38. Соціально – педагогічна робота з дітьми з особливими потребами

Відомо, що соціально – педагогічна діяльність як спосіб оптимізації процесу соціалізації виконує три соціальні функції: підвищення рівня соціальної адаптації індивіда або групи: профілактика явищ дезадаптації, соціокультурна реабілітація та розвиток людини.

Про функцію соціальної адаптації можна говорити як про “швидку допомогу”, яка в ідеалі співпадає з розвитком несприятливих подій, які загрожують кризою дезадаптації. Профілактика спрямована на протидію можливим, прогнозованим негативним факторам і наслідкам впливу несприятливих ситуацій. Функція реабілітації здійснюється тоді, коли певні порушення уже відбулися і призвали до деяких “ускладнень” в житті людини. Саме ці різноманітні наслідки певної несприятливої події і прагне змінити клієнт при підтримці соціального педагога. В реальній практиці одна і та ж дія соціального педагога може мати адаптаційне, профілактичне і реабілітаційне значення.

Але, працюючи з конкретною категорією клієнтів, можна виявити домінуючу функцію в змісті соціально – педагогічної діяльності. Так, скажімо, у роботі з сім’єю, яка виховує дитину з особливими потребами, провідною функцією є реабілітація. Це пов’язане з тим, що інвалідність дитини досить часто стає причиною глибокої й тривалої соціальної дезадаптації всієї сім’ї, для розуміння причин якої необхідно звернутися до аналізу проблеми інвалідності [4, с. 62].

Проблема інвалідності, чи по – іншому, людей з особливими потребами (обмеженими можливостями) – надзвичайно серйозна і недостатньо вивчена. Серйозність проблеми обумовлена не лише тим, що за останній час, збільшилося число людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низький рівень матеріального забезпечення, їх соціальною і матеріальною незахищеністю. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, як має інвалідність, та її сім’ї. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність – це нещастя однієї людини чи суспільний феномен. Ті моделі (медична, економічна, функціональна, соціальна) інвалідність, яка існує сьогодні, по – різному тлумачать її та причини появи для індивідів, а також способи адаптації цих індивідів.

Зокрема медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях, наявних у людини (вроджених чи тих, що з’явилися), якими вона відрізняється від інших, “нормальних” людей. При цьому дитина з особливими потребами розцінюється як мотиваційна людина у фізичному чи розумовому плані (або в тому і другому). Міри неповноцінності визначається тим, наскільки він обмежений у різних сферах людської діяльності, та його спрямованістю до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо [3, с. 63].

Поліпшення стану дитини з особливими потребами досягається за рахунок відновлення фізичного чи розумового здоров’я медичними засобами. Можна сказати, що медичний підхід до дітей з особливими потребами перетворює людей з певними потребами в пасивних пацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі і значення. В результаті створюються ситуації, коли і діти з особливими потребами і їхні сім’ї не мають право вибору, самовизначення і не можуть через їхню “неповноцінність” впливати як на вирішення їх проблем, так і на характер соціалізуючого фактору. Такий підхід призвів до того, що діти з особливими потребами стали відчуженими від суспільства, а саме медична модель не враховує соціального контексту.

В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження, порівняно із здоровими людьми, чи неспроможні працювати взагалі. Економічна модель інвалідності – результат концепції соціальної корисності, яка без сумніву, породжує соціальну дискримінації.

Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції, порівняно із здоровими людьми.

Економічна і функціональна моделі є логічним наслідком медичної моделі. Всі названі моделі роблять акцент на тому, що даної особи є відсутнім: медична акцентує на відсутності здоров’я, економічна – на неспроможності до продуктивної праці, функціональна – на неспроможності в широкому розумінні цього слова. Причому у всіх зазначених моделях інвалідність залишається індивідуальною проблемою її носіїв.

