Глава I . Теоретичні основи дослідження процесу соціалізації дітей дошкільного віку

1.1 Сутність процесу соціалізації

У загальному розумінні соціалізація є процес присвоєння, придбання соціального, тобто процес, результатом якого є включення соціального в структуру особистості.

Поняття «соціальне» має в історії психології як мінімум три трактування: соціальне як загальнолюдське, соціальне як суспільне, соціальне як колективне.

Розуміння соціального як загальнолюдського припускає наявність певної загальної сутності, яка об'єднує людей. Залишається, щоправда, невирішеним питання: соціальне як загальне дано людині від початку або воно набувається в процесі взаємодії з суспільством. Іншими словами, новонароджена дитина володіє вже даної загальної характеристикою або він повинен її придбати. В історії психології відомі різні точки зору на це питання. Л.С. Виготський стверджував, що дитина, народившись, вже заданий як елемент певної культури, певних соціальних зв'язків. На його думку, В«... дуже наївно розуміти соціальне тільки як колективне, як наявність безлічі людей. Соціальне та там, де є тільки одна людина і його особисті переживання В» [4, с. 87].

В даний час цієї ж точки зору дотримується А.В. Брушліцкій, який стверджує, що В«... будь-який людський індивід і його психіка спочатку і завжди соціальні ... соціальне - це загальна, вихідна і найбільш абстрактна характеристика суб'єкта та його психіки в їх загальнолюдських якостях» . На противагу даному трактуванні служить твердження про необхідності присвоєння соціального, набуття особистістю своєї сутності в процесі взаємодії з суспільством. Це твердження більш поширене як в вітчизняної, так і в зарубіжній психології.

Дослідження вікової психології характеризують соціалізацію з боку особистості та її індивідуальної активності по оволодінню соціальним знанням (тут соціалізація і розвиток особистості - синонімічні поняття). Важливо підкреслити, що при даному підході активність особистості не ділиться по осі привласнення-перетворення-реалізація, процес засвоєння - інтимний, творчий, перетворювальний процес.

Деякі автори, що досліджували це питання (О.Г. Асмолов, Г.М. Андрєєва), бачать соціалізацію як перетворення особистістю зовнішнього соціального у внутрішні структури. Так, в роботі А.Г. Асмолова сутність процесу соціалізації розуміється як перетворення В«соціальних відносин між людьми в індивідуальні відносини особистості В», за якими стоїтьВ« механізм інтеріоризації-екстеріоризації, що функціонує в процесі спільної діяльності В»(6, с.301). Г.М. Андрєєва також підкреслює, що в процесі соціалізації «людина не просто засвоює соціальний досвід, але й перетворює його у власні цінності, установки, орієнтації В»[1, с.276].

А.Г. Асмолов виділяє три грані соціалізації:

- грань індивідуалізації, що відображає В«основний генетичний закон культурного розвитку: від інтерпсихологичеських, соціальної колективної діяльності дитини до індивідуальним интрапсихическому ... В»;

- грань В«ІнтимізаціїВ», що відображає перехід від В«МиВ» до В«ЯВ», проблему самосвідомості особистості;

- грань інтеріоризації як виробництво внутрішнього плану свідомості[6, с.293]

Підсумком соціалізації як процесу повинні виступати внутрішні, глибинні структури особистості, що відповідають за її соціальне поводження, підсумок соціалізації - внутрішні глибинні структури, що мають соціальне походження.

А.Г. Асмолов вважає, що соціалізація дитини призводить до засвоєнню різних соціальних ролей, формування соціального характеру і інших соціально-типових проявів особистості, зумовлених місцем особистості в сукупності суспільних відносин, її соціальною позицією, її образом життя.

В.Н. Мясищев показав зміни від рівня до рівня основних параметрів (вимірів) відносин. Він зазначав наростання ступеня узагальненості відносин, коли В«нові рівні відносин характеризуються іншими функціонально-психічними структурами. Конкретні уявлення про об'єкти відносини змінюються абстрактними і принциповими В»[7, с.33]. Він зазначив, що відбувається перехід від конкретно-особового і емоційного ставлення, від зв'язку з окремими особами і прихильності до них - до принципових відносин і зв'язків. У міру розвитку узагальнюються відносини і об'єкти цих відносин, потреба в спілкуванні виступає як ставлення до групи людей і суспільству.

