10. Народна дидактика

(Народна дидактика живе тоді, коли вона діє. Коло інтересів народної дидактики дуже широке: формування в дітей правильних уявлень про події, вчинки та явища навколишнього життя, розвиток в них пізнавальних психічних процесів (відчуттів, сприймання, пам'яті, уяви, мовлення і мислення), вироблення допитливості й розумових здібностей, прищеплення їм інтелектуальних умінь і навичок.

Мислення нерозривно пов'язане з мовленням. Мовному розвитку дітей у народній дидактиці надається найбільшого значення.

Формування культури слова починається з раннього дитинства. Кожна доросла людина, подумки зробивши невеликий екскурс у раннє дитинство, без особливого напруження пам'яті неодмінно згадає такі слова, як «моньо», «жижа», «льоля», «ґава», «папа» (хліб) та багато інших, які колись навчили мама й тато, бабуся й дідусь, та вживали, спілкуючись з малятком, його старші брати й сестри, сусіди, свояки, близькі, рідні, знайомі. Ми, наче естафету, передаємо ці слова дітям, внукам і правнукам. А ті, в свою чергу, своїм потомкам. І так без кінця.

Що це таке? Це лексика з дитячої мови, мудро придумана народом-педагогом для того, щоб кожну дитину раніше прилучати до посильного людського спілкування.

Опанувати мову не так то й просто. А удосконалення мовлення особистості, по суті, триває протягом усього її життя. Виходячи з цього, народна дидактика виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, яка не виникає в новонародженої людини відразу, а формується поступово. Таке трактування проблеми цілком закономірно привело до практичного її втілення в створення дитячої мови як першого, підготовчого етапу на шляху мовного розвитку дитини.

Дитяча мова є основним словесним засобом народної дидактики, який чи не з першого дня допомагає немовляті пізнавати навколишній світ, входити в коло родинного спілкування)

11. Народ про родину, сім'ю, родинне виховання

(З ДАВНІХ-ДАВЕН серед українців виник і утвердився погляд на сім'ю і рід як на святиню, а на виховання дітей — як на святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, в наших предків мали свої опікувальні божества — Рід і Рожаницю, уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Обидва божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами — богом грому і блискавки Перуном, сонця і світла — Дажбогом, неба — Сварогом, вогню — Хорсом. Не буде перебільшенням сказати, що поруч із божественим культом Сонця, Неба, Води, Землі, Хліба в свідомості нашого народу віками живе культ Матері, Сім'ї, Роду, і це успадковується з покоління в покоління. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, і в цій пошані виховував молоде покоління. Коли народжувалася дитина, її у зв'язок роду приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об'єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися у звичаях українців і донині, засвідчує особливо важливе значення їх для соціальної педагогіки. Впливова дія народних традицій повністю зливається з самою сутністю української етнопедагогіки, зокрема її гуманістичним спрямуванням, націленим на маніфестування вічності життя і нерозривної спадкоємності духовних надбань мертвих, живих і ненароджених поколінь. Силу її психолого-педагогічного механізму з глибокою проникливістю показав Михайло Коцюбинський у своїй знаменитій повісті «Тіні забутих предків». Саме слово «сім'я» у щоденному спілкуванні українців репрезентує шлюбне подружжя (чоловіка й жінку), дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. Велич і краса її підносяться аж до небес як ознака особливого авторитету й ролі в житті кожної людини засобами такого, наприклад, персоніфікованого образу: А в тім саду три теремки: У першому — красне сонце, У другому — ясен місяць, А в третьому — дрібні зірки. Ясен місяць — пан господар, Красне сонце — жона його, Дрібні зірки — його дітки