24Українське літературознавство хх століття: здобутки та втрати

Уже в перші десятиліття XX сторіччя в українському літе­ратурознавстві працювали такі відомі дослідники, як С Єфре-мов, М. Грушевський, А. Кримський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Л. Білецький.

 Одним з найвідоміших вітчизняних літературознавців початку XX століття був Сергій Олександрович Єфремов (1876—1939 pp.). Його фундаментальна праця «Історія українського письменства» (IV видання, 1924 р.) вигідно відрізнялася від усіх відомих досі праць подібного типуОснови такого підходу до аналізу розвитку літератури закладені в ідеях німецького науковця Гатнера, який за­початкував так звану історичну школу в літературознав­стві. Одним із перших у вітчизняному літературознавстві С Єфремов запропонував власну періодизацію літературного процесу в Україні: доба національно-державної само­стійності (від найдавніших часів до кінця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV — кінець ХУНІ ст.); доба національного відродження (кінець XVIII ст. — до наших часів).Іншою, не менш вагомою постаттю в історії україн­ського літературознавства перших десятиліть XX століт­тя є Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934 pp.). Його фундаментальна праця «Історія української літератури» (1923—1927 pp.) — «не лише взірець дослідження відомого в 20-х pp. зводу старої української літератури (останній її том завершується осмисленням літературного процесу України на межі XVII—XVIII ст.), а передусім — ключ до справді наукового прочитання словесної творчості народу, реставрації її витоків і родоводу, аналізу усної та писемної спадщини українських авторів».Серед досягнень українського літературознавства пер­ших десятиліть XX століття слід відзначити роботу історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Відділом з часу його заснування в 1919 році було видано 20 випусків «Записок», пізніше «Збірників», та тримісячни-ка «Україна», випуск яких припинився після утвердження тоталітарних порядків у СРСР наприкінці 20-х — на по­чатку 30-х років.

 

Леонід Тимофійович Білецький (1882—1955 pp.) є одним із найвидатніших вітчизняних літературознавців, чий жит­тєвий шлях у найбільш плідні роки проходив за межами України.

У фундаментальній праці «Основи української літе­ратурно-наукової критики» Л. Білецький простежив рух національного літературознавства від давніх поетик XVII— XVIII століть до студій українських науковців початку XX століття. Вчений виділив основні напрями та школи в європейському літературознавстві та особливості їх прояву на українському грунті.

 Масові репресії 30-х років фізично знищили кращі сили українського літературознавства. В теорії запанував вульгарний соціологізм. Проблема художньої вартості явищ мистецтва стала зводитися до пошуків соціального еквіва­лента. І хоча пізніше погляди В. Переверзєва та його послі­довників були визнані помилковими, впродовж десятиліть вони домінували в радянському літературознавстві.

 Провідне місце в літературознавстві радянської доби в Україні належало Олександрові Івановичу Білецькому (1884— 1961 pp.). Предметом його наукових пошуків у галузі теорії літератури були природа і функції літератури, психологія творчого процесу, розвиток методів і стилів, проблема читача. Вагомими є його теоретико-літературні праці: «В майстерні художнього слова» (1923 р.), «До побудови літературних стилів» (1931 p.), «Проблема синтезу в літературознавстві» (1940 p.), «Поетика драми» (1950 р.),

У повоєнні роки у США, Канаді, Німеччині та деяких інших державах утворилися своєрідні осередки українського емігрантського літературознавства, у яких працювали такі відомі вчені, як Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Ю. Шерех (Шевельов). Однією з найпомітніших праць зарубіжного літературознавства стала книга Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження» (1959 p.).

Зі здобуттям незалежності України зроблено перші кроки в напрямку заповнення «білих плям» в українському літе­ратурознавстві. Свідченням цього є більш об'єктивні й повні «Історія української літератури XX століття» (за редакцією В. Дончика) у двох книгах (1994—1995 pp.; 2-ге вид. — 1998 p.), «Історія української літератури XIX століття» (за редакцією М. Яценка) в трьох книгах (1995—1996 pp.), третій том «Української літературної енциклопедії», «Літературо­знавчий словник-довідник» (за редакцією Р. Гром'яка, Ю. Коваліва та ін., 1997 p.), праця М. Наєнка «Українське літературознавство: Школи. Напрями. Тенденції» (1997 p.), «Історія української літературної критики та літературо­знавства: Хрестоматія» (упорядник П. Федченко) у трьох книгах.

