38. У процесі експериментальних досліджень Бандура

розробив «гіпотезу моделі», згідно з якою аґресивна поведінка є результатом спостереження й наслідування (научення) аґресивним діям інших людей і телевізійних персонажів. Істотне значення приді- спонукання до будь-яких інших актів аґресії. Але після здійснення такої дії аґресивна тенденція не повинна зникнути повністю, вона тільки знижується. Людська поведінка, згідно соціально-когнітивної теорії, здебільшого засвоюється шляхом опанування певних патернів (зразків). На підставі численних досліджень учений прийшов до висновку, що людям не завжди потрібний для научіння власний досвід, вони можуть учитися і на чужому досвіді. Научіння способом спостереженнянеобхідне в таких ситуаціях, коли власні помилки можуть призвести до досить неприємних або навіть фатальних наслідків. За допомогою вербальних і образних репрезентацій особистість аналізує, моделює і зберігає чужий досвід так, щоб він міг служити орієнтиром для майбутньої поведінки.

Бандура виявив, що в якості зразка для наслідування, ми вибираємо людей своєї статі і приблизно того ж віку, які з успіхом вирішують проблеми, аналогічні тим, що встають перед нами. Було помічено, що ми більш схильні імітувати поведінку тих людей, з якими контактуємо частіше. Особливу роль у формуванні зразків поведінки відіграють засоби масової інформації, які поширюють символічні моделі в широкому соціальному просторі.

Дослідження показали, що діти, як правило, імітують спочатку дорослих, а згодом тих одноліток, чия поведінка призвела до успіху. Бандура також виявив, що діти іноді імітують навіть ту поведінку, яка не мала успішного наслідку, тобто вони засвоюють нові моделі поведінки "про всяк випадок".

Діти легко імітують також і агресивну поведінку. Так, батьки агресивних підлітків є для них зразком такої поведінки, заохочуючи їх до проявів агресії поза домівкою. Дослідження Бандурою причин агресивності в сім'ї продемонстрували роль імітації у формуванні певних моделей поведінки у дітей. При цьому, вчений прийшов до висновку про те, що разові підкріплення ефективніші (в усякому разі для розвитку агресії), ніж постійні. гідно з теорією соціального научіння (А. Бандура та ін.), агресія, подібно до інших форм поведінки, набувається в результаті індивідуального досвіду взаємодії. А. Бандура вважає, що ми навчаємося агресії не лише тому, що це може бути корисним, а й переймаємо її як модель поведінки, спостерігаючи за іншими людьми. Тобто зрозуміти й дослідити агресію можна, якщо підійти до неї не з погляду фрустраційних умов і покарань, а з погляду заохочувальних її наслідків. Отже, сутність теорії соціального научіння стосовно агресії полягає в тому, що людина засвоює агресивну манеру поведінки так само, як і більшість соціальних навичок, спостерігаючи за діями оточення, імітуючи ці дії, зауважуючи наслідки цих дій, під впливом винагород і покарань. Аїресивній поведінці можна навчитися шляхом інструментального обумовлювання й моделювання, перебуваючи під впливом випадкового оточення. У своїх дослідженнях А. Бандура разом з колегами припустив, Що першим кроком до засвоєння нової форми агресивної поведінки є процес моделювання, тобто людина, спостерігаючи за поведінкою інших людей, засвоює її. Відомий його експеримент з моделювання, під час якого діти, переглядаючи фільм, спостерігали поведінку дорослого щодо певних іграшок: агресивну і неагресивну. При цьому кожна модель поведінки мала два різних варіанти наслідків: покарання і винагородження.

39. Теоретики, які займаються проблемою мотивації, досить оптимістично розглядають можливості запобігання агресивної поведінки або контролю над ним, так як приписують агресію швидше впливу особливих умов навколишнього середовища (тобто фрустрирующих, аверсівние або збуджуючих подій), ніж вродженої схильності до вчинення насильницьких дій. Іншими словами, вони припускають, що усунення всіх зовнішніх джерел збудження або аверсивное стимуляції з навколишнього середовища не призведе до миттєвого зникнення небезпечних випадків людської агресії. На жаль, аверсівние умови в тій чи іншій формі трапляються настільки часто і всюди, що їх тотальне усунення абсолютно нереально. Тому й теорії, присвячені агресивним спонукань, мають на увазі дію невичерпного і, загалом, неминучого джерела агресивних імпульсів. І хоча подібні впливу імовірно мають здебільшого зовнішнє, а не внутрішнє походження, вони все ще дуже поширені, і тому у нас немає підстав для особливого оптимізму. поведінку можна контролювати, «просто» навчаючи людей реально уявляти собі потенційну небезпеку, яка може виходити від явно загрозливих ситуацій чи людей. , відповідним способом навчитися контролювати або усувати імпульсивну агресію представляється вироблення конструктивних або неагресивних звичок у відповідь на провокацію. У відповідності зтеоріями соціального навчання, глибоке розуміння агресії може бути досягнуто тільки при звертанні пильної уваги:  1) на те, яким шляхом агресивна модель поведінки була засвоєна;  2) на фактори, що провокують її прояв;  3) на умови, які б закріплення даної моделі поведінки.  Агресивні реакції засвоюються і підтримуються шляхом особистої участі в умовах вияву агресії, а також у результаті пасивного спостереження проявів агресії. Згідно з погляду на агресію як на інстинкт або спонукання, індивідуумів постійно змушують робити насильство чи внутрішні сили, або безперервно діючі зовнішні стимули (наприклад, фрустрація). Теорії ж соціального навчання стверджують, що агресія з'являється тільки у відповідних соціальних умовах, тобто, на відміну від інших теоретичних напрямів, теорії цього напрямку набагато більш оптимістично ставляться до можливості запобігання агресії або взяття її під контроль.  агресія є придбану в процесі навчання модель соціальної поведінки. У цій якості вона є відкритою для прямої модифікації і може бути ослаблена за допомогою багатьох процедур. Наприклад, досить ефективним засобом може стати усунення умов, що підтримують агресивну поведінку. Зловмисне поведінка все ще залишається в репертуарі індивідуумів, але в інших умовах буде набагато менше підстав для його відкритого висловлювання в актуальному поведінці.  По-друге, на відміну від теорій мотивації та інстинкту, підхід з позицій соціального навчання не представляє людей як постійно відчувають потребу або спонукання до вчинення насильства під впливом внутрішніх сил або всюдисущих зовнішніх (аверсівние) стимулів. Швидше Соціальне навчання передбачає прояв агресії людьми тільки в певних соціальних умовах, що сприяють такій поведінці. Стверджується, що зміна умов веде до запобігання або ослаблення агресії. 

