33. Форми організації соціально-педагогічної діяльності

Форми соціально-педагогічної діяльності - це зовнішнє вираження організації взаємодії соціального педагога та клієнта. Класифікація форм організації соціально-педагогічної роботи неоднозначна, їх можна характеризувати:

1.3а специфічними ознаками:

- функціональність, яка вказує на таку форму, яка забезпечить реалізацію окремих функцій соціально-педагогічної діяльності (наприклад, здійснення профілактики окремих соціальних ситуацій вимагає одних форм, а реабілітаційна робота - інших);

- структурність, характеризується специфічними правилами побудови окремих організаційних форм;

- інтегративність передбачає об'єднання різних форм соціально-педагогічної діяльності.

2. За напрямками соціально педагогічної діяльності: - пізнавально-розвивальні; - художньо-естетичні; - спортивні; - трудові.

3. За кількісним складом учасників:

- індивідуальні (робота з окремою людиною);

- групові (робота з малою групою, сім'єю);

- масові (робота з великою кількістю людей - громадою);

4. За домінуючим засобом виховного впливу: словесні, практичні, наочні.

5. За складністю побудови: прості, складні, комплексні.

6. За характером змістового наповнення: інформаційні, практичні, інформаційно-практичні.

7. За напрямами соціально-педагогічної діяльності: превентивні, реабілітаційні, захисні та ін.

Форми соціально-педагогічної діяльності поділяються на традиційні (бесіди, вікторини, диспути, конкурси, усні журнали, тематичні вечори тощо) і нетрадиційні (молодіжні "Інтернет кафе", вуличні ігротеки, профілактичні програми "Підліток-підлітку", "Ровесник-ровеснику" тощо).

Кожна організаційна форма вимагає її проектування. Проект організаційної форми - це пакет інформаційно-практичних матеріалів та рекомендацій щодо її організації та унаочнення, часу, приміщення, зовнішнього виду учасників.

Здійснення соціально-педагогічної діяльності відбувається у відкритій соціально-педагогічній системі та системі спеціалізованих закладів (див. таблиця 1).

Таблиця 1

СФЕРИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Місце роботи	Заклади соціально-педагогічної діяльності
Соціально-педагогічні служби освітніх закладів	Дошкільні, загальноосвітні та професійні заклади, коледжі, ліцеї, школи-інтернати, дитячі будинки; спеціалізовані загальноосвітні школи, вищі навчальні заклади
Соціальні служби спеціалізованих закладів	Будинки престарілих, сімейні дитячі будинки, центри реабілітації, соціальні притулки, спецшколи для дітей з відхиленнями в розумовому і фізичному розвитку, центри зайнятості, біржі праці, в'язниці та ін.
Соціальні служби організацій та підприємств	Комерційні структури, гуртожитки, творчі та громадські організації, різноманітні фонди, банки, благочинні організації
Муніципальні соціальні служби	Соціальні служби, соціально-педагогічні, культурно-спортивні комплекси, центри соціальної педагогіки та соціальної роботи, відділи соціального захисту населення, відділення соціальної допомоги тощо.
Служби культурної анімації	Підліткові клуби, будинки культури, школи народних ремесел, сімейні клуби, сімейні гуртожитки, ігрові площадки, парки та ін.
Валеологічні служби	Психологічні центри здоров'я, профілакторії, реабілітаційні зали та комплекси, центри народних засобів оздоровлення, медпункти тощо.
Приватна практика

Відкрита соціально-педагогічна система об'єднує соціальні, економічні, політичні, культурні заклади, які сприяють соціалізації молодого покоління. Вона носить багатофункціональний характер, підтримує зв'язки з усіма соціальними інститутами, працює на принципі консолідації, забезпечує індивідуальний розвиток і становлення особистості, захист прав та інтересів різних категорій населення, формує громадянську думку, забезпечує культурно-освітній рівень, який реалізує через комплекс справ і заходів. До неї належать сім'я, школа та вищі навчальні заклади, оточуючі люди, громадські, молодіжні та дитячі об'єднання, спеціальні структури та інші соціалізуючі інститути.

У залежності від сфер діяльності спеціаліста можна визначити такі напрямками соціально-педагогічній діяльності:

o соціально-педагогічна діяльності з сім'єю (проблемною, віруючими батьками, з сім'єю, в якої є обдаровані або хворі діти);

o соціально-педагогічна діяльності в системі шкільної освіти;

o соціально-педагогічна діяльності в мікрорайоні;

o соціально-педагогічна діяльності в притулках;

o соціально-педагогічна діяльність в інтернатних закладах;

o соціально-педагогічна діяльності з важкими дітьми, з дітьми з "групи ризику";

o соціально-педагогічна діяльності у виправних закладах;

o соціально-педагогічна діяльність як організація дозвілля.

Кожен напрям діяльності має відповідну методику, яка здійснюється за певним алгоритмом, має свою стратегію і тактику і своє спрямування. Однак спільним є логіка діагностики клієнта: вивчити, щоб знати; знати, щоб зрозуміти; зрозуміти, щоб допомогти.

