у відображуваній ситуації.

Важливим досягненням ґештальт-психології було відкриття законів образів: а) тяжіння частин до створення симетричного цілого; б) групування частин за принципом максимальної простоти, рівноваги; в) "прегнантності" – прагнення психічного феномену набути визначеної, чіткої і завершеної форми.

Вивчаючи процеси мислення людини, дослідники головним чином зосереджувалися на перетворенні образу (реорганізація, нове центрування тощо), що надає йому продуктивного характеру, на відміну від формально-логічних операцій, алгоритмів тощо.

24. Філософія прагматизму спричинила появу в американській психології біхевіоризму, або науки про поведінку (Уотсон). Якщо предметом свого дослідження інтроспективна психологія мала свідомість, то поведінкова психологія – поведінку. Біхевіоризм заперечує свідомість як предмет психології.

Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх реакцій організму на стимули, що впливають на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного добирання фізичних рухів як реакцій на стимули.

Цей вид активності людини описувався поняттями: стимул-реакція, утворення навичок, інтеграція навичок, проміжна змінна, потенціал збудження і гальмування, намір, очікування, знання тощо, а розв'язання завдань здійснюється єдиним способом – методом "проб і помилок", "сліпим" добиранням виконаних навмання рухів.

Головне в поведінці – це навички. Мислення зводить їх до мови та мовних навичок. Провідний метод навчання – дресирування, в процесі якого набуваються потрібні навички. Необхідність усвідомлення мети, змісту та процесу навчання вони недооцінюють.

Закони поведінки лише фіксують відношення між тим, що відбувається на "вході" людини (стимул) і "виході" її (реакції), а те, що відбувається всередині, на думку біхевіористичної психології, не піддається науковому аналізу, оскільки лежить за межами можливостей прямого спостереження.

Закони дій і поведінки були сформульовані за результатами дослідів з тваринами (переважно білими пацюками) і переносилися на людину.

25. Дослідження в галузі психопатології та психіатрії зумовили потребу вивчення ролі і дій неусвідомлюваних чинників, що визначають потреби й потяги особистості, її поведінку. Так утворився психоаналітичний напрям у психології (З. Фрейд).

Концепція австрійського психіатра, психолога і невропатолога Зігмунда Фрейда (1856–1939) про підсвідоме увібрала в себе багато різноманітних відомостей, здогадів і припущень. Психоаналіз тісно пов'язаний з теорією З. Фрейда про переважання в психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктивних потягів.

У структурі особистості З. Фрейд виокремлює три компоненти:

ід (воно) – осередок сліпих інстинктів, сексуальних або агресивних потягів, що мусять негайно бути вдоволені, незалежно від стосунків людини з оточенням. Ці прагнення, проникаючи з підсвідомого у свідомість, стають джерелом активності людини, своєрідно спрямовують її вчинки та поведінку. Особливого значення психоаналітики надають сексуальним потягам;

его (Я) – регулятор, який сприймає інформацію оточення і стан власного організму, зберігає її в пам'яті і організує дії в інтересах самозбереження;

супер-его (над-Я) – сукупність моральних стандартів, заборон і заохочень, засвоєних особистістю здебільшого неусвідомлено, впродовж виховання.

На думку З. Фрейда, всередині людини постійно відбувається таємнича війна між прихованими в глибинах свідомості неусвідомленими психічними силами і необхідністю вижити у ворожому людині соціальному середовищі.

Заборони з боку соціального середовища – "цензура" свідомості – стикаючись з неусвідомлюваними потягами, призводять до душевних травм, придушують енергію прагнень. Вимоги до его з боку ід, супер-его і соціуму, до якого індивід мусить пристосуватися, спричинюють величезне внутрішнє напруження.

Внаслідок таємничої війни всередині особистості (головним її рушієм є сексуальні потяги – лібідо) вона неминуче постійно перебуває в стані конфлікту із собою і соціальним оточенням.

Але ця енергія нікуди не зникає і змушена відшукувати шляхи виходу назовні. Внаслідок зіткнень і боротьби компонентів особистості виникають невротичні симптоми, сновидіння, помилкові дії (обмовки, описки тощо), забування неприємного.

