Біографічні відомості

Народився 25 лютого 1886року, на хуторі Нарбутівці біля Глухова (зараз Сумської області) в сім'ї, яка походила з старого, але збіднілого дворянского роду. Георгій Нарбут мав молодшого брата Володимира Нарбута, який в майбутньому став відомим поетом. Початкову художню освіту здобув самотужки. В 1906—17 жив у Петербурзі. Деякий час вчився в І.Білібіна і М.Добужинського. В 1909 удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Холлоші. Після повернення до Петербургу став членом мистецького об'єднання «Світ мистецтва» («Мир искусства»). В 1910—12 працював над ілюстраціями до казок Г.-X. Андерсена, байок І.Крилова, народних казок.

Будучи добрим знавцем українського стародавнього мистецтва і геральдики, Нарбут виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник (В. Лукомського і В. Модзалевського, 1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Старовинна архітектура Галичини» (Ю. Лукомського, 1905), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917) та ін. Н. кожного літа приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам'ятки української старовини. Свій герб Н. підписав «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець» (1912).

У березні 1917 переїхав до Києва. Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної Республіки в 30, 40 і 50 шагів. У вересні 1917 став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 (за іншими даними, з лютого 1918) — її ректором. В цей період Нарбут виконав цикл державних паперів, крім марок він розробляв, банкноти, грамоти, листівки. Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. 18 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив спроектовану Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб.

Згодом співпрацював з журналами «Наше минуле», «Зорі», «Солнце Труда», «Мистецтво» та ін. До учнів і послідовників Нарбута належать М.Кірнарський, П.Ковжун, Р.Лісовський, Л.Хіжинський, І.Мозолевський, А.Могилевський, Л.Лозовський, А.Середа, О.Маренков. Помер 23 травня 1920 у Києві від тифу.

Творчість

Творчість Георгія Нарбута — це яскрава сторінка в українському мистецтві. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Рання творчість Нарбута зазнала значного впливу широковідомого об'єднання художників «Світ мистецтва». Крім творчості художників «Світ мистецтва» у галузі театрально-декораційного мистецтва та книжкової графіки, визначальний вплив на Нарбута справило давнє українське малярство і графіка XVII—XVIII століть, геральдика українських родів, графіка українських рукописів і стародруків. З часом Нарбут виріс у глибоко оригінального митця, довкола якого утворилась ціла школа з його послідовників у галузі графіки й ілюстрування книжок. Ним, разом з його сучасниками: Василем Кричевським, Тимофієм і Михайлом Бойчуками, Іваном Падалкою, Василем Седлярем, Оленою Кульчицькою, Антоном Середою, Олексою Новаківським, Петром Холодним та іншими майстрами започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20 — 30-х років в графіці.

Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917), в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, малюнка й кольору. У вирішенні літер абетки Нарбут об'єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.

Останнім великим мистецьким задумом нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію.

Георгій Нарбут мав величезний вплив і на становлення інших художників, таких як Сергій Конончук та Микола Алексєєв. Сергію Конончуку особливо імпонувала і була близькою творчість видатних російських радянських графіків і особливо Г. Нарбута, який був серед тих, хто поклав початок українській радянській графіці. Творча спадщина Г. Нарбута була для С. Конончука справжньою школою і джерелом творчого натхнення. Властиві йому тонка стилізація мотивів ампіру, звернення до традицій українського бароко, до орнаментики та геральдики старовинних українських гравюр вплинули на формування образної мови Конончука.

Геогрій Нарбут є оформлювачем банкнот української гривні доби УНР.

Тетяна Яблонська народилася 11 лютого 1917 року у місті Смоленськ (Росія) у родині викладачів. У 1935-1941 роках навчалася у Київському державному художньому інституті, живописець.

У 1944-1952 роках – викладач рисунка, живопису та композиції Київського державного художнього інституту. У 1965-1966 роках – головний спеціаліст сектору інтер'єра Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування (КиївЗНДІЕП). У 1966-1967 роках – викладач, у 1967-1973 роках – професор, у 1966-1968 роках – завідуючий катедри композиції, керівник майстерні монументального живопису Київського державного художнього інституту. У 1951-1958 роках – депутат Верховної Ради УРСР. У 1956-1962 роках – член правління Спілки художників України, з 1963 року – член правління Спілки художників СРСР. Член Спілки художників України з 1944 року.

