- •Загальна характеристика навчальної дисципліни
- •Основні відомості про землю
- •Мінерали та гірські породи
- •Геохронологія
- •Геологічні процеси
- •Та його кут нахилу; вертикальна амплітуда зміщення.
- •Поствулканічна, або фумарольна діяльність
- •Основи гідрогеології
- •Основи ґрунтознавства
- •Класифікація антропогенного рельєфу:
- •Тектонічні гіпотези в історії геології
- •Геологічна діяльність людини
- •Геологічні карти
- •Геологічні розрізи
- •Геоморфологічні карти
- •Геолого - знімальні роботи
- •Список літератури
- •Геологія та геоморфологія
- •Конспект лекцій
- •03058. Київ-58, проспект Космонавта Комароші, і
Основи ґрунтознавства
Мільйони років земна поверхня являла собою голу кам'яну пустелю. Поступове вивітрювання щільних гірських порід приводило до утворення найдрібніших часток, які послужили основою для виникнення ґрунту. Ґрунти почали формуватися лише в певний етап розвитку Землі з моменту виникнення життя і заселення поверхні суші спочатку нижчими, а потім вищими живими організмами. Зі збільшенням щільності життя і еволюції живих організмів розширилась сфера і змінились форми ґрунтоутворення, які змінювали одне одного в просторі і часі. Сліди древнього ґрунтоутворення знаходять в древніх палеозойських і мезозойських літифікованих осадових породах континентального походження. Значно краще збереглися древні ґрунти в кайнозойських континентальних осадках і особливо в утвореннях четвертинного періоду. Значна поверхня суші зараз покрита різноманітними ґрунтами, які утворюють малопотужну, але енергетично і геохімічно дуже активну оболонку — педосферу. Ґрунти відсутні лише в областях сучасного зледеніння в полярних широтах і на високогір'ях (11% площі суші). Немає ґрунту і на пісках пустель, які постійно переміщуються. Формування ґрунту починається із заселення поверхні гірської породи організмами. З процесами вивітрювання у верхній частині земної кори тісно пов'язане утворення важливого природно-історичного тіла як ґрунти, який характеризується особливим складом та родючістю. Ґрунт є гігантською екологічною системою, яка разом зі Світовим океаном впливає на усю біосферу. Ґрунти перебувають у постійній динаміці. Вони переносяться з місця на місце вітром, водою, льодовиками; частина ґрунтів змивається в морські водойми, де вони перетворюються в гірські породи. Тим часом виникають нові гірські країни, які зазнають
88
вивітрювання і руйнуючись створюють будівельний матеріал для нових ґрунтів. Ґрунтоутворення — процес дуже повільний.
Матеріальною основою ґрунтоутворення є гірські породи, повітря, вода і сукупність вищих і нижчих організмів, що населяють ґрунт. Взаємодія цих головних ґрунтоутворювачів в різних умовах клімату і рельєфу протягом певного часу приводить до утворення різноманітних ґрунтів. Тому властивості ґрунту відображають місцеві особливості природних умов і господарської діяльності людини. Ґрунти утворюються на поверхні Землі в тій частині біосфери, де поєднуються і проникають одне в одне три оболонки — літосфера, атмосфера і гідросфера — і де щільність живої речовини планети досягає максимальної величини. Тому ґрунт є біокосною системою, в котрій роль живої речовини дуже велика. В.І. Вернадський в своїх роботах показав, що в цій оболонці (біосфері) всі основні природні процеси мають біогеохімічний характер, тобто прямо чи опосередковано пов'язані з життєдіяльністю живих організмів, що діють з моменту виникнення життя на Землі. Отримавши енергію від Сонця жива речовина створює хімічні з'єднання, при розпаді котрих ця енергія вивільнюється у формі, яка може проводити хімічну роботу. Завдяки цьому жива речовина є з хімічної точки зору активною формою матерії, хімічна енергія якої може бути перетворена в інші форми енергії — механічну, теплову і т.д. В організмах, в живій речовині енергія значною мірою вільна. Жива речовина є форма активної матерії і ця енергія залежить від маси живої речовини. Саме тому ґрунти, де особливо велика щільність життя є акумулятором сонячної енергії, що зафіксована як в масі живої речовини так і в масі гумусу та в різноманітних мінеральних і органомінеральних утвореннях. На відміну від інших потужних акумуляцій сонячної енергії (кам'яне вугілля, нафта, горючі сланці) накопичення енергії в ґрунтах не супроводжується тривалою консервацією її в будь-якій одній формі. Внаслідок біокосної природи ґрунтів, значної кількості активної живої речовини та надходження нових потоків сонячної енергії відбувається безперервне оновлення і трансформація форм енергії. Енергетична насиченість і енергетична активність ґрунтів обумовлює значну швидкість і своєрідність процесів трансформації в ній мінеральних і органічних з’єднань.
89
В біокосній природі та високій енергетичній активності ґрунтів лежить причина родючості ґрунтів — їх здатність забезпечувати рослини елементами живлення, вологою і необхідними для дихання і росту коріння і мікроорганізмів повітрям і теплом.
Ґрунтоутворення в загальному вигляді — це сукупність явищ, які здійснюються під впливом сонячної енергії в поверхневому шарі земної кори при взаємодії живих організмів і продуктів їх розпаду з мінеральними з'єднаннями гірських порід води і повітря. Поглинання живими організмами мінеральних елементів з навколишнього середовища і виділення ними в процесі життєдіяльності різноманітних органічних і мінеральних з'єднань, що діють на це середовище та змінюють його, представляють два головних протилежних комплекси явищ (біохімічних, хімічних, фізичних, фізико-хімічних), котрі в своїй єдності складають сутність будь-якого ґрунтотворного процесу.
Ґрунти — це відкрита динамічна система. Потік матеріальних частинок, атомів і їх з'єднань зв'язує окремі компоненти ландшафту (породи, продукти вивітрювання, води, ґрунти, рослини, тварин і приземних частин атмосфери) в єдине ціле.