З. Фрейд створює поняття про механізми захисту особистості від руйнування. До цих механізмів він відносить:компенсацію – механізм відшкодування браку або дефекту якихось фізичних або психічних якостей;витіснення небажаного у сферу підсвідомого;раціоналізацію – спробу усвідомлення пояснення або виправдання підсвідомих мотивів;

ідентифікацію себе з іншою особою, яка має, на думку суб'єкта, якості, яких бракує в неї самої;сублімацію – трансформацію неусвідомлюваних сексуальних імпульсів у творчість (мистецтво, науку);регресію – повернення до подоланих стадій розвитку (зрозуміло, що всі стадії розвитку в психоаналізі пов'язані лише з виявом первинної сексуальної енергії – лібідо);

механізми егоцентризму, дисоціації, нарцисизму тощо.

Отже, завдання психотерапії – виявити переживання, що травмують людину, і звільнити від них особистість шляхом пригадування, свідо­мого аналізу витіснених потягів, розуміння причин неврозів.

Справді, З. Фрейд торкнувся найважливіших складових психіки людини. Питання про мотиви як реальний чинник регуляції поведінки, структури особистості, динаміки відношень між її різними (усвідомлюваними і неусвідомлюваними) компонентами він висунув наперед. Але пояснення отриманих фактів призвело до того, що мотивація тлумачилася як психічна енергія, яка циркулює в організмі і має один вектор – спрямованість на розсіювання .

26.Згідно з теорією австрійського психолога Альфреда Адлера (1870–1937), провідним мотивом діяльності людини є природжене прагнення до зверхності, до влади. Витоки цього прагнення – почуття неповноцінності, притаманне кожній людні, і намагання компенсувати свої слабкості і розвивати неповноцінні функції. Щоб подолати почуття неповноцінності, людина прагне піднести себе в очах оточуючих і у власному уявленні про себе.

Структура особистості, за А. Адлером, складається в ранньому дитинстві (до 5 років) і переживається як "стиль життя", який визначає увесь наступний психічний розвиток. Цілі життя складаються із усвідомленого почуття неповноцінності, спроб його подолання і самоствердження.

Якщо у особистості реалістична мста – її життя нормальне, а якщо навпаки – особистість стає невротичною і асоціальною. А ці стани активізують механізми компенсації і гіперкомпенсації. Активність людини спрямовується на досягнення особистої влади над іншими, зверхності і супроводжується відхиленнями поведінки від соціальних цінностей і норм. Тому завдання психотерапії – допомогти людині усвідомити, що її цілі і прагнення нереальні, і спрямувати сили на компенсування у творчих актах, самовдосконаленні, вияві себе в науці, філософії, мистецтві.

Австрійський психіатр і психолог Карл Густав Юнг (1875–1961) стверджує, що ступені розвитку, які подолала людина, є змістом неусвідомлюваної сфери людської психіки – архетипів. Вони зовні виявляються як сновидіння, міфи і вірування.

Загальнопоширена юнгівська концепція типів особистості: екстравертів та інтровертів. Перші всі свої сили й інтереси спрямовують назовні, причому речі зовнішнього світу впливають на людину як магніти, що і спричинює відчуження від самої себе. Другі – інтроверти – всю енергію спрямовують на себе, на свою психіку.

Різниця між екстравертами та інтровертами визначається відмінностями в станах афективного напруження особистості. Високе напруження емоцій інтроверта обумовлюється тривалістю і яскравістю вражень, якими він живе. У екстраверта емоційна насиченість зовнішніми враженнями швидко зникає, не залишаючи сліду. Слабка спрямованість екстравертів на свій внутрішній світ обумовлюється, за Юнгом, інфантильністю і архаїчністю сфери їх неусвідомлюваної психіки і виявляється в егоцентризмі, егоїзмі, пихатості, прагненні створити враження на оточуючих і в експансії у поведінці. Інтроверти – особистості, що мають зовсім протилежний вигляд і спрямованість.

Ведущим представителем неофрейдизма был Э. Фромм.Фромм принимает ту интерпретацию марксизма, которая сложилась в этой школе, стремясь синтезировать идеи "молодого Маркса" с психоанализом и другими современными философскими. Он считал, что в личности нет ничего прирожденного. Все ее психические проявления - это следствие погруженности личности в различные социальные Среды. Однако, в отличии от марксизма, Фромм выводит характер формирования того или иного типа личности не из прямого воздействия социальной Среды, а из двойственности человеческого существования: "экзистенциальной" и "исторической". К экзистенциальной составляющей человеческого бытия он относит два факта:

1. человек, по его словам, изначально находится между жизнью и смертью, "он брошен в этом мире в случайном месте и времени" и "выбирается из него опять же случайно",

2. существует противоречие между тем, что каждое человеческое существо является носителем всех заложенных в нем потенций, но не может реализовать их в результате кратковременности своего существования. Человек не может избежать этих противоречий, но реагирует на них различными способами, соответственно своему характеру и культуре.

