2. Третя республіка у хх ст.

Партійно-політична система Франції мала свої відмінності по­рівняно зі Сполученими Штатами або Великобританією. Характерною рисою політичного життя Франції була наявність багатопартійності. Вона пояснювалась і дрібнобуржуазним характером суспільства, і на­пруженою політичною історією Франції, і іншими факторами. Буржу­азних партій було багато, і кожна з них пропонувала свою програму.

Поступово відбувалося зближення партій і одночасно - поля­ризація політичних сил, розподіл усіх політичних партій на дві гру­пи, два табори. Так, з'являються два угруповання, два партійних бло­ки - національний блок і лівий блок. Боротьба тепер іде не між ок­ремими партіями, а між двома блоками, що нагадує деякою мірою Двопартійну систему.

Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього увійшли: республіканська федерація, республікансько-демократич­ний союз, національно-республіканська дія та ін. їхня програма пе­редбачала забезпечення надприбутків монополіям, посилення експлуатації робітничого класу, агресивну зовнішню політику тощо. Коли 1919 року. Національний блок отримав перемогу на виборах, усі ці програмні положення почали запроваджуватися в життя.

Лівий блок об'єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів та деякі інші партії та групи, їхніми гаслами були: восьмигодинний робочий день, політична амністія, соціальні реформи, миролюбна зовнішня політика і т.д. Таким чином, у Франції відсутня двопартійна система, яка є в США і Великобританії, але діє система двох партійних блоків.

У 1920 році виникає комуністична партія Франції. Базою її утворення стала соціалістична партія, у лавах якої розгорнулася бо­ротьба, а пізніше почалося розмежування. У грудні 1920 року на з'їзді соціалістичної партії у м. Тур більшість делегатів прийняла рішення про приєднання до III Інтернаціоналу і утворення комуністичної пар­тії Франції. Меншість залишила з'їзд і зберегла стару назву - со­ціалістична партія Франції.

Компартія Франції відразу стала впливовою політичною силою. Так, у 1921 році вона об'єднувала у своїх лавах близько 100 тисяч членів. У 1924 році на виборах у палату депутатів компартія отрима­ла 900 тисяч голосів, а у 1928 році - 1,1 мільйона. Вирішальну роль вона зіграла в історії Народного фронту.

Виникають у 20-х роках і фашистські організації: «Бойові хрес­ти», Ліга патріотичної молоді тощо. Вони отримують гроші від мо­нополій, пов'язані з держапаратом. У 1933 році, коли у французької буржуазії розвивається прагнення до сильної влади, фашистські пар­тії та організації об'єднуються у Союз франсистів. У 1934 році фа­шисти зробили спробу державного перевороту, але зазнали пораз­ки. Однак і після цього фашисти не тільки зберігають свої органі­зації (наприклад,«Вогненні хрести»), а й утворюють нові (кагуляри).

Народний фронт посідає особливе місце в політичній та держав­но-правовій історії Франції. На початку 1934 року французькі фаши­сти спробували захопити владу. Скориставшись урядовою кризою, 6 лютого 1934 року 20 тисяч озброєних фашистів вийшли на вулиці Парижа, вимагаючи розгону Національних зборів і- передачі влади фашистам. Уряд радикала Даладьє розгубився. Путч зазнав поразки, і цьому сприяло енергійне втручання народних мас. Дев'ятого лю­того в Парижі та інших великих містах пройшли могутні антифа­шистські демонстрації, а 12 лютого розпочався антифашистський страйк за участю 4,5 мільйонів трудящих.

Комуністична партія Франції висунула ідею створення єдиного Народного фронту боротьби проти фашизму. З такою пропозицією комуністи насамперед звернулися до соціалістів. Двадцять сьомого липня 1934 року між комуністами і соціалістами був підписаний Пакт про єдність дій. У травні 1935 року відбулася нарада усіх політич­них сил, які вступають у боротьбу проти фашизму: комуністів, со­ціалістів, радикалів, представників жіночих, молодіжних та інших демократичних організацій. Об'єднання всіх цих політичних анти­фашистських сил отримало назву Народного фронту.

Створення Народного фронту було дуже своєчасним. У серпні 1935 року відбувся парад «Вогненних хрестів», що зібрав тридцять п'ять тисяч учасників. Подальші виступи фашистів зупинив зліт Народного фронту, який задіяв 2,5 мільйонів антифашистів для бо­ротьби проти фашистської загрози.

У січні 1936 року була опублікована Програма Народного фрон­ту. Основними її вимогами були: розпуск і роззброєння фашистських організацій, чистка армії та державного апарату від фашистських еле­ментів, реорганізація Французького банку, закріплення демократичних прав і свобод, обмеження експлуатації, боротьба з безробіттям і т. ін.