 Теоретичні й історико-літературні здобутки останніх років, а ще більше потенційні можливості українського літе­ратурознавства переконують, що воно не зупинилося у своєму розвиткові, як і раніше, активно займається осмисленням літературного процесу, накреслюючи магістральні напрями розвитку науки про літературу на найближчі десятиліття.

1.Об'єкт і предмет літературної критики та історії літературної критики Літературна критика, історія літератури, теорія літератури мають спільний об'єкт дослідження — художню літературу в розмаїтих її родових, жанрово-композиційних, стильових виявах та історичному розвитку мистецьких напрямів. Проте кожна з основних літературознавчих наук (і водночас навчальних "дисциплін" у вищій школі) розглядає спільний об'єкт під іншим кутом зору, тому має свій предмет, своєрідні завдання. Предметом власне літературної критики є поточний літературний процес і насамперед нові опубліковані художні твори. Літературні явища попередніх років, періодів та епох, будучи передусім предметом історії літератури, потрапляють у коло зацікавлень літературного критика крізь призму актуальних суспільно-естетичних запитів і потреб його сучасників при передруках чи конструюванні контексту, в якому виявляються естетичні, ідейно-художні особливості нових творів. Отже, предметом літературної критики є художньо-естетична своєрідність нових завершених творів, нові тенденції поточного, літературного процесу, їх особливості, спрямованість, продуктивність, відмінність від інших.

Періодика, її значення для становлення літературної критики Осередком, який готував, цензурував і видавав з офіційного дозволу журнали, став Харківський університет. З початку ХIХ ст. у Харкові видавалися: «Харьковский Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816–1819), що припинив своє існування після конфіскації першого номера за 1820 рік, «Украинский журнал» (1824–25), закритий після виступу декабристів. На тому історія періодичних видань скінчилася, вряди-годи випускалися збірники-альманахи: «Украинский альманах» (1831), «Украинская звезда» (дві книги, 1833–34), «Запорожская старина» (1833, 1838), «Украинский сборник» (1839). У Києві 1840 р. вийшла перша книга альманаху «Киевлянин» заходами М. Максимовича. У підавстрійській Україні група семінаристів Львівської греко-католицької духовної семінарії видала в Будапешті «Русалку Дністровую» (1837). Між східноукраїнськими і західноукраїнськими виданнями була істотна різниця, що позначилася на їх ролі у розвитку літературної критики. Харківські журнали виходили по-російськи, альманахи були двомовні, вони видавалися освіченими викладачами, в них брали участь українські письменники, що вже заявили про себе російськомовними творами (Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, А. Метлинський). Львівський альманах видавали рідною мовою юнаки, що готувалися до священичої діяльності. У східноукраїнських виданнях відбилася ідеологія Просвітництва, у львівському — романтизму. Автори перших друкували перекладні і власні статті з філософської естетики, етики, правознавства, члени «Руської трійці» — фольклорні записи, перекладні і власні художні твори. І перші, і другі вдавалися до літературної критики у вигляді передмов, рецензій, статей. «Киевлянин» статтею «О стихотворениях червонорусских» М. Максимовича, з яким листувалися окремі члени «Руської трійці» (передусім Я. Головацький), засвідчив взаємотяжіння розділених частин України. Ідеологія просвітництва, естетика класицизму, сформована на ґрунті філософії, поетик і риторик, визначали загальний пафос теоретичних студій і критичних відгуків харківських авторів. Їхні публікації мали передусім теоретичний, загальноестетичний характер і є внеском у розвиток естетики. Але опосередковано, формуючи свідомість студентів — як читачів і майбутніх авторів, — вони сприяли розвиткові літературного критицизму. Мали ці журнали і безпосередній стосунок до критики. Будучи просвітителями, харківські літератори щиро вірили у дієвість критики, яка «навчає правильному судженню про естетичні творіння», підсилює почуття прекрасного, «збільшує силу уяви, зміцнюючи її силою розсудку» (Украинский журнал. — 1824. — №4. — С. 361). Пропонуючи зреформувати вивчення літератури в гімназіях, вони радили викладати поряд з риторикою, поетикою також і критику «для остаточного вдосконалення й усталення смаку» (Украинский журнал. — 1825. — №5. — С. 359). До активних авторів харківських часописів належали професори університету І. Рижський, Р. Гонорський, П. Гулак-Артемовський, О. Скла­бовський, Є. Філомафітський, І. Кронеберг, І. Срезневський, В. Маслович, українські письменники Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Боровиковський, Є. Гре­бінка, О. Шпи­гоцький та ін. Коли йдеться про вплив цих журналів і авторів теоретико-естетичних статей на українську літературну критику, то переважає умовно-здогадливий спосіб висловлювань: мовляв, «могло бути», «могло спроектуватися й на явища вітчизняної літератури... » Але ж ці автори, пропагуючи античну літературу, німецьку естетику, ідеї просвітництва, торкаючись «вітчизняної» культури, мали на увазі лише твори російської літератури, зрідка український фольклор, рецензували тільки художні явища російськомовні... ^ У критиці, яку плекали харківські журнали, проявлялася концепція «спільної вітчизни» — відгомін російського «единообразия». Щоб «проектувати» теорії і погляди її адептів на місцевий матеріял, зокрема, на україномовну літературу, треба було ці поняття трансформувати українською термінологією, розуміти естетичну продуктивність мови, яку вперто називали «наречием» і яка не функціонувала в науці, політиці, освіті, навіть — епістолярії. Так у центрі української літературної критики надовго опинилася проблема рідної мови, двомовності, в обговоренні якої завжди заявляв про себе політичний мотив. Якщо авторитетний в Харкові ректор університету І. Рижський слідом за Ломоносовим «ратував за розвиток національного елемента» в мистецтві, вважаючи, що «безрассудно презирать свое собственное, если оно ни в чем не уступает чужому»⁴, то це зовсім не означає, що він сприяв утвердженню української культури за ментальністю, а не за територіальною ознакою. Асиміляційні переконання професора надто виразно відбилися в його листі до Російської Академії наук 1805 року. «По пребыванию моему на пределах Малороссии, — писалося там, — я имел случай видеть и читать несколько летописей, которые касаются прежних дел сего края, и писаны бывшим прежде в употреблении здесь языком, в последние годы много изменившимся, и большими шагами приближающимся (!) к великороссийскому. Заключая из сего, что будет время (и, может быть, скоро), что цветущий в Малороссии язык лет за 150 и более сим образом придет в совершенное забвение, судил я, не полезно ли будет сберечь его, как изменение русского слова, посредством предания тиснению какой-нибудь из упомянутых мною летописей»⁵. Розуміється, йдеться тут не про збереження української мови в її живому функціонуванні, а в передруку старовини. Отож, характеризуючи розвиток української літературної критики в 20–30-х роках ХIХ століття, треба шукати більш дійових чинників, ніж теоретичні праці і критичні спроби харківських професорів.

