2.1. Розвиток регіональних ринків праці

Сьогодні ринок праці в Україні характеризується неоднорідністю структури, що обумовлено регіональними відмінностями виробничих, демографічних, міграційних, соціальних та інших факторів. В окремих регіонах країни спостерігається суттєве по- гіршення ситуації на регіональних ринках праці, що проявляється у недосконалості ме- ханізмів саморегулювання, збільшенні кіль- кості безробітних, тривалості безробіття, розбалансуванні попиту і пропозиції робочої сили, відтоці трудових ресурсів та поширенні процесів нелегального працевлаштування. Отже, питання розвитку регіональних ринків праці та їх оздоровлення залишаються акту- альними та вимагають пошуку шляхів удо- сконалення їх функціонування в сучасних умовах розвитку регіонів та держави в ці- лому.

Питання функціонування ринку праці та його регіональних особливостей розгляда- лися значною кількістю науковців, серед яких можна виділити Д.П. Богиню, В.Я. Бри- ча, В.С. Васильченко, О.А. Грішнову, М.І. Долішнього, В.В. Дорофієнка, А.М. Ко- лота, В.І. Куценко, Е.М. Лібанову, О.В.Чер- нявську. Разом з тим необхідність підви- щення продуктивності регіональних ринків праці вимагає пошуку нових підходів та на- прямків.

В інтегральній оцінці регіонального людського розвитку не можна недооцінюва- ти розвиток регіональних ринків праці, бо саме від нього залежать матеріальний добробут, якість життя, комфортність соціального середовища, загалом він свідчить про соціально-економічний розвиток регіону. Оцінювання розвитку регіональних ринків праці здійснюється за такими показниками:

рівень економічної активності, %;

рівень безробіття за методологією Міжнародної організації праці, %;

рівень зайнятості, %;

середня тривалість пошуку роботи, міс.; питома вага працюючих в умовах неповного робочого дня (тижня) у загальній чисельності зайнятих, %;

питома вага працівників, які перебува- ли в адміністративних відпустках, у загаль- ній чисельності зайнятих, %;

частка працюючих в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, у загальній чисельності зайнятих, %;

співвідношення рівнів зареєстрованого безробіття та визначеного за методологією МОП, коефіцієнт;

плинність робочої сили, % [14].

Щодо поняття регіонального ринку праці (РРП) найпоширеніші два погляди. В основі одного з них – ототожнення РРП із процесами та механізмами працевлаштуван- ня. У цьому випадку РРП обмежується лише сферою обігу вільної робочої сили регіону, його дія закінчується моментом найму пра- цівника. Відповідно до іншого погляду РРП – це система суспільних відносин, соціальних норм та інститутів, що забезпечують відтво- рення, обмін та використання робочої сили регіону. РРП розглядається не тільки як сфе- ра обміну робочої сили, але і як сфера від- творення трудового потенціалу і сфера вико- ристання робочої сили регіону. Цей різновид процесів В. Брич розглядає як сукупний регі- ональний ринок праці (СРРП) [3].

Формування регіональних ринків праці в Україні відрізнялось стійким зростанням пропозиції робочої сили, значними обсягами прихованого безробіття і неформальної зайнятості, суттєвою регіональною диферен- ціацією рівня і структури зайнятості та без- робіття [2].

Набувши розвитку на початкових ета- пах становлення ринку праці в Україні, фе- номен деформалізації норм і правил, що яв- ляє собою процес безперервної трансформа- ції інститутів, у ході якого формальні (пе- редбачені законодавством) правила значною мірою заміщаються неформальними і вбудо- вуються у відповідні неформальні відносини, закріпився у тому «живильному» середови- щі, яке й дотепер існує на вітчизняному рин- ку праці [7, с. 62].

Разом із тим сьогодні основним за- вданням регіональних ринків праці повинно стати створення економічних умов щодо ста- лого і розширеного відтворення сукупної ро- бочої сили на якісно новому рівні, що перед- бачає можливість задоволення потреб насе- лення регіону в працевлаштуванні, гідному рівні матеріального забезпечення, набутті освітньо-професійних знань, наявності сис- теми соціального захисту у випадку вимуше- ної незайнятості.

