Розділ іі. Жанр балади у творчості т. Г. Шевченка

2.1. Теоретичне визначення жанру

Балада – віршований казково-фантастичний твір, в якому описуються події героїчного, легендарного або історичного характеру. Балада виникла в італійському фольклорі, в літературу введена романтиками. У баладі розповідається про одну якусь подію. Сюжет розроблено докладніше, ніж у співомовці, образи-персонажі (їх тут два-три) дано повніше. У цьому відношенні балада наближається до оповідання. Ліричний герой найчастіше – сам поет. Автори балад широко використовували народні легенди та історичні перекази [1].

Серед творів Т. Шевченка важливе місце належить баладі. Інтерес до цього жанру з особливою силою проявився в літературі романтизму у творах Г. Бюргера, Ф. Міллера, Й. В. Гете, А. Міцкевича, В. А. Жуковського, О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова та інших письменників.

У їх баладах відображався світ глибоких почуттів і незвичайних учинків, замальовувались казкові явища, історичні події, фантастичні, народні легенди та перекази.

Літературна балада ХІХ століття зростала на ґрунті усної народної творчості, який у свою чергу живився міфологічними джерелами, тому для цих первнів – первісної міфології, українського фольклору і літературної балади – характерні гармонійна узгодженість, узаємодоповнення, резонанс тем та форм поетичного мислення. У реальність, відтворену в баладі, вривалися впливи інших світів, персоніфіковані або безособові, з'являлися антропоморфічні образи, демонологічні сили.

Елементи фантастичного в романтичній баладі ХІХ століття розростались, оскільки несли значне ідейно-художнє навантаження: підсилювали сюжетну експресію, загострювали трагізм, досягаючи незвичайності, романтичності картин. Природовірство, як органічна риса давніх вірувань наших предків, відбилося й на літературних баладах, у яких відлунює демоністичний тип язичницьких вірувань.

У баладах, де діють міфологічні істоти, поетизуються народні повір'я та легенди, зокрема про русалок. В основу більшості з них покладено уявлення про реінкарнацію людини (тобто людське переродження) з обов'язковим проходженням двох стадій: фактичної смерті та нового народження. Смерть змальовується в них евфемістично, а любов і краса стають причиною фатального кінця. Дія найчастіше відбувається у воді чи поблизу неї, а «переступання» героєм межі – вододілу – сприймається як крок із одного просторового континуму (цього світу) до іншого (того світу). Час дії теж сакральний – ніч або порубіжжя ночі та дня.

Звернення до народних повір'їв та уявлень цілком відповідало світобаченню поетів-романтиків, які, «вважаючи природу вищою за культуру… дивилися на народні вірування і словесну творчість як на частину природи, яка має бути включена до складу літератури» [24, с. 14-15].

Яскраві, незвичайні образи і події, відображені в баладах, навіювали читачеві такі ж незвичайні почуття, будили глибоку думку, яка допомагала піднятися над буденними уявленнями, по-новому оцінити явища життя. У фантастичних баладних образах автори виражали свої глибокі роздуми про життя, свій біль, викликаний його недосконалістю, його трагічними колізіями.

Тому й недивно, що жанр балади привертав до себе увагу Т. Шевченка: він допомагав йому виразити своє бачення того неблагополуччя в людському бутті, з яким звиклися його сучасники і якого не помічали, розкрити трагедію життя простої, маленької людини, в якій живуть великі почуття, високі прагнення і невимовні болі.