Серед компонентів ландшафту особливе місце належить ґрунтам через які проходить міграційний потік елементів, тому вона відображає матеріальний склад інших компонентів і є речовинним виразом їх геохімічного зв'язку. Б.Б.Полиновим був розроблений на підставі цього метод спряженого (сполучного) аналізу речовинного (мінерального і хімічного) складу гірських порід, продуктів їх вивітрювання ґрунтів, котрі на цих продуктах утворились, складу зони рослин, що виросли на цих ґрунтах, вод, що дренують ці ґрунти і породи (або ґрунтових вод, що беруть участь в ґрунтоутворенні).
Серед головних і повсюдно діючих факторів ґрунтоутворення є гірські породи, клімат, рослинні і тваринні організми (вищі і нижчі), рельєф і вік країни.
Гірська порода на котрій формується ґрунти, називається материнською або ґрунтотворною. Вона є джерелом мінеральної частини ґрунтів. Від хімічного і мінерального складу гірських порід суттєво залежить мінеральний склад ґрунтів і більшість їх хімічних і фізико-хімічних властивостей. Материнські породи суттєво
90
впливають на механічний склад і різноманітні фізичні властивості ґрунтів.
Клімат як фактор ґрунтоутворення є досить складним, і дія його на ґрунти різноманітна. З кліматом пов'язана енергетика ґрунтоутворення, тепловий і водний режим ґрунтів, накопичення запасів продуктивної (доступної рослинам) вологи, тривалість промерзання, наявність горизонту вічної мерзлоти. На слабо задернованих і розораних ґрунтах суттєву роль в дефляції ґрунтів відіграє вітер.
Рослинність є постачальником в ґрунти органічних речовин та асимільованої при фотосинтезі енергії. Рослинність — головний учасник біологічного колообігу зольних елементів і азоту в ґрунтах. Це забезпечує життєдіяльність мікроорганізмів, що населяють ґрунти і беруть участь в різноманітних реакціях перетворення органічних і мінеральних речовин в ґрунтах і накопичення гумусу.
Рослинний покрив відіграє затіняючу дію і послаблює силу вітру безпосередньо, біля поверхні ґрунту, суттєво змінює мікроклімат ґрунту, запобігає ерозії і дефляції ґрунтів.
Тварини, що населяють ґрунти перемішують і розпушують ґрунти, сприяють утворенню зоогенної ґрунтової структури; фітофаги подрібнюють і прискорюють розклад органічних залишків. Рельєф виступає як перерозподільник тепла, вологи, а при розвитку ерозії — і твердих ґрунтових мас. З формами макрорельєфу (гірські країни) пов'язана висотна, чи гірська зональність ґрунтів, а з мезо- і мікроформами рельєфу — різноманітні типи поєднань і комплексів ґрунтів.
Існує також ряд досить потужних але локально діючих факторів серед яких необхідно вказати ґрунтові веди, води ґрунту, режим і хімічний склад котрих часто визначає всі ґрунтові процеси у гідроморфних (супераквальних) ґрунтах. Інколи на ґрунти локально діють напірні підземні води, з якими пов'язано надходження різноманітних хімічних речовин.
Локальним фактором ґрунтоутворення є поверхневі води повноводь і повені, що періодично затоплюють заплави річкових долин і дельти річок. В дельтах річок і на низинних морських узбережжях як фактор ґрунтоутворення виступають морські води.
91
В областях вулканічної діяльності в якості локального фактору ґрунтоутворення є вулканічний фактор (продукти і процеси вулканічної і поствулканічної діяльності).
Потужним фактором перетворення ґрунтів є господарська діяльність людини.
Взаємодія головних ґрунтоутворювачів в різних умовах клімату і рельєфу протягом певного часу приводить до утворення різноманітних ґрунтів. Суттєву роль при цьому відіграють хімічний і мінеральний склад гірських порід, хімічний склад атмосфери, хімічний склад атмосферних осадків і ґрунтових вод, хімічний склад живої речовини.
Співвідношення мас ґрунтотворної породи, води, повітря, живої речовини, взяті для окремого моменту існування ґрунту, не відображають їх істинної участі в ґрунтоутворенні за весь тривалий період перетворення гірської породи в ґрунти. Як і інші природні процеси ґрунтоутворення має циклічний характер. Усі розглянуті компоненти ґрунтоутворення періодично поповнюються, але тривалість циклів їх відновлення суттєво різна і змінюється в межах від декількох годин до десятків і сотень тисяч років. Результати кожного циклу фіксуються у складі і властивостях фунтів. З кожним циклом в ґрунти надходять і частково фіксуються в них нові мінеральні і органічні з'єднання, а частина, що знаходилась вже у ґрунті перерозподіляється в ньому і частково видаляється з ґрунту у водно-розчинній, газовій і твердій фазах. Цикли відновлення мінеральної основи ґрунту — материнських гірських порід, вимірюються геологічними відрізками часу. Цей процес обумовлений денудацією поверхневих горизонтів та захоплення ґрунтоутворенням більш глибоких шарів материнської породи, а також захороненням ґрунтів під новими делювіальними, алювіальними чи еоловими відкладами.
Процеси обміну ґрунтового повітря з атмосферним мають добовий і річний цикл і залежать від дифузії газів (головним чином вуглекислоти і кисню)!? кількості пор, вологості ґрунту, температури і барометричного тиску, сили вітру і т.д.
Цикли відновлення вологи в ґрунті залежать перш за все від атмосферних опадів. Частина води затримується в ґрунтах у вигляді гідратної і кристалізаційної води. Вода бере участь в розчиненні
92
мінеральних, і органічних з'єднань, в перерозподілі всередині ґрунтового шару рухомих речовин, а в ґрунтах промивного режиму — у вимиванні частини найбільш рухомих продуктів ґрунтоутворення за межі ґрунтового профілю.
В ґрунтах непромивного режиму розчинені і тверді речовини, які були принесені з осадками, поступово накопичуючись у ґрунтах, перерозподіляються в межах ґрунтової товщі за ступенем розчинності. Атмосферна волога, що бере участь в утворенні щорічної нової продукції біомаси, частково знову повертається у ґрунти з рослинними і тваринними залишками і бере участь у біологічному колообігу. Ґрунти, які розвиваються при дії ґрунтових вод називаються гідроморфними чи супераквальними.