40.  Альтруїзм (лат. alter — інший) — надання допомоги, не пов'язане свідомо із власними егоїстичними інтересами; вчинки, спрямовані на благо іншої людини; допомога іншому, що здійснюється без винагороди, без свідків, ціною можливих власних втрат. Теорія соціального обміну, яка стверджує, що взаємодія людей є своєрідними угодами, призначеними збільшити винагороди і зменшити витрати, тлумачить альтруїзм як взаємодію, спрямовану “соціальною економікою”. Йдеться про те, що людина у процесі взаємодії обмінюється не лише товарами, грошима, іншими благами, а й любов'ю, статусом, інформацією та ін. При цьому відбувається зменшення витрат і збільшення винагород. Однак це не означає, що людина розраховує на винагороду — аналіз витрат і винагород (чи зменшиться почуття провини, чи збільшиться повага, чи буде почуття задоволення від того, що комусь допоміг та ін.) і бажання досягти максимально позитивного результату зумовлюють альтруїстичні вчинки. Такі мотиви, як моральні зобов'язання, емпатія (співчуття), бажання аналогічно віддячити за послугу, підвищення самооцінки, прагнення до визнання люди вважають альтруїстичними. Готовність допомогти зростає за гарного настрою (відсутність небезпеки), викликаного успіхами, добрими, радісними спогадами; поганий настрій (наявність небезпеки), за якого людина зосереджена на собі, пригнічує альтруїзм. Найчастіше надають допомогу іншим люди емоційні, а також здатні до самостійного життєвого вибору. Можливі також ситуації, в яких людина автоматично або з примусу чинить альтруїстично. До альтруїзму спонукає і “гріхопадіння”, яке породжує почуття провини. Перепонами альтруїстичної поведінки є дефіцит часу (людина, котра поспішає, менш за все схильна надати допомогу), стрес, небезпека, матеріальні витрати, некомпетентність.  Альтруїстичні дії пов'язані із соціальними нормами, які диктують відповідні їм поведінку, життєві зобов'язання. Доведено, що альтруїзм мотивують норми взаємності, справедливості, соціальної відповідальності. Норма взаємності є моральним кодом і передбачає, що люди швидше за все допоможуть, а не нашкодять тим, хто їм допоміг. Норма справедливості є критерієм перевірки блага чи його дефіциту, відсутності. Йдеться про те, що людині властива віра у справедливе існування, в те, що кожен отримує по заслузі. Вона особливо співчуває тим, чия доля видається їй несправедливо тяжкою, що є мотивом альтруїстичних вчинків стосовно них. Послаблюють альтруїстичний вчинок безвідповідальна поведінка, зовнішній вигляд жертви, гіпертрофоване розуміння внутрігрупової солідарності та ін.Норма соціальної відповідальності передбачає, що люди повинні надавати допомогу іншим, не розраховуючи на винагороду чи вигоду. Вважається, що альтруїзм може передаватися дітям як частина сімейного сценарію, звична модель поведінки через наслідування і через телевізійні просоціальні моделі впливу. Ефективнішим є навчання альтруїзму без залучення засобів зовнішньої стимуляції: заохочення і покарання, адже такі вчинки не підлягають матеріальним вимірам, їх здійснюють за велінням серця, совісті, честі. Знання умов, які сприяють альтруїстичній поведінці, причин, що гальмують вияви альтруїзму, допомагають людям стати уважнішими до оточення.

42.  відомо чимало прикладів, коли альтруїстична поведінка проявляється на публіці й коли альтруїстичний вчинок не обов'язково позбавлений особистої вигоди. Зокрема, чимало поп-зірок мають певні переваги, коли жертвують часом і грошима задля тих, хто їх потребує, адже своїми альтруїстичними діями сприяють популярності власних записів. Те ж саме можна сказати і про безкорисливість альтруїстичної поведінки: у певних випадках вона явно чи приховано, але винагороджується. В цьому контексті виникає й таке запитання: «А чи є альтруїстичним вчинок людини, яка допомагає злісному злочинцеві?» Як випливає з наведених міркувань, альтруїзм, з одного боку, характеризується як дія, котра нічого не передбачає натомість, а з іншого — вчинок, котрий може здійснюватися на людях і за який альтруїст може отримати винагороду. Однак і в першому, і в другому випадку — це допомога іншому. Окрім того, така царина проявів людської особистості набуває смислу лише в системі певної соціальної діяльності, тобто тільки широкий соціальний контекст дає змогу правильно інтерпретувати альтруїзм. Важливою проблемою, яка дає змогу зрозуміти природу альтруїзму, є проблема мотивів, на якій він грунтується. Теорія соціального обміну (згідно з якою людська взаємодія являє собою своєрідні угоди, що ставлять за мету збільшити «винагороду» і зменшити «витрати») альтруїзм пояснює таким чином: людська взаємодія спрямовується «соціальною економікою». Ідеться про те, шо людина в ході взаємодії обмінюється не лише товарами, грошима, іншими благами, але й любов'ю, статусом, інформацією та ін. При цьому відбувається зменшення витрат і збільшення винагород. Та це зовсім не означає, що людина свідомо розраховує на винагороду. Просто, як стверджують представники теорії соціального обміну, саме аналіз витрат і винагород (чи зменшиться почуття провини, чи збільшиться повага, чи отримаю задоволення від того, шо надав допомогу) та бажання досягти максимально позитивного для себе результату визначають наші альтруїстичні вчинки. У ході експериментів такі мотиви, як моральні зобов'язання, емпатія (співчуття), бажання відповісти на аналогічну послугу (відплатити добром за добро), підвищення самооцінки, прагнення до визнання, були визнані альтруїстичними. Доведено позитивний зв'язок між хорошим настроєм і наданням допомоги: готовність допомогти зростає за умов доброго настрою (відсутність небезпеки), викликаного успіхами чи приємними спогадами; поганий настрій (наявність небезпеки), коли людина зосереджена на собі, пригнічує альтруїзм. Окремі дані підтверджують той факт, що найчастіше надають допомогу іншим люди емоційні й ті, що є самостійними у своєму життєвому виборі. Відомо чимало фактів, які свідчать передусім про те, що можна створити таку ситуацію, де людина автоматично або з примусу проявить себе альтруїстом. Також вважається, що альтруїзм виникає як один з наслідків «гріхопадіння», тобто почуття провини посилює схильність до надання допомоги. Натомість, за результатами досліджень, одні дії з надання допомоги є явно егоїстичними (щоб заслужити схвалення, уникнути покарання, стати частиною певної групи тощо), другі — майже егоїстичними (полегшити внутрішній дистрес), треті — власне альтруїстичними, спрямованими на збільшення чийогось блага (турбота про благополуччя інших, а не про своє особисте). їСрім цього, є дослідження, в яких наводяться мотиви, що заважають альтруїстичній поведінці. Серед причин ненадання допомоги найчастіше називаються такі: дефіцит часу (людина, котра поспішає, менш за все схильна надати допомогу), стрес, небезпека, матеріальні витрати, некомпетентність.

41.нема

43. Соціалізація альтруїзму припускає культивування улюдини таких індивідуально психологічних особливостей ірис особи, що виступають основою просоціальноїповедінки, як: висока сензитивность, дбайливість іздатність до эмпатии; соціальна відповідальність іпочуття морального обов'язку; спрямованість особи насоціально значимі цілі і цінності; здатність і бажанняспівпрацювати, а не змагатися з іншими людьми.

Цілеспрямоване формування і розвиток цихпросоціальних характеристик людини в процесісоціалізації і ресоциализации особи є необхідноюскладовою соціально-педагогічної діяльності.