Серед економічних умов ефективного функціонування регіональних ринків праці одним із найважливіших факторів є рівень заробітної плати штатних працівників.

Сьогодні в структурі доходів населен- ня частка заробітної плати складає лише 40%, що обумовлено надзвичайно низькою часткою заробітної плати в собівартості про- дукції (в Україні вона дорівнює 6-12%, разом із тим у США та Європі цей показник у се- редньому дорівнює не менше 40%), а спів- відношення мінімальної та середньої заробі- тної плати не досягає і 40% (в 2011 р. – 36,6%, за 5 місяців 2012 р. – 37,3%). Рівень середньої заробітної плати в Україні у січні 2012 р. становив 2722 грн., що на 332 грн. менше, ніж у грудні 2011 р. (табл. 1) [5].

У регіональному розрізі існує помітна різниця щодо середньої зарплати. Так, в окремих регіонах вона на 30-50% нижче, ніж у столиці. У м. Києві зарплата в січні 2012 р. становила 4148 грн, у Донецькій області – 3151 грн. Найнижчий рівень заробітної плати зафіксовано в Тернопільській та Херсонській областях, де середня зарплата складає відпо- відно 1941 та 2018 грн на місяць. Необхідно відзначити, що в більшості регіонів серед- ня заробітна плата нижче середнього рівня по економіці. Найвищій рівень у м. Києві – 152,4%, у Донецькій області – 115,7% та Дніпропетровській – 105,1%. Загалом лише у п’яти регіонах середня заробітна плата вище середньої заробітної плати у промисловості, в усіх інших регіонах вона є суттєво нижчою. Тернопільська та Херсонська області знахо- дяться на позиціях аутсайдерів, заробітна плата до середнього рівня по економіці скла- дає 71,3 та 74,1% відповідно.

Заслуговує на увагу той факт, що з 2003 по 2006 р. динаміка реальної середньої заробітної плати в Україні була тільки пози- тивною. У 2009 і в 2010 рр. практично у всіх регіонах України цей показник характеризу- вався тенденцією до скорочення (виняток становили м. Київ і Донецька область). У 2009 р. по відношенню до 2008 р. реальна середня заробітна плата в Україні скоротила- ся на 13,7%. У більшості регіонів країни за- фіксовано зниження темпів зростання реаль- ної заробітної плати. При цьому найбільше скорочення мало місце в Запорізькій, Волин- ській, Полтавській і Дніпропетровській обла- стях. Мінімальні темпи скорочення вдалося підтримати в Миколаївській, Одеській облас- тях та м. Севастополі. Темп приросту показ- ника в м. Києві склав 5,5%.

Важливою характеристикою регіону, що впливає на стан ринку праці, є його діло- ва активність, що характеризується співвід- ношенням числа зайнятих і безробітних. За цією ознакою регіони розподіляються на ак- тивні, перспективні для розвитку продуктив- них сил і рівня зайнятості та депресивні, яким притаманний процес відпливу робочої сили внаслідок недостатності або відсутності працевлаштування [10].

У 2011 р. середньомісячна кількість економічно активного населення віком 15-70 років становила 22,1 млн. осіб, з яких 20,24 млн. були зайняті економічною діяльністю, а решта (1,7 млн.) – безробітні, тобто особи, які не мали роботи, але активно її шукали як самостійно, так і за допомогою державної служби зайнятості.

Рівень зайнятості насе- лення становив: у віці 15-70 років – 59,2%, а у працездатному віці – 66,5%. Рівень економічної активності насе- лення по регіонах у 2011 р. наведений на рис. 1. Найнижчий рівень економічної актив- ності населення зафіксовано в Івано-Фран- ківській області, найвищий – у м. Києві.

Рівень безробіття (за методологією МОП) серед економічно активного населення віком 15-70 років становив 7,9%, а праце- здатного віку – 8,6%.

Збільшення зареєстрованого безробіття було зафіксовано на території всіх регіонів, а найбільше зростання було в Одеській та Хмельницькій областях.