Органічна речовина надходить в ґрунти за рахунок життєдіяльності вищих і нижчих рослинних і тваринних організмів, що живуть всередині ґрунту і на його поверхні, за рахунок прижиттєвого відмирання окремих частин рослин, а також відмирання окремих осіб чи цілих популяцій.
Бактерії — найбільша і різноманітна група ґрунтових мікроорганізмів. їх кількість досягає сотень млн. в 1 грамі ґрунту. Кількість актиноміцетів, грибів і водоростей досягає десятків і сотень тисяч в 1 грамі ґрунту. Тому, незважаючи на загальну малу масу, мікроорганізми розсіяні по усій ґрунтовій товщі і особливо у верхніх, найбільш збагачених корінням і багатих відмерлою органічною речовиною горизонтах. В процесі життєдіяльності організми виділяють різноманітні ферменти-каталізатори, які прискорюють розклад рослинних і тваринних органічних залишків. За участю мікроорганізмів відбувається гуміфікація і мінералізація органічної речовини, окиснення і відновлення органічних і мінеральних з'єднань, фіксація атмосферного азоту, процеси нітрифікації і денітрифікації, сульфуризації і десульфуризації, окиснення і відновлення з'єднань заліза і марганцю.
Процеси гідролізу і повного розкладу мінералів гірських порід і ґрунту відбуваються при участі мікроорганізмів, котрі виділяють в процесі життєдіяльності різноманітні органічні речовини кислотної, а іноді й лужної природи, хелатоутворювачі і реагенти, що характеризуються сильними відновними властивостями.
93
Мікроорганізми беруть участь не тільки в розкладі первинних і вторинних мінералів, а й у синтезі нових біогенних мінеральних з'єднань у ґрунтах. Синтез здійснюється шляхом безпосереднього захоплення мікроорганізмами мінеральних речовин з середовища їх знаходження і побудова із цих елементів скелету, котрий після відмирання і мінералізації органічної речовини залишається у ґрунті у вигляді особливих біогенних мінералів-біолітів (кременисті скелети діатомових водоростей та ін.). Декотрі вторинні мінерали (гідроксиди заліза і марганцю та ін.) концентруються в результаті життєдіяльності організмів в мікробних колоніях. Це спостерігається у залізобактерій та інших специфічно ґрунтових мікроорганізмів. Бактерії, гриби, актиноміцети, водорості, простіші тварини (амеби, джгутикові, інфузорії) дуже швидко розмножуються і швидко відмирають. За вегетаційний період може змінитись 6-20 поколінь за рік. Маса живої мікробної речовини в кожен даний момент існування невелика. За розрахунками І.В. Тюріна (1946) маса живих бактерій становить 0,2-0,8 мг в 1 грамі ґрунту. У верхньому шарі ґрунту потужністю 25 см на площі в 1 га маса сухої речовини бактеріальних тіл становить 100-500 кг/га. При відмиранні кожної популяції (при 10 популяціях на рік) з бактеріальними тілами в ґрунти надходить від 15 до 48 ц/га сухої органічної речовини (без маси більш крупних, аніж бактерії мікроорганізмів). Життєдіяльність організмів внаслідок універсальної дії і значної швидкості біологічних циклів має значний вплив на усі хімічні процеси, що протікають у ґрунті.
Вищі рослини і тварини, що проживають у ґрунті і на його поверхні, мають більш триваліші життєві цикли, вони ще при житті виділяють у ґрунти різноманітні органічні речовини (корневі виділення, водорозчинні органічні речовини, вуглекислоти і т.д.). Значна кількість органічної речовини надходить щорічно у ґрунти з наземним і кореневим рослинним опадом (десятки і сотні центнерів на гектар). В більшості випадків на поверхні ґрунтів спостерігається нагромадження лісової підстилки чи трав'янистої повсті. В таких випадках розклад рослинних залишків, їх гуміфікація і мінералізація відбуваються повільніше, аніж при надходженні нового наземного опаду. Чим тепліший і вологіший клімат, тим швидше в аеробних умовах йде розклад органічної речовини. Темп розкладу має прямий
94
зв'язок з чисельністю і активністю мікроорганізмів і ґрунтової мезофауни. У розкладі підстилки беруть участь, головним чином членистоногі і дощові черви. Кліщі, ногохвостки, мокриці, мурахи, жорсткокрилі харчуються рослинними залишками, подрібнюють їх, перетирають, пропускають через стравохід, де рослинний матеріал зазнає обробки ферментами, котрі прискорюють гідроліз і окиснення. Дощові черви затягують рослинний опад всередину ґрунтової товщі, поїдають його разом з мінеральною масою і пропускають цю суміш через стравохід. За сезон черви переробляють 1,5 т листя і змішують її з 15 т мінеральної маси. Маса дрібних безхребетних, що населяє ґрунти має той же порядок, що й маса мікроорганізмів. Таким чином жива речовина ґрунту, продукти її життєдіяльності і мертві залишки, подібно воді, повітрю, постійно поновлюються в ґрунтах. Періоди їх відновлення від декількох днів до десятків і перших сотень років.
В результаті діяльності організмів у ґрунті утворюється гумус, запаси якого найбільші у ґрунтах прерій і високо травних степів (500-700 т/га) і найменші в ґрунтах тундри і пустель (60-70 ц/га).
Біологічний колообіг хімічних елементів включає: 1) поглинання живими організмами з навколишнього середовища хімічних елементів і їх з'єднань; 2) побудову з поглинених речовин органічних з'єднань живих тканин; 3) відмирання організмів, мінералізація органічної речовини і повернення елементів у навколишнє середовище.
Швидкість процесів ґрунтоутворення на земній поверхні різноманітна і пов'язана з різною кількістю енергії, яка надходить. Головне джерело енергії ґрунтоутворення — сонячна енергія. Кількість сонячної енергії, котру отримують ґрунти, як і кількість енергії, котру ґрунти витрачають в процесі теплообміну. З атмосферою, періодично змінюється протягом доби і по сезонам року.