Важливо підкреслити, що дієвим чинником, здатнимзіграти реальну роль в організації процесу широкоїсоціальної допомоги і підтримки, просоціальнаповедінка може стати тільки у тому випадку, якщо вонобуде затребувано в суспільстві і набуде статусусоциотипического, т. е. сприйматиметься іоцінюватиметься в нашому реальному щоденному життіяк нормальне і бажане.

44. Соціальна перцепція – це багатофункціональний процес, який передбачає сприйняття зовнішніх ознак людини, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками, інтерпретацію і прогнозування на цій основі її вчинків.

Отже за основу для визначення поняття легендованого спілкування ми приймаємо спілкування як сукупність трьох його складових компонентів, а саме комунікативного, інтерактивного та перцептивного у контактах між окремими індивідами. Механізми та ефекти міжособистісної перцепції.

Пізнання іншої людини супроводжується емоційною оцінкою цієї людини, спробою зрозуміти вчинки, спрогнозувати зміни в поведінці та змоделювати власну поведінку.

Оскільки до цього процесу залучено як мінімум дві особи й кожна є активним суб'єктом, то в побудові стратегії взаємодії кожному необхідно брати до уваги не лише потреби, мотиви іншого, а й те, як інший розуміє потреби й мотиви партнера. Перш за все, це відбувається за допомогою такого механізму, як ідентифікація (від лат. identicus — тотожній), який у соціальній психології виражає той факт, що одним із найпростіших способів розуміння іншої Людини є уподібнення себе до неї. Це поняття має неоднозначне тлумачення. Його трактують як:

• процес ототожнення (уподібнення) себе з іншим індивідом або групою, в основі якого лежить емоційний зв'язок;

• набуття, засвоєння цінностей, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків;

• копіювання суб'єктом думок, почуттів або дій іншої людини, яка є моделлю, та ін.

• Процес міжособистісного пізнання людьми один одного ускладнюється явищем егоцентризму (від лат. ego — я та centrum — центр кола), тобто зосередженості індивіда лише на власних інтересах і переживаннях, що призводить до нездатності особистості зрозуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від неї. У дослідженнях виокремлюють такі різновиди егоцентризму: пізнавальний (виявляється у процесах сприймання й мислення), моральний (характеризується нездатністю до розуміння причин вчинків інших людей) і комунікативний (свідчить про неповагу до смислових понять партнерів зі спілкування).

• Усвідомлення суб'єктом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільноти, називається в соціальній психології рефлексією (від лат. reflexio — вигин, відображення). Інакше кажучи, рефлексія — це внутрішнє уявлення про те, що думають про мене люди, з якими вступаю в контакт. Тобто, цей важливий момент соціального пізнання означає й пізнання іншого через те, що він (як мені здасться) думає про мене, і пізнання себе через те, що думає про мене інший. І чим ширше коло спілкування, чим більше різних уявлень про те, як людина сприймається іншими, тим більше індивід знає про себе та людей, що його оточують.

• Стереотипізація є одним з важливих механізмів міжособистісного пізнання і означає процес формування враження про людину, яка сприймається, на основі вироблених стереотипів. Термін «соціальний стереотип» був введений В. Ліпманом (1922 р.) для позначення уявлень, пов'язаних із неправдою та неточністю. Найчастіше формування стійких образів соціального об'єкта (людини, групи, події, явища тощо) відбувається непомітно для самого індивіда. Можливо, саме через недостатню усвідомленість стереотипи так міцно закріплюються у формі стійких еталонів і мають владу над людьми. Стереотип складається за умов недостатньої інформації або є результатом узагальнення власного досвіду особистості, до якого додаються відомості, отримані з книг, кінофільмів, висловлювань інших людей. Стереотип дає змогу швидко й часто досить надійно спрощувати, оформлювати в певні категорії та еталони соціальне оточення людини, робити його зрозумілим, а отже, і прогнозованим. Загалом такі операції, як селекція, обмеження, категоризація великої кількості соціальної інформації, формують когнітивну основу стерео-типізації. Мотиваційну ж основу цього механізму становлять процеси оціночної поляризації на користь своєї групи, що дають індивідові почуття належності й захищеності.

45. Соціальна атракція - це особливий вид соціальної установки на іншу людину, в якому переважають позитивні емоційні компоненти. Виділяють три основні рівня атракції: симпатія, дружба, любов. Атракція проявляється в емоційної привабливості, потяг однієї людини до іншої.

Взаєморозуміння партнерів по спілкуванню передбачає знання кожним з них психології іншого людини: його ціннісних орієнтацій, мотивів і цілей діяльності, рівня домагань і установок, рис характеру і т. п. Люди володіють різним ступенем здатності до спілкування, до розвитку міжособистісної чутливості. Ці здібності можуть бути розвинені і вдосконалюватися у процесі проведення соціально-психологічних тренінгів з міжособистісної чутливості. У даний час в практиці зарубіжної психології організовуються так звані Т-групи (Т - початкова буква слова "тренінг"), в яких проводяться тренування міжособистісної чутливості. Подібні тренування стали проводитися і в нашій країні: організуються соціально-психологічні тренінги із застосуванням сенситивний методики. Сенситивний метод відноситься до категорії методів міжособистісної чутливості. Основною метою тренінгу є сенситивного розвиток і вдосконалення здатності індивідів розуміти один одного.

Учасники не повинні бути раніше знайомі один з одним. Не передбачається ніяких спроб при формуванні групи структурувати її за ознакою освіти, займаної посади, кваліфікації або професії. У ході такого тренінгу учасники включаються в абсолютно нову для них сферу соціального досвіду, завдяки якій дізнаються, як вони сприймаються іншими членами групи і отримують можливість порівнювати ці перцепції з самосприйняття.

46. Ряд емпіричних досліджень спрямовані саме на з'ясування факторів, завдяки яким, формуються позитивні емоційні відносини між людьми. Наприклад - вивчається питання про роль подібності характеристик людей у процесі формування атракції, про роль характеристик спілкування.

У ряді робіт виявлялася зв'язок між атракцією і особливим типом взаємодії, які складалися між партнерами.

Весь процес міжособистісної перцепції не може бути розглянутий поза виник відносини.Процес атракції - це виникнення позитивного сприйняття однієї людини іншою. Люди відчувають позитивне відношення один до одного і приймають позицію іншої людини якщо умови спілкування рівні. Відповідно людина сприймає іншу людину набагато складніше, якщо є певне негативне ставлення - неприязнь, антипатія.

Розглядаючи загальний психологічний механізм формування атракції, необхідно відзначити існування проблеми несвідомого в оцінці людьми один одного.

Зазвичай виникнення почуття неприязні чи відторгнення після розмови пов'язано саме з несвідомим. У таких випадках людина говорить про негативну оцінку співрозмовника, але причини того знайти не може і визначає це на інтуїтивному рівні.