Труднощі дітей з особливими потребами пов’язані не лише з відчуттями фізичного обмеження і дискомфорту, переживанням втрати своїх можливостей, але й з “багажем” того негативного ставлення, з яким стикається людина, “з особливостями” у своєму найближчому оточенні. З інвалідністю асоціюється не лише фізична чи психічна неспроможність. Уявлення про дітей з особливими потребами як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує допомоги інших, викликає найчастіше почуття жалю, що заважає дитині з особливими потребами включатися в соціальні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, діти з особливими потребами спілкуються лише з подібними до себе.

39. Соціальна робота з сім'ями, які виховують дітей з обмеженими можливостями. Всі люди мріють про щасливу долю - про утворення, улюбленій роботі, чудовій сім'ї, своїй затребуваності. Реальність же нерідко вносить корективи в ці мрії. Одне з найважчих його випробувань - втрата здоров'я і пов'язана з ним інвалідність. У декларації про права інвалідів йдеться, що ці люди мають невід'ємне право на повагу до її людської гідності. Інваліди, якими б не були походження, характер і серйозність їх каліцтв і недоліків, мають ті ж основні право, як і їхні співгромадяни того ж віку. Це, перш за все, означає, що у них є право на задовільну життя і заходи, які можуть допомогти їм знайти максимальну самостійність. Здоров'я і благополуччя дітей - це головна турбота сім'ї, держави і суспільства. Першоосновою захисту дитинства виступає правова база. Вона включає міжнародне законодавство, російські державні закони і місцеве положення, інструкції та методики. Міжнародне законодавство щодо захисту дитинства представлено Хартією дитинства, Декларацією прав дитини. В якості державної правової бази соціального захисту дитинства виступають Конституція РФ, Закон про сім'ю, Закон про освіту. У Росії діє президентська програма «Діти України» (Указ Президента РФ від 18.08.94г. № 474). У листі Уряду РФ від 04.02.94г. визначено зразкову положення «Про створення та основні напрямки діяльності спеціалізованих установ (служб) для неповнолітніх, які потребують соціальної реабілітації» [34,172]. Однак в останні роки спостерігається зростання чисельності дітей інвалідів з їх специфічними проблемами і труднощами. Велику роль у становленні особистості дитини-інваліда, здатної успішно інтегруватися в соціум, граю його батьки. Тому робота з сім'ями, які виховують дітей з обмеженими можливостями, є одним із пріоритетних напрямків соціальної роботи. Питання про причини народження дітей-інвалідів до цих пір до кінця не вивчений. Серед факторів ризику вчені називають генетику, екологію, неблагополучний спосіб життя, інфекції і перенесені захворювання батьків. Здавалося б, з розвитком сучасної медичної діагностики подібні випадки не повинні повторюватися, але проблема продовжує залишатися актуальною. Довгі роки про це не прийнято було говорити вголос, і фактор суспільного мовчання, як і створена система закритих установ для дітей з важкими порушеннями, призвели до того, що саме ці діти часто виявляються ізольованими від суспільства, а сім'ї - наодинці з власною гіркотою і проблемами . Загальновідомо, що в сім'ях дітей-інвалідів відбуваються якісні зміни на трьох рівнях: психологічному - в силу хронічного стресу, викликаного захворюванням дитини, постійними і різними за своєю природою психотравмуючими впливами; соціальному - сім'я цієї категорії звужує коло своїх контактів, матері найчастіше залишають роботу ; народження дитини деформує відносини між подружжям, соматичному - пережитий батьками стрес, виражається в різних психосоматичних захворюваннях. Очевидно, що інвалідність дитини для її батьків є сильним психотравмуючим чинником. Це особливо властиво сім'ям з високим освітнім і професійним статусом, в яких часом культивуються очікування підвищеної обдарованості дитини. У цих випадках реакція на факт інвалідності дитини може бути адекватною. Вона може приймати крайню форму - комплекс власної провини, що породжує гиперопеку у відносинах з дитиною. Інша категорія батьків - люди з низьким освітнім рівнем, обмеженим колом інтересів і невисоким інтелектуальними здібностями. Їм властиво або нехтування проблемами дитини, або очікування рішення проблем медичними та соціальними працівниками. Це дві крайні (патологічні) позиції, вони потребують корекції. Сім'ї з дітьми-інвалідами - особлива категорія, що відноситься до «груп ризику». Відомо, що кількість психічних (невротично і психосоматичних) розладів у сім'ях з дітьми, що мають обмежені можливості вище, ніж у сім'ях, які не мають дітей-інвалідів в 2,5 рази. Розпад сімей з дітьми-інвалідами відбувається значно частіше. Всі ці та інші фактори призводять до того, що батьки стають перешкодою в реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Але і в тому разі, коли батьки займають більш конструктивну позицію, вони відчувають емоційні перевантаження і потребують особливих знаннях про проблеми своєї дитини. Сім'ї у процесі виховання, становлення соціальної інтеграції дитини-інваліда стикаються з великою кількістю труднощів. Перш за все це надання допомоги дітям, що переживають свою незахищеність, громадське зневагу. Часом самі близькі люди дитини-інваліда перебувають у стані хронічного стресу, викликаного його хворобою, обставинами лікування, виховання, навчання, професійного становлення. У цілому переживають за його майбутнє. Все це ускладнює соціальну інтеграцію дитини, має обмежені можливості у середу його здорових однолітків. У такій ситуації соціальний працівник сприяють сім'ї у вирішенні всіх цих проблем. При цьому його робота ведеться у тісній співпраці з соціальними партнерами з охорони здоров'я, освіти, культури, соцзахисту і т.д. Соціальний працівник, який займається проблемами дітей-інвалідів, знаходиться в постійному пошуку нових ефективних форм, методів і засобів соціальної реабілітації, спирається на новітні технології, дослідження та зворотний зв'язок від об'єкта реабілітації. Співробітники установ соцзахисту прагнуть до того, щоб кожна дитина з обмеженими можливостями зміг реалізувати себе у відповідності зі своїми здібностями, інтересами, навичками і потребами. Аналіз життєдіяльності дітей і сімей, що мають дітей-інвалідів, спеціальне вивчення навичок самообслуговування і побутової праці дітей виявило дуже знижений характер. Значно страждає комунікативна діяльність дітей з обмеженими можливостями: практика їхнього спілкування з однолітками дорослими надзвичайно бідна і замикається на близьких родичів. Обстеження, проведені нами у 250 сім'ях, показали, що 20% обстежених дітей може цілком активної участі в суспільному житті, нарівні зі здоровими. 53% цього необхідно створити певні умови, 25, на жаль, не зможуть відродитися в соціальному плані через важкої форми хвороби. Для визначення найбільш актуальних форм допомоги сім'ям, які мають дітей-інвалідів, нами було проведено анкетування дітей та батьків. Аналіз даних соцдосліджень показав, що сім'ї потребують отримання їх дітьми професійної підготовки (90%), психологічних послуг (54%), медичних послуг (45%), інформації про права та пільги (44%). Хлопці відзначили, що часто відчувають труднощі в спілкуванні з однолітками (87%), мають проблеми у взаєминах з вчителями (67%), у спілкуванні з батьками (65%). На основі цих та інших даних спеціалістами повинні розроблятися комплексні проекти вирішальні завдання психологічної, соціально-педагогічної, соціально-медичної реабілітації сімей, які виховують дітей з обмеженими можливостями. У роботі необхідно передбачати комплексний підхід у сприянні інтеграції дітей-інвалідів у суспільство, призначений для сімей, які виховують дітей з обмеженими можливостями від 6 до 18 років. Особливість і новизна підходів повинна бути укладена в реабілітації дітей-інвалідів у тому, що система реабілітаційних заходів спрямована на всю сім'ю. Враховуючи, що соціально-реабілітаційна робота тільки з дитиною мало ефективна, а традиційні