Загальна концепція допомоги полягає:

1) у виявленні причин деформації в розвитку клієнта, пошук засобів і способів їх усунення, зміни середовища в інтересах клієнта;

2) розробки адекватної методики соціально-педагогічного процесу, який дозволить нормальному розвитку клієнта.

Організація допомоги повинна ґрунтуватися на положеннях ООН: загальній декларації прав людини і Конвенції про права дитини. Успіх допомоги можливий за умови об'єднання всіх суб'єктів в єдину систему, центром якої має стати соціальна, психологічна, соціально-правова, психолого-медико-педагогічна служба.

37. Робота соціального педагога з дітьми, пережили насильство в сім'ї Сучасні представники британської школи психоаналізу (М. Клейн, Д. Винник, М. Балінт і ін) вважають, що рушійна сила розвитку дитини - це афективні відносини його з тими людьми, які турбуються про неї; умова ж свідомості його особистого існування - це поділюваний з іншими людьми життєвий досвід. На думку цих дослідників, в основі порушення розвитку особистості, появи агресивності, жорстокості лежать не тільки конфлікти, про які писав батько психоаналізу, а й «брак емоційного тепла в ранньому віці». Особливо важливо враховувати це в роботі з дітьми - жертвами насильства: щоб допомогти їм відродитися, необхідно глибоко зрозуміти дитину і створити досвід коригуючої турботи, дати йому відсутню тепло, відігріти його душу. Аліса Міллер нагадує, що дитина може висловлювати свої почуття тільки в тому випадку, якщо поряд знаходиться людина, яка його повністю приймає, розуміє і підтримує. Перш ніж починати роботу на досягнення результату, терапевт повинен зуміти встановити з дитиною необхідні відносини, допомогти дитині включитися в психодраматическую реальність і повірити в метод. Дитина може чинити опір, іноді може здаватися, що драматична дія тупцює на місці, але ведучий обов'язково повинен довіряти методам Морено: вірити в те, що вони приведуть до успіху [20, с. 9]. Встановленню довіри заважають і культурні стереотипи: «розповісти про жорстокість в сім'ї - означає зрадити близьких», «не можна виносити сміття з хати» і т.п. Втрата контролю і відчуття безпорадності для потерпілої дитини є дуже істотними. Переслідувачі кажуть своїм жертвам, що ті самі винні в тому, що з ними сталося: дитина подивився або повів себе так, що сам спровокував примушування чи жорстокість. Діти часто розповідають про те, що трапилося своїм родичам або вчителю, але чують у відповідь, що не можна грубіянити, не можна розповідати про інших брудні речі і все, що вони сказали, - неправда. Не дивно, що після такої реакції старших відчуття безпорадності у дитини збільшується. Працюючи з дітьми, які пережили сексуальне примус, ми обов'язково повинні вірити дитині. Про те, що сталося насправді, знають лише він і його мучитель. Тільки дитина знає, як до нього приставали, що саме сталося і як це на нього вплинуло. Важливо пам'ятати, що ці діти відчули на собі байдужість, неувага і жорстокість з боку дорослих. Звідси їх недовіру, настороженість, постійне очікування «віроломства». Перш ніж така дитина підпустить до себе, психолога належить пройти «перевірку на лояльність». Чим сильніше порушена цілісність «Я» дитини, яка зазнала жорстокого поводження, тим більше підтримуючих елементів, які сприяють інтеграції, відновлення цілісності, має включатися в психодраму. Це може досягатися, наприклад, більш близькою до цієї дитини (навіть у значенні просторового розташування) підтримуючої позицією ведучого і групи, скороченням часу сеансу, скороченням кількості сцен і збільшенням «розмовних моментів», близьких до технік гуманістичної, клієнт-терапії, відмовою від техніки обміну ролями, використанням прийому «відкритого кінця». Кращими аргументами на користь застосування психодраматического методу з дітьми - жертвами насильства служать висловлювання самих дітей, які пройшли через систему психодраматичної роботи. Навчитися довіряти іншим - означає навчитися довіряти собі: своїм почуттям, суджень і відчуттю цінності свого буття. Психодраматичні методи соціально-педагогічної допомоги жертвам сімейного насильства засновані на реальній взаємодії, а не на емоційному, чи інтелектуальному обговоренні. Це допомагає посилити активність дитини, підвищити спонтанність його поведінки і зменшити опір. Психодраматичні методи дозволяють побудувати просторово-часової конструкт у операциональной системі «тут і зараз». Помістивши в систему «тут і зараз» своє минуле, сьогодення і майбутнє, грунтуючись на особистому досвіді, діти можуть безпосередньо взаємодіяти з минулим і майбутнім. Таким чином, вони змінюють своє сприйняття тієї чи іншої ситуації і роблять більш осмисленим і гнучким свою поведінку в різних умовах (в тому числі і в сім'ї). Переваги психодраматних методів в тому, що вони: - Включають в себе важливі елементи особистісної проекції та ідентифікації; - Рельєфно представляють і драматизують рольова поведінка членів взаємодії; - Фокусують увагу на соціальній системі і процесах соціальної