1.2. Зміни системи взаємин у юнацькому віці

Психологія юнацького віку — одне із найбільш складних та найменш розроблених розділів вікової психології.

Період юності становить значну частину розгорнутого перехідний етап від дитинства до дорослості. А точніше, від підліткового віку до дорослої, самостійного життя. Хронологичні кордону=и юнацтва визначаються психології по-різному. Розмиті як кордони між підлітковим і юнацьким віком (15-17 років), і між юністю і дорослістю (21-25 років).

Юнацький вік характеризується більшою дифференціюваністю емоційних реакцій та способів висловлювання емоційних станів, і підвищенням самоконтролю і саморегуляції.(25,348)

Юнацький вік пов'язаний з потреби у спілкуванні і володінні способами його побудови; з недостатнім розвитком теоретичного мислення та умінням орієнтуватися у різні форми теоретичного свідомості, з недостатнім розвитком рефлексії, з допомогою якої забезпечується усвідомлене критичну ставлення себе; потреби у праці та здібністю трудитися. Усе це утворюють психологічну базу для самовизначення - центрального новоутворення раннього юнацького віку.(19, 84)

Юність — завершення фізичного дозрівання людини, бурхливого зростання його самосвідомості, формування світогляду, вибору професії та початку вступу в доросле життя.

У цей час відбуваються значних змін у системі відносин молодої людини як із однолітками, і з представниками старшого покоління.

У. М. Мясищев підкреслював, що систему відносин, у якому виявляється включеним кожна людина від часу свого його й на смерть, формує його суб'єктивні ставлення до для всіх сторін дійсності. І це система відносин людини до світу і перед самим собою є найбільш специфічної характеристикою особистості, більш специфічної, ніж, наприклад, низку інших її компонентів, як-от характер, темперамент,способности.(27, 12)

Розкриваючи сутність поняття "ставлення" в психології, У. М. Мясищев символізував те, що психологічний сенс відносини у тому, що є одній з форм відображення людиною оточуючої його дійсності. Формування взаємин у структурі особистості людини відбувається внаслідок відображення їм у свідомому рівні сутності соціальних об'єктивно існуючих відносин суспільства.(27, 21)

Ці відносини, по-різному сприяючи формуванню і прояву потреб, інтересів і схильностей людини, діючи із особливостями його організму, передусім нервової системи, створює у разі ту суб'єктивну "призму", якою неповторно, своєрідно у разі переломлюються всі впливи, яким піддається жива, дієва людина.(27,22)

Сприйняття дійсності, пам'ять, мислення, уяву, хоч і фіксують завжди особливості об'єктивного світу, але всіх таких психічних процесах постійно ставить відносини його до найрізноманітніших сторонін світу, часткою якого є особа.

Відносини людини виборчі насамперед емоціонально-оціночному (позитивному чи негативному) сенсі. Відносини людини представляють свідомому, виборчому, заснованому на досвіді, психологічний зв'язок його з різними сторонами об'єктивної дійсності, що виражається у діях, реакціях і переживаннях. Натомість, емоції утворюються і формуються у процесах діяльності.(27, 34)

Відносини окремої людини як свідомі виборчі зв'язку є продуктом індивідуального розвитку.(27,42)

Тому питання формуванні відносин людини нерозривно пов'язані з питанням про її розвиткок. І системи взаємин у юнацькому віці необхідно пов'язувати особливостям, характеристиками даного вікового періоду.

Однією з найважливіших особливостей відносин із однолітками юнаків та дівчат є перші романтичні (любові) відносини. За І.С. Коном рання юність сприймається як час пошуків любові. (19, 46)

Формування відносин із протилежною статтю, побудованих з урахуванням симпатії та перспективи любові постає як одне з головних вікових завдань розвитку, що стоїть перед юнаками і дівчатами. Якими будуть перші романтичні відносини людини, як вперше задовольниться потреба у любові, великою мірою залежить подальше добробут у сфері міжособистісних відносин також, з високої мотиваційної значимості романтичних відносин.(17, 96)

Як стверджує В.С. Мухіна, саме у юності по-справжньому пробуджується дане природою прагнення іншого. Вона розглядає юність як період її життя, коли іншими почуттями може домінувати всепоглинаюча пристрасть до іншої людини.

У юності отримують новий розвиток механізми дентифікації-уособлення. Саме юності загострюються здатність до "входження" в стан інших, здібності переживати емоційно ці стану як свої. Саме тому юність може бути настільки сензитивна, настільки тонка у проявах до інших людей.

