5. Національне питання як основа політично-правової концепції м. Скрипника

Біля витоків другого, націонал-комуністичного, напряму стояв Микола Олексійович Скрипник (1872 – 1933), один з організаторів Комуністичної партії України.

З часу встановлення в Україні більшовицького режиму М. О. Скрипник обіймав посади голови уряду, народного комісара внутрішніх справ, юстиції, Генерального прокурора України тощо. Своє бачення стану та перспектив державно-правового будівництва він виклав у «Начерку історії пролетарської революції», низці статей і промов. Опікувався питаннями національної політики. Обіймаючи посаду наркома освіти України в 1927 – 1933 pp., ініціював вивчення національного питання в навчальних закладах.

У промові на XI з'їзді РКП(б) «Від постанов до діла у національній політиці» М. О. Скрипник, полемізуючи зі своїми опонентами, обстоював ідею, що країна є самостійною в межах радянської держави. «Ми даємо можливість трудящим у нас, — зазначав він, — на радянській території, повністю розвивати всі свої здібності і, незалежно від національности, задовольняти їхні національні потреби».

Відкидаючи гасло «єдиної неподільності Росії», М. О. Скрипник зазначав, що питання майбутнього України «...цілком визначене... як і щодо інших радянських республік. Тому... тенденція до ліквідації тої державності робітників і селян, здобутої силою робітників і селян цієї країни», не має перспектив. «Нова вільна робітничо-селянська Росія, — зазначив він, — це є нашим шляхом».

М. О. Скрипник закликав Центральний комітет комуністичної партії більшовиків у цьому питанні «...провадити тверду, певну лінію», щоб зірвати намагання деяких елементів, які працюють у владних органах і мають на меті обмежити суверенітет інших народів, що увійшли до радянської держави.

Торкаючись у широкому плані питання про відносини розвинених і відсталих країн, він зазначав, «...що лише радянська влада, влада пролетаріату й селянства, може розв'язувати ці питання».

Причому «партія тримається тої самої лінії, себто партія залишається представником звільнення всіх трудящих мас по всій земній кулі, вона є іскрою, що її кидають у пороховий льох сходу, всіх колоніяльних країн».

Значну увагу М. О. Скрипник приділяв питанням теорії і практики приведення позитивного законодавства у відповідність до постулатів більшовицької ідеології, створення системи законів, у яких мало б місце «об'єднання принципів революції з принципами законності».

Причому законність він розумів як «підпорядкованість існуючим формам революційного життя, уведення життя у певні рамки законів, утворених революцією».

Право, що створювалось партією більшовиків, залишало поза увагою інтереси особи, натомість гарантуючи інтереси держави і партії, що прийшла до влади.

Ідея революційної законності, за вченням М. О. Скрипника, повинна бути вкорінена у «свідомість кожного радянського робітника», який повинен усвідомлювати, «що він є агент Радянської влади, захищає інтереси робітничого класу і селянства й повинен підлягати законам влади робітників і селян, ...якнайуважніше стежити за тим, щоб виконувати волю всього класу, а не тільки задовольняти окремі групові або місцеві інтереси».

Водночас, залишаючись на позиціях войовничого більшовизму, М. О. Скрипник зазначав, що заходи зміцнення революційної законності не мають на меті обмежити диктатуру пролетаріату. Революційні закони повинні забезпечити революційний порядок.

У кримінальному кодексі, в якому втілювалась політика держави, за вченням М. О. Скрипника, узагальнювалась вся попередня судова практика від часів Жовтневої революції.

Головним принципом права і кримінальної політики, за його твердженням, була «революційна правосвідомість», а джерелами кримінального права, що слугували основою розробки кримінального кодексу, були численні вироки й постанови різних судових установ, постанови окремих Рад, численні окремі законодавчі новели.

Кримінальна політика, за вченням М. О. Скрипника, — це сукупність заходів і дій, за допомогою яких клас, що утримує владу в державі, здійснює свою владу, забезпечує її збереження.

Водночас, на його думку, в кримінальному законодавстві союзних республік, що увійшли до складу Радянського Союзу повинні враховуватись побутові, культурні, національні та інші умови життя. «Тому при об'єднанні Радянських республік в єдиний союз суд і кримінальне право природно повинні були залишитись органами самостійними, що організовуються кожною республікою самостійно».

Причому «радянське кримінальне право повинне мати характер суспільний, соціальний, антиіндивідуалістичний, в протилежність кримінальному праву буржуазному, яке побудоване на властивих буржуазному суспільству засадах індивідуалізму».

Поява націонал-комунізму зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв'язком попереднього національного руху з соціалізмом і порушенням державних і національно-культурницьких прав України з боку більшовицької Росії. Націонал-комуністи визнавали УСРР як українську національну державу, вірили в комунізм як прогресивний лад, у рамках якого можна реалізувати національно-державницький ідеал, нещадно критикували російський більшовизм як такий, що всіляко обмежує державні й культурні права українського народу. Визначними представниками цього напряму можна вважати М. Хвильового (який вбачав майбутнє України у відмежуванні від Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросійства, українофільства і москвофільства), а також В. Винниченка, світогляд якого в еміграції еволюціонував у бік соціал-демократії.

22