До найбільш відомих творів належать полотна: «Ворог наближається» (1945), «Перед стартом» (1947), «Хліб» (1949), «У парку» (1949), «Весна» (1950), «Над Дніпром» (1954), «Святковий вечір» (1960), «Весілля» (1964), «Безіменні висоти» (1969), «Життя продовжується» (1971), «Вечір. Стара Флоренція» (1973), «Льон» (1978), «Осінній портрет» (1989) та ін.

Твори Т. Яблонської зберігаються у багатьох музеях та колекціях як в Україні, так і за її межами.

Творчий шлях Тетяни Яблонської можна розділити на дві частини. У першій, вона отримувала нагороди і широке визнання в СССР, а в другій – відбулося переосмислення всієї творчості, художніх образів і самої техніки малювання.

Тетяна Яблонська написала одну з найвідоміших в СССР картину "Хліб". Тут вона зобразила щасливих селян, які збирають урожай зерна на мирній землі. Яблонська знала, яка це важка робота, і була в захваті, що трудівниці не помічають втоми від того, що нарешті запанував мир.

Інша картина, що не залишала байдужим жодного глядача, - "Життя продовжується". Цю картину Тетяна Яблонська написала після подорожі до Вільшани (Черкаська область), там вона помітила цю просту життєву сцену. Старенький дід сидить на причілку, і все його життя тепер - у спогадах про минулі роки. А поруч юна невістка, сповнена енергії, заклопотана у хатніх справах та в догляді за дитиною. Вона живе теперішнім і майбутнім.

Про неї говорено багато, їй присвячено безліч мистецтвознавчих праць. Їй — народній художниці СССР, члену Академії мистецтв СССР, лауреату трьох Державних премій СССР і двох медалей СССР. Здається, художниця Тетяна Яблонська як митець завжди ототожнювалася з нав’язливим «СССР». Вона щиро вірила в істинність свого соцреалізму, вірила в те, що знайшла себе. Та, як виявилося, ще й не шукала...

Уже на схилі літ, спостерігаючи за роботою доньки Ольги, Тетяна Яблонська уважно придивилася до її живописної манери... і серце наповнилося забутим тремом: там було все — і глибина тону, і матеріальність кольору, і напружена вібрація полотна. Поряд з Олиними етюдами власні здавалися легковажними, порожніми. Усвідомлення втраченого часу, творчої нереалізації було надто болючим, однак лише тоді, художниця відчула твердь під ногами.

Почався новий виток в її житті Тетяни Яблонської. Від нав’язливого, наскрізь фальшивого соцреалізму до захоплення національною формою, яке, за зізнанням Тетяни Нилівни, почасти межувало із стилізацією, а від етнографізму до декоративності, коли навіть родомін — отруйно-яскрава фарба — здавалася проривом душі... Вона упродовж свого життя пройшла всі ці віхи своєї творчості, аби потім з усією гостротою відчути екстатичну радість повернення. «Почали виникати давно забуті відчуття, — напише згодом у своїм щоденнику Тетяна Нилівна, — відчуття живого, матеріального, красивого живопису, коли фарба перетворюється у дорогоцінну плоть».

Перед художницею відкрилися надзвичайні можливості. Було таке відчуття, ніби світ відкрив суть речей. Як там в Екзюпері — «справжнє невидиме для очей»? Схоже, вона побачила те невидиме...

Змінивши ідеологію картин, Тетяна Яблонська одразу позбавила себе в такий спосіб визнання і пошани. Негативна критика обливала її картини брудом і вони зберігалися в підвалах різних музеїв, де порушувались умови зберігання полотен.

Нелегке життя привело Тетяну Яблонську до хвороб. Права рука не могла виконувати жодних бажаних рухів. Художниця малювала лівою. Навіть в останній день свого життя вона створила картину, намалювавши сині дзвоники, які ніби пробираються в кімнату через віконне скло.

Катери́на Васи́лівна Білоку́р (* 25 листопада (7 грудня) 1900, Богданівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія — † 10 червня 1961, Богданівка, Яготинський район, Київська область) — майстер українського народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва».

