23. Зародження і розвиток українського літературознавства

Літературознавство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова. Літературознавство — відносно молода наука, воно виділилось у відносно окрему галузь знання наприкінці XVIII — на початку XIX ст. і видозмінюється з процесом поглибленої диференціації та інтеграції науки. До 18 століття вона розвивалася як галузь філософії та естетики. Хоча зачатки літературознавчих уявлень існували вже в окремих стародавніх міфах. Перші стрункі літературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Аристотель. Сам же термін «літературознавство» у сучасному розумінні з'явився у 1812 році. У 19 столітті з'являються і перші літературознавчі школи. Теорія літератури — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творів. Теорія літератури як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формувалася поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань сформувалася наприкінці XVIII—XIX ст. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою, історією літератури та літературною критикою. Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та різноманітною. Структурно вона поділяється на кілька розділів. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування. Теорія літератури досліджує загальні й спільні для кожної окремої національної літератури закони й закономірності, що пов'язують літературу з навколишньою дійсністю, а також внутрішньо літературні закони. Історія літератури — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу. Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію, так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь. Літерату́рна критика — відносно самостійний вид творчої діяльності, спирається на практичний тип мислення задля поцінування художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичної вартості, виявлення провідних тенденцій літературного процесу. Літературна критика — засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна суспільна функція літературної критики — регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодифікованими правилами, так і громадською думкою провідної освіченої верстви. Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети, діалоги, дискусійні статті, монографії. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією з приводу мистецтва. Історіографія — історія історичної науки в цілому, а також сукупність досліджень, присвячених певній темі або історичній епосі (наприклад, історіографія Хмельниччини), або сукупність історичних робіт, об'єднані в ідеологічному або національному відношенні (наприклад, марксистська історіографія, французька історіографія). Також, історіографія це наукова дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Текстологія - історично-філологічна дисципліна, що вивчає пам'ятки писемності, твори літератури і фольклору для критичної перевірки і встановлення на підставі наявних варіантів автентичності текстів. Увагу текстологів притягають передусім пам'ятки старого українського письменства, над яким працюють українські і російські вчені. Староукраїнські літописи досліджували О. Шахматов, Д. Ліхачов («Повість временних літ» й ін.), А. Генсьорський («Галицько-Волинський літопис») та ін. Бібліографія літературна — наукова галузь, що займається виявленням, обліком і систематизацією друкованих творів художньої літератури й літературознавства. Перелік творів та їх видань, покажчики монографій і статей про творчість окремих письменників чи з певних питань літературознавства, про літературу того чи іншого народу укладаються в певному порядку, який допомагає науковцеві чи рядовому читачеві швидко знайти потрібну книгу. Бібліографія літературознавча є допоміжною літературознавчою дисципліною і складовою частиною літературознавчого джерелознавства .

3.Основне значення терміна «поетика». Поетика - наука про систему худ-их засобів літ0ого зробивши-ия. Онтологія-ая поетика вивчає систему художніх засобів, найбільшою мірою сприяють втіленню в тексті філософського пласта літ-го зробивши-ия, і визначає принципи аналізу тексту, що дозволяють здійснювати пошук та інтерпретацію його глибинного сенсу за рахунок розкриття, дослідні-ия худ-ихспособов постановки і реш-ия вічних питань человеч-ого буття. Основопологающей для неї явл-ся такі поетолог-ие категорії, як: символ, міф, час-пространество, ритм, метафоризм та композиція. Також сюди входять сюжет і фабула, тема і мотив, краєвид, гумор, інтретекстуальность, мова і стиль. Названа система поетологіческіх засобів - це щось більше, ніж проста сума прийомів, і це більше народжується від взаємодії всіх складових, кіт-ті нах-ся в складній ситуації едінствп і супідрядні-ти. Поетика визначає закони аналізу тексту. Текст володіє не тільки сам-тьма, але й специф-ої орг-їй. Їй притаманна особлива складність і поліфункціональність. Текст багатошаровий і між його шарами виникає своєрідна иерархич-ая співвідніс-ть. Поетика і вивчає суть і закони внутрішнього зв'язку різних рівнів худ-ого цілого, орг-ії всіх елементів в худ-ую цілісність.