Часто це пов'язано з тим, що існує ряд сигналів, які в іншому стані або в іншу дію або відношення були б для людини явними, але на даний момент часу з ряду причин він їх не сприймає. У той же час сигнал є значущим для особистості людини. Що відбувається далі?Даний сигнал, минаючи свідомість, яке на даний момент часу зайнято чимось іншим, залишається в непритомною області і вже звідти подає певні сигнали, надаючи свій вплив.Саме цей вплив і проявляється у вигляді емоційного ставлення. 

47. Виокремлюють такі основні групи соціальноперцептивних стереотипів [14]: антропологічні, етнонаціональні, соціальностатусні, соціальнорольові, експресивноестетичні та вербальноповедінкові. У разі антропологічних стереотипів внутрішні, психологічні якості людини оцінюються залежно від її антропологічних ознак, від особливостей зовнішнього вигляду. Наприклад, експериментально доведено, що в уявленні більшості людей добродушність пов'язана, як правило, з повнотою, впевненість та інтелектуальність — зі стрункістю, впевненість (поза зв'язком з інтелектом)—з великими габаритами тощо. Етнонаціональні стереотипи проявляються тоді, коли психологічна оцінка особистості опосередкована її належністю до певної раси, нації, етнічної групи тощо (наприклад, німців вважають педантами, жителів півдня — темпераментними, чорношкірих — сексуальними). Спеціальними дослідженнями доведено, що більшість людей схильні оцінювати незнайомців на основі власних уявлень про певну національноетнічну групу, до якої, як їм здається, ці незнайомці належать. Окрім того, існує така закономірність: що менше люди знайомі з певним етносом, його культурою, побутом, звичаями, то більшою мірою вони схильні спиратися в оцінюванні представників цього етносу на спрощені до примітивізму групові стереотипи. Наголосимо, що з усіх видів стереотипів саме антропологічні та етнонаціональні надійні найменшою мірою; спирання на них частіше, ніж в інших випадках, призводить до помилок при оцінюванні людей. У разі соціальностатусних стереотипів оцінка особистісних якостей людини залежить від її соціального статусу. Класичним став дослід, коли студентській аудиторії запропонували оцінити зріст незнайомця, мотивуючи це проведенням експерименту з вивчення оковиміру. У першому випадку незнайомця представили як студента, у другому — як викладача, у третьому — як професора відомого університету. Середні оцінки зросту були найнижчими у першій і найвищими — у третій групі, причому різниця в оцінках перевищувала 10 см. Соціальнорольові стереотипи проявляються у залежності оцінки особистісних якостей людини від виконуваної соціальної ролі, рольових функцій. Існують певні соціальнорольові стереотипи оцінки військовика, вчителя, професора, бухгалтера, банкіра тощо. Ці стереотипи не універсальні, вони суб'єктивні, індивідуальні. Наприклад, стереотип учителя у різних людей може грунтуватися на полярних характеристиках (добрий — авторитарний, справедливий — вважає себе завжди правим, співчутливий — завжди повчає тощо). У разі експресивноестетичних стереотипів оцінка особистості залежить від зовнішньої привабливості людини (наприклад, "ефект краси"). Привабливішим люди схильні приписувати позитивні особистісні якості, високі досягнення в діяльності. Причому зовнішня привабливість містить і фізичну красу, і привабливість в одязі, у манері триматися, висловлювати емоції тощо. Вербальноповедінкові стереотипи пов'язані із залежністю оцінки особистості від зовнішніх особливостей (мови, міміки, пантоміміки, експресивних особливостей тощо), однак тут привабливісгь вже не є визначальною. Експериментально доведено, що професійна оцінка вчителем особистісних якостей учнів може залежати відїхньої зовнішньої привабливості (О. Бодальов). Такий ефект характерний при оцінюванні як учнів середніх і старших класів, так і молодших школярів. Ще раз зазначимо, що вчитель, як і представники інших професій, не усвідомлює впливу емоційноестетичних характеристик на власні оціночні судження, від чого їх дієвість лише посилюється. Поширення стереотипів залежить насамперед від відсутності конкретної інформації про людину. Що глибше і всеосяжно вчитель знає учня, то менше стереотипи впливають на оцінку його особистості. Водночас недоцільно говорити лише про негативні аспекти (обмеження здатності вчителя адекватно і різнобічно пізнавати особистість учня, що негативно впливає на ефективність керування їїрозвитком) педагогічних стереотипів. Так, в основі здатності досвідченого вчителя миттєво реагувати на зміну ситуації та приймати педагогічні рішення так само лежать певні педагогічні стереотипи, що групуються під час здобуття ним педагогічного досвіду. Усе це свідчить також про певні пізнавальні можливості педагогічних стереотипів.

48.  Важливим механізмом пізнання є категоризація, передумова якої — стабільність, тобто категорії виникають як фіксація певних стабільних взаємозв'язків у навколишньому середовищі. Однак історичний процес охоплює як періоди відносної соціальної стабільності, так і етапи гострої дестабілізації. Соціальна нестабільність — це не лише швидкі й радикальні соціальні перетворення, а й їх неузгодженість, дисгармонія у різних сферах соціального життя та суспільства загалом. Дестабілізуючі процеси, культурна специфіка, національний менталітет, умови історичного розвитку країни безпосередньо впливають на соціальне пізнання, модифікуючи процес конструювання образу соціальної реальності. Тому пізнання соціального світу в нестабільні періоди вимагає особливої компетентності людини, що неможливо без її постійної комунікації з іншими людьми.    Проблема соціального пізнання за соціальної нестабільності актуальна для нашого суспільства, що переживає етап радикальних перетворень в економіці, політиці, соціальному житті. Ці зміни непросто сприймаються і наукою. Ситуація особливо складна з психологічної точки зору, адже в попередній період стабільність була офіційною ідеологією, тобто весь тодішній уклад життя інтерпретувався як позитивний. Плюралізм думок, варіативність економічних і соціальних рішень сприймаються непросто і масовою свідомістю, і окремою особистістю. Сприймання соціальних об'єктів якісно відрізняється від сприймання предметів матеріального світу. Соціальний об'єкт (індивід, група) не є пасивним і байдужим стосовно суб'єкта сприймання, а намагається викликати у нього позитивне уявлення про себе. Сприймання супроводжується смисловою і оцінювальною характеристикою об'єкта сприймання, йому притаманна єдність пізнавальних та емоційних компонентів.    Загалом дослідження в межах соціальної перцепції зосередились на таких проблемах: особливості суб'єкта і об'єкта сприймання; вікові, статеві, професійні особливості соціальної перцепції; механізми соціального сприймання (міжособистісні та міжгрупові); особливості міжособистісного сприймання і розуміння людьми одне одного; структурна типологія міжособистісного і міжгрупового сприймання; точність і адекватність сприймання соціальних об'єктів; закономірності та ефекти міжгрупового сприймання; закономірності формування першого враження; вплив на процеси соціального пізнання минулого досвіду, характеру взаємин, самооцінки, особистісних властивостей індивідів, що спілкуються між собою, та ін.    Усі ці проблеми безпосередньо включені в спілкування як міжособистісне пізнання. Термін “пізнання” найточніше окреслює коло проблем, пов'язаних із соціальною перцепцією, відображає процеси у міжособистісній взаємодії.    Процес міжособистісного пізнання охоплює такі складові: сприймання та оцінювання зовнішніх ознак, поведінки індивіда, створення уявлень про його психологічні особливості, стани; оцінювання отриманих уявлень та зіставлення зовнішніх ознак індивіда з особистісними характеристиками; розуміння та інтерпретація отриманої інформації; оцінювання партнера загалом; загальні умовиводи; прогнозування дій і вчинків партнера; створення стратегії власної поведінки.    Цей перелік доповнюють такі характеристики, як прийняття рішення, прийняття партнера по спілкуванню, його цілей, мотивів, установок.