Дитинство

Точна дата народження художниці невідома. Сама вона називала і 23-є, і 24 листопада, і 1900, і 1901 рік. Офіційною датою її народження зрештою визнали 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Це було найлогічніше, адже 25 листопада — день Святої Великомучениці Катерини.

Батько художниці, Василь Йосипович, мав 2,5десятин орної землі, дід був, очевидно, ще заможнішим. Сім'я тримала худобу, мала будинок, криту бляхою. Крім Катерини, в сім'ї були ще два сини — Григорій і Павло.

Приблизно у 6—7 років Катерина навчилася читати. Батько і дід спочатку допомагали їй у цьому, але були здивовані власними успіхами дівчинки. На сімейній раді було вирішено — у школу Катрю не віддавати, бо читати вона і так вміє, а економія одягу та взуття — величезна.

Спроба вступу до технікуму

У 1922—1923 рр. Катерина десь прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Вперше покинувши Богданівку, вона вирушила до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері.

Катерина зробила відчайдушну спробу — перекинула свої малюнки через паркан у сад технікуму, раптом «студенти» їх піднімуть, оцінять — і гукнуть, запропонують залишитися. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.

Драмгурток

Попри все, малювати Катерина не кинула, а ще й почала відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів — Іваном Григоровичем і Ніною Василівною Калитою. Батьки Катерини погодилися на участь дочки у виставах, але за однієї умови — драмгурток не повинен заважати роботі по господарству. Вивчення ролей доводилось поєднувати з роботою на городі.

У драмгуртку ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ'яненка, Наймичку" і Безталанну" Карпенка-Карого, Матір-наймичку" Тогобочного (інсценізацію «Наймички» Шевченка) тощо. Катерина (24-26 років) грала переважно «молодиць».

1928 року Катерина дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішила ще раз спробувати свої сили. До поїздки в Київ готувалася ґрунтовно — узяла метрику і довідку про стан здоров'я. Але й у Театральному технікумі все загальмувалося відсутністю довідки про закінчення 7-річної школи.

Радісні часи

1939 року випадок змінив долю Катерини Білокур. По радіо вона почула пісню у виконанні уславленої Оксани Петрусенко. Почуте так вразило Катерину, що вона звернулася до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

Проте лист не загубився і дійшов до адресата. Доданий до нього малюнок калини на шматочку полотна вразив Оксану Петрусенко. Порадившись із друзями — В.Касіяном і П.Тичиною, вона звернулася у Центр народної творчості. До обласного центру надійшло розпорядження — з'їздити в Богданівку, знайти Катрю Білокур, поцікавитися її роботами.

Богданівку відвідав Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин сільської художниці він показав у Полтаві художнику Матвієві Донцову. І 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкрилася персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка складалася лише з 11 картин.

Виставка мала величезний успіх. Катерину Білокур преміювали поїздкою до Москви. У супроводі В.Хитька художниця відвідала Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Якийсь час після цього вона навіть не могла працювати: «Куди мені бути художницею? Я — ніщо! Моя мазанина нікудишня! Я там таке бачила! Усе таке чудове, недосяжне для мене! Куди мені, дурній сільській дівці, і думати про якусь умілість! І хіба я можу щось путнє робити?!». Але заспокоївшись, вона знову і знову писала квіти.

Творчість

1944 — Богданівку відвідав директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Запропонував виставку і закупити картини. Саме його заходами Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.

У цей час художниця створила свої найвідоміші картини: «Декоративні квіти» (1945), «Привіт врожаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948—1949), «Цар Колос» (1949), «Сніданок» («Снідання») (1950), «Квіти і берізка ввечері» (1950), «Кавун, морква, квіти» (1951), «Квіти і виноград» (1953—1958), «У Богданівці на Загреблі» (1955), «Хата в Богданівці» (1955), «Жоржини» (1957), «Півонії» (1958), «Натюрморт із колосками і глечиком» (1958—1959), «Букет цвітів» (1959).

Квіти малювала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні.

Крім квітів, є автором пейзажів і портретів.