13. Композиція худ-ого твору. Композиція взаємне розташування і співвіднесеність одиниць зображуваного і художньо-мовних засобів. Композиція скріплює всі інші елементи форми і соподчіняет їх авторської концепції (ідеї, змістом). Під композицією зазвичай розуміють синтагматическую організованість сюжетних елементів. Повторення, контрасти, паралелізми, періодичність, кільцеве або ступеневу будову можуть розглядатися як прийоми чисто сюжетної композиції. Її закони заломлюють найважливіші властивості художньої свідомості і глибинні зв'язки явищ реальності. Композиція володіє змістовною значущістю, її прийоми збагачують, а нерідко і перетворюють зміст зображуваного, хоча вона є однією із сторін форми літературного твору. Композиція відображає глибинні взаємозв'язки реальності, тип світобачення, властивий автору і методу. Композиція в чому організовує ритм, вона може створювати відчуття гармонії або дисгармонії. Симетрія або асиметрія, тектонічне або атектоніческое побудова, цифрове кількість голів, форма кільця або фрагмента - все це сприяє формуванню основоположних характеристик твореного автором універсуму, його закритості або розкритими, рівноваги, стійкості або балансування падіння, спрямованості вгору або кружляння по замкнутій лінії. Композиція літературного твору містить "розстановку" персонажів, подій і вчинків, способів оповіді, подробиць обстановки, стилістичних прийомів, вставних новел і ліричних відступів. Композиційну єдність тексту надають прийоми подорожі, маніпуляції з місцем чи часом, повтори і рефрени, звернення до асоціативної пам'яті, паузи і фігури замовчування. З поняттям композиція пов'язане поняття архітектоніка. Архітектоніка - ціннісна структура естетичного об'єкту, тобто світу, сприйнятого читачем, зовнішнє побудова літературного твору як єдиного цілого, взаємозв'язок і співвідношення основних складових її частин та елементів. Портрети і пейзажі, монологи та діалоги, побутові та психологічні характеристики з їх деталями, кажучи інакше, мають свою композицію, яка може мати самостійної художньої значимістю: поглиблювати і видозмінювати зміст зображеного.

9.Стилістичні фігури у тексті. стилістичні – це своєрідна синтаксична побудова фраз і поєднання їх у художньому творі. Стилістичні фігури порушують норми літературної мови з образотворчою метою через посилення виразності й емоційності, уникнення одноманітності. Вони індивідуалізують мовлення автора, збагачують його емоційними нюансами, увиразнюють художнє зображення. До основних фігур поетичного синтаксису зараховують: інверсію (полягає в незвичному розташуванні слів у реченні, щоб найбільш значуще слово чи слова особливо підкреслити, звернути на них увагу) , анафору(Анафора — єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій.), епіфору(Епіфора — стилістична фігура, протилежна анафорі: повторення однакових виразів, слів, або звукових сполучень у кінці віршових рядків чи строф, а також прозових уривків з метою посилення виразності поетичної мови, підкреслення чогось.), кільце(повторення звуків лексем. Строф коли немов би замикаються анафора та епіфора(останні троянди, білі троянди,вересневі троянди…МРильський), паралелізм(Паралелізм — стилістична фігура: паралельне зображення двох (трьох і більше) явищ з різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших….як…), градацію(полягає в поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення чи пониження їхньої емоційно-смислової значимості.), еліпсис (опущення певного члена речення чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного мовлення. Вжив. Для досягнення динамічної та смислової думки Шевченка: “Люде добрі, // Де шлях в Московщину?” // “В Московщину? Оцей самий. // Далеко, небого?), риторичні запитання(використовується к засіб відтворення діалогу з уявним співрозмовником. Як питальне речення. Яке не розраховує на відповідь, звертання і ствердження, хіазм(полягає у переставленні головних членів речення (різновид інверсії) задля увиразнення віршованого мовлення), анаколуф( синтаксична конструкція, що не відповідає загальноприйнятим нормам, полягає в граматичній неузгодженості членів речення.Як стилістична фігура вживається для характеристики мови персонажів, зокрема — задля комічного ефекту, та ін.).

