2. Особливості формування державного ладу країн Західної Європи у новітній час.

Державний лад країн Західної Європи у новітній час характеризується зміною та пошуком оптимальної форми державного правління, форми політичного режиму та форми державного устрою. Основною спільною рисою цих процесів є тяжіння до демократичної форми політичного режиму (з певними особливостями), яка зумовила розбудову республіканських форм правління на континенті.

Причинами даних трансформацій були розвиток політико-правової думки, науково-технічний прогрес, економічні кризи, зміни соціальної структури суспільства та війни, при чому всі вони були взаємозалежними і взаємообумовлюючими.

На тлі переходу до імперіалізму наприкінці XIX – на початку XX ст. відбулися великі зміни і в буржуазній надбудові та в соціальних відносинах. У капіталістичних країнах остаточно складається демократично-правова буржуазна держава. Головними ознаками її були конституційно-правова регламентація державного ладу й політичного режиму, конституційний захист прав і свобод особи в її взаємодії із державою, парламентська система, система буржуазних партій, сильний апарат державної влади.

Завдяки високій економічній кон'юнктурі забезпечувалися стабільність і ефективність буржуазної демократії, стрижнем якої був парламентаризм – інститут народовладдя. Останнє застосовується із суттєвими обмеженнями, а не в прямому значенні, оскільки економічне панування зберігається за одним суспільним класом, до того ж нечисленним. Але навіть у рамках політичного панування буржуазії можлива більш-менш широка участь інших класів і соціальних верств, їх політичних організацій у державних справах.

Доба капіталізму й особливо період його модернізації, що охоплює індустріалізацію, «промислову революцію», форми й характер приватної власності, капіталу, а також демократизацію суспільно-політичної системи капіталістичного ладу, – надзвичайно важливі в новій історії парламентаризму взагалі і класичного парламентаризму зокрема. У Великобританії, яка вважається прабатьківщиною світового парламентаризму, саме в цей період сформувалась і розвинулась двопартійна система, визначились форми взаємовідносин між монархом і парламентом, котрі відповідали новому співвідношенню суспільно-політичних сил, формувались принципи загального, рівного виборчого права та таємного голосування. У цілому можна зазначити, що протягом цієї доби йшла розбудова державного ладу, котрий визначається як парламентська монархія або, в широкому розумінні, як парламентське правління.

Ще одним зразком, на який орієнтувались країни Західної Європи при розбудові демократичного типу політичного режиму на основі парламентаризму, була Франція, де республіканський тип правління з перемінним успіхом впроваджувався ще з 90-х років ХVІІІ ст.

В цілому, на початок ХХ ст. парламент як представницький орган діяв у більшості країн Західної Європи та сприяв поступовому руху до основних принципів демократії – виборності, поділу влади, дотримання прав і свобод людини, приватної власності, розширення повноважень місцевого самоврядування, побудові громадянського суспільства. Особливо значний вплив на його запровадження мала еволюція виборчого права, яка характеризувалась скасуванням ряду цензів – майнового, вікового, статевого, осілості – що мало наслідком залучення широких верств населення до політичного процесу.

Разом з тим, багато країн цього регіону мали монархічну форму правління (Данія, Бельгія, Іспанія, Німеччина, Австро-Угорська імперія), де домінуючу роль відігравав монарх, зосереджуючи всю повноту влади у своїх руках, а парламент мав лише формальні функції та не був реальним гравцем політичної системи.

Великі війни у світовій історії ставали зламними пунктами у житті народів. Не виключенням став і новітній час для країн Західної Європи. Перша світова війна, яка закінчилася поразкою держав центрального табору, спричинила небачені до того далекосяжні політичні зміни у Європі. Друга світова війна як перший справді глобальний конфлікт із точки зору впливу на подальшу долю людства не має історичних аналогій, вона рішуче перемінила геополітичну ситуацію у всесвітньому масштабі. Однак наслідки воєнних конфліктів мали не лише зовнішній характер (переділ кордонів і сфер впливу, створення чи зникнення держав тощо), а й спричинили серйозні внутрішні зміни у країнах, зокрема трансформацію основ їх державного ладу.

Так, після Першої світової війни розпалась Австро-Угорська імперія, на землях якої утворився ряд республік (Чехо-Словацька, Польська) та конституційних монархій (Австрія, Угорщина), у Веймарську республіку трансформувалась Німеччина, відчутнішими стали парламенти у ряді монархій Західної Європи.