Олійні фарби, якими малювала Катерина Білокур. Яготинська картинна галерея

Довго і дуже сильно хотіла намалювати «картину-казку» — лелеки принесли дитинку. Декілька разів зверталася до цього сюжету, але подив і нерозуміння оточення, що чекало від неї лише «квіткових композицій», були такі сильні, що художниця віднесла «картину-казку» до своєї кімнати-майстерні, куди нікого не пускала, і ніколи її більше звідти не виносила.

1949 — художницю прийняли до Спілки художників України.

1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.

1956 — одержала звання Народного художника України.

Твори К.Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві, в інших містах.

Опальний мистецтвознавець Стефан Таранушенко побачив її роботи в Курську — і саме після цього, вражений «Царем-Колосом», почав із художницею багатолітнє листування.

Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова:« Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ! »

Катерину Білокур він порівняв із іншою великою представницею «наївного мистецтва» — Серафін Луїз із Санлі. Це звучало тим дивовижніше, що про сучасне йому мистецтво Пікассо зазвичай відзивався вкрай негативно.

Не раз у художниці з'являлася думка переїхати до Києва, але так і залишилася мрією. За винятком наїздів у Київ і Полтаву у справах виставок і двомісячного відпочинку в Будинку творчості художників на хуторі Шевченківському (1955), К.Білокур не покидала Богданівки.

Недоля

Тим часом у Білокурів почалися серйозні сімейні проблеми. До війни вони не входили до колгоспу і вели власне господарство. Василь Йосипович володів теслярським ремеслом і підробляв у будівельній бригаді. Григорій Васильович, брат художниці, столярував, теслював, умів лагодити музичні інструменти. Але після війни Білокури стали колгоспниками. 1948 року Василь Йосипович помер. Якийсь час Катря жила одна з хворою матір'ю. 1951 року, за рішенням Якилини Павлівни, до них переїхали Григорій Васильович із дружиною, Христею Яківною, та 5 дітьми.

Якилина Павлівна недолюблювала свою невістку, яка була з бідної багатодітної сім'ї. Христя Яківна мала зі свекрухою свої рахунки. Тепер вони опинились віч-на-віч. Почалися сварки. Діставалося і зовиці — Христя Яківна, що працювала в колгоспі і «тягла на собі» весь дім, не могла простити Катерині незрозумілого «малювання».

Катерина знову опинилася в глухому куті. Лишити стару хвору матір одну в Богданівці побоювалася, забрати її зі собою не могла — ніде, крім рідного села, Якилина Павлівна не прижилася б. Та й їхати, власне кажучи, не було куди. За таких обставин з'явився останній твір майстрині — черговий «Натюрморт» (1960).

Останні роки і смерть

Тяжко хвору Катрю Білокур відвезли в Яготинську районну лікарню. 10 червня їй зробили операцію — чи то невдалу, чи то вже марну. Того ж дня художниці не стало.

Похована в Богданівці. Автор надгробного пам'ятника — скульптор Іван Гончар.

Марія Овксентіївна Приймаченко, майстер українського «наївного мистецтва», через усе життя пронесла жагу творити, неминучу потребу ділитися своїми відкриттями з людьми, вона з тих митців, які створювали неповторний світ власних образів, світ краси, мистецьки висловлювала ті почуття, що живуть в народі, в його фольклорі, в його думах.

Доля народної художниці дуже тісно пов’язана з рідною землею. Болотня на Київщині — рідне село Марії Приймаченко. Тут 12 січня 1909 року в селянській родині творчо обдарованих людей народилася художниця і прожила все своє життя. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Батько, Овксентій Григорович, бондарював, був теслею-віртуозом, майстром-різьбярем. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання. Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент. Тож і сама Марія Овксентіївна вбиралася в сорочки, вишиті власноручно. Окрім малярства та вишивання займалася керамікою. і навіть ілюструвала книжки, що на початку сімдесятих років виходили у видавництві «Веселка».

Життя обійшлося з Марією жорстоко. Вона була інвалідом. Ходила через силу, спираючись на милиці. У дитинстві Марія перехворіла страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Через хворобу, не маючи можливості працювати в полі, вона весь час прагнула бути в оточенні людей, приносити їм радість. Свою енергію і працелюбність вкладала в малювання. Марія Овксентіївна малювала лівою рукою — ближчою до серця, образи схоплювала на льоту. «Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі...» — так говорила про себе самобутня майстриня.

