1941: 506], Пор.: [Adamec, Hrabě 2003: 151-157; Пешковский 1938: 67].

Немає сумнівів у тому, що переважна більшість часток у своєму значенні містять модальні відтінки і

тяжіють до категорії модальних слів [Виноградов 1986: 545]. Модальність кваліфіковано як визначальну

особливість усіх часток і в [Коломієць 1969: 501-513]. Інша річ, що така модальність може бути

загальнореченнєвого / загальновисловленнєвого характеру або стосуватися окремої внутрішньореченнєвої /

внутрішньовисловленнєвої позиції: Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть (Тарас

Шевченко); Неначе й до нас звертаються (Україна молода. – 2008. –12 жовтня). За семантикою

В. Виноградов розрізняє вісім основних розрядів часток як частини мови (для зручності приклади наведено

українських часток): 1) підсилювально-обмежувальні, або видільні (навіть, і (й), ж (же), хоч (хоча), ще, та

вже і под.); 2) приєднувальні (теж, також, до того ж, та й те, все тощо); 3) означувальні (якраз, що за, саме

та ін.); 4) вказівні (це, то, ось і под.); 5) неозначені (-сь, -небудь, де- та ін.); 6) кількісні (майже, заледве не,

ледве не тощо); 7) заперечні (не, ні та усталені сполуки з ними типу та ні, ще ні); 8) модально-придієслівні (б

(би), ну) [Виноградов 1986: 546-553]. Близько прилягають до цих розрядів часток питальні й окличні слова, що

більшою мірою пов‘язані з категорією модальних слів (що за, хіба, невже та ін.) [Там само: 603-609]. До

особливої категорії часток В.В. Виноградов зараховує зв‘язки, що виражають логічні відношення між підметом

і присудком. Інваріантним виявом зв‘язки, на думку лінгвіста, постає слово бути, тому що це не дієслово і для

нього не властиве значення дії, така зв‘язка мислиться поза категоріями виду і стану (бути в значенні дієслова

існування – тільки омонім зв‘язки). До часток-зв‘язок прилягають це і наче (неначе), використані в значенні

логічних зв‘язок: Щастя – це постійне самовдосконалення і себе самого, й інших (Анатолій Яна); Батько –

наче дитина (Григір Тютюнник). Показовими постають висновкові тези В. Виноградова щодо частиномовного

статусу часток, де констатовано: «У граматичному ладі часток виявляється безліч перехідних типів від слів до

морфем. Поряд з частками-словами, близькими до прислівників, тут наявні аглютинативні частки, що вже

втрачають свою показову самостійність «часткового слова» і які майже перетворилися у приклейки, в

аглютиновані префікси або суфікси… Перетворення часток в аглютинативні морфеми пов‘язано з обмеженням

свободи їхнього переміщення реченням. Прикріплення частки до певного місця і до певної категорії слів постає

попередником її переходу в «приклейку», в аглютинативну морфему» [Виноградов 1986: 554] (пор. також

[Мещанинов 1945: 312, 314 і далі]). Окремо В.В. Виноградов говорить про модально-придієслівні частки типу

би (б), хай (нехай), давай (давайте), пор.: ти б пішов; не мені б слухати; пора б (Пора б нам, браття, в дорогу

рушати (С. Васильченко)); давай (Та й справді давай йому скажу усе (М. Івченко) і модальне значення

заперечних часток, що в діапазоні своїх сполучувальних інтенцій спроможні виражати широке коло значень,

пор.: не домовився і не домовишся з тобто; не надивишся на все це і под.; водночас їхній ужиток значною

мірою впливає на використанн видових і часових дієслівних форм (за М. Гречом, О. Добіашом, Ф. Буслаєвим,

В. Чернишовим та ін.). Інколи принциповим постає протиставлення з-поміж часток модальних й амодальних, де

перші охоплюють значення реальності ↔ ірреальності, достовірності ↔ недостовірності, питальності ↔

ствердження тощо [Касаткин 1991: 262-263] і значущими постають: 1) модально-вольові: би, ну, давай, вже,

нехай, же (Води б!; Ну як не зрадіти своєму сусіду! (С. Васильченко); Давай поїдемо за місто! (Б. Грінченко);

Повертайся вже! (М. Стельмах); Нехай йдуть; Поглянь же!); персуазивні – значення достовірності ↔

недостовірності: ось-ось, наче (Хлопці ось-ось мають підійти (Л. Мартович); Марія наче не знає того всього

(Марко Черемшина)); 3) авторизаційні: мов, мовляв і под.; 4) питальні: чи, невже, хіба (Чи прийшов хтось до

нас? (М. Стельмах); Невже насправді все це було? (О. Гончар); Хіба Лисиця про те зна? (Л. Глібов));