За температурним режимом ґрунтів виділяють шість типів ґрунтів:
1. Мерзлотний, який характерний для ґрунтів з вічною мерзлотою. В холодний період ґрунти промерзають до горизонту вічної мерзлоти. В теплий період нагрівання ґрунту супроводжується притаюванням сезонно-мерзлого шару.
95
Середньорічна температура ґрунту і температура на глибині 0,2 м самого холодного місяця — від'ємні.
Тривало сезонно-промерзаючий. Охолодження ґрунту супроводжується промерзанням. Тривалість промерзання не менше 5 місяців, глибина проникнення від'ємних температур перевищує 1 м. Прогрівання ґрунту на початковій стадії супроводжується відтаюванням. Середньорічна температура ґрунту, як правило додатна, на глибині 0,2 м самого холодного місяця — від'ємна.
Сезонно-промерзаючий. Охолодження супроводжується промерзанням. Тривалість промерзання від декількох днів до 5 місяців. Середньорічна температура додатна. На глибині 0,2 м найхолоднішого місяця — від'ємна. Нагрівання спочатку супроводжується притаюванням.
Непромерзаючий. Промерзання ґрунтів не відбувається. Від'ємні температури відсутні, або спостерігаються лише декілька днів. Температура на глибині 0,2 м найхолоднішого місяця додатна.
Постійно теплі, чи постійної біологічної активності ґрунти. Температура найхолоднішого місяця у всій товщі ґрунту не опускаються нижче 10 °С.
Постійно жаркий. Добові амплітуди температур перевищують річні амплітуди, а середньорічна температура ґрунту на глибині 0,2 м не нижче 20 °С.
Основна частина енергії, яка надходить у ґрунти, витрачається на випаровування і транспірацію (L1+L2), менша — на біохімічні процеси (Ь1+Ь2) і ще менша — на вивітрювання (W1+W2). Витрати енергії на ці процеси можна представити у вигляді співвідношення: (L1+L2) : (Ь1+Ь2) : (W1+W2) = 100 : 1: 0,01. Енергія ґрунтоутворення і відповідно швидкість ґрунтотворних процесів найбільша у вологих і теплих областях і найнижча в сухих і холодних. Частина енергії, яка витрачається на ґрунтоутворення, акумулюється в ґрунтах (в органічних залишках які не розклалися або напів розклалися, в гумусі), а частина накопичується у живій речовині. Найбільша кількість енергії накопичується в гумусі чорноземів.
Ґрунтоутворення має циклічний і поступальний характер. У вологі і теплі періоди активізуються процеси синтезу і розкладу первинних мінералів і кристалізація деяких вторинних мінералів ґрунту, посилюються процеси розчинення і виносу рухомих
96
з'єднань. У вологі холодні періоди усі процеси послаблюються, в ґрунтах часто виникають відновні умови, сповільнюється швидкість розкладу органічної речовини, накопичуються напіврозкладені органічні залишки (грубий гумус, торф). В сухі і теплі періоди відбувається випаровування ґрунтових розчинів, перехід деяких розчинних з'єднань у тверду фазу, переміщення найбільш рухомих з них з плівковою вологою вгору і накопичення легкорозчинних з'єднань. Відбувається також полімеризація і консервація органічних і органо-мінеральних з'єднань. У відповідності до гідротермічних циклів змінюється і активність живої речовини, її маса, щільність, інтенсивність росту і відмирання. В результаті незворотних процесів у ґрунтах при тривалому протіканні процесу ґрунтоутворення відбувається диференціація ґрунтової товщі на генетичні горизонти, які характеризуються певним хімічним складом, фізичними і фізико-хімічними властивостями, ступенем насичення живою речовиною. Генетичні горизонти відрізняються також за забарвленням, структурою, механічним складом, щільністю, характером новоутворень.
Для кожного природного типу ґрунтоутворення характерна своя сукупність горизонтів. Всі горизонти та профілі взаємно пов'язані і взаємно обумовлені. Вони формуються в процесі генезису ґрунту з материнської породи одночасно як єдине ціле. Отже, профіль ґрунту — це генетична цілісність всіх його горизонтів.
В нормальному ґрунтовому профілі виділяють декілька генетичних горизонтів:
Перегнійно-акумулятивний (гумусово-акумулятивний) відповідає верхній частині профілю, куди надходить максимальна кількість наземних і кореневих рослинних залишків. Провідним процесом є накопичення гумусу, переважає винос речовини.
Елювіальний — горизонт вимивання, в якому переважають процеси виносу речовини.
Ілювіальний горизонт, в якому відбувається вмивання і накопичення речовини, яка була винесена з інших горизонтів.
Під ілювіальним горизонтом залягає гірська порода, яка не зазнала процесів ґрунтоутворення.
Для формування тих чи інших горизонтів головне значення мають кліматичні умови. Так, у підзолистих ґрунтах хвойних лісів,
97
де випадає достатня кількість опадів і ґрунт інтенсивно промивається, розвинуті усі три горизонти. Чорноземи поширені переважно в степовій зоні, де атмосферних опадів недостатньо, ґрунт промивається слабо і тому формується лише два горизонти: верхній гумусовий і нижній карбонатний, який збагачений легкорозчинними сполуками. Розвиток ґрунтознавства привів до виділення великої різноманітності генетичних горизонтів різних типів ґрунтів. На жаль, до сьогоднішнього дня у ґрунтознавстві різних наукових шкіл немає єдиного підходу до діагностики і символіки різних ґрунтових горизонтів.
Генетична класифікація ґрунтів розроблена В.В. Докучаєвим, а потім доповнена Б.Б. Полиновим, М.А. Глазовською та ін. За даними Г.В. Добровольського (1979) ґрунти — це поверхневий шар суші земної кулі, який є родючим і характеризується органо-мінеральним складом і особливим, тільки йому притаманним, профільним типом будови. В залежності від клімату і рослинності виділяють наступні типи ґрунтів:
арктично-тундрові ґрунти (арктичні тундри);
тундрові ґрунти (чагарникові тундри);
підзолисті ґрунти (хвойні ліси);
СІР' лісові фунти (широколистяні ліси);
чорноземні грунти (лугові степи);
каштанові і бурі ґрунти (лугові степи);
сіроземні ґрунти (пустелі);
саванні, коричневі і червоні феритні ґрунти (вологі субтропічні ліси);
червоно-жовті фералітові ґрунти (вологі тропічні ліси).