Таким чином, автор виділив кілька рівнів відносин по такій характеристиці, як ступінь узагальненості: 1) до конкретних людей; 2) до груп людей; 3) до суспільства в цілому, а також відзначив і наростання принциповості відносин, їх опори на принципи і норми: по цьому їм були виділені три рівні:

- рівень умовно-рефлекторних відносин. Відносини на такому рівні нестійкі, імпульсивні, обумовлені афективної реакцією, викликається предметами та особами навколишнього дійсності;

- рівень конкретно-емоційних відносин. Це відносини, що мають безпосередньо-емоційне, конкретно-особистісний характер, що визначаються прихильністю або ворожнечею, інтересом:

- рівень усвідомлено-мотивованих, принципово-обгрунтованих відносин. На вищому рівні принциповості відносин можна говорити про сформованість опосередкованого поведінки (коли поведінка особистості починає спрямовуватися не безпосередніми імпульсами, а правилами, вимогами і нормами.

Рух від першої ланки до останнього йде не по дорозі відкидання попередньої ланки, а по шляху нанизування одного на інше з перетворенням попередніх ланок. Диспозиція, обрана спочатку неусвідомлено, набуває усвідомленість, тобто перетворюється у відношення (причому усвідомлення передбачає не тільки кристалізацію диспозиції у свідомості, але й уточнення її, переосмислення - у цьому полягає резерв відносної незалежності відносин від минулого досвіду, на який вказує В.М. Мясищев).

В подальшому відношення, обростаючи чуттєвої тканиною, включається в систему індивідуальних смислів, при цьому не втрачаючи своєї здатності виступати у вигляді свідомого відносини.

Деякі вчені вважають закономірним підсумком соціалізації соціальне творчість особистості: не просто активну реалізацію, відтворення відносин, але і виробництво їх.

Представники гуманістичної психології розглядають соціалізацію як самоактуалізацію В«Я-концепціїВ», розгортання творчої сутності людини.

У вітчизняній науці творчість нерідко розуміється як підсумок розвитку особистості в системі суспільних зв'язків, закономірний щабель у розвитку особистості, що оволоділа певним соціальним досвідом. А.В. Мудрик вважає, що « процесі життєдіяльності, яка протікає в рамках макро-, мезо-, і мікрофактори, відчуваючи на собі їх вплив, вибірково засвоюючи їх вплив, дитина прилучається до культури, у нього формується певна соціальна спрямованість і в тій чи іншій мірі розвивається творча індивідуальність В»[6, с.19].

Заслуговує на увагу акцент на взаємозв'язку творчої лінії з процесом індивідуалізації. Б.Ф. Ломов вважає, що з одного боку, особистість все більш включається в систему суспільних відносин, її зв'язки з людьми та різними сферами життя суспільства розширюються, поглиблюються, і тільки завдяки цього вона опановує суспільним досвідом, присвоює його, робить своїм надбанням. Ця сторона особистості часто визначається як її соціалізація. З іншого боку, долучаючись до різних сфер життя суспільства, особистість разом з тим набуває і все більшу самостійність, відносну автономність, тобто розвиток у суспільстві включає процес індивідуалізації.

Рівень розвитку особистості співвідноситься зі ступенем її соціалізованості. Критерії зрілості особистості, таким чином, постають критеріями соціалізації.

Серед критеріїв зрілості виділяють:

1) широта соціальних зв'язків, представлена ​​на суб'єктному рівні: я - інший, я - інші, я - суспільство в цілому, я - людство;

2) міра розвитку особистості як суб'єкта (основний показник зрілості - перехід до суб'єктного існування);

3) характер діяльності - від присвоєння до реалізації і свідомого відтворення;

4) соціальна компетентність (оволодіння соціальними нормами - предметними і нормами відносин, яке неможливо без певного рівня психічного розвитку, також досягається в процесі соціального навчання).

Всі критерії розділені на дві групи:

1. суб'єктивні, що відображають міру глибини інтеріоризації норм, збільшення їх до тканини особистості (психологічний пласт);

2. об'єктивні, в яких проявляється здатність особистості реалізовувати норми, відтворювати і передавати їх (соціально-психологічний пласт).

У сучасній вітчизняній науці поняття ідентифікації розглядається як охоплює три пересічних області:

1) ідентифікація - процес об'єднання суб'єктом себе іншим індивідом або групою на підставі усталеною емоційного зв'язку, а також включення у свій внутрішній світ і прийняття як власних норм, цінностей, зразків. Це може проявлятися у відкритому наслідуванні як слідуванні зразком, що особливо яскраво виступає в дошкільному дитинстві;

2) ідентифікація - бачення суб'єктом іншої людини як продовження і проекція себе самого, наділення його своїми рисами, почуттями, бажаннями;

3) ідентифікація - механізм постановки суб'єктом себе на місце іншого, що виступає у вигляді занурення, перенесення індивідом себе в простір і час іншого і призводить до засвоєння його особистісних смислів.