12.Сюжет, елементи сюжету. сюжет (з французької – тема, предмет). Цей найважливіший елемент художньої системи визначають як подію чи систему подій, покладених в основу епічних, драматичних чи ліро-епічних творів. Під сюжетом ще розуміють спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух характерів у неповторному художньому світі, у художньому часі і просторі. елементи сюжету: експозицію, зав'язку, розвиток дії (перипетії), кульмінацію і розв'язку. Експозиція (з латинської – виклад, опис, пояснення) – вихідна частина сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав'язку. Як правило, в ній читач знайомиться з головними учасниками майбутніх подій, із середовищем, часом та місцем дії. зав'язка – епізод чи декілька епізодів, з яких починається дія твору. Саме зав'язка виявляє основні сили, що конфліктують, причини їх зіткнення, протилежність поглядів, інтересів, устремлінь. перипетіях. Це основна частина сюжету, що змальовує загострення у стосунках конфліктуючих осіб, яке охоплює не лише головних а й другорядних дійових осіб. У розвитку конфлікту найяскравіше виявляються риси характерів персонажів, їх світорозуміння й життєва позиція. Рушієм перипетій найчастіше виступає інтрига. Найдраматичніша точка твору називається кульмінацією (від латинського – вершина). Це момент найвищого піднесення, напруження, розвитку конфлікту, момент вирішального зіткнення характерів, мить перелому в сюжеті, з якої починається розв'язка. Саме кульмінація створює умови для швидкої або поступової розв'язки. Розв'язка – це вирішення конфлікту, показ наслідків конфлікту (чи конфліктів), остаточне вирішення долі персонажів. Як правило, розв'язка подається в кінці твору, хоча, згідно задуму автора, може стояти і на початку. Кожен з елементів сюжету несе певне змістове навантаження. Перестановка елементів сюжету чи відсутність одного з них має важливе змістове навантаження і залежить від задуму автора, логіки побудови того чи іншого твору. позасюжетні і позафабульні елементи. Позасюжетні позафабульні це одне й те ж саме. До позасюжетних елементів відносять портрет (опис зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер'єр, опис речей), авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору, епіграф, присвяту. Портрет (франц. portrait) — опис зовнішності персонажа (рис обличчя, фігури, виразу очей, пози, одягу, жестів, міміки). Пейзаж — (франц. paysage від paus — місцевість, країна) — зображення місцевості, природи. Інтер'єр (франц. interieur—внутрішній) — опис вигляду приміщення, реалій побуту. Авторські відступи (ліричні, філософські, публіцистичні, історичні). У ліричних відступах письменник виражає своє ставлення до героя. Публіцистичні — це міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми. Філософські відступи — це роздуми про долю людини, про місце людини у суспільстві. Історичні відступи — це згадки про

давньоминулі події. Вставні епізоди — позасюжетні чинники композиції (сцена, новела). Вставні епізоди використовуються в романах, повістях, оповіданнях, поемах. Рідше зустрічаються вони у драматичних творах. В епічних і ліро-епічних творах використовується художнє обрамлення. Це такий сюжетний твір, який включається у розповідь, немов у рамку, що не має безпосереднього зв'язку з сюжетом. Позасюжетним елементом є назва (заголовок) твору. У деяких творах зустрічаються епіграфи (грец. epigraphe — напис). Епіграфом може бути цитата або афоризм, вміщений перед текстом твору. Епіграф пов'язаний із змістом твору, часто виражає його ідею, створює настрій. До послання "І мертвим, і живим..." Т. Шевченко підібрав цитату з Біблії: "Аще хто ренет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь естьПозасюжетним елементом є присвята.

15.Літературний напрям, течія, стиль.Художній метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Кожний художній метод (за винятком модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, заснованим на ньому.       Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм). Основні літературні напрями:        - бароко (XVII — XVIII ст.);        - класицизм (XVIII — початок XIX ст.);        - сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.);        - романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.);        - реалізм (друга половина XIX ст.);        - модернізм (кінець XIX — XX ст.);        - імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо;        - постмодернізм (з 1980-х pp.).       Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами.       Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають:        - стиль доби; стиль напряму й течії;        - стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента. Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу.Літературні напрями і течії:Бароко Класицизм Сентименталізм Романтизм Реалізм Модернізм Імпресіонізм Експресіонізм Символізм Неокласицизм Футуризм Неореалізм Постмодернізм

25.Романтизм. основні особливості та історична доля.РомантизмОдин із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.    Визначальні риси романтизму:        - заперечення раціоналізму доби Просвітництва;        - ідеалізм у філософії;        - вільна побудова творів;        - апологія (захист) особистості;        - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);        - культ почуттів;        - ліричні та ліро-епічні форми;        - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;        - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін. Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.