Забарвлення ґрунту може бути вельми різноманітним і змінюватися не тільки від ґрунту до ґрунту, але і всередині ґрунтового тіла від горизонту до горизонту. У забарвленні ґрунту може виявлятися Забарвлення окремих мінералів, порід та ін.
Фізичні і механічні властивості ґрунтів залежать від властивостей, кількісного співвідношення і взаємодії їх складових. Хімічний склад ґрунту суттєво впливає на його родючість, на його фізичні та біологічні властивості. Він залежить від вмісту елементів в материнській Породі, кліматичних факторів, рослинності. Чим
98
більше зволожений ґрунт, тим бідніші мінеральними сполуками його верхні горизонти. Хімічний склад ґрунту постійно видозмінюється під впливом життєдіяльності організмів, клімату, діяльності людини. В залежності від наявності тих чи інших хімічних елементів формується кислотність ґрунту. Основне природне джерело кислотності ґрунту - органічні кислоти. Вони утворюються при розкладі рослинних залишків мікроорганізмів без доступу повітря і просочуються в товщу ґрунту з атмосферною вологою. Підкислення фунту відбувається також, коли опади вимивають кальцій і магній з кореневого шару. Кислоти можуть накопичуватися в ґрунті і від систематичного застосування так званих фізіологічних кислотних добрив (сульфат амонію, хлористий амоній тощо). Кислотність ґрунту визначають іони водню, які утворюються при дисоціації кислот і гідролітичних кислих солей, а також поглинуті самими дрібними частинками ґрунту - колоїдами, які можуть переходити в фунтовий розчин. Підвищення кислотності негативно впливає на ріст і розвиток більшості культурних рослин, заважає сприятливому ходу мікробіологічних процесів в ґрунті. Серед хімічних явищ пов'язаних з ґрунтом виділяють засолення фунтів. Збільшення вмісту легкорозчинних солей у ґрунті (понад 0,25%) призводить до утворення солонцюватих і солончакових ґрунтів.
Фізичні властивості ґрунтів — це гранулометричний склад, або зерновий склад фунту, щільність частинок фунту, щільність ґрунту, вологість ґрунту, щільність сухого фунту, пористість фунту, коефіцієнт пористості, щільність ґрунту зваженого у воді, щільність фунту насиченого водою, повна вологоємність фунту, коефіцієнт водонасичення, пластичність, консистенція ґрунту, липкість ґрунту.
Ґрунт є основою сільськогосподарського виробництва та лісового господарства. Ґрунти виконують активну фільтруючу роль у очищенні природних і стічних вод. Грунтово-рослинний покрив планети є регулятором водного балансу суходолу, оскільки він поглинає, утримує й перерозподіляє велику кількість атмосферної вологи. В Україні нараховують понад 38 типів фунтів. Вони відрізняються між собою структурою, мінеральним складом, вмістом гумусу та поживних елементів, фізичними й хімічними
99
властивостями, родючістю, придатністю для сільськогосподарського використання.
Найважливішим заходом збереження ґрунтів є правильне формування культурного агроландшафту.
ОСНОВНІ ВІДОМОСТІ ПРО РЕЛЬЄФ ТА СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ ЗЕМНОЇ КОРИ
Однією з першочергових задач інженерно-геологічних вишукувань і досліджень є вивчення форм рельєфу. Рельєф вивчає наука геоморфологія. Геоморфологія — наука про будову, походження, історію розвитку і сучасну динаміку рельєфу земної поверхні. Рельєфом називають сукупність форм земної поверхні (гір, рівнин, западин та ін.), які є різними за розмірами, будовою і походженням, знаходяться на різних стадіях розвитку, в складних сполученнях одне з одним і в складних взаємозв'язках з навколишнім середовищем. Формами рельєфу називають природні та штучні тіла і порожнини, найпростіші з яких можна порівняти з геометричними фігурами (конусом, пірамідою, призмою). Складні форми рельєфу являють собою поєднання простих форм і можуть досягати дуже великих розмірів (наприклад материк, гірська країна). Елементами форм рельєфу є: грані — поверхні схилів; ребра — лінії зчленування граней; лінії вододілів, підошви схилів, тальвегів; точки вершин, сідловин, гирла долин, ярів. Тип рельєфу — певне поєднання форм, які закономірно повторюються на значних територіях і мають подібні походження, будову і розвиток.
Рельєф земної поверхні — одна з важливих умов життєдіяльності людини, її господарської діяльності. Основні риси сучасного рельєфу поверхні Землі сформувались під впливом тектонічних рухів неоген-четвертинного часу. Нерівномірність і диференційованість нових тектонічних рухів у часі та просторі сприяли інтенсивному розвитку генетичних типів і форм рельєфу, в яких знаходять своє відображення не тільки особливості розвитку геологічних структур, а й кліматична зональність, що визначає ті чи інші екзогенні процеси. Таким чином, сучасний рельєф є результатом складної і постійної взаємодії ендогенних та екзогенних
100
процесів. Внутрішні сили (тектонічні рухи, вулканізм) створюють нерівності земної поверхні, а зовнішні (екзогенні) сили перетворюють або знищують ці нерівності, нівелюють рельєф. В природі тектонічного спокою не існує, усе знаходиться в неперервному русі і зміні, і лише періодично відбувається сповільнення ендогенних процесів.
Форми рельєфу можуть бути замкнутими (моренна западина) або відкритими (яр), простими або складними, додатними і відємними. В залежності від розміру виділяють: планетарні форми рельєфу (площа в сотні тисяч і млн. км.), мегаформи (площа сотні та десятки тисяч км.), макроформи (площа сотні, тисячі км), мезоформи (площа декілька та десятки км), мікроформи (незначні форми рельєфу, такі як карстові лійки) і форми нанорельєфу (дрібні форми рельєфу, такі як лугові купини).