6Літ.критична спадщина О.Білецького.

.Провідне місце в літературознавстві радянської доби в Україні належало Олександрові Івановичу Білецькому (1884— 1961 pp.). Предметом його наукових пошуків у галузі теорії літератури були природа і функції літератури, психологія творчого процесу, розвиток методів і стилів, проблема читача. Вагомими є його теоретико-літературні праці: «В майстерні художнього слова» (1923 р.), «До побудови літературних стилів» (1931 p.), «Проблема синтезу в літературознавстві» (1940 p.), «Поетика драми» (1950 р.), «Про специфіку літе­ратурного мистецтва» (опублікована після смерті, 1984 p.). І хоча ознаки вульгарно-соціологічного трактування літе­ратурних явищ внаслідок історичних обставин мали місце в науковому доробкові О. Білецького, він, як зазначив відомий американський україніст Г. Костюк, «став одним із най-видатніших справжніх провідних учених в українському літе­ратурознавстві». Білецький є автором двох великих літературно-критичних нарисів:

• «Павло Тичина» (1957),

• «Творчість Максима Рильського» (1960),

а також цілого ряду розвідок присвячених життю та творчості українських (Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка та інших) та російських (Федора Достоєвського, Миколи Лєскова, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Олександра Островського, Льва Толстого, Антона Чехова та інших) поетів та письменників.Білецький досліджував спадщину Івана Вишенського, Григорія Сковороди та окремі літературні пам'ятки, зокрема «Слово о полку Ігоревім», працював над складанням підручників, програм та хрестоматій для вищих та середніх навчальних закладів.Виступав також як драматург, написавши кілька п'єс для дітей (під псевдонімом Річард Победимський).[1] Йому ж належать псевдоніми «Анфім Іжев» і «Андрій Аскалон» під «стихопрозами» і оповіданням в журналі «Творчість» за 1919 рік (N 2 і 3).[2]Вже після смерті Білецького в 1963 році вийшла його цікава розвідка «До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури», де було проаналізовано закономірності розвитку української літератури.