«Починалося все це так, — згадувала художниця. — Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала різні квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...». Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчини. Сусіди дивувалися, хвалили її, просили прикрасити і їхні хати. Так розпочався її творчий шлях.

Марія Приймаченко стала відомою з 1936 року, коли вперше у Києві на Всеукраїнській виставці народного мистецтва були експоновані її малюнки «Звірі з Болотні». Марії було присуджено диплом I ступеня. Саме тоді її запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. В цей час вона малює, вишиває, захоплюється керамікою. Зокрема, пише низку чудових картин «Бичок на прогулянці», «Синій лев», «Рябий звір», «Звір у червоних чоботях» 1936-1937 рр.), «Осел», «Баран», «Червоні ягідки», «Мавпи танцюють», «Два папуги» тощо (1937-1940 рр.). Світ образів цих робіт Марії Приймаченко, дійсно, казковий, фантастичний і чарівний. В основі його лежать фольклорні легенди, народні казки й оповідання. В її творах фантастичне — життєве, а реальне фантастичне. Усе так, як у казці: звірі, дерева, квіти діють, розмовляють, борються за добро й стверджують його, знищуючи зло. Птахів вона створює казковими істотами, часто квіткоподібними, з крилами-вишиванками, химерних форм, небачених обрисів. Проте завжди звірі й птахи в Марії добрі, симпатичні, сонячні.

Розпочалася війна і Марії Приймаченко перериває свої творчі заняття та повертається до рідного села. Тут вона пережила найстрашніші роки свого життя. Війна забрала в неї чоловіка, який так і не встиг побачити сина Федора. У повоєнний період художниця постійно живе у Болотні, перетворивши батьківську хату на майстерню. 1950 роком датовано вишиті нею панно «Пави у винаграді» на голубому тлі, на синьому репсі — «Кумпостелі в посуді», на коричневому — «Дві яблуні», а також розписи: «Два Одуди в квітках», «Квітки українські».

У 1953-1959 роках майстриня створює такі картини, як «Три Вірли», «Два Голуби на волошках», «Павич», «Журавель і Лисиця», «Пастухи». Ці твори засвідчили удосконалення образної манери М. Приймаченко.

У 1960 році її оригінальні роботи були представлені на виставці декоративних творів у Москві під час Декади української літератури і мистецтва. До художниці знову прийшла велика популярність. За плідну працю Марію Приймаченко було нагороджено орденом «Знак Пошани».

У 1960-1956 роках художниця створила цикл декоративних розписів «Людям на радість», до якого увійшли роботи «Сонях», «Синій вазон з квітами», «Жар-птаха», «Голуб на калині», «Пава у квітах». За цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної преміїУкраїни імені Т. Шевченка.

До свого 60-річчя у 1969 році майстриня підготувала чимало робіт з трудової та народно-побутової тематики: «На Вкраїні хліб і сіль», «Орав Іван край дороги», «Українські яблука» та ін. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 70-х років. З’являються картини «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина». Особливо вражає картина її останніх років «Звірина серія» — явище унікальне, яке не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Якщо раніше художниця зображувала реальних звірів, то у 70-80-х рр. в її роботах народжуються звірі фантастичні — витвір геніальної уяви майстра, таких звірів не існує у природі. Це і чотириголовий стародавній болотяний звір, і болотяний рак, і хорун, і прус, і дикий горботрус, і дика волезаха. Дикий чаплун — від слова «чапати» — таку назву вона вигадала одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь вільхові зарості. Є звірі фіолетові, чорні, сині; сумні, веселі, усміхнені, здивовані. Є звірі з людськими обличчями. Злими постають звірі-алегорії. Так, фіолетовий звір у «буржуйському» кашкеті, розмальований стилізованими бомбами, злісно вишкірився, показуючи гострі зуби і довгий хижий язик («Будь проклята війна! Замість квіток ростуть бомби» (1984 р.).