Планетарні форми рельєфу це материки, геосинклінальні пояса, ложе океанів та серединно-океанічні хребти. Найбільш крупними структурними елементами Земної кори є континенти і океани, які характеризуються різною будовою Земної кори. Ці великі додатні і від'ємні форми рельєфу мають планетарний характер і визначають основні риси обрису Землі. Сумарна площа материків в 2,4 рази менша площі, яка покрита водами Світового океану. Звертає на себе увагу різне співвідношення материків і океанів в Північній і Південній півкулях. Майже усі материки зосереджені в Північній півкулі, котра називається материковою. Південна півкуля майже повністю зайнята океанами і її називають океанічною. Ложе океану — основна частина дна Світового океану, що зосереджена на глибинах понад 3 км і характеризується розповсюдженням земної кори океанічного типу. Сучасні геосинклінальні пояси розташовані на границі між материками і океанами (однак не завжди). Серединно-океанічні хребти являють собою найбільшу за площею і протяжністю гірську систему, що проходить через усі океани, але суттєво відрізняється від ложа океану будовою земної кори. Прикладом мегаформ можуть бути западини Мексиканської затоки, Карибського моря, гірські системи Альп, Великого Кавказу та ін.
Вказані елементи рельєфу ускладнені рівнинами і гірськими спорудами. Всередині рівнинних територій і гірських споруд
101
виділяють макроформи (підняття, низини, плато, плоскогір'я, гірські хребти, западини та ін.), які часто ускладнені різноманітними формами інших порядків. Прикладом мезоформ можуть бути яри, долини струмків, окремі гірські хребти та ін. Мікроформи -— це карстові лійки, берегові вали, тощо. До нанорельєфу належать ерозійні борони, лугові купини, тощо.
Поділ форм рельєфу за їх величиною умовний, оскільки в природі немає чітких границь між вказаними вище градаціями.
Земна поверхня на континентах піднімається над рівнем моря на різні висоти. Найбільшу площу займають рівнини з плато і низькогір'ями, висота яких нижче 1000 метрів. Гірські споруди групуються у певні системи і протягуються відносно вузькими смугами на окраїнах (Анди, Кордильєри), чи всередині материків (Піренеї, Атлас, Карпати, Памір, Гімалаї"), або ж на окраїні океанів (гори острівних дуг). Найбільша вершина земної кулі — гора Джомолунгма (Еверест) 8848 м. Середня висота суші приймається 875 м.
На континентах виділяються стабільні області — платформи і епіплатформні орогенні пояси, які сформувались в неоген-четвертинний час у стійких структурних елементах земної кори після періоду платформного розвитку (Тянь-Шань, Алтай, Саяни, Східна Африка). Рухомі геосинклінальні пояса, що зазнали складчастості і орогенез в альпійську епоху, складають епігеосинклінальні орогенні пояса (Альпи, Карпати, Кавказ). На деяких континентах в зоні переходу континент-океан (в геофізичному понятті) знаходяться окраїнно-континентальні рухомі геосинклінальні пояса, які являють собою складне поєднання окраїнних морів, острівних дуг і глибоководних жолобів. В океанах, як структурних елементах виділяються серединно-океанічні рухомі пояса, що представлені серединно-океанічними хребтами з рифтовими зонами в їх осьовій частині, які перетинаються трансформними розломами і є зонами спредінгу (розширення океанського дна). Отже в океанах виділяються стійкі платформи (плити) і мобільні серединно-океанічні пояса.
Серед материкових платформ розрізняють древні, з докембрійським фундаментом і молоді — з фундаментом, що складений палеозойськими і меншою мірою ранньомезозойськими
102
породами. Площа древніх платформ на материках становить 40% і для них характерні кутасті обриси з протяжними прямолінійними границями. Древні платформи є асейсмічними, авулканічними, стійкими глибами земної кори, що сформувались в пізньому археї або ранньому протерозої. В будові платформ виділяють два головних структурних поверхи — фундамент і осадовий чохол. Нижній поверх (фундамент) складений складчастими, глибоко метаморфізованими товщами порід (які проривають гранітні інтрузії), з широким розвитком гнейсових і граніто-гнейсових куполів або овалів (специфічної форми метаморфогенної складчастості). Верхній поверх платформ представлений чохлом (покровом) неметаморфізованих морських, континентальних і вулканогенних відкладів, які з різким кутовим неузгодженням залягають на фундаменті. Складчасті області і системи насунуті на платформи, або граничать з ними через передові прогини, на котрі в свою чергу насунуті складчасті орогени. Ділянки платформ, де фундамент виступає на денну поверхню називаються щитами, а ділянки на яких фундамент занурений на глибину і перекритий осадовим чохлом називають плитами. Найбільш крупні структурні елементи покритих осадовим чохлом плит — синеклізи (значні похилі ізометричні западини, що займають значні площі). Крупні похилі підняття платформ називаються антиклізами. Жолобоподібні тектонічні западини, що лінійно орієнтовані і обмежені паралельними глибинними розломами, називаються авлакогенами. Виділяють також крайові синеклізи (перикратонні прогини), які розташовуються на периферії платформ. Магматизм на платформах проявляється або на початкових етапах їх розвитку, або в періоди, що відповідають епохам гороутворення і складчастості у суміжних геосинкліналях.
Геосинкліналі або геосинклінальні пояса — один з головних структурних елементів земної кори. Вони складають основу, на якій утворились в подальшому інші структурні елементи. Розвиток геосинкліналей тісно пов'язаний з глибинними розломами земної кори, котрі і визначають їх лінійний характер. В історії геологічного розвитку Землі геосинкліналі виникали, розвивались і закривались в різні епохи, і на їх місці формувались гірські споруди, а потім платформи. Геосинкліналі — це найбільш рухомі ділянки земної
103
кори, в яких тектонічні рухи особливо багатогранні за інтенсивністю, контрастністю і напрямком. Основні ознаки геосинкліналей: великі градієнти швидкості вертикальних рухів земної кори і їх амплітуда (рухи носять різко диференційований характер); велика потужність осадових гірських порід (10-25 км); широкий розвиток магматичних процесів, що проявляються у вигляді вулканічних вивержень та інтрузивного магматизму; інтенсивний метаморфізм гірських порід; інтенсивні землетруси; підвищений геотермічний градієнт; інтенсивна загальна складчастість; особливий склад формацій гірських порід; інтенсивне занурення на ранніх етапах розвитку геосинкліналі і значне піднімання на заключному етапі їх розвитку та утворення на їх місці гірської країни.