49. Галузь соціальної психології, яка аналізує процеси припи­сування, отримала назву каузальної атрибуції. Каузальна атри­буція - це своєрідна інтерпретація та оцінка людиною причин і мотивів поведінки інших на ґрунті буденного, житейського досвіду. Вона може стосуватись сприймання не тільки окремих людей, а й соціальних груп і самої себе. Теорії каузальної атри­буції широко представлені в західній соціальній психології.

Дослідження каузальної атрибуції направлені на вивчення праг­нень пересічної людини, "людини з вулиці", зрозуміти причину і на­слідки тих подій, свідком або учасником яких вона є. Це включає інтерпретацію своєї і чужої поведінки, що і складає міжособистісне сприйняття. Якщо на перших етапах дослідження атрибуції мова йшла лише про приписування причин поведінки іншої людини, то пізніше стали вивчатись способи приписування більш широкого класу харак­теристик: намірів, почуттів, якостей особистості. Сам феномен при­писування виникає тоді, коли у людини є дефіцит інформації про іншу людину, замінити її приходиться процесом приписування. Існує ряд пояснень того, чому так розповсюджена фундамен­тальна помилка атрибуції. Вважається, що "перша атрибуція" - зав­жди особистісна, вона робиться автоматично, і лише потім почи­нається складна робота з перевірки судження про причину. Ф. Хай-дер стверджував, що "причинну одиницю" створює завжди "діяч і дія", але "діяч" завжди "більш опуклий", тому погляд сприймаючо­го перш за все звертається саме на нього.

Більш глибокі пояснення феномена фундаментальної помил­ки даються тими авторами, які апелюють до деяких соціальних норм, представлених в культурі. Так, для західної традиції більш привабливою ідеєю, що пояснює успіх людини, є посилання на її внутрішні, особистісні якості, ніж на ситуацію. Вся Західна інте­лектуальна і моральна традиція забезпечує підтримку пояснення поведінки людини в термінах диспозиції.

50. Сучасна теорія каузальної атрибуції базується на положеннях, розроблених Фріцом Хайдером (1958), який вважається автором цієї теорії. Теорія каузальної атрибуції намагається пояснити, яким чи­ном люди приписують характеристики і якості іншим людям. Ця теорія стверджує, що в соціальних ситуаціях спостерігається наступ­на послідовність: людина спостерігає поведінку іншої людини, ро­бить логічний висновок про наміри цієї людини, базуючись на діях, які сприймаються, і далі приписує йому якісь приховані мотиви, що узгоджуються з цією поведінкою. Ф. Хайдер проаналізував "психо­логію здорового глузду", завдяки якій людина пояснює повсякденні події, і прийшов до висновку, що люди прагнуть приписати поведі­нку внутрішнім (наприклад, особистісним схильностям) або зовнішнім причинам (наприклад, якісь ситуації). Учитель може поцікавитись, в чому причина поганої успішності дитини - в недо­статній мотивації і здібностях ("атрибуція за схильностями") чи фізичних і соціальних обставинах ("атрибуція за ситуацією"). Ця відмінність між внутрішніми (диспозиційними) і зовнішніми (си­туаційними) причинами часто стирається, тому що зовнішні ситу­ації породжують внутрішні зміни. Отже, теорія каузальної атрибуції - це теорія про те, як люди пояснюють поведінку інших, чи припи­сують вони причину дій внутрішнім диспозиціям людини (стійким рисам, мотивам і установками) чи зовнішнім ситуаціям. Дослідни­ки атрибуції виявили схильність людей ігнорувати ситуаційні при­чини дій і їх результатів на користь диспозиційних. Назагал, люди схильні приписувати свої успіхи внутрішнім чинникам і пояснювати свої невдачі впливом зовнішніх сил. Приклади зовнішньої та внутрішньої атрибуції певної людини виявляються через її самопозиціонування у групі тих осіб, із якими вона пов'язана.

51 Більше повне розвиток ця ідея отримало роботах Гарольда Келлі, який спробував побудови теорії каузальною атрибуції. Основна завдання Келлі зводилася до того, щоб показати, як здійснюється людиною пошук причин до пояснень поведінки іншу людину. Відповідно до Келлі при спробах зрозуміти причину поведінки іншу людину ми користуємося трьома критеріями : ми намагаємося визначити, чи є дане поведінка постійним (критерій сталості), який вирізняється ( критерій винятковості) і звичайним ( критерій консенсусу ) чи ні. Якщо подібних умовах поведінка спостережуваного однотипово, його вважають постійним. Воно буде який вирізняється, тоді як інших випадках проявляється інакше, і, нарешті, поведінка вважається звичайним, тоді як подібних обставин властиво більшості людей. Якщо схожих обставин людина поводиться завжди однаково ( постійне поведінка ), коли він поводиться само й у інших ситуаціях ( не відмінне поведінка ) і тоді як подібних ситуаціях як і поводяться лише окремі люди ( незвичну поведінку ), ми схильні приписувати поведінка внутрішнім чинникам. Навпаки, Якщо людина в схожих ситуаціях поводиться ж ( постійне поведінка ) , тоді як інших випадках він поводиться інакше ( відмінне поведінка ) і тоді як подібних ситуаціях таку ж поведінка подібно більшості людей ( звичайне поведінка ). Модель аналізу варіацій описує структуру кожного акта каузальною атрибуції. Елементами цієї структури є ті ж елементи, які зазвичай описуються як елементи процесу міжособистісного сприйняття: суб'єкт, об'єкт і ситуація. Відповідно цьому приписування причин може здійснюватися за трьома лініях: причини може бути “адресовані” суб'єкту, об'єкту й ситуації на. Для зручності зображення цих напрямів атрибутивного процесу, що є “каузальне простір” індивіда, Келлі пропонує використовувати куб, кожне вимір якого позначає певний напрям приписуваних причин. Приписування причин суб'єкту дії дає “особистісну атрибуцію”, об'єкту дії – “стимульную атрибуцію”, ситуації – “докладну атрибуцію”. 

52.нема

53. Тенденцію спостерігачів недооцінювати ситуаційні і переоціню­вати диспозиційні впливи на поведінку інших Лі Росс назвав фунда­ментальною помилкою атрибуції. виділення фундаментальної помилки атрибуції, яка полягає в переоцінці особистісних і недооцінці ситуаційних при­чин. Л. Росс назвав це явище “зверхатрибуцією”. Він також визначив умови, що спричиняють цю помилку, а саме:

1.  “Неправдива згода”виражається в тому, що сприймаючий приймає свою точку зору як “нормальну” і тому думає, що іншим повинна бути властивою така ж точка зору. Якщо вона інша, зна­чить, справа в “особі” того, хто сприймає. Феномен “неправдивої згоди” виявляється не тільки в переоцінці типовості своєї поведін­ки, але й у переоцінці своїх почуттів і переконань. Деякі дослідники вважають, що “неправдива згода” взагалі є головною причиною, за якою люди вважають власні переконання єдино вірними.

