1) Особлива роль Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні;

2) Український консерватизм;

3) Об´єднуюча національна ідея;

4) європеїзація українського руху з опорою на власні сили.

С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава має спиратись на традиції Галицько-Волинського князівства, а також на політичний досвід Австро-Угорської монархії та Польської республіки і формуватись на основі політичної автономії західноукраїнських земель у формі клерикальної монархії з власним законодавством, адміністрацією, системою правосуддя, освіти, армією. Він доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між його провідниками та станами зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку.

Певний вплив на розвиток консервативного напряму української політичної думки мав Василь Кучабський (1895-1945). Свої політичні висновки, зокрема у працях «Більшовизм і сучасне завдання українського народу» (1925), «Україна і Польща» (1933), він робив на основі дослідження розвитку української державності у 1917—1920 pp. Основні причини занепаду Західноукраїнської Народної Республіки В. Кучабський вбачав у відсутності єдиного об'єднавчого керівництва й непродуманості питань державного будівництва на західноукраїнських землях. Однією з найважливіших суперечностей гетьманщини, що призвела до занепаду української держави, він вважав «сили української демократії». Вони хоч і були переповнені патріотизмом, проте не мали властивостей, притаманних лише правлячій верстві, — політичних традицій і досвіду. Демократія стала в опозицію до гетьманщини. Остання не могла утвердитися, оскільки не спиралася на підтримку народу.

Як і В. Липинський та С. Томашівський, найбільш придатною формою державного правління для України В. Кучабський вважав монархію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави в той період, на його думку, була покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепція, на формування якої не в останню чергу справило вплив те, що її автор сам був військовим, дістала назву «позитивний мілітаризм».

На відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї «клерикальної монархії» та «легітимної трудової монархії», В.Кучабський називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття.

Військові могли б стати провідною верствою в українському державотворенні у 1917—1920 pp. — тоді, коли, на думку В. Кучабського, інші верстви виявилися нездатними до цього. Провідну ж верству, що зберегла в собі консервативні лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави, В. Кучабський вбачає у великих землевласниках. Щоправда, провідною верствою, наголошував він, може бути як один суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об'єднані вірністю до монарха — виразника єдності.

Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму. В. Кучабський вбачає провідну верству, що зберегла в собі лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави у великих землевласниках.

В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Томашівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея. Для початку потрібен своєрідний український П'ємонт (Північно-західна область Італії, яка була головним центром національно-визвольного руху італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздрібненої Італії в єдину державу у XVIII—XIX ст.), який зможе організувати решту України на визвольну боротьбу і роль П'ємонту мала відіграти Галичина. в якій склалися для цього найбільш сприятливі умови.

В. Кучабський дотримувався ідеї «українського П'ємонту», виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території.

Революцію в Україні В. Кучабський розглядав як частину загальної східноєвропейської політичної та соціальної кризи. Його суспільний ідеал був обтяжений мілітаристським компонентом, а його ідеї забезпечення особистих свобод і демократії співіснували з ідеями сильної монархічної держави, що надмірно опікується суспільними справами.

В його майбутній державі провідне місце повинна посідати еліта, «...вільно передбачати майбутнє, коли з великих страждань цієї нації зродиться нова провідна верства, яка поєднуватиме хоробрість з мудрістю, що її вимагає надзвичайно складне міжнародне становище країни, — тоді настане час, коли в Східній Європі українська справа стане основною справою майбутнього».

Особливу роль у заснуванні монархічної держави він відводив провідній верстві, сформованій з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. На його думку, роль головного центру національно-визвольної боротьби мала відіграти Галичина.

Проте український консерватизм з його націократичними ідеями вже не відповідав новим політичним і геополітичним реаліям і втратив перспективи їх втілення.

Український консерватизм грунтувався на ідеях:

1) домінуючої ролі держави в національному і соціальному розвиткові;

2) монархічної форми державного правління;

3) територіального патріотизму;

4) пріоритетності приватної власності;

5) провідної ролі аристократії у державотворчому процесі;

6) вирішальної ролі моральних і релігійних чинників у суспільному поступові.

Теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. В. Липинський обгрунтував концепцію трудової легітимної монархії, С. Томашівський — клерикальної монархії, а В. Кучабський — мілітарної монархії.