1.6. Країни оеср у системі міжнародних економічних відносин

У сучасних умовах важливу роль у координуванні зовнішньоекономічної діяльності розвинутих країн відіграє Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Ця організація, створена 1961 р., охоплює такі держави: Австралію, Австрію, Бельгію, Велику Британію, Грецію, Данію, Ірландію, Ісландію, Іспанію, Італію, Канаду, Люксембург, Мексику, Нідерланди, Нову Зеландію, Норвегію, Польщу, Португалію, Республіку Корея, США, Туреччину, Угорщину, ( Фінляндію, Францію, ФРН, Чехію, Швейцарію, Швецію та Японію.

Лібералізація міжнародного обміну створює об’єктивні передумови взаємної адаптації національних господарств до зовнішніх умов різних підсистем світового господарства. Звичайно, лідерство, а тому й «найбільш сприятливе правило гри», все-таки зали­шається на боці промислово розвинутих країн. Але завдяки відкритості економік формується новий рівень можливостей реалізації еконо­мічних переваг не тільки розвинутими, а й іншими країнами.

Нині майже 20 % ВВП розвинутих країн реалізується за рубежем, і приблизно стільки ж забезпечується за рахунок імпорту.

Показником відкритості економіки є зовнішньоторговельна квота (ЗТК), яка визначається відношенням зовнішньоторговельного оборо-і ту (ЗТО) до валового внутрішнього продукту (ВВП): І ЗТК =ЗТО / ВВП • 100.

Показники зовнішньоторговельної квоти для групи найбільш роз­винутих країн у 2004 р. були такі: ФРН — 60,3 %; Велика Британія — 37,3 %; Канада - 58,2 %; США - 20,0 %; Японія - 21,9 %.

Розумна відкритість, побудована на принципах конкурентоспро­можності, ефективності та дотримання національної безпеки, потребує суттєвого втручання держави при формуванні механізму її здійснення. І Абсолютної відкритості економіки не існує — вона завжди відносна. Центральне місце у структурі зовнішньоекономічних зв'язків посі­дає рух капіталу, який по суті визначає усі інші їхні форми. Промис­лово розвинуті країни є основними донорами та об'єктами застосуван­ня позичкового і підприємницького капіталу (приблизно 75—95 % світового). Майже 90% позичкового капіталу міжнародних ринків роз­ташовано у країнах ОЕСР.

Найбільші потоки ресурсів переміщуються у формі прямих та порт­фельних інвестицій, тобто як рух підприємницького капіталу. Роль І прямих іноземних інвестицій (ПІІ) різко зросла після 1960 р. Це засвідчує помітне перевищення темпів зростання прямих іноземних капіталовкладень над темпами зростання зовнішньої торгівлі та ВВП І (у 80-ті роки відповідно у три і чотири рази). ПІІ — не тільки головне і джерело економічного розвитку, а й значною мірою важіль впливу на динаміку й структуру торгівлі, передання технологій і фінансових ре­сурсів, на підвищення рівня кваліфікації кадрів країни-отримувача на підприємствах ТНК.

Важливою формою міжнародних економічних відносин є розвиток економічної допомоги. Вона становить майже 90 % усіх фінансових ресурсів, які розвинуті країни надають країнам, що розвиваються, та країнам із перехідною економікою. Нині усі країни ОЕСР надають економічну допомогу^ як правило, за рахунок бюджетних коштів. Во­на направляється на задоволення необхідних потреб або на створення інфраструктуриих об'єктів, подолання наслідків форс-мажорних обста­вин, на реалізацію великих проектів у галузях енергетики, транспортного будівництва, зв'язку.

Найбільшим донором стала Японія, яка надала країнам, що розвиваються, понад 13 млрд дол., а перед тим кілька десятиліть лідером були США.

Рух капітальних ресурсів великою мірою дістає своє відображен­ня у зовнішньоторговельному обороті. Міжнародна торгівля, яка опо­середковує рух усіх товарних потоків між країнами, зростає швидше, ніж виробництво. За даними ЮНКТАД, на кожні 10 % зростання світового виробництва припадає 16 % збільшення обсягів світової торгівлі.

На основі поглиблення міжнародної внутрішньогалу­зевої спеціалізації, розвитку міжфірмової виробничої кооперації, поси­лення інтегративних тенденцій (ЄС, НАФТА, АСЕАН, АТЕС) виробництво західних країн орієнтується не на «невідомий ринок», а на конкрет­них замовників. Виробники і споживачі продукції різних країн по суті (перейшли на постійні зв'язки. Насамперед ці процеси проявляються у діяльності ТНК, які мають свої підприємства у багатьох країнах світу.

Внутрішньо-корпораційний обмін, тобто «торгівля» між підприємствами в межах однієї ТНК, що розташовані на всіх континентах, сягає понад міжнародного обороту.

Основу зовнішньої торгівлі становить товарний обмін, де провідні позиції займають готові вироби. В експорті товарів промислово розви­нутих країн помітно посилилися позиції високотехнологічної про­дукції, особливо у США, Японії, ФРН, Канаді тощо, і зменшилася частка низькотехнологічної продукції. У більшості країн виділився ^^комплекс галузей, що складають потужний експортний сектор. Зросла і частка помірної в технологічному плані продукції для західноєвро­пейських (малих та середніх) країн, ФРН і Японії.

Промислово розвинуті країни збільшили свою частку експорту на світових ринках сировини (за рахунок палива) і продовольчих товарів.

Важливе місце у зовнішньоекономічних відносинах розвинутих країн належить міжнародному обміну технологіями. Такий обмін може і здійснюватись у вигляді передання ліцензій, технічних послуг разом із рухом прямих капіталовкладень або торгівлею обладнанням. Передан­ня технологій відбувається в таких основних формах: ліцензійні угоди, патентні відносини, ноу-гау, інжиніринг. До основних форм передан­ня технологій на некомерційній основі належать наукові конференції, симпозіуми, виставки, обмін публікаціями та ін.

Характерною рисою сучасності є посилення обміну технологіями між самими розвинутими країнами та збільшення їхньої частки у цьо­му сегменті світових обмінів (від 85 % на початку 70-х років до 90 % у 90-х роках). Основний обсяг торгівлі технологіями відбувається в ме­жах внутрішньо- фірмової торгівлі виробничих комплексів ТНК.

У сфері міжнародного економічного співробітництва країни ОЕСР декларують прагнення до відкритості економік та лібералізації світової торгівлі, справедливих торговельних відносин між багатими та бідни­ми країнами, висловлюються проти застосування демпінгу в різних формах, протекціонізму, «керованої» торгівлі тощо.

Розвинуті країни підтримують результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів, зокрема щодо заснування Світової організації торгівлі (СОТ), куди входять 150 країн світу, частка яких у світовій торгівлі становить понад 90 %. Мета СОТ — створення багатосторонньої системи регулювання торгівлі, забезпечення торговельно- підприємницьких суб'єктів різних країн стабільним та передба­чуваним середовищем, в умовах якого вони можуть здійснювати торго­вельні операції на засадах відкритості, справедливої конкуренції, взаємної вигоди. Така недискримінаційна, відкрита й ліберальна бага­тостороння торговельна система сприятиме не тільки зростанню торгівлі та виробництва, а й пожвавленню інвестиційних процесів і зайнятості, економічному зростанню світового господарства.