Справжнім шедевром серії про звірів став «Гороховий звір» (1977 р.). З усіх тварин, що малювала Марії Приймаченко він — найліричніший. У нього великі вуха і грива як у лева, тулуб прикрашають червоні «яблука», на чолі, переніссі і щоках — трикутники ластовиння та рожеві лапи, що закінчуються чи то кігтями, чи то клешнями. Круглі чорні очі дивляться допитливо. Та і сам звір — яскрава кольорова пляма — зітканий із сонячного проміння і рожево-червоних хмарин. Зелені стручки гороху, в якому живе звір, разом з синіми квітами утворюють рослинний орнамент. Марії було майже 70 років, коли народилася ця по-дитячому наївна істота.

Вона була не тільки прекрасною художницею, але й талановитою поетесою. Її вдалі підписи до картин у вигляді коротеньких примовок дуже легко запам’ятовуються: «Веснянки-роговички — веселії птички», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Собачка Ада не боїться гада», «Ворон дві баби мав — обох обнімав» тощо.

Останні роки життя недуга прикувала Марію до ліжка, але спілкування зі світом продовжувалося — вона малювала ... А незадовго до смерті в 1986 році вона створила вражаючу чорнобильську серію. Рідне село Марії Приймаченко розташоване у 30-кілометровій зоні від Чорнобиля. Тому проблеми і біди багатьох чорнобильців вона знала дуже добре. Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.

На перший погляд є в роботах художниці щось нібито приблизне, наче примітивне. Та, прозирнувши глибше в ці творіння, відчуваєш: це її почерк, її мистецький стиль, бо в нім — її, Приймаченко, світобачення й світосприйняття, її світорозуміння.

На 89 році життя видатна художниця померла. Земля прощалася з Марією, зібравши найкращі квіти, встеливши ними своїй дочці останню путь до небес. Щемить душа, бо важко змиритися, що Україна осиротіла без своєї сонячної мисткині, адже сонце сходило у картинах Марії Приймаченко усе життя — від першої синьої квітки, яку ще дівчинкою намалювала глеєм на білій, як світ, хатній стіні.

Та, на щастя, рід Приймаченків-митців продовжився. Нащадки Марії Приймаченко — так само художники. Вона навчила незвичайному баченню світу, своїй манері малювання і сина Федора. Він був її найкращим учнем, заслужений художник України, який помер, на жаль, у серпні 2008 року. Пішли її шляхом і онуки. Сьогодні вони — молоді, талановиті художники, кожен — яскрава індивідуальність. Зростаючи поряд із такими майстрами, як їх бабуся та батько, вони перейняли все найкраще. І сьогодні відлунням звучать її слова «Федоре, — просить Марія Овксентіївна, — одчини вікно. Весна на подвір’ї. Пусти краси до хати ...»

Рік 2009 — це рік Марії Приймаченко, ініційований Президентом України і присвячений 100-річчю від дня народження української художниці, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України. Ще у 1994 році був створений Всеукраїнський благодійний фонд Марії Приймаченко, завданням якого стала популяризація мистецтва художниці. У Києві, в Дніпровському районі, з’явилася вулиця названа на її честь. Крім того, в галузі народного мистецтва засновано премію імені Марії Приймаченко, що буде діяти з 2008 до 2010 року. У музеї українського народного декоративного мистецтва зберігаються її керамічні вази, тарелі, прикрашені розписом із фантастичних звірів, птахів, казкових істот. Її твори з незмінним успіхом експонуються також на всесвітніх виставках у Києві, Парижі, Варшаві, Монреалі, Празі, Софії. Її ім’я як «зірка першої величини» назване у «Всевітній енциклопедії наївного мистецтва», виданій у Белграді 1984 році.

Серед визначних діячів XX століття вона посідає одне з найпочесніших місць. Її ім’я — поруч з іменами таких майстрів-примітивістів, як французи Анрі Руссо та Анрі Матісс, грузин Ніко Піросманішвілі, хорват Іван Генералич та ін.

Детальніше ознайомитись з долею геніальної, української народної мисткині вам допоможе поданий нижче інформаційно-бібліографічний список. У ньому, крім літературно-критичних матеріалів та електронних ресурсів про життя та творчість Марії Приймаченко, вміщено перелік книг і періодичних видань з її портретами та репродукціями картин. Підготовлений матеріал можна використати під час уроків, бесід, шкільних свят та інших масових заходів, присвячених великій художниці — Марії Овксентіївни Приймаченко, рік якої ми відзначаємо в 2009 році.