Школа б. Бойчука

Зараз можна цілком упевнено затвердились, що саме кінець 1920-х рр.. (1927-1928 рр..) - Період розквіту школи Бойчука. Тоді знайшли свою манеру і стиль і утвердились у творчості його учні з першого набору

Академії пластичних мистецтв, і вже збагнули «ази» монументалізму учні молодшого покоління. Тоді ж Бойчуком та його учнями В. Седляром, С. Налепінской-Бойчук піднімається питання про створення вищої школи дизайну на Україну. Але з 1929 р. почалася активна «атака» на Бойчука і його школи. Під впливом офіційної критики творчість школи Бойчука поступово через змінювалося в сторону офіційного стилю. Новий і останній етап життя і творчості М. Бойчука (1930-і рр..), Як справедливо зазначає дослідник Б. Лобановський (1968), виявився трагічним, і найменш плідним. Приблизно з 1930 р. роботи Бойчука на Україну практично не виставлялися. 1934 р. - останній, коли учні Бойчука представ-Лялі свої роботи на виставках в Україні та за кордоном. У мистецтві графіки «Бойчук-ти» стали зосереджуватися на художнівенном оформленні книг. Мистецтво поганожественной кераміки, в якому «Бойчуксти» досягли великих успіхів в 1920-і рр.., Вже не відповідало новим запитам періоду «завершення соціалістичної реконструкції» і було незатребуваним. З декоративно - прикладних форм, які розробляла школа, залишився тільки художній текстиль. За художниками-універсалами залишалося одне завдання - підготовка картону, а виготовленням килима займалися народні майстри. Потрібно враховувати і диктат некомпетентного керівництва. Але художники чинили опір вимогам того часу і подавали свої килими-гобелени як твори монументально-декоративного мистецтва. Бойчук з 1930 по 1932 р. на запрошення керівництва в особі директора ІНПІІ (Інституту ім. І. Ю. Рєпіна.) Маслова перебирається в Санкт-Петербург, де, будучи професором, викладає в цьому навчальному закладі. У Центральному науково - бібліографіческой архіві РАХ збереглися документи, які свідчать про педагогічну діяльність Бойчука в Академічному інституті ім. І. Ю. Рєпіна - особиста справа М. Л. Бойчука, договір соцзмагання Київського інституту пролетарської художньої культури з Ленінградським інститутом пролетарського образотворчого мистецтва, програми факультету монументального живопису, протоколи методичного наради факультету мону-ментальною живопису. Зважаючи особистої заяви з 15.09.1932 р. М. Бойчук залишає місто на Неві, і під його керівництвом починається дуже велика робота з оформлення Червонозаводського театру в Харкові - останній спільний проект «бойчукістів» (1933-1935). Розписи, виконані М. Бойчуком, І. Падалкою, В. Седляром, О. Павленко, піддалися жорсткій критиці. «Бойчукістів» звинувачували в «недооцінки ідеологічної сутності мистецтва, невірних методичних установках в педагогіці і формалістичних тенденцій». У запалі боротьби з негативними явищами у творчості цієї групи було перекреслено то, безсумнівно, покладивування, що вони внесли в українське радянське мистецтво: відчуття першорядної необхідності розвитку монументального і різних форм прикладного мистецтва, акцентування питань художньої норми (ритм, композиція), прагнення до ємності художнього образу ... і «ці втрати, можливо, не так ще були помітні в 30-і роки, але стали досить відчутні в наступний час ...». Детальний знайомство з творчістю М. Бойчука та його школи дозволяє відзначити, що в усі періоди діяльність цих майстрів була спрямована на створення художніх творів, в яких уважне і одночасно творче вивчення широкого кола традицій світового мистецтва поєднувалося з дбайливим ставленням до національних коренів своєї Батьківщини. Це важлива частина цілісної системи художньої культури того часу.