Післявоєнна криза, зміни в соціальній структурі ряду суспільств, світова криза кінця 20-х – початку 30-х років ХХ ст., науково-технічний прогрес (зокрема широке використання радіо) спричинили відкат від демократії (який трансформовувався із авторитаризму) та появу нового виду політичного режиму – тоталітаризму. Такі режими постали у Німеччині, Італія, Іспанії, пізніше у Португалії, Хорватії та Словаччині.

Характерними їх ознаками стали домінування однієї партії та її лідера, зрощення партійних та державних органів (які стали залежними від політичної волі керівників партії), впровадження чіткої ідеології, репресії проти інакомислячих та нехтування правами і свободами людини, наявність карально-репресивного апарату та мілітаризація держави. Зрештою, агресивна зовнішня політика таких режимів була причиною розв’язання Другої світової війни.

Після Другої світової війни внаслідок глобальної боротьби різних політичних, економічних і соціальних альтернатив вибір у більшості європейських країн було зроблено на користь подальшого прогресу людства. Наслідком цього стало посилення демократичних, гуманістичних сил і широке визнання цінностей модернізації.

Поступове подолання наслідків Другої світової війни в країнах Західної Європи дало змогу стабілізувати демократичні режими, відтіснити різні екстремістські течії на периферію суспільного життя.

За цих умов сама західна демократія набула якісно нового рівня розвитку. Це була демократія з яскраво вираженим соціальним змістом, яка базувалася на складному балансі інтересів різних верств суспільства. її міцну базу становило громадянське суспільство – сукупність добровільних асоціацій громадян. Стабільність демократичних режимів країн Західної Європи досягалася завдяки консенсусу головних сил на суспільній арені, відсутності принципових розходжень у поглядах на подальшу еволюцію цивілізаційної системи. Це було характерне для таких течій, як ліберал-реформістська, соціал-демократична і консервативна. Вони визнали як базові цінності ідейно-політичний і духовний плюралізм, права людини, демократію і необхідність державного втручання в соціально-економічне життя.

До переваг демократичного типу політичного режиму належить, головним чином, дотримання і гарантування прав і свобод людини і громадянина. Життя при демократії часто буває неспокійним, але для неї нечасто характерно політичне насильство. У сучасному світі демократичні системи менш піддані цивільному насильству, чим недемократичні. Демократичні уряди набагато рідше застосовують насильство проти своїх громадян, чим авторитарні. Демократії також створюють загальновживані канали для вираження незгоди й опозиційних настроїв усередині системи.

Важливе місце в житті країн Європи другої половини XX століття займали реформи державно-адміністративної системи, які являють собою цікавий досвід розв'язання болючих національно-регіональних проблем.

У вересні 1946 р. Установчі збори Франції прийняли новий проект Конституції, який було схвалено на референдумі. Франція оголошувалася парламентською республікою з двопалатним парламентом і президентом, якого обирали на 7 років. Складна внутрішньополітична ситуація, боротьба різних політичних партій ускладнювалася намаганням Франції утримати свої позиції в колоніальному світі. За цих обставин до влади прийшов генерал Ш. де Голль. Він отримав надзвичайні повноваження і розпустив Національні збори. Конституційні норми заснованої ним П'ятої республіки діють вже більш як чотири десятиріччя.

Реформування державно-адміністративної системи зачепило і таку невелику країну Європи, як Бельгія. Його мета полягала у розв'язанні національно-регіональних проблем країни, де проживає дві етнолінгвістичні спільноти – франкомовна Валлонія та фламандськомовна Фландрія. Внаслідок цих реформ Бельгія з унітарної держави перетворилася у федеративну. Правлячі кола Бельгії у 1970 р. пішли на перегляд конституції і сформували країну з трьома етнолінгвістичними общинами: франкомовною, фламандськомовною і німецькомовною. На місцях було створено органи місцевого управління економікою, у 1981 р. виникли фламандська і франкомовна законодавчі асамблеї, органи регіональної виконавчої влади. Таким чином, поступово, з 1962 до 1993 р., Бельгія змогла подолати складні проблеми, що накопичилися майже за півтора століття. Збереження держави стало можливим завдяки використання демократичних принципів через використання механізмів переговорів та узгоджень.

Складною була доля німецьких земель, які у другій половині XX ст. перебували під контролем окупаційних держав – Англії, Франції, США, СРСР. В умовах утворення федеративного устрою в Західній Німеччині орієнтувались перш за все на зручності управління, ніж на історичні кордони, які зберегла лише Баварія (і то не в повному обсязі). Землі мають досить високий ступінь незалежності, свої конституції, парламенти, уряди. У сфері впливу місцевих органів знаходяться головним чином культурна, комунальна сфери, бюджетне господарство, поліція. Зміцненню єдності земель сприяла діюча у ФРН система «федералізму співробітництва» – неформальна взаємодія земель на всіх рівнях. Кожен рік у ФРН проходило до п'яти конференцій прем'єр-міністрів земель і 10-13 конференцій голів міністерств.