взаємодії; - Сприяють вираженню «заборонених емоцій», які буквально переповнюють цих дітей (гніву, страху, роздратування, образи), і знаходженню «культуросообразние» способів їх вираження [20, с. 5]. Останнє особливо важливо знати тим, хто працює з дітьми, які зазнали жорстокість. Справа в тому, що почуття гніву й образи, як правило, першими виходять назовні, після того як дитина визнає факт насильства, що мав місце в його житті. Цей феномен підтверджують самі різні дослідники (К. Роджерс, Е. Джил, Е. Банністер та ін.) Зробити боляче, відплатити кривднику - ось перші почуття, що переповнюють багатьох з юних жертв насильства, після того як вони розповіли про нього на індивідуальній консультації або в групі. Однак вони бояться, що гнів не можна висловлювати, що їх не зрозуміють і осудять (роздратування, гнів традиційно вважаються «поганими» емоціями). Тим більше що діти не мають досвіду конструктивного їх вираження. Важливі завдання психодраматичної роботи - створити безпечні умови, де дитина могла б відіграти негативні емоції, не заганяючи їх всередину, і навчити конструктивно виражати гнів. Психодрама надає можливість для вираження гніву. Ще засновник психодраматического методу Морено заохочував своїх пацієнтів до програвання страхів і фантазій в безпечній обстановці, для того щоб люди могли інтегрувати ці страхи і фантазії одночасно з поглибленням самоусвідомлення і розширенням світорозуміння. Після того як наявність гніву визнано, а вираз його в ігровій формі «стало дозволено», дитина починає контролювати свою поведінку і відчуває себе в безпеці. Отже, психодрама може допомогти: - Відіграти зовні драму внутрішнього світу; - Оволодіти своїм минулим і «попрощатися з ним»; - Повірити в себе, у свої сили і можливість змін; - Знайти оптимальні способи поведінки у важких життєвих ситуаціях; - Освоїти нові ролі і моделі поведінки. Психодрама дозволяє моделювати в спеціально створених умовах групової роботи реальні життєві ситуації, шукати і знаходити оптимальні способи поведінки в них, освоювати нові соціальні ролі. За словами Адама Блатнера, «психодрама в деталях розкриває перед нами несвідоме відіграш в поведінці, яким ми користуємося в якості захисного механізму для розрядки внутрішніх імпульсів під час символічного або реальної дії» [20, с. 6]. Дуже важливо, що психодрама використовує природні способи зцілення дорослих і дітей, які перенесли важку психічну травму. Деякі психологічні захисні механізми проявляються в поведінці, не отримує громадського схвалення, і тому вихователі ці механізми в кращому випадку ігнорують, а частіше - пригнічують (депресивних дітей батьки змушують не сумувати, а роздратованих - заспокоїтися). Алам Блатнер також відзначає, що ваша культура багато людські якості відносить виключно до дитинства, наприклад такі, як спонтанність, креативність та бажання грати, тим самим перешкоджаючи прояву дитячої безпосередності у дорослому житті. психодраматична ж робота з дітьми дозволяє розвивати ці якості і з повагою ставитися до їх проявів. Діти чудово відчувають символічну реальність. У ній вони отримують можливість зіграти безліч ролей, приміряючи їх на себе, і разом з тим набути досвіду інтеграції виникають у процесі гри переживань. Психодрама не перешкоджає природній поведінці дітей, навпаки - вона його заохочує і, якщо дивитися ширше, дає дітям можливість відчути, що їх приймають і цінують. Важливе значення в психодрамі надається емоційному отреагированию негативного життєвого досвіду в процесі рольової взаємодії. Таке відреагування Я. Морено, слідом за Аристотелем, називав катарсисом, тобто очищенням. Але, на відміну від Арістотеля, для Я. Морено катарсис є відреагування не тільки через співчуття і страх, але і через очищаючу силу гумору і сміху. Члени групи під час драматичної імпровізації як би відсторонюються від власних переживань та уявлень з приводу реальних подій і одержують можливість побачити своє життя очима інших людей. Морено говорив: «Спочатку має місце відтворення, слідом за ним приходить час перенавчання». При роботі з дітьми, пережили насильство, доцільно особливо виділяти стадію відновлення довіри, без якої відтворення відбутися не може [20, с. 6]. У зв'язку з тим, що багато підлітків мають негативний досвід спілкування з дорослими і не довіряють їм, представляється важливим створення непрофесійних молодіжних об'єднань (групи самодопомоги), які сприяють організації терапевтичного середовища. Їх основним завданням є створення умов, які полегшують дітям і підліткам звернення за професійною допомогою, адаптація до терапевтичного процесу, полегшення інтеграції дитини чи підлітка до групи однолітків. Існує ряд проблем, з приводу яких підлітки більш схильні звертатися до однолітків, перш за все це проблеми спілкування, любовні стосунки і т.п. Важливо і те, що таке спілкування з однолітками дозволяє знизити страх, тривогу, недовіра до психологів і лікарям, забезпечує підлітків інформацією про можливості отримання професійної допомоги [1, с. 202 - 203].