Середньооблікова кількість штатних працівників підприємств, установ і організа- цій у листопаді 2011 р. порівняно з жовтнем зменшилася на 0,4%, або на 40,4 тис. осіб, і становила 10,5 млн. осіб. Скорочення по- казника спостерігалось у сільському господарстві, мисливстві та пов’язаних із ними послугах (на 35,3 тис. осіб), на підприємст- вах промисловості (на 3,9 тис. осіб) та в бу- дівництві (на 3,4 тис. осіб). Ця тенденція бі- льшою мірою була зумовлена сезонним ха- рактером виробництва у зазначених видах діяльності [11].

Суттєвою проблемою зайнятості насе- лення є приховане безробіття. Так, у листо- паді 2011 р. кількість штатних працівників, що знаходилися у відпустках без збереження заробітної плати, порівняно з жовтнем ви- росла на 9,8% і становила 25,6 тис. осіб.

Кількість працюючих у режимі непов- ного робочого дня (тижня) з економічних причин також зросла (на 7,1%) і становила в листопаді 2011 р. 309,6 тис. осіб, або 2,9% кількості штатних працівників. У Полтавсь- кій області кількість таких працюючих ста- новила 5,5% штатних працівників, у Львівсь- кій – 4,5%, Запорізькій – 4,4%, Івано-Фран- ківській – 4,2%, Чернігівській – 4,0%.

Рівень зареєстрованого безробіття в ці- лому по країні за грудень 2011р. зріс на 0,3 в.п. і на 1 січня 2012 р. становив 1,8% на- селення працездатного віку. Зростання цього показника в грудні, як і у попередньому мі- сяці, зумовлене переважно сезонною зайняті- стю працівників сільського господарства. Так, у сільській місцевості рівень зареєстро- ваного безробіття зріс на 0,6 в.п. і становив 2,6% населення працездатного віку, у місь- ких поселеннях – на 0,1 в.п. і 1,4% відповід- но [11].

Кількість зареєстрованих безробітних на 1 січня 2012 р. по регіонах (рис. 2) свід- чить про їх суттєву розбіжність. Найвищий рівень зареєстрованих безробітних зафіксо- вано в м. Києві (68,1 тис. осіб) та м. Севасто- полі (67,2 тис. осіб), незважаючи на це, насе- лення цих міст менше, ніж населення облаcтей.

Загалом кількість незайнятих грома- дян, що перебували на обліку в державній службі зайнятості, на 1 січня 2012 р. стано- вила 501,4 тис. осіб. За допомогою у праце- влаштуванні до цієї установи у грудні 2011 р. звернулося 139,0 тис. незайнятих громадян проти 132,1 тис. у листопаді 2011 р. (у грудні 2010 р. – 160,4 тис.).

Кількість зареєстрованих безробітних на 1 січня 2012 р. становила 482,8 тис. осіб, або 28,1% усіх безробітних працездатного віку, визначених за методологією МОП. Допомогу по безробіттю отримували 75,7% осіб, які мали статус безробітного. Кожний другий безробітний раніше займав місце ро- бітника, кожний третій – посаду службовця, а решта безробітних не мали професійної підготовки.

Збільшення кількості незайнятих громадян і скорочення вільних робочих місць, вакантних посад зумовило зростання наван- таження на 10 вільних робочих місць (вакан- тних посад) із 60 осіб у листопаді до 84 – у грудні 2011 р. У регіональному розрізі, як і раніше, зберігається значна диференціація зазначеного показника: від 6 осіб у м. Києві до 1400 осіб у Черкаській області (табл. 2).