10.Основи поділу літератури на роди. Літератрний рід – літературознавча категорія, яка визначає тип мовленнєвої організації твору, а також виражає спрямованість на об’єкт чи сам акт художнього висловлювання Відповідно до специфіки змісту і форми художні твори поділяють на три роди — епос, лірику і драму. Арістотель розкрив особливості трьох способів літературного зображення. Він відзначав, що в основі епосу — розповідь про події, дійсність відтворюється в об'єктивній формі, у драмі герої змальовуються у дії, лірика розкриває внутрішній світ людини. Епос (з грецької – слово, розповідь) – рід літератури, що прагне зобразити дійсність в її об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, наче поза втручанням автора. Епічні твори – розповідні. Зображення в епосі ведеться від реального чи умовного наратора (оповідача), рідше свідка чи учасника подій. Оповідь або розповідь ведеться переважно у минулому часі, подеколи – у теперішньому, зрідка – у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач). Лірика (з грецької – твір, виконаний під акомпанемент ліри) – рід художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. До особливостей лірики відносять: визначальну роль образу-переживання, велике значення емоційного і, взагалі, суб'єктивного начала, концентрованість і згущеність художнього вислову. Переживання і думки, виражені у ліричному творі не ідентифікуються (ототожнюються) з постаттю автора, для цього запроваджується поняття його ліричного „Я" – так званого ліричного героя (чи суб'єкта). Стосунки між автором і ліричним героєм трактуються як зв'язки між прототипом та створеним на його основі художнім образом. Драма (з грецької – дія) – літературний рід, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. У драмі явища та закономірності життя і характери героїв розкриваються не через авторську розповідь про них, а через вчинки і розмови дійових осіб (діалоги та монологи). Авторська мова у драматичних творах зведена до коротеньких ремарок. Драма одночасно належить як літературі, так і театру.

6. Строфа. Види строфічної будови віршів. Строфа - це група віршованих рядків, об'єднаних не тільки за змістом, а й певним римуванням та інтонацією, причому таке сполучення рядків і надалі має повторюватися у творі. Строфа зазвичай - речення чи сукупність речень.  У силабо-тонічній системі розрізняють такі види строф, зумовлені структурою вірша: одновірш (моностих), двовірш (дистих), тривірш (терцет), чотиривірш (катрен), п'ятивірш (квінта), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев'ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін. Це прості строфи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. Їх називають канонізованими (за І. Качуровським) або „твердими" строфічними формами. До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хокку (гай-ку), шлока, бейт та ін. Дослідники вважають, що українські прислів'я, приказки, загадки, примовки і таке інше чи не в переважній своїй більшості — моностихи (із внутрішніми римами або без них) («До булави треба голови»)

Дистих або двовірш — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається  з двох рядків, об'єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Дистих широко вживається як окремий твір. Схема: аа. Наприклад: Що доля нелегка — в цім користь і своя є.                   а Блаженний сон душі мистецтву не сприяє         а (Ліна Костенко)

Терцет (італ. terzetto від лат. tertius — третій) — тривірш, трирядкова строфа, що складається з трьох рядків, і всі три або два з них римуються між собою: aaa,          aба,  ааб. «Тричі мені являлася любов.                            а Одна несміла, як лілея біла,                           б З зітхання й мрій уткана, із обснов            а»І. Франко.

Катрен (франц. quatrain від quatre — чотири) — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків, що може мати такі схеми римування — аба, абба, аабб, абав, аааа. Пентина (п'ятирядкова строфа, п'ятирядник) — строфа, що складається з п'яти рядків, що мають різні способи римування. Секстина (від лат. sex — шість, секстет, шестирядкова строфа) складається з шести рядків, що мають різні способи римування: Септима, або семивірш (лат. septima — сьома) — семирядкова строфа з різним порядком рим:

Восьмивірш — восьмирядкова строфа з розмаїтою системою римування. Можливі близько тисячі варіантів восьмивірша

Дев'ятивірш, або нона (лат. nona — дев'ята) — рідкісна строфа з дев'яти рядків, що має вигляд октави з одним долученим рядком та наділена потрійною римою (третій, шостий, дев'ятий рядки)

Децима (лат. decima — деята), або Еспінела (за прізвищем іспанського поета XVI ст. В. Еспінеля) — десятирядкова строфа, яка складається з одного катрена та двох терцетів (абба ввгддг, абаб вгв дгд і т. д.). Децимою написана поема І. П. Котляревського «Енеїда». Сонет (італ. sonetto — звучати) — ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, точніше з двох катренів та двох терцетів.

Рондо (від франц. rond — круглий) — вірш, побудований на принципіповторення певних рядків або слів, рим тощо, що ніби «заокруглюють» його форму; складається вірш з 8—15 рядків і всі рядки обов'язково об'єднуються двома римами.