У той самий час саме у юності загострюється потреба до відокремлення й відособлення, прагнення захистити свій унікальний світ від вторгнення сторонніх і ближніх у тому, аби за рефлексії зміцнити почуття особистості, щоб зберегти свою індивідуальність, реалізувати свої претензії на визнання. Уособлення як утримання дистанції при взаємодії коїться з іншими дозволяє молодій людині "зберігати власне обличчя" на емоційному і раціональному рівні спілкування.(25,114)

У цей віковий період спричинено істотні зміни відносин із дорослими, насамперед, з батьками. У період підлітковості спостерігається реакція емансипації, відокремлення від своїх батьків, стосунки з дорослими втрачають свою актуальность і першорядну значимість набувають відносини з однолітками, молодики прагнуть визволенню від безпосередньої залежністю від тісного кола значимих осіб (рідних і ближніх). Ця незалежність приносить найсильніші переживання, захльостує емоційно і це створює дуже багато проблем. Період юності ж характеризується розумінням відносності будь-який незалежності, розумінням того, що необхідно цінувати родинні зв'язки, досвід старшого покоління. Юнак, витримавши глибинні рефлексивні переживання, пошук істинних цінностей, відчуження від кола значимих ближніх, хіба що повертається у сім'ю у новій іпостасі - тепер у ролі дорослого, здатного проідентифікувати себе з значимими близькими і сьогодні вже остаточно прийняти їх. (25,352)

Саме дорослла, соціально зріла людина містить у собі сталість світогляду, ціннісних орієнтації, органічно поєднаних у собі як незалежність, а й усвідомлення потреби залежності - адже особистість містить у собі буття громадських відносин.(23, 352)

Розуміння теорії юності, і взагалі перехідного віку надав психоаналіз. Його родоначальник — австрійський психіатр Зігмунд Фройд (1856—1939) — не створив систематичної теорії юнацького віку, але висунув низку важливих положень про природу підліткової і юнацької сексуальності емоційних процесів та особливостях розвитку юнацької особистості. Ці ідеї були у подальшому розвинені його дочкою Ганною Фрейд і численними послідовниками. (1, 56)

Найбільш впливовим представником неофрейдизма в психології розвитку загалом і юнацького віку особливо був відомий американський психолог Ерік Еріксон (1902—1982).(37,2)

Розвиток людини, по Еріксону, складається із трьох взаємозалежних, хоч і автономних процесів: соматичного розвитку, досліджуваного біологією, розвитку свідомого "Я", досліджуваного психологією, та розвитку, досліджуваного громадськими науками. Основний Закон розвитку — "епигенетический принцип", за яким кожному на новому етапі розвитку з'являються нові явища і їхні властивості, яких були попередніх стадіях процесу. Перехід до нової фазі розвитку відбувається у формі "нормативної кризи", який зовні нагадує патологічні явища, але насправді висловлює нормальні труднощі зростання. Перехід на нову фазу розвитку можливий лише з урахуванням дозволу основного протиріччя, властивого попередньої фазі. Якщо протиріччя не дозволено, це неминуче позначиться пізніше.(1,58)

Розвиток людини передбачає спільну дію уроджених компонентів середовища. Представники суспільства — вихователі, батьки — пов'язані з дитиною власними уродженими потребами. Коли дитина потребує емоційного тепла, то батьки відчувають потребу у цьому, щоб опікати і няньчити немовлят. Саме збіг цих двох різноспрямованих потреб забезпечує шуканий результат. У той самий час кожне суспільство має специфічні інститути, у межах і з допомогою яких здійснюється соціалізація дітей. Тому, хоча загальна послідовність і головні завдання основних фазепигенеза універсальні, інваріантні, типові способи вирішення цих завдань варіюють від одного суспільства до іншого. Суспільство підготовляє індивіда до виконання певних соціальних функцій, визначаючи способи, з яких сам індивід дозволяє знайти його життєві задачі.(17,67)

Еріксон (1959, 1968) поділяє весь життєвий цикл на вісім фаз, кожна з яких має специфічні завдання й може бути розв'язана сприятливо чи несприятливо майбутньої розвитку.

П'ята фаза — юність — характеризується появою відчуття своєї неповторності, індивідуальності, несхожості інших, в негативному ж варіанті виникає дифузійна, розпливчасте "Я", рольова і особистісна невизначеність. Типова риса цієї фази розвитку мораторій" (від латів.moratorium — відстрочка): діапазон виконуваних ролей розширюється, але юнак не — "рольової засвоює ролі серйозно остаточно, а пробує, приміряє їх себе. Головне складне становище в цій стадії – ідентифікаційна сплутаність, нездатність впізнати своє "Я".(37,70)