Внутрішні прогини, що граничать із серединними масивами, або океанічними платформами, і характеризуються проявом магматизму усіх видів називаються евгеосинкліналями. Зовнішні прогини, які обернені до суміжних платформ і характеризуються слабким проявом магматизму або його відсутністю називаються міогеосинкліналями.
В історії Землі виділяють декілька епох особливо інтенсивного складко- і гороутворення. Це: біломорська (архей), селецька (ранній протерозой), гудзонська (ранній рифей), байкальська (пізній рифей — кембрій), салаірська (кембрій), каледонська (кембрій — силур), герцинська (карбон-перм), кімерійська (юра— крейда), ларамійська (пізня крейда), альпійська (кайнозой). Сучасні геосинкліналі — це системи острівних дуг і пов'язаних з ними окраїнних морів та глибоководних жолобів.
В межах Світового океану виділяють два основних типи структур: океанічні платформи — таласократони і внутрішньоокеанічні рухомі пояса.
При дослідженні рельєфу дається його морфографічна (якісна) та морфометрична (кількісна) характеристика. Гіпсометрична характеристика — одна з найважливіших характеристик рельєфу. В межах суші виділяють низинний (0-200 м) та підвищений рельєф. Останній за характером розчленованості поділяється на високі рівнини, підняття, плоскогір’я і гори. Гірський рельєф поділяється на низько- (до 1000 м.), середньо-
104
(3000-6000 м.) і високо гірський (більше 3000 м.) рельєф. Гіпсометрію дна морів і океанів називають батиметрією. За батиметрією виділяють неритову зону морського дна (0-200 м.), батіальну (200—3000 м.), абісальну (3000-6000м.) і гіпабісальну (понад 6000 м.).
В рельєфі дна океанів виділяється підводна окраїна материків, до якої належить шельф або материкова відмілина (до глибини 200 м), материковий (континентальний) схил і материкове підніжжя — до глибин 2500-3000 м. Далі простягається ложе океану з глибинами 3000-6000 м. та глибоководні жолоби (до 11000 м.). Такий поступовий перехід від континентів до океанів властивий Атлантичному, Північно Льодовитому океанам та більшій частині Індійського і називається атлантичним. Інша картина спостерігається в західній частині Тихого океану та в північно-східній Індійського, а також місцями в західній частині Атлантичного, де перехід від континентів до океану здійснюється через окраїнні моря (Охотське, Японське, Карибське), острівні дуги (Курильська, Японська, Індонезійська, Антильська) та глибоководні жолоби. Такий перехід називається тихоокеанським. В межах дна океанів встановлена планетарна система серединно-океанічних хребтів. Окрім цього на дні океанів є підняття (які розчленовують ложе океану на окремі улоговини), вулканічні підводні гори і острова, атоли та ін.
На підставі польових матеріалів, топографічних карт, аеро- і космознімків створюється ряд морфометричних карт:
1.Карти густини горизонтального розчленування;
2.Карти глибини розчленування;
3.Карти загального показника розчленування рельєфу;
4.Карти крутизни земної поверхні.
За морфометричними показниками виділяють такі категорії рельєфу:
1. За густиною горизонтального розчленування (віддаленості ліній вододілів від тальвегів ерозійних форм): слабо розчленований рельєф (1000 м); середньо розчленований (500-1000 м.); значно розчленований рельєф (100-500 м.); сильно розчленований рельєф (50-100 м); дуже сильно розчленований рельєф (менше 50 м.).
105
За глибиною вертикального розчленування: а) для плоских рівнин виділяють: нерозчленований; середньо розчленований; значно розчленований, б) для пагорбкових рівнин: дрібно розчленований, середньо розчленований, глибоко розчленований. в) для гірських територій: дрібно-, середньо-, глибоко-, і дуже глибоко розчленований.
За крутизною земної поверхні: рівнинний плоский, рівнинний хвилястий, рівнинно-пагорбковий, пагорбковий, гористий, гірський.
Однак характеристика рельєфу тільки за морфографічними і морфометричними показниками є недостатньою і тому широко використовують дані про генезис рельєфу. Генезис рельєфу визначається переважно під час польових спостережень. Розрізняють денудаційні (яр) та акумулятивні (річкові тераси, дюни і т.д.) форми рельєфу.
Важливою задачею геоморфології разом з вивченням морфографії, морфометрії та генезису рельєфу є встановлення його віку. Використовують відносний і абсолютний вік рельєфу. Встановлення відносного віку рельєфу означає встановлення того геологічного відрізку часу, коли рельєф набув риси, аналогічні його сучасному вигляду. Абсолютний вік рельєфу визначається такими ж методами, як і абсолютний вік гірських порід — це час його утворення по геохронолігічній або історичній шкалі.
На значних просторах суші розповсюджений рельєф, який був сформований древніми льодовиками. Такий рельєф називають успадкованим від попередніх епох рельєфоутворення. Поняття успадкований рельєф використовують і для характеристики річкових долин, більшість з яких протікає по успадкованих з древніх епох ерозійно-тектонічних депресіях, які в минулі геологічні епохи теж були річковими долинами.
Вихідним положенням геоморфології є уява про те, що рельєф формується в результаті взаємодії ендогенних і екзогенних процесів. Однак, існує ряд факторів, котрі безпосередньо не беруть участь в формуванні рельєфу, але впливають на його утворення, визначають набір рельєфотворних процесів, ступінь інтенсивності і просторову локалізацію дії тих чи інших процесів. До таких факторів належать речовинний склад порід, що складають земну кору, геологічні
106
структури, які створені тектонічними рухами попередніх геологічних епох, кліматичні умови і певною мірою сам рельєф.