2. “Нерівні можливості” відмічаються в рольовій поведінці: в певних ролях легше виявляються власні позитивні якості, і апеля­ція відбувається саме до них (тобто знову-таки до особистості лю­дини, в даному випадку до її ролі, яка дає їй можливості більшою мірою виразити себе). Тут сприймаючий легко може переоцінити особистісні причини поведінки, просто не прийняв до уваги рольо­ву позицію діючої особи. Існує ряд пояснень того, чому так розповсюджена фундамен­тальна помилка атрибуції. Вважається, що “перша атрибуція” - зав­жди особистісна, вона робиться автоматично, і лише потім почи­нається складна робота з перевірки судження про причину. Ф. Хай- дер стверджував, що “причинну одиницю” створює завжди “діяч і дія”, але “діяч” завжди “більш опуклий”, тому погляд сприймаючо­го перш за все звертається саме на нього.

Більш глибокі пояснення феномена фундаментальної помил­ки даються тими авторами, які апелюють до деяких соціальних норм, представлених в культурі. Так, для західної традиції більш привабливою ідеєю, що пояснює успіх людини, є посилання на її внутрішні, особистісні якості, ніж на ситуацію. Вся Західна інте­лектуальна і моральна традиція забезпечує підтримку пояснення поведінки людини в термінах диспозиції.

В теоріях атрибуції досліджується проблема “спостерігач - учасник”. В експериментах Е. Джонса і Р. Нісбета встановлено, що перцептивні позиції спостерігача події і його учасника суттє­во відмінні. І ця відмінність виявляється, зокрема, в тім, в якій мірі кожному з них властива фундаментальна помилка атрибуції.

Виявлено, що вона властива перш за все спостерігачеві. Учасник же часто приписує причину обставинам.

Це пояснюється наступним:

1. Спостерігач і учасник володіють різним рівнем інформації: спостерігач мало знає про ситуацію, в якій розгортається дія. Він перш за все схоплює очевидне, а очевидне - особистість діяча. Учас­ник же краще ознайомлений з ситуацією і, більш того, - передісто­рією дії. Вона його навчила рахуватися з обставинами, тому він і схильний більшою мірою апелювати до них.

2.  Спостерігач і учасник володіють різним “кутом зору” на спостережуване, у них різний перцептивний фокус.

54. Дослідники вже досить давно зіткнулися з значимістю чинників відмінності каузальною атрибуції в різних народів та у різних культурах, наприклад, виявили, що білі громадяни США сприймають людей більш відповідальними за свою поведінку, ніж це з Центральної Америки. У цих результатах нічого немає несподіваного, адже, як "цілком слушно зазначає Д. Маєрс, соціалізація у загниваючій західній (індивідуалістичної) культурі сприяє з того що «діти, у свого дорослішання, стають дедалі більше схильні інтерпретувати поведінка щодо погляду особистісних якостей іншого» Оскільки в усьому світі проводяться численні емпіричні дослідження, на сьогодні накопичилося до вільно багато даних про який вплив культури на каузальную атрибуцію. Найчастіше виявлення міжкультурних відмінностей використовується «модель атрибуції досягнень Б. Вайнера, за якою для передбачення чи пояснення результатів досягнень індивіди використовують чотири чинника – труднощі завдання, здібності, зусилля і діяти везіння різняться між «собою з погляду «локусу (зовнішнього чи внутрішнього), стабильности/нестабильности. і контролируемости/неконтролируемости. сновний висновок Вайнера полягає у визнанні подібності сприйняття каузального світу у двох культурах. На його думку, атрибуції успіху і «невдачі варіюють в культурах, але може бути можна з погляду локусу, стабільності і контрольованості. Тому, хоча американський бізнесмен сприймає невдачу на ділі як наслідок тимчасового кризи біржі, а індійський селянин пояснює поганий врожай несподіваною посухою, основу цих атрибуций лежать одні й самі чинники: обидві причини экстернальны, нестабільні, неконтрольовані.

Модель Вайнера використовувалася і багатонаціональним колективом психологів під час проведення сравнительно-культурных досліджень, у Індії, Японії, ПАР, навіть Югославії Було виявлено, що представники всіх обстежених груп приписували свої успіхи у першу чергу зусиллям (внутрішньої, але нестабільної причини) і потім здібностям, везінню, труднощам завдання. А невдачі в усіх країнах пояснювалися передусім недоліком зусиль .

Однак між .групами є й розбіжності у атрибуції досягнень. Особливо значними вони підійшли до представників двох східних культур – японською, й індійської. Так, японці приписували невдач, внутрішні причини, а успіхам – зовнішні частіше, ніж члени інших етносів. Автори пояснюють це особливостями соціалізації у японській культурі: вихованням честі, відчуття обов'язку перед сім'єю . Вивчення міжкультурних відмінностей у атрибутивном процесі має велику практическою «значення, «так»как в» світі безліч людей входить у взаємодію Космосу з інших» культур, етнічних спільностей, держав. У процесі спілкування часто-густо вони розуміють причин поведінки одне одного й роблять хибні атрибуції. Для ефективного взаємодії членів різних груп, використовується безліч психологічних методів, зокрема і атрибутивний тренінг, сприяє більшої точності очікувань індивіда щодо поведінки члена іншої.

55.нема.

56. До числа найбільше поширених і у той же час найчастіше ведучих до помилок ставляться методи винесення суджень, які у американській соціальній психології отримали назву евристика. Амос Тверскі і Деніел Канеман визначають евристики як типові прийоми утворення суджень в умовах недостатньої або невизначеної інформації. Тверскі і Канеман виділили два види евристик - показовості (репрезентативності) і доступності. Що стосується евристики показності, то вона відображає такі особливості нашого сприйняття, як перебільшення значення одних деталей, рис і характеристик і зменшення або, взагалі, ігнорування інших. Так, наприклад, люди схильні перебільшувати значення розміру, обсягу, масивності, яскравості –, одним словом, усього того, що можна позначити поняттям «показовість». дослідники показують, що для успіху в жінок зріст і масивність чоловіків мають першорядне значення. Жінки набагато частіше відгукуються на шлюбні оголошення чоловіків, коли ті описують себе як високих і міцних. Та й самі жінки в оголошеннях про знайомство, перераховуючи бажані характеристики потенційного партнера, як правило, насамперед, згадують високий зріст. Тут, ймовірно, спрацьовує стереотип сприйняття, який можна виразити формулою «чим чоловіка більше, тим краще». вристики доступності можна коротко визначити як готові приклади із власного життєвого досвіду або наявні знання, на які ми покладаємося при винесенні суджень. Іншими словами, евристики доступності відображають той факт, що зіштовхнувшись із яким-небудь явищем і намагаючись його зрозуміти, ми використовуємо найбільше доступні знання, наявні в нас у пам'яті й підходящі до випадку. Наприклад, якщо людину запитати, добра або зла тварина собака, то, ймовірно, відповідь залежатиме або від досвіду спілкування із цією твариною, або від тих знань про собак, якими він розташовує. Той, хто боїться собак, порахує їх злими, той, хто їх любить, відповість, що вони добрі. Хоча собаки можуть бути як злими, так і добрими. І навіть та саме тварина може бути злим і агресивним в одних випадках і привітним, мирним і турботливим - в інші. Чи можна позбутися від евристик у процесі пізнання? Можна, але зробити це досить важко. Для цього необхідно, по-перше, спеціально, свідомо намагатися уникати спрощених методів винесення суджень і, по-друге, мати в розпорядженні достатній час і інформацію. Зрозуміло, таке сполучення сприятливих факторів трапляється досить рідко. Тому, визнаючи теоретичну можливість запобігання евристик, відзначимо, що практично домогтися цього навряд чи вдасться. До того ж, про що вище вже говорилося, робити це не завжди доцільно.