Федеративний устрій ФРН ще раз продемонстрував свою гнучкість у зв'язку з об'єднанням Німеччини. «Старі землі» заявили про свою рівну з федерацією відповідальність за цей процес. Згідно з договором про союз від 18 травня 1990 р. і єдність від 31 серпня 1990 р. для «нових земель» передбачався порядок «фінансового вирівнювання».

Складні процеси у формуванні суспільства і нації відбувалися в Австрії. Їх своєрідність полягала в тому, що наявність загальних культурних та історичних традицій, значна етнокультурна спільності тісно об'єднали німецькомовні нації Європи й ускладнили етнонаціональну ідентифікацію австрійця. Етнонім «австрієць» несе більше державно-політичне навантаження, ніж етнічне. У 1955 р. Австрія здобула повний державний суверенітет, але суспільство дуже важко долало минуле, особливо розуміння, що австрійці – це нація, а не уламок великої німецької нації. Процес формування національної свідомості був повільним, демократизація суспільства йшла набагато швидше. До середини 60-х років в університетській науці та шкільній освіті побутувала прихильність до великонімецької ідеї і німецького націоналізму. Проте вже у 1976 р. було прийнято закон про «етнічні групи», згідно з яким етнічну групу утворюють громадяни республіки з німецькою рідною мовою і власною народністю, які проживають на території країни.

У другій половині XX ст. західноєвропейська політико-економічна модель стала прийнятною для Іспанії – країни, яка змогла здійснити мирний перехід від диктаторського режиму Франко до демократії. Своєрідність цього процесу полягала у відновленні інституту монархії і в розбудові багатонаціональної держави. У 1977 р. згідно з конституцією в країні створено 17 автономних спільнот. Серед них Каталонія, Країна Басків і Галісія мають свої парламент, верховний суд, раду міністрів, бо саме ці землі мали автономію до 1939 р. У зв'язку з піднесенням національних рухів держава намагається обмежити вплив автономії на прийняття загальнонаціональних рішень, хоч при цьому робить поступки сильним Каталонії і Країні Басків і досить жорстоко ставиться до слабких в економічному і політичному відношеннях (наприклад Андалусія). В іспанській конституції немає положення про право націй на самовизначення, тому в 1977 р. Країна Басків відмовилася підтримати цей документ.

Причини переходу до демократичних типів політичних режимів в світовому, в тому числі і на просторі Західної Європи, масштабах в 70-х роках ХХ ст. С. Хантінгтон пояснює наступними факторами:

1) криза легітимності авторитарних і тоталітарних систем;

2) безпрецедентний ріст світової економіки в 60-і роки, а також ріст утворення і збільшення міського середнього класу;

3) серйозні зміни в доктрині католицької церкви в 60-і роки;

4) зміна політичного курсу ведучих світових політичних сил (США, СРСР, Європейське співтовариство);

5) демонстраційний ефект, посилений новими засобами міжнародної комунікації, а також первісним досвідом переходу до демократії в рамках третьої хвилі, що відігравав стимулюючу роль і служив моделлю для наступних зусиль по зміні режиму в інших країнах.

Історичний досвід розвитку провідних країн Заходу в другій половині XX ст. довів, що існування суспільства на основі демократії як політичної реальності дає змогу вирішувати найболючіші питання сучасності. Стабільність цих держав забезпечується значною мірою високим рівнем політичної культури компромісу і консенсусу. Конфлікти в суспільстві розв'язуються мирними засобами, з визнанням всіма учасниками певних «правил гри».

Демократична хвиля, породжена в середині 70-х років зміною диктаторських режимів у Греції, Іспанії і Португалії, збіглася з припиненням «холодної війни» кінця 80-х років і сприяла подальшому поширенню демократичної політичної системи.

Важливим чинником при формуванні державного ладу країн Західної Європи у новітній час стали інтеграційні чинники, зокрема процес створення Європейського Союзу, який стоїть на демократичних принципах. Так само важливим було створення Ради Європи у 1949 році, яка базується на дотриманні державами-членами цієї організації принципів верховенства права і гарантуються основні права людини і свободи для своїх громадян.

Таким чином, державний лад країн Західної Європи пройшов складний процес формування, який ознаменувався трансформацією авторитарних режимів у демократичні, абсолютних монархій – у республіканські форми правління, а імперій – у федеративні та унітарні держави. В той же час, ряд нині демократичних країн пройшли випробування тоталітаризмом, що лише підсилило їхнє бажання встановлення демократії.