Совершенно иную, по Фромму, природу имеют исторические противоречия. Они не являются необходимой частью человеческого существования, а создаются и разрешаются человеком или в процессе его собственной жизни, или в последующие периоды истории. Устранение исторических противоречий Фромм связывал с созданием нового гуманистического общества. В книге "Революция надежды" (1968) Фромм излагает свои представления о путях гуманизации современного общества. Он возлагал большие надежды на введение "гуманистического планирования", "активизацию индивида путем замещения методов "отчужденной бюрократии" методами "гуманистического управления", изменения способа потребления в направлении увеличения "активации" человека и устранения его пассивности, распространения новых форм психодуховной ориентации", которые должны быть "эквивалентами религиозных систем прошлого". Одновременно Фромм выдвигает идею создания небольших общностей, в которых люди должны иметь свою собственную культуру, стиль жизни, манеру поведения, основанную на общих "психодуховных ориентациях", напоминающих результаты и символы церковной жизни.

На творчество одного из лидеров неофрейдизма К. Хорни оказала серьезное влияние ситуация социальных потрясений, в которые вошел мир в период второй мировой воины, связанных с установлением фашистского господства в Германии и фашистской оккупации Европы. Как и другие последователи Фрейда, она придавала важное значение бессознательным процессам и психической жизни личности. Своеобразие К.Хорни проявилось в том, что основным побудительным мотивом она считала стремление к безопасности, постоянно рождающееся из состояния боязни и страха индивида. Чувство тревоги и беспокойства, которые Хорни считала базовыми для поведения индивидов, по ее мнению, сопровождают человека на протяжении всей жизни. Оно может быть вызвано недостатком уважения, враждебной атмосферой и насильственным подавлением желаний посредством власти или авторитета. Хорни доказывает, все конфликты, возникающие в детстве, порождаются отношениями ребенка с родителями. Именно из-за характера этих отношений у него возникает базальное чувство тревоги, отражающее базальное чувство тревоги в потенциально враждебном мире. Невроз есть не что иное, как реакция на тревожность, описанные же Фрейдом извращения и агрессивные тенденции являются не причиной невроза, а его результатом.

В книге "Наши внутренние конфликты" (1945) К. Хорни формирует три типа направленности поведения личности по отношению к окружающим ее людям:

1. к людям, как потребность в любви

2. от людей, как потребность в независимости

3. против людей, как потребность во власти.

При стойком доминировании в поведении индивида одного из этих векторов складываются три типа невротической личности:

1. услужливая, ищущая любви, одобрения любой ценой

2. пытающаяся отрешиться от общества

3. агрессивная, жаждущая престижа и власти.

Поскольку все эти формы реакций являются неадекватными, создается порочный круг: тревожность не устраняется, а наоборот, нарастает, порождая все новые и новые конфликты.

Идеи неофрейдизма, несмотря на свои психологические концепции, имели огромное влияние на общественную жизнь, этику, культуру. Воззрения неофрейдистов получили особенно широкую известность в середине 60-х годов во времена выступлений "новых левых", которые с энтузиазмом восприняли идеи Райха о " сексуальной революции ", Маркузе об " одномерном " человеке и необходимости " великого отказа " как от капитализма, так и социализма, искаженного тоталитарной системой власти.

27. Поряд із багатьма психічними процесами, явищами і психічними механізмами співіснують процеси виникнення, створення і функціонування психічних явищ. Поняття "генетичний" має охоплювати ці еволюційні та історичні явища. Але так склалося, що поняття "генетична психологія", на жаль, включає лише дослідження, пов'язані з розвитком дитини.

Генетична психологія має такі розділи: 1. Дитинство (в яке входять період новонародженості, вік немовляти, вік раннього дитинства, дошкільний вік, молодший шкільний вік). 2. Підлітковий вік. 3. Юнацький вік. 4. Дорослість. 5. Геронтологія.

Так, генетична епістемологія, заснована швейцарським психологом Жаном Піаже (1896–1980), є прикладом оригінального визначення предмета, завдань і методів, що підпорядковані законам генезису форм знань. Мета генетичної епістемології – дослідити, в якому віці і як людина опановує знання, поняття, коли в неї формується здатність до пізнавальних розумових операцій і які вони мають зв'язки з іншими аспектами її психічного життя. Ж. Піаже розглядав психологічні механізми новоутворення в людини: а) різних форм і типів знання, б) понять, в) пізнавальних операцій, г) співвідношення знань різного типу і рівня.