57.

58. Сукупність людей, що претендує називатися групою, об'єднана не лише спільністю умов і засобів соціальної життєдіяльності, а й взаємовпливами індивідів.

   Соціальна група — відносно стійка сукупність людей, пов'язаних між собою спільними цінностями, цілями, системою взаємин, взаємовпливів і включених до типових форм діяльності.

   До основних ознак соціальної групи належать: — включення їх у широкий соціальний контекст; — наявність загальної особистісно значущої основи для перебування індивідів у межах групи; — достатня тривалість існування, що є передумовою створення предметів і феноменів групової культури, історії; — зовнішня та внутрішня організація; — певні типи впливу і відносин між індивідами, загальноприйняті норми і цінності; — усвідомлення індивідами своєї належності до групи і виникнення на цій основі “Ми-почуття”; — наявність групових атрибутів (назва, символи тощо).     Дослідники вказують на певні відмінності в сутності та обсязі понять “соціальна спільність” і “соціальна група”. Якщо поняття “соціальна група” в основному позначає функціонування певного угруповання, товариства, об'єднаних спільними цілями людей, то поняття “соціальна спільність” акцентує на результатах цього функціонування — виникненні певного соціального переживання, яке стає надбанням кожного належного до неї індивіда. Крім того, поняття “соціальна спільність” ширше за обсягом і містить поняття “соціальна група”. Водночас вони за багатьма ознаками подібні між собою. Розкриття кожним із цих понять свого аспекту людської комунікації та взаємодії у різних соціальних угрупованнях і в різних соціальних просторах створює цілісну їх картину.  Як і будь-які соціальні суб'єкти, великі соціальні групи класифікують за різними ознаками. За характером зв'язку розрізняють два види великих спільнот людей: 1) соціальні класи, етноси тощо. Основою їх є об'єктивні соціальні зв'язки. Належність людей до цих груп не зумовлюється їх волею, свідомістю, а є наслідком дії об'єктивних чинників; 2) партії, громадські, професійні об'єднання та ін. Людина вступає до них внаслідок свідомого прагнення до об'єднання на основі певних цілей і цінностей. За тривалістю існування виокремлюють більш тривалі (класи, нації) і менш тривалі (мітинги, натовп тощо) великі соціальні групи. За характером організованості великі соціальні групи поділяють на ті, що виникли стихійно (натовп, публіка тощо), і ті, що були організовані свідомо (асоціації, партії тощо). Соціальна психологія виокремлює також умовні (статево-вікові, професійні) і реальні великі групи. Важливою ознакою класифікації є контактність і взаємодія. Так, до реальних великих груп з тісними контактами відносять передусім мітинги і збори. Великі групи можуть бути закритими і відкритими. Найпоширенішим є поділ великих груп на соціальні групи, які сформувалися у процесі історичного розвитку суспільства, відіграють певну роль у системі суспільних відносин і відзначаються тривалістю, стійкістю (етнічні, професійні, статево-вікові групи та ін.), і стихійно утворені спільноти, які є нестійкими, короткочасними (натовп, публіка, аудиторія).

59. Вивчаючи стихійні групи, виділяють головним чином дії натовпу і людських мас. Натовп - це відносно велика кількість людей, що знаходяться в безпосередній близькості один до одного. Маса - сукупність людей, яких хвилює одна й та ж тема, але вони не знаходяться в безпосередній близькості один від одного. Стихійне поведінка може бути зазначено і на рівні натовпу, і в масовому масштабі.

Наступну форму стихійної групи представляє публіка або аудиторія, у яких закони мас діють за тим же принципом.

Соціальні рухи ж являють собою організовані зусилля, які допомагають або перешкоджають соціальних змін. Усі соціальні рухи починаються з невдоволення існуючим соціальним устроєм і є найскладнішими явищами суспільного життя зі своїми специфічними соціально-психологічними характеристиками.

Саме поведінка стихійних груп полягає в процесі збору чи об'єднання людей, щоб утворити натовп або масу. Очікуване у зв'язку з певною подією колективне збудження сприяє таким явищам як зараження, навіювання і наслідування.

Всі ці механізми впливу людей один на одного взаємопов'язані в ситуації масової поведінки. Зараження є несвідомої мимовільною схильністю індивіда певним психічним станам.Особливою ситуацією, де вплив через зараження багаторазово посилюється, є паніка.

Навіювання - це цілеспрямований, вплив одного індивіда на іншого або певну групу. Так само існує такий вид впливу як наслідування яке є відтворенням індивідом рис і зразків демонстрованого поведінки. Дані способи впливу надзвичайно небезпечні, завдяки їм людина втрачає свідомість і волю, перетворюється на соціального автомата. Чим і користуються певні люди, щоб підпорядкувати собі стихійні групи. Яскравим прикладом може служитивикористання такого механізму у фашистській пропаганді, де була розроблена особлива концепція підвищення ефективності впливу на відкриту аудиторію шляхом доведення її до відкритого порушення: до стану екстазу. Нерідко до цих прийомів вдаються й інші політичні лідери.

