4. Ндр у 1949-1990 роках: тоталітарний режим за радян­ським зразком

На території Східної Німеччини, де управління до жовтня 1949 р. здійснювала радянська військова адмініс­трація Німеччини, 7 жовтня 1949 р. було утворено Німець­ку Демократичну Республіку (НДР).

За активної допомоги радянської адміністрації Соціа­лістична єдина партія Німеччини (СЄПН) здобула перемогу на виборах до місцевих органів влади. Марксисти здійсню­вали владу в країні монопольно, не допускаючи до неї соціал-демократів, проте, побоюючись впливу християн­ських та ліберальних демократів, прорадянська СЄПН за­пропонувала створити Національний фронт демократич­них сил, де вона посіла домінуюче становище.

Економіка країни розвивалася за радянським зразком: провадилися примусова націоналізація підприємств, при­скорена індустріалізація за рахунок згортання соціальних програм, планомірна колективізація сільського господар­ства (до 1952 р. було створено 1900 кооперативів), посилю­вався тиск держави на приватний капітал, підприємців обкладали непосильними податками, чинили їм перешко­ди й обмеження.

Радянський Союз та керівництво НДР прагнули довести світові "переваги соціалізму" на прикладі розвитку "першої соціалістичної держави на німецькій землі", випередити ФРН у прихованому змаганні.

У НДР було досягнуто значних успіхів у розвиткові промисловості на основі форсування індустріалізації. Але колективізація призвела до зменшення обсягу сільськогос­подарського виробництва, повільно розвивалася легка про­мисловість. Усе це спричинило зниження життєвого рівня трудящих. Тоталітарна система, що зміцнювалася, викли­кала невдоволення значної частини населення. У червні 1953 р. обурення робітників НДР підвищенням тарифних норм та копіюванням радянської системи соціалістичного змагання призвело до відкритих виступів проти режиму в великих містах країни. Вже 17 червня у 300 населених пунктах страйкувало 400 тис. трудящих, серед яких 100 тис. — східному Берліні. У Галлі, Магдебурзі до рук страйкомів перейшла практично повністю. За допомогою радянської Армії режим В. Ульбріхта придушив виступи, цьому було вбито 200 робітників, тисячі кинуто до тюрем, а 6 організаторів страйків засуджено до розстрілу.

Після утворення 1955 р. Варшавського Договору створено Національну народну армію НДР (1956 р.), що привело до різкого збільшення військових витрат системи, яка переживала кризові явища. На тлі подій 1956 р. у Польщі та Угорщині обстановка в країні була критичною, проте владі вдалося запобігти повстанню. Було зроблено деякі поступки дрібним та середнім підприємцям, трохи пожвавилася економічна діяльність, НДР виходила на провідні позиції в східному блоці. Проте населення НДР продовжувало "голосувати ногами", тобто емігрувати до ФРН, користуючись з відкритості кордону між західним та східним секторами Берліна. За рішенням країн—учасниць Варшавського договору, в ніч на 13 серпня 1961 р. навколо східного Берліна було зведено високу бетонну стіну, яку керівництво НДР назвало "антифашистським захисним валом". Її довжина становила 115 км. Крім того, східний та західний сектори Берліна розділила бетонна споруда шириною 4 метри і довжиною 46 км. "Берлінська стіна" мала 25 контрольно-пропускних пунктів, була обладнана 210 вишками і 245 вогневими позиціями, кордон охороняли спеціально підготовлені собаки. Право виїзду на захід зберегли тільки пенсіонери. Ця стіна стала символом поділу єдиного німецького народу. У конституції, прийнятій 1968 р., НДР проголошувалась "соціалістичною державою німецької нації", як і її "побратими" по східному блоку.

1971 р. першим секретарем ЦК СЄПН став Еріх Хонеккер, що обійняв згодом посаду голови Державної Ради РН. Нове керівництво посилило монопольну владу СЄПН, яка стала основним фактором загострення і поглиблення застійних та кризових явищ у житті країни, причини кризи в НДР випливали безпосередньо із суті тоталітарної держави, значною мірою вона була результатом економічного та політичного волюнтаризму.