підходи в роботі з батьками не міняють внутрішнього світу сім'ї, розробляються нові методики сімейно-групової корекційно-оздоровчої роботи, що інтегрує різні прийоми ігрової, творчої, колективної психокорекції, психогимнастики, логоритміки , арттерапії, імаготерапії. Особлива увага повинна приділятися знайомству батьків з нормативними документами, соціальними гарантіями і пільгами дітей-інвалідів та їх сімей. Таким чином, для успішного досягнення мети реабілітації: соціальної адаптації дитини-інваліда необхідне рішення ряду медико-соціальних, соціально-психологічних і психолого-педагогічних проблем не тільки дітей, але і їх батьків, а також активне включення сім'ї у реабілітаційний процес. Людина, що має інвалідність, має право на включення у всі аспекти життя суспільства, на незалежне життя, самовизначення, свободу вибору, як всі інші люди. Допомогти йому реалізувати це право, покликана система соціальних служб, якої поки що в державі немає, але яка створюється і апробується. Програма реабілітації - це система заходів, розвивають можливості дитини і всієї його родини, яка розробляється командою фахівців (що складається з лікаря, соціального працівника, педагога, психолога) разом з батьками. У багатьох країнах такий програмою керує один фахівець - це може бути будь-який з перерахованих фахівців, який і відстежує і координує реабілітаційну програму (фахівець-куратор). Така система заходів розробляється індивідуально для кожної конкретної дитини і сім'ї, враховуючи як стан здоров'я та особливості розвитку дитини, так і можливості та потреби родини. Програма реабілітації може розроблятися на різні терміни - в залежності від віку та умов розвитку дитини. По закінченні встановленого строку спеціаліст-куратор зустрічається з батьками дитини. Щоб обговорити досягнуті результати, успіхи і невдачі. Необхідно також проаналізувати всі позитивні та негативні незаплановані події, що відбулися в процесі виконання програми. Після цього фахівець (команда фахівців) разом з батьками розробляють програму реабілітації на наступний період. Програма реабілітації - це чіткий план, схема спільних дій батьків і фахівців, що сприяють розвитку здібностей дитини, її оздоровлення, соціальної адаптації (наприклад, професійної орієнтації), причому в плані обов'язково передбачаються заходи щодо інших членів родини: придбання батьками спеціальних знань, психологічна підтримка сім'ї , допомогу сім'ї в організації відпочинку, відновлення сил і т.д. Кожен період програми має мету, яка розбивається на ряд підцілей, оскільки належить працювати відразу в декількох напрямках, підключаючи до процесу реабілітації різних фахівців. Припустимо, необхідна програма, яка включатиме наступні заходи: • медичні (оздоровлення, профілактика); • спеціальні (освітні, психологічні, соціальні, психотерапевтичні), спрямовані на розвиток загальної чи точної моторики, мови та мовлення дитини, його розумових здібностей, навичок самообслуговування та спілкування. При цьому іншим членам родини необхідно розбиратися в тонкощах дитячого розвитку, вчитися спілкуванню один з одним і з малюком, щоб не посилити первинні дефекти розвитку несприятливими впливами ззовні. Тому до програми реабілітації будуть входити організація сприятливого оточення дитини (включаючи обстановку, спеціальне обладнання, способи взаємодії, стиль спілкування в сім'ї), придбання нових знань і навичок батьками дитини і його найближчим оточенням. Після початку виконання програми здійснюється моніторинг, тобто регулярне відстеження ходу подій у вигляді регулярного обміну інформацією між фахівцем-кур'єром та батьками дитини. При необхідності куратор сприяє батькам, допомагає долати труднощі, ведучи переговори з потрібними фахівцями, представниками установ, роз'яснюючи, відстоюючи права дитини і сім'ї. Куратор може відвідувати сім'ю, щоб краще розібратися в труднощах, що виникають при виконанні програми. Таким чином, програма реабілітації є циклічний процес. Програма реабілітації