Розвиток ідей загальної генетичної психології (С.Д. Максименко) дав змогу визначити її об'єкт. Це людина, духовно-тілесний індивід, що виховується предметно-практичною діяльністю. Глибинний же зміст предмета – властивості людини. Така зміна предмета зумовлює зміни, заміщення вихідних понять генетичної психології. Програмою віддалених цілей навчання і виховання задається нормативний об'єкт – належна людина.

Так, аналіз вихідного стану психічного явища створює можливість одержання нового знання про наступні його стани. Було встановлено, що кожне психічне явище до певного часу існує і не існує, виникає або зникає. Але від факту генезису психічного, перетворення однієї форми на іншу і до її включення в концепцію генетичної психології минає тривалий час.

У психології існує багато фактів, які фіксують моменти зародження, виникнення психічних явищ, переривання поступовості розвитку (інсайт, продукти інтуїції тощо), стрибкоподібні переходи їх у новий стан, до нової функції, до нового способу дій.

Системна інтерпретація фактів генезису психічних явищ вийшла за межі експерименту і сприяла застосуванню генетичних ідей до психологічної практики. А нові методологічні установки дають змогу не лише визначити новий предмет дослідження, а й передбачати нові загальні ознаки предмета дослідження – розвиток здібностей людини.

Генетична психологія, на відміну від генетичної епістемології Ж. Піаже, повинна мати своїм предметом дослідження: а) виникнення психічних явищ, б) їх походження, в) становлення нових психічних механізмів у життєвих процесах, г) функціонування, д) відродження втрачених дієвих функцій цих явищ.

Багатогранність поняття "генетична психологія" полягає в тому, що воно охоплює три більш-менш глибокі аспекти змісту, які взаємопроймають один одного.

Психічний розвиток людини відбувається в процесі її діяльності: вона спочатку опановує її, щоб продуктивно працювати, користуючись психічною здатністю, регулюючи дії та вчинки.

Комплекс наукових знань, надбаних людством у процесі виробничої, культурної, суспільної та художньої діяльностей. Ці знання можна назвати психологічною мудрістю.

Система наукових знань створюється через впровадження в психологію наукових методів і особливо експерименту, в результаті чого вона набуває статусу науки – вироблення нового знання. Завдяки цій роботі психологів відкриті основні принципи і поняття генетичної психології.

28. . Когнітивна психологія — це вчення у психології, що досліджує внутрішні розумові процеси, як-от процес вирішення проблеми, пам'ять та мовні процеси. Когнітивна психологія бере початок з пізньої моделі біхевіоризму. Спеціалісти з когнітивної психології досліджують те, як люди розуміють, виявляють причини та знаходять рішення проблем, займаючись розумовими процесами, що слугують сполучною ланкою між стимулом та реакцією.

Когнітивна теорія стверджує, що вирішення проблем приймають форму алгоритмів — правил, які не обов'язково розуміти, але які обіцяють рішення, або евристики (метод спроб і помилок) — правил, які зрозумілі, але не завжди гарантують рішення. У інших випадках рішення може бути знайдено завдяки інтуїції, раптовому усвідомленню взаємозв'язку.Ульрік Найссер народився в Німеччині, в м. Кілі. У Сполучені Штати батьки привезли його у віці трьох років.Первоначальноон вивчав фізику в Гарвардському університеті. .Незважаючи на зростаючу прихильність когнітивному підходу, Найссер не бачив в рамках академічної кар'єри іншого шляху крім біхевіоризмуНайссер знайшов біхевіоризм не тільки забавним, але й злегка "ненормальним", коли йому пощастило отримати свою першу академічну посаду в університеті Брандейс, де факультет психології очолював Абрахам Маслоу.  (Найссер згодом наполягав на тому, що саме когнітивна психологія і складає ту саму "третю силу", а зовсім не гуманістична психологія.)У 1967 році Найссер опублікував книгу під назвою "Когнітивна психологія". Найссер визначив пізнання як процес, за допомогою якого "входять сенсорні дані піддаються трансформації, редукції, обробці, накопиченню, відтворенню та в подальшому використовуються ... Пізнання присутня в будь-якому акті людської діяльності" . Таким чином, когнітивна психологія має справу з відчуттями, сприйняттям, уявою, пам'яттю, мисленням і всіма іншими видами психічної активності.У підсумку, будучи однією з ключових фігур у становленні когнітивного руху, Найссер сам же став його відвертим і яскравим критиком. Він став піддавати сумніву когнітивне рух точно так само, як колись критикував біхевіоризм. 