У виборах 1936 року Народний фронт отримав переконливу пе­ремогу. За партії, що входили до складу Народного фронту, було по­дано 5,5 мільйона (56,6 %) голосів. Був сформований уряд Народно-го фронту, до якого увійшли соціалісти і радикали. Головою ради міністрів став соціаліст Леон Блюм.

Уряд Народного фронту провів низку важливих демократичних заходів: розпустив деякі фашистські організації, провів націоналіза­цію деяких галузей воєнної промисловості, встановив сорокагодин­ний робочий тиждень, оплачену відпустку (чотирнадцять днів), ви­знав колективний договір, виділив кредити селянству і ремісникам.

Однак уже в 1937 році голова уряду Блюм заявив про необхідність «перепочинку» в соціальному законодавстві. Після цього уряд подає у відставку. На цьому історія Народного фронту закінчується.

Зміни в державному ладі Франції в період між двома світовими війнами були незначними. Державний лад Третьої республіки, як і раніше, визначався Конституційними законами 1875 року. Свого по­дальшого розвитку набули тенденції, що були характерними для французької державності наприкінці XIX століття.

Основні важелі виконавчої влади в умовах Третьої республіки були зосереджені в руках уряду. Фактична роль глави держави - президента республіки - залишалася незначною. Характерно, що парламент намагався обирати на посаду президента маловпливових політиків. Обмежувалися деякі президентські прерогативи, на прак­тиці не використовувалося право президента розпускати за згодою сенату палату депутатів.

Одночасно відбувалося падіння ролі парламенту як установи, що стоїть над урядом. Все частіше долю ради міністрів та її склад вирі­шував не парламент, а політичні партії, угруповання підприємців, профспілки, різноманітні позапартійні організації. Депутатам парла­менту нерідко доводилося лише виконувати їхні вказівки.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва між політич­ними силами особливого значення набирала боротьба за виборчі ре­форми.

На початку XX століття у Франції діяла мажоритарна виборча система, яка давала перевагу правим політичним партіям. У 1919 році, в період підйому революційного руху, був прийнятий Закон про зміну виборчої системи. Його рекламували як введення більш демократич­ного пропорційного представництва. Насправді новий закон поєдну­вав принципи мажоритарної системи з елементами пропорційного представництва, зберігаючи старі виборчі округи з нерівномірним розподілом населення, що давало перевагу виборцям із сільських департаментів. У 1927 році пропорційне представництво було ска­совано, і Франція повернулася до звичної мажоритарної системи в два тури голосування.

За Законом 1927 року Франція і залежні від неї заморські тери­торії розподілялися на 612 виборчих округів, від кожного з яких оби­рався до парламенту один депутат. Вибори проводилися у два тури. У першому турі обраним вважався кандидат, який отримав абсолют­ну більшість голосів. Якщо такого не відбувалося, проводився дру­гий тур, на якому обраним вважався кандидат, котрий отримав віднос­ну більшість голосів. У другому турі дозволялося блокуватися, ви­ставляти спільних кандидатів, що давало перевагу «правим» партіям. Наприклад, комуністична партія в 1924 році за законом 1919 року про­вела до Національних зборів двадцять шість депутатів, у 1928 році вона зібрала на 200 тисяч голосів більше, але за законом 1927 року провела тільки дванадцять депутатів.

Незважаючи на характерні для Третьої республіки урядові кри­зи і відставки кабінетів у державному механізмі Франції в цей час відбувалося подальше посилення ролі уряду і його керівника - голови ради міністрів. Напередодні Другої світової війни до уряду франції остаточно переходить право видання нормативних актів з різних питань державного життя. Уряд мав можливість видавати так звані декрети - закони, які формально мали уточнювати і доповню­вати закони, а фактично змінювали і навіть скасовували затверджені парламентом законодавчі акти. Неабиякого значення у 30-х роках набуло і майже щорічне наділення уряду надзвичайними повноважен­нями. В умовах, коли безперервно відбувалися урядові кризи і зміни кабінетів, ці повноваження опинялися в руках вищої бюрократії. Чиновницький апарат мав можливість послідовно захищати інтере­си правлячої верхівки.

Кінець Третьої республіки. Французький уряд не заважав Гітлеру. Проводячи політику «невтручання», він у вересні 1938 року підпи­сав Мюнхенську угоду. І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 року на Польщу уряд Франції (без санкції Національ­них зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940 року німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Захі­дному фронті. Французька армія зазнала поразки. Двадцять другого червня 1940 року Франція капітулювала.

Після капітуляції більша частина Франції була окупована фаши­стською Німеччиною. У частині південних і південно-східних ра­йонів, де збереглися інститути французької державності, утворила­ся «держава Віші» - за назвою курортного містечка, де містилася резиденція уряду. Це була маріонеткова держава, яка, за задумом гіт­лерівців, мала нейтралізувати і французький флот, і колоніальні війська. У листопаді 1942 року гітлерівці ввели свої війська на тери­торію Віші і ліквідували залишки «вішівської державності», а разом з тим і Третьої республіки.