передбачає, по-перше, наявність міждисциплінарної команди фахівців, а не ходіння сім'ї, яка має дитину-інваліда, за багатьма кабінетах чи установам, а по-друге, участь батьків у процесі реабілітації, яке являє собою найбільш складну проблему. Встановлено, що дітям вдається досягти набагато кращих результатів, коли в реабілітаційному процесі батьки і фахівці стають партнерами і разом вирішують поставлені завдання. Проте деякі фахівці відзначають, що батьки часом не висловлюють ніякого бажання співпрацювати, не просять допомоги або ради. Можливо, це й так, проте ми ніколи не дізнаємося наміри і бажання батьків. Якщо не запитаємо їх про це. На перший погляд дитина-інвалід має бути центром уваги своїй сім'ї. Насправді ж цього може не відбуватися в силу конкретних обставин кожної родини і певних чинників: бідність, погіршення здоров'я інших членів сім'ї, подружні конфлікти і т.д. У цьому випадку батьки можуть неадекватно сприймати побажання чи настанови фахівців. Часом батьки розглядають реабілітаційні послуги в першу чергу як можливість отримати перепочинок для самих себе: вони відчувають полегшення, коли дитина починає відвідувати школу або реабілітаційні установи, тому що в цей момент можуть, нарешті, відпочити або зайнятися своїми справами. При всьому цьому важливо пам'ятати, що більшість батьків хочуть брати участь в розвитку своєї дитини. Взаємодія з батьками передбачає деякі складності. Потрібно бути готовим до труднощів і розчарувань. Зняття міжособистісних чи культурних бар'єрів, зменшення соціальної дистанції між батьком і соціальним працівником (або будь-яким іншим фахівцем комплексу послуг з реабілітації) може вимагати певних зусиль. Однак потрібно пам'ятати, що при відсутності взаємодії фахівців і батьків результат роботи з дитиною може бути нульовим. Відсутність подібної взаємодії набагато знижує ефективність соціально-реабілітаційних послуг - це може підтвердити будь-який педагог школи-інтернату для дітей з обмеженими можливостями або фахівець реабілітаційного центру. Що ж означатиме працювати з батьками? Співпраця, включення, участь, навчання, партнерство - ці поняття зазвичай використовуються для визначення характеру взаємодій. Зупинимося на останньому понятті - «партнерство», оскільки він найточніше відображає ідеальний тип спільної діяльності батьків і фахівців. Партнерство має на увазі повне довіру, обмін знаннями, навичками та досвідом допомоги дітям, які мають особливі потреби в індивідуальному і соціальному розвитку. Партнерство - це стиль відносин, який дозволяє визначати спільні цілі та досягати їх з більшою ефективністю, ніж, якби учасники діяли ізольовано один від одного. Встановлення партнерських відносин вимагає часу і певних зусиль, досвіду, знань. Якщо дитина в змозі приймати участь в діалогах фахівців і батьків, він може стати ще одним партнером, думка якого, можливо, відрізняється від думки дорослих і який може несподівано запропонувати нове рішення проблеми своєї реабілітації. Таким чином, уявлення про потреби дітей розширюються за рахунок думки самих дітей. Успіх будь-якого партнерства заснований на дотриманні принципу взаємної поваги учасників взаємодії та принципу рівноправності партнерів, оскільки жоден з них не є більш важливою або значним, ніж інший. Роблячи висновки можна відзначити, що соціальному працівнику бажано консультуватися у батьків так само часто, як вони консультуються у нього. Це важливо, принаймні, з трьох причин. По-перше, батькам надається можливість висловитися, скажімо, не лише про недоліки та проблеми, але й про успіхи і досягнення дитини. Коли соціальний працівник запитує батьків, що їм подобається в їх дітях, це часом сприймається ними як одна з рідкісних проявів інтересу з боку оточуючих не до пороків, а до переваг їхньої дитини. По-друге, така інформація допомагає розробляти і відслідковувати індивідуальні реабілітаційні плани. По-третє, тим самим виявляється повага до батьків і створюється атмосфера довіри - запорука успішної комунікації.