Брунер розробив цілу систему обставин, від яких залежить результат перевірки. Таких найважливіших обставин два: «сила гіпотези» і «сила доказу». «Сила гіпотези» залежить від частоти її колишніх підтверджень, від соціальних і емоційних наслідків колишніх припущень, від згоди з гіпотезами інших, від її монопольності (коли інших гіпотез немає), нарешті, від включеності гіпотези в систему Судження Брунера і результати експериментів дозволили зробити висновок про те, що при прийнятті перцептивного рішення різко підвищується внесок суб'єкта сприйняття: він постійно дає оцінку сприйманого, а це вже завжди пов'язане з різними соціальними чинниками, з конкретними життєвими обставинами. Сам Брунер запропонував коротке резюме положень «Нового погляду» на сприйняття: сприйняття є завжди процес прийняття рішення, який заснований на використанні характерних ознак. У свою чергу, використання відмітних ознак дозволяє зробити перехід до вибору категорії, яка може бути визначена як набір правил, за якими сприймаються явища можна об'єднати в один клас, комбінувати і т.д. Категорії розрізняються по їх готовності, тобто по легкості, з якою об'єкт можна до неї віднести.  Найістотнішим у цієї концепції полягає в тому, що, по думці Брунера, можна здійснювати «навчання» категоріях, їх системним властивостям, їх зв'язків з іншими категоріями. Можна навіть забезпечити процес «переучування», щоб мінімізувати помилки (відкидати неподтверждающіеся очікування), хоча зробити це надзвичайно важко

29. Прихильників гуманістичних теорій особистості насамперед цікавить те, як людина сприймає, розуміє і пояснює реальні події у своєму житті. Вони описують феноменологію особистості, а не шукають їй пояснення; тому теорії даного типу іноді називають феноменологічними. Описи особистості і подій у її житті тут в основному зосереджені на дійсному життєвому досвіді, а не на минулому або майбутньому, подаються в термінах типу “сенс життя”, “цінності”, “життєві цілі” тощо.Найбільш відомими представниками цього підходу до особистості є американські психологи А. Маслоу і К. Роджерс..   А. Маслоу доводить, що соціальність людини - вимога самої її природи, що люди мають потреби в спілкуванні, любові, повазі, співпричетності, які за своєю природою набувають форми "інстинктоподібності". Тобто це потреби суто "гуманоїдні". До базальних потреб відносяться: фізіологічні потяги, потреби в безпеці і захисті, любові, повазі і самоактуалізації людини. Незадоволення базальних потреб спричинює хвороби: неврози і психози.

Над рівнем базальних потреб надбудовується метамотиваційний рівень – потреби в істині, добрі і красі, справедливості, єдності. Але потреби самоактуалізації, на думку А. Маслоу, починають функціонувати лише після того, коли вдоволені всі інші потреби.

Вивчення творчих особистостей дало підстави для важливого висновку: серед різноманітних властивостей людей, схильних до "самоактуалізації", провідною є установка на зосередженість не на власній персоні, не на суто індивідуальних інтересах, а на високих суспільних цілях. Цим людям властиві почуття провини, тривоги, але їх непокоїть не власна доля. Зовнішня свобода для них менш важлива, ніж внутрішня.

Центральна ідея концепції К. Роджерса полягає в тому, що співвідношення: 1) дійсного змісту особистості, 2) уявлення людини про себе – про своє "я" і 3) про своє ідеальне "я", про той тип особистості, якою вона бажає стати, відображає справжню структуру особистості. Розбіжності в цих уявленнях призводять до неврозів і страждань людини. Вона відчуває стурбованість, почуття тривоги, уразливості, яке стає тим болючішим, чим більше назріває потреба змінити на краще думку про себе.

Психотерапевтична процедура, запропонована К. Роджерсом, спрямована на те, щоб, по-перше, сформувати в особистості нове, більш адекватне бажанню бачення себе самої і, по-друге, зробити його більш реальним, що відповідає можливостям людини, її "ідеальному я", по-третє – створювати "теплий психотерапевтичний мікроклімат". Завдяки цьому людина забезпечує позитивне ставлення до себе, починає вірити в себе, що є безперечною умовою розвитку, дієвого самоконтролю і організованості дій. А щоб піднятися ще вище, людина має усвідомити свої переваги і вади, прийняти їх як належне і почати працювати над собою.