Відомо, що земна кора складена гірськими породами різного генезису та різноманітного хімічного і мінерального складу. Ці відміни знаходять своє відображення у властивостях порід і як наслідок цього, у їх стійкості по відношенню до зовнішніх сил. Різні генетичні групи гірських порід по різному реагують на дію зовнішніх сил. Так, осадові гірські породи є стійкими до процесів вивітрювання, але легко руйнуються під дією води і вітру, а магматичні і метаморфічні породи є стійкими до дії вітру і води, але відносно легко вивітрюються. Інтенсивність руйнування порід визначається як фізико-хімічними властивостями порід так і конкретними фізико-географічними умовами (в першу чергу кліматичними), оскільки у різних кліматичних зонах характер процесів вивітрювання і виніс продуктів руйнування порід має свої специфічні властивості. Суттєвий вплив на інтенсивність фізичного вивітрювання мають теплоємність та теплопровідність гірських порід. Чим менша теплопровідність, тим більша внутрішня напруга породи, що сприяють швидкому її руйнуванню. Велике морфологічне значення має ступінь проникливості гірських порід для дощових і талих вод. Ділянки, що складені легко проникливими породами, характеризуються слабким розвитком ерозійних форм, а схили цих форм довгий час можуть зберігати велику крутизну. На ділянках, що складені слабо проникливими породами, створюються умови для виникнення і розвитку ерозійних форм, для вирівнювання схилів. Залягання водоопорів в основі крутих схилів долин рік, берегів озер і морів сприяє розвитку зсувів і специфічного рельєфу. Проникливість порід визначається їх будовою (пухка — піски, пориста — вапняки-черепашняки, туфи, пемза), або їх тріщинуватістю (вапняки, доломіти, магматичні і метаморфічні породи). Величезне геоморфологічне значення має розчинність гірських порід. До легко та відносно розчинних належать кам'яна сіль, гіпс, вапняки, доломіти. В місцях широкого розвитку цих порід формуються особливі морфологічні комплекси, які обумовлені карстовими процесами. Знаходить своє відображення в рельєфі і така властивість гірських порід (лесів, лесовидних суглинків) як просадочність (зменшення об'єму порід при їх намоканні). В
107
результаті просадки в областях розповсюдження цих порід утворюються від'ємні форми рельєфу.
Гірські породи з характерними для них властивостями знаходяться в земній корі в різноманітних умовах залягання і в різних співвідношеннях одне з одним і визначають геологічну структуру певної ділянки літосфери. Завдяки вибірковій (селективній) денудації, яка обумовлена властивостями гірських порід, під дією екзогенних процесів відбувається препарування геологічних структур. В результаті виникають форми рельєфу, вигляд яких значною мірою визначається структурами і тому такі форми рельєфу називаються структурними. Таким чином, властивості гірських порід, їх різноманітна стійкість по відношенню до зовнішніх сил знаходить відображення в рельєфі через геологічні структури. Різні структури обумовлюють різні типи структурно-денудаційного рельєфу, що виникає на місці їх розвитку. Клімат — один з найважливіших факторів рельєфоутворення. Взаємовідношення між кліматом і рельєфом різноманітні. Клімат обумовлює характер і інтенсивність процесів вивітрювання, характер денудації, ступінь і інтенсивність екзогенних процесів. Клімат діє на процеси рельєфоутворення і через інші компоненти природного середовища: гідросферу, грунтово-рослинний покрив, тощо.
В геологічній структурі території України виділяється структура материкової і океанічної кори. Структура материкової кори займає більшу площу території країни. В цій структурі основне місце належить південно-західній частині Східноєвропейської платформи. На південний захід від неї розвинуте складчасте облямування. В материковій корі розрізняють структури фундаменту і структури платформного чохла. Структуру фундаменту представляє Український щит, а структуру платформного покрову — Овруцька синкліналь, Волино-Подільська плита, Дніпровсько-Донецька западина (Дніпровсько-Донецький авлакоген та Складчастий Донбас), Причорноморська западина, Скіфська плита. В структурі південно-західного складчастого облямування Східно-Європейської платформи виділяються Добруджа, Карпати (Передкарпатський і Закарпатський прогини і Складчасті Карпати), Кримська гірська споруда (Степовий
108
і Гірський Крим) і Чорноморська океанічна улоговина. Сучасний рельєф України, який сформувався в неоген четвертинний період досить складний і строкатий. В межах території України переважно розвинуті такі форми морфоструктур: поверхні вирівнювання (пенепленізація рельєфу та короутворення); водно-ерозійні (ерозійні форми рельєфу створені річками); водно-акумулятивні (акумулятивні форми створені річковою системою); льодовикові (морени) і водно-льодовикові (рельєф створений талими водами льодовиків); карстові (карстові печери, ніші, гроти, аномально розширені тріщини у вапняках, колодязі, лійкоподібні западини); денудаційні (незвичайні форми вивітрювання, дефляційні борозни, скелі-гриби, кам'яні розсипи); та структурно-денудаційні ^селективна денудація пластів гірських порід в результаті якої утворюються ували, куести, останці); гравітаційні (зсуви, осипи, обвали, які розвиваються на схилах); просадочно-суфозійні (розвинутий на лесоподібних і лесових породах); селеві (наявність порід, що легко руйнуються в процесі вивітрювання, слабкий рослинний покрив, мала кількість опадів і випадіння їх у вигляді злив, значна енергія рельєфу і густа ерозійна сітка сприяють утворенню селевих потоків); еолові форми (розвинуті там, де на поверхню виходять сипучі гірські породи-піски); підводні долини (релікти річкових долин, що затоплені морем); астроблемні (поховані метеоритні кратери); антропогенні (терикони).
Формування, розподіл та збереження багатьох корисних копалин має тісний зв'язок з розвитком рельєфу, чергуванням ерозійно-акумулятивних циклів і з закономірностями будови рельєфу. Дослідження динаміки, стійкості рельєфу, пов'язаних з різноманітними властивостями, отримує інженерний сенс при проектуванні, будівництві і експлуатації крупних інженерних об'єктів. Широко використовуються знання про рельєф при створенні гідротехнічних об'єктів, підземних комунікацій тощо.