Рубаї́, множина Рубаят — чотиривірш, як правило, філософського змісту за схемою римування: ааба чи аааа (різновид монорими). Хокку— жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш на основі першої півстрофи танка, що складається з 17 складів (5-7-5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу.

5.Тропи та їх види.Зв’язок між лексикологією української мови та лексичною стилістикою базується на таких засадах, що й між фонетикою та фоностилістикою. Лексикологія дає повну  характеристику  лексичних одиниць мови з точки зору того, як вони відображають дійсність, з якими поняттями співвідносяться. Лексична стилістика виділяє групу слів, здатних створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення. На матеріалі класифікації слів, здійснюваних у лексикології, стилістика виділяє лексеми, стилістичні можливості яких ґрунтуються на оцінних  характеристиках  понять і реалій. На змінах семантичної структури слова (функціональні переноси, заміни і $) формуються (стилістичні) засоби словесної виразності – тропи – слово троп з грецької (=спосіб, манера, прийом,...), це слово, вжите в переносному значенні для створення образності. Тропи широко вживані в  художньому   стилі , меншою мірою в публіцистичному, майже не вживаються в офіційно-діловому та науковому стилях. До тропів належать:Порівняння – троп, побудований на зіставленні фактів, для пояснення одного з них за допомогою іншого. Роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка найяскравіше виступає у порівнюваних предметах (білий як сніг, місяць як золотий серп = форма місяця, очі блакитні як небо). Епітет – слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Його функція полягає в тому, що він індивідуалізує якусь ознаку, показує предмет із несподіваного боку ($).Метафора (грець.) – троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні, на основі подібності за кольором, формою, призначенням (Дощ іде. = дощить Перша ластівка = початок – ці два приклади належать до стертих метафор, т. зв. мовних штампів). Метафори й епітети повинні бути індивідуальними для кожного автора.Метонімія – троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між поняттями. Зв’язок цей може існувати між:1.      автором і його твором (читати Котляревського)Метонімії найчастіше вживаються у публіцистичному та  художньому   стилях .      Синекдоха (грець.) – троп, побудований на кількісній заміні: Одне вживається замість множини, видова назва замість родової (частина замість цілого), напр., і буде син, і буде мати, і будуть люди на землі = буде багато дітей і матерів.  Персоніфікація – троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини. Може бути частковим різновидом метафори.     Гіпербола – троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис,  характеристик , ознак предмета чи явища.     Літота (з грець.) – протилежність гіперболи.   Алегорія являє собою втілення абстрактного поняття в конкретному образі (хитрий – лисиця, упертий як осел). Антитеза – риторична фігура, що полягає у навмисне підкреслюваному зіставленні двох протилежних, але пов’язаних між собою поять, явищ, речей та образів для підсилення враження, напр., Кайдашева сім’я = мова селян. Інфінітив – ризниця між літературним ти та розмовним ть, напр., лаять, балакать, одчепись од мене = відчепись від мене.

11 ПоняттямЛітературного процесу — це багатоманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі країни.

Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського, сучасних дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до таких основних відтинків чи блоків:

• література часів Київської Русі (княжа доба);

• середньовіччя (давня українська література);

• становлення нової української літератури (кінець XVIII-поч. XIX ст.);

• перша та друга половина XIX ст.;

• окремо, правда, із деякими застереженнями, виділяється період кінця XIX-поч. ХХ ст.(величезний масив здобутків української літератури у ХХ ст. в материковій Україні та в діаспорі).

Відображаючи загальний поступ українського письменства, ці етапи розвитку літератури не є географічно стабільними. Так склалося в нашій історії, що "п'ємонтами" української духовності були не тільки відомі адміністративно-культурні центри країни (напр., Острог, Київ, Львів, Харків та ін.), часто ними ставали місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Так, у ХХ ст. українська ідея й українська демократична література розвивались не в Україні, а переважно в західній діаспорі.

Розвиток літературного процесу є явищем різноманітним і не однозначним у багатьох відношеннях. Разом з тим він має чіткі параметри функціонування, ряд особливостей, які змінюються від століття до століття, характеризуючи культурно-мистецьку єдність української літератури. У зв'язку з цим, на нашу думку, є плідним розгляд внеску в українське художнє слово не тільки відомих літературних центрів, але й окремих регіонів. Варто лиш зауважити, що такі студії повинні опиратись на ідею художньої цілісності української літератури, на її унікальний характер у світовому культурному процесі.