Найвищий рівень зареєстрованого без- робіття спостерігався в Черкаській області, де на 10 вакантних посад у 2010 р. претенду- вало 894 безробітних, а в 2011 – їх кількість збільшилась до 1400. Напружена ситуація залишається в Хмельницькій області, де на 10 вакансій претендують 527 безробітних у 2010 р. та 508 у 2011 р., у Вінницькій облас- ті – 494 та 475, у Рівненській області – 254 та 290. Навіть в економічно розвинутій Запорі- зькій області в 2010 р. на 10 вакантних місць претендувало 166, а вже в 2011 – 280 безро- бітних. Отже, в 2010 р. у 21 регіоні наванта- ження незайнятого населення на 1 вільне ро- боче місце коливалося від 10 до 90 осіб, а вже в 2011 р. таких регіонів стало 17. У ці- лому по Україні на 1 вакансію в 2010 р. пре- тендувало 8,8 чол., 2011 р. – 8,4, тобто навантаження на 1 вільне робоче місце зменшу- ється дуже повільно. При цьому потреба під- приємств у працівниках для заміщення віль- них робочих місць залишається вкрай низь- кою.

Також в Україні понад 2,3 млн. насе- лення, що має постійне місце реєстрації та проживання у сільських населених пунктах, але працює у містах (столиці, обласних центрах, малих містах та інших регіональних центрах економічної активності, що форму- ють «ареали розвитку»). Тенденція урбанізації та локалізації регіонального розвитку має і зворотний вплив на міграційні процеси. Так, за період 1991-2009 рр. показовим є до- датний міграційний приріст сільського насе- лення у ряді промислових регіонів, зокрема у Дніпропетровській (+34,9 тис.), Харківській (+20,2 тис.), Полтавській (+17,7 тис.), Запорі- зькій (+15,1 тис.) областях. Це пов’язано, по- перше, із переведенням аграрного виробниц- тва приміських територій на індустріальний тип розвитку, що викликало зростання попи- ту на робочу силу; по-друге – із покращен- ням умов проживання у селах – супутниках великих індустріальних міст (створення «зе- лених приміських зон»). Така тенденція є позитивною, але в Україні вона проявляється спорадично [1].

Таким чином, недостатня кількість ро- бочих місць призводить до посилення трудо- вих міграцій як у межах України, так і за її кордони. За офіційними даними сальдо зов- нішньої трудової міграції у період 2008- 2011 рр. залишається позитивним, але реаль- на ситуація виглядає набагато загрозливі- шою.

За різними оцінками за кордоном пра- цює від 2,5 до 6,5 млн наших громадян [13]. За даними Всесвітнього Українського форуму дійсні масштаби зовнішньої трудової міг- рації досягають 7 млн. За результатами досліджень, що про- водилися в західноукраїнських регіонах, зок- рема на Тернопільщині, можна дійти виснов- ку, що нині на заробітках за кордоном пере- буває не більше ніж 10-15% економічно ак- тивного населення Західного регіону (0,6-0,9 млн осіб). За приблизно такої самої чисель- ності населення Центральна Україна (без Ки- єва та приміської зони) має у його структурі меншу частку трудових мігрантів (які поїха- ли на роботу саме до іншої країни, а не, при- міром, до столиці). Відтак, за межами держа- ви на постійній основі працює 0,9-1,3 млн жителів Центральної та Західної України. Попри значну кількість заробітчан (особливо тих, що в Росії), у деяких депресивних місце- востях Південно-Східної України (напри- клад, у Луганській області постійне заробіт- чанство оцінюють до 15% економічно актив- ного населення), це явище у відповідній час- тині країни все ж менш поширене [6]. Але ці дані являються неповними, бо в країні відсутня інформаційна база щодо про- фесійно-кваліфікаційного складу економічно активного населення регіонів, його мобіль- ності, точних обсягів внутрішньої та зовніш- ньої міграції. Разом із тим повне інформаційне за- безпечення є важливою умовою і елементом механізму реалізації державної політики зайнятості, оскільки воно дає змогу просте- жити структурні зрушення в зайнятості, ди- наміку трудових процесів, зміни кількісних і якісних показників рівня життя населення. До системи інформаційного забезпечення мають входити дані державної статистики й соціологічних обстежень, що дають змогу оцінити результати державної політики зайнятості, за потреби коригувати та робити обґрунтовані прогнози її наслідків. Основою розробки такої системи мають бути показни- ки та індикатори, відсутність яких призво- дить до неконтрольованого ухвалення полі- тичних, економічних і соціальних рішень [17]