Новий час

Ключові поняття та терміни:

Пантеїзм (грец. pan — усе і theis — бог) — філософське і релігійні вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові. Характерний для натурфілософії Відродження і матеріалістичної системи Б. Спінози.

Деїзм – розповсюджена в новий час позиція, згідно якої Бог створив світ, надав йому власних законів і далі вже не втручається у його функціонування; творчі ідеї Бога в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнання якої стає завданням людини.

монізм (від грец. monos один, єдиний), засіб розгляду розмаїття явищ світу в світлі єдиної основи (субстанції) всього існуючого. Протилежність монізму дуалізм (що визнає два незалежних початка) і плюралізм (виходячий з безлічі початків).

Дуалізм (лат. dиаlіs —двоякий) — світогляд, який вихідними вважає дза рівноправні та протилежні начала (матерію і дух. світле і темне).

Емпіризм (від грец. empeiria - досвід), напрям в теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом вірогідного знання. Протистоїть раціоналізму. Для емпіризму характерна абсолютизація досвіду, почуттів. Пізнання, приниження ролі раціонального пізнання (понять, теорії). Як цілісна гносеологіч. концепція Е. сформувався в 17-18 ст. (Ф. Бэкон, Т. Гоббос, Дж. Локк, Дж.Берклі, Д. Юм); елементи Е. притаманні позитивізму, неопозитивізму (логіч. Е.).

Раціоналізм (від лат. rationalis - розумний, ratio - розум), філософський напрям, що визнає розум, мислення основою пізнання і поведінки людей. Протистоїть як ірраціоналізму, так і сенсуалізму. Виступивши проти схоластики і реліг. догматизму середньовіччя, класичний Р. 17-18 ст. (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц) виходив з ідеї природного порядку - нескінченного причиного ланцюга, що пронизує весь світ. Наук. (тобто об'єктивне, загальне, необхідне) знання, згідно Р., досяжно тільки шляхом розуму - водночас джерела знання і критерії його істинності.

Картезіанство — напрям у філософії у XVI І— XVIII ст„ теоретичною осно­вою якого було вчення Декарта (латинізоване ім'я — Картезіус), що обстою­вало раціоналізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у пояснен­ні явищ природи.

Сенсуалізм (від лат. sensus - сприймання, почуття), направлення в теорії пізнання, згідно якому відчуття, сприймання - основа і головна форма вірогідного пізнання. Протистоїть раціоналізму. Осн. принцип С. - "немає нічого в розумі, чого не було б в почуттях" - поділяли П. Гассенді, Т. Гоббс, Дж. Локк, К. Гельвецій, Д. Дідро, П. Гольбах, а також Дж. Берклі, Д. Юм.

Гілозоїзм (грец. hуlе — тут, zое —життя) — погляд, згідно з яким мате­рія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, живим тілам і людині (Бруно, Спіноза).

Дедукція (лат. dеdисtіо — виводжу) — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного.

Індукція (лат. іпсіисі.ю — наведення) — логічний умовивід від частково­го, одиничного до загального.

Субстанція (лат. substantia — сутність) — незмінна першооснова всьо­го сущого. Згідно з уявленням прихильників субстанційної моделі світу С. по­роджує всі явища світу і є їх об'єднуючим началом. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, ідеалісти — Бога.

Метод — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи прак­тичних проблем.

Механіцизм — спрощений підхід до складних біологічних і соціальних явищ, який намагається зрозуміти їх на основі законів механіки. Властивий мислителям XVII—XVIII ст.

Об’єкт і суб’єкт – провідні категорії світоосмислення епохи Нового часу: об’єктом позначали частину (фрагмент) природи, на яку спрямовувалась активність людини, суб’єктом – людину як вихідний пункт проявів активності розумового та матеріального планів.

Закон – форма прояву необхідності у природі, об’єктивний, сталий, повторюваний тип зв’язку між процесами та явищами дійсності або всередині них; в попередні епохи закон розглядався переважно як юридичний закон або владна норма.

Монадологія (від монада і . Логия), вчення про монадах, розвинене Г. В. Лейбніцем в одноім. сурядності (1714) і його послідовниками. МОНАДИ – прості неподільні субстанції.

Просвітництво – ідейний рух XVIII ст., визначений раціоналістичним світоглядом, з його культом розуму, який тільки один і здатний змінити життя людства до кращого та бути засадою побудови щасливого життя людини та суспільства, вірою в науку, соціальний прогрес, визнання природних прав людини.. Просвітники вважали, що головна причина людських бід у людському невігластві, а, отже, його необхідно ліквідувати через просвітлення людей, звідси і назва епохи. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, свободи, рівності і братерства. Предметом особливої уваги стають проблеми людини, її історичної діяльності, її прав та політичних свобод, проблем історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства, природа та призначення релігії. Для просвітників був характерним поділ суспільства на «темну» масу, народ, який необхідно просвітити та виховати та «еліту», купку інтелектуалів, які знають у чому полягають розумні засади майбутнього суспільства і що потрібно для свободи, щастя і благополуччя народу.