60. Натовп – безструктурне скупчення людей, позбавлених ясно усвідомлюваної спільності цілей, але взаємно пов’язаних подібністю емоційного стану і загальним об’єктом. Особливістю натовпу є те, що конкретна особа у ньому тимчасово втрачає деякі свої характерні ознаки і набуває нових спільних для всіх індивідуалів, що його складають. Натовпом як суб’єктом масових форм позаколективної поведінки часто стає : 1) публіка, 2) контактна, зовні неогранізована спільність, що діє вкрай емоційно й одностайно; 3)сукупність індивідів, що складають численну аморфну групу і не мають у своїй більшості прямих контактів між собою (масові захоплення, масова істерія, масові міграції, масовий патріотичний або лжепатріотичний чад). Психологічні характеристики маси полягають у наступному : Маса імпульсивна, мінлива. Нею керує майже винятково несвідома сфера. Маса нічого не робить навмисно. Вона не здатна до тривалого прояву почуття. У неї є почуття всемогутності. Маса надзвичайно легко піддається навіюванню. Вона легковірна. Вона позбавлена критики. Почуття маси дуже прості і надмірні. Маса переходить до самих крайніх дій. Висловлена підозра перетворюється в неї в незаперечну істину, зародок антипатії – у дику ненависть. Маса – дратівлива. Схильна до всього крайнього. Маса ніколи не прагне істини. Вона вимагає ілюзій, від яких не може відмовитися. Для того, щоб скерувати масою, повинна визначитися еліта. Той, хто хоче впливати на неї, не має потреби ні в якій логічній оцінці своїх аргументів. Він повинний малювати самі яскраві картини, перебільшувати і повторювати все одне й те саме. Поведінка маси є спонтанною, самобутньою, елементарною, вона не визначається правилами або чиїмсь чеканням. Масова поведінка парадоксальним образом вибудовується з індивідуальних ліній діяльності, а не з погодженої дії. Якщо за основу класифікації натовпу взяти характер поведінки в ній людей, то можна виділити декілька його типів і підтипів. Оказіональний натовп – утворюється на основі цікавості до зненацька виниклої події ( дорожня аварія, пожежа, бійка ). Конвенціональний натовп – утворюється на основі інтересу до якої-небудь заздалегідь оголошеній масовій розвазі. Готовий лише тимчасово додержуватися досить дифузійних норм поведінки. Експресивний натовп – у ньому спільно виражається загальне відношення до якої-небудь події ( радість, ентузіазм, збурювання, протест). Екстатичний натовп – являє собою крайню форму експресивного натовпу. Характеризується станом загального екстазу на основі взаємного ритмічно наростаючого зараження ( масові релігійні ритуали, карнавали). Діючий натовп – формується як і конвенціональний; здійснює дії щодо кокретного об’єкту. Діючий натовп містить у собі зазначені нижче підвиди : 1.агресивний натовп, 2. Панічний н., 3. Стяжательський н., 4. Повстанський.

61. Соціальні рухи - різновид соціальних процесів, що представляють собою діяльність людей, що належать до різних соціальних груп.

Соціальні рухи виникають з метою змінити щось в існуючому суспільстві або запобігти змінам.

Існує безліч різновидів соціальних рухів: релігійні, молодіжні, політичні та ін. Ці рухи безперервно розвиваються і змінюються. Зазвичай вони складаються з невеликого числа учасників, проте в процесі здійснення своєї діяльності можуть залучати прихильників. Якщо рух набуде широкого поширення серед населення, то воно перетворюється на соціальний інститут. Соціальні інститути є стабільними, вони спрямовані на збереження порядку. На цьому завершується життєвий цикл соціального руху.

Такі рухи не є соціальними організаціями. Характерна риса соціальних організацій - їх офіційне закріплення, наявність правил, членства в них. Рух в процесі свого розвитку може стати організацією: в цьому випадку воно також перестає існувати в колишньому вигляді.

Соціальні рухи ставлять перед собою певну мету. Для її досягнення вони вживають заходів для тиску на владу з метою зміни існуючої ситуації.

Соціальні рухи відіграють велику роль у житті суспільства і тому досліджуються вченими. Існує кілька підходів до вивчення соціальних рухів: вивчення соціального руху «зсередини», виявлення причин його виникнення та розвитку, вивчення діяльності учасників руху - як рядових, так і керівників.

Сувора класифікація соціальних рухів скрутна, оскільки вони можуть переслідувати різні цілі. Зазвичай вони відносяться до перерахованих нижче основних типів.

62. Групи бувають великі і малі. Мала група - це відносно невелика кількість безпосередньо контактуючих людей, об'єднана спільними цілями або завданнями. Це реально існуюча «контактна» група, де реалізуються певні суспільні зв'язки, що опосередковані спільною діяльністю. Мала група - це сукупність людей, які поєднані між собою спільними цілями, мають безпосередні контакти один з одним, усвідомлюють себе членами даної спільності, мають розподілені функції й ролі, підтримують певні стосунки між собою, що породжує виникнення групових процесів, норм та інших регулятивних механізмів.

Визначення малої групи пов'язане з її розмірами. Виділяють нижню та верхню кількісні межі групи. Більшість дослідників уважає, що мала група починається з діади, хоча підкреслюється певна обмеженість у такій групі внутрішніх стосунків, що мають переважно емоційний характер. Наявність у групі третьої особи створює нову позицію - спостерігача. Цей факт спонукає до формування нової системи стосунків, що має опосередкований характер. Що ж до верхньої кількісної межі малої групи, то тут теж існують різні погляди. Деякі автори подають її через поширене в загальній психології число 7 ± 2, яким визначається безпосередній обсяг пам'яті, уваги та ін. (у даному разі ним позначається гранична кількість осіб, з якими можна здійснювати безпосереднє спілкування). Найбільш доцільна точка зору щодо питання про кількість малої групи акцентує увагу на функціональній діяльності групи в різних сферах соціальної практики. Якщо група існує у певній кількості і вона достатня для виконання конкретної діяльності, то цю кількість можна вважати достатньою (оптимальною). У принципі допустимі самі різні підстави для класифікації малих груп: групи розрізняються за часом їх існування (довгострокові та короткочасні), за ступенем тісноти контакту між членами, за способом входження індивіда і т.д. В даний час відомо близько п'ятдесяти різних підстав класифікації. Доцільно вибрати з них найбільш поширені, якими є три класифікації: 1) поділ малих груп на «первинні» і «вторинні», 2) поділ їх на «формальні» «неформальні», 3) поділ на «групи членства» і «референтні групи ».  Вперше поділ малих груп на первинні та вторинні ввів американський соціолог Ч. Кулі (1864 - 1929). Він ввів в класифікацію малих груп така ознака, як безпосередність контактів. Первинна група складається з невеликого числа людей, між якими встановлюються безпосередні взаємини, в яких суттєва роль належить їх індивідуальним особливостям. Вторинна утворюється з людей, між якими безпосередні емоційно забарвлені зв'язку відносно рідкі, а взаємодія обумовлено прагненням до досягнення загальних цілей. У вторинній групі ролі чітко визначені, але її члени не рідко мало знають один про одного, між ними рідко встановлюються емоційні відносини, характерні для малих первинних груп. Так, в освітній установі найпоширеніші первинні групи - навчальні групи студентів і колективи кафедр, а загальною вторинної групою виступає весь колективосвітнього закладу. Практичного значення ця класифікація в даний час не має.  Розподіл малих груп на формальні і неформальні вперше запропоновано американським дослідником Е. Мейо (1880 - 1949) при проведенні ним знаменитих Хоторнський експериментів. Згідно Мейо, формальна група відрізняється тим, що в ній чітко задані всі позиції її членів, вони приписані груповими нормами. Відповіднодо цього також строго у формальній групі розподілені і ролі всіх членів групи, система підпорядкування керівництву. Прикладом формальної групи є будь-яка група, створена в умовах якоїсь конкретної діяльності: робоча бригада, шкільний клас, спортивна команда і т.д.