К. Роджерс, вивчаючи розбіжності дійсних можливостей, бажань та почуттів людини і її "ідеального я", назвав цей стан "умовою престижу". Це – відповідність громадській оцінці, суспільній значущості особистості.

33

30. Діяльнісний підхід об'єднує вчених, для яких психіка – функція мозку, явище, що виникає у процесах активності живої істоти й опосередковує їх своїми специфічними функціями. Л.С. Виготському (1896—1934) належить культурно-історична теорія психіки, яка реалізувала історичний підхід до вищих психічних функцій [12]. За теорією Виготського, вищі функції виникають на базі нижчих , спільних для людини і тварини, але підпорядковуються законам, що випливають із суспільного життя людини. Подібно до знарядь праці – зовнішніх засобів розвитку людства існують внутрішні засоби, застосування яких істотно перебудовує психічні процеси. Це культурні знаки, найхарактернішим виявом яких є значення мови. Виступаючи спочатку як зовнішній засіб, що опосередковує спілкування дитини з дорослим, ці знаки шляхом інтеріоризації стають своєрідним внутрішнім інструментом, який надає людині змогу усвідомлено і довільно керувати своєю психікою. В такий спосіб асоціації перетворюються на цілеспрямоване мислення чи творчу уяву, механічна пам'ять стає словесно-логічною, імпульсивні реакції – довільними діями.

Процес формування вищих функцій проходить через зону найближчого розвитку – здатність дитини у співдружності з дорослим виконувати те, чого вона не спроможна робити самостійно. Вищі психічні функції локалізуються в головному мозку як цілісно функціонуючі нервові структури.

С. Л. Рубінштейн (1889–1960) здійснив аналіз природи психіки, виділивши два плани – онтологічний , який розкриває сутність буття психіки, і гносеологічний , що пояснює закономірності її пізнання [51]. З онтологічної точки зору психіка, психічне є матеріальним явищем, тоді як з гносеологічної – ідеальним, похідним від матеріального. Воно розглядається у контексті реальних відношень суб'єкта – носія практичної і пізнавальної активності і об'єкта – предмета його активності. Ця активність має характер соціальної за змістом діяльності, у процесі якої суб'єкт змінює об'єкт відповідно до своїх потреб, змінюючись при цьому сам. Діяльність – спосіб існування людини як суспільної істоти.

У діяльності суб'єкта відбувається психічне відображення об'єкта у вигляді образу – ідеальної форми його існування. Як і психіка загалом, цей образ є детермінованим — причинне зумовленим явищем . Так, особистість є цілісною системою внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні впливи. Він має рефлекторну природу, а тому охоплює і відображальні процеси мозку, і їх зовнішні вияви. Обґрунтовується думка, що головною «клітинкою», з якої має сформуватися система наукової психології, є дія. Перед психологією ставиться завдання вивчати життєвий шлях людини.

О.М. Леонтьєв (1903—1979) розробив психологічну теорію діяльності, до основи якої покладено проведений ним аналіз розвитку психіки у філогенезі і соціогенезі За О. М. Леонтьєвим, кожна стадія такого розвитку є результатом ускладнення будови діяльності як форми зв'язку живої істоти з довколишнім середовищем. Психіка формується в діяльності, посідає у ній певне місце, виявляє через неї свої особливості. На відміну від тварини, людина у процесі діяльності наділяє значеннями предметний світ, унаслідок чого він постає перед нею в об'єктивному, незалежному від потреб існуванні – як образ свідомості. Значення, у свою чергу, стають формою існування свідомості, і вони, засвоюючись дитиною під час комунікативної діяльності (спілкування) з дорослим, зумовлюють усвідомлення нею дійсності. При цьому діяльність дитини має форму освоєння — привласнення здобутків попередніх поколінь, об'єктивованих у продуктах матеріальної і духовної культури.

До складу індивідуальної і суспільної свідомості входять чуттєві образи і значення.. З діяльністю пов'язане й становлення особистості – людини як суб'єкта соціальних стосунків. Людина демонструє активність, що характеризує її як особистість, коли вибирає серед сукупності своїх діяльностей основні, виявляючи тим самим своє ставлення до світу.