Особливості і властивості виробничих систем

Виробничі системи, незважаючи на їх значну різноманітність, залежно від виду діяльності, типу виробництва, галузевих особливостей, мають ряд загальних особливостей, що відрізняють їх від систем інших класів і визначають своєрідність законів, принципів функціонування та розвитку. Найістотніші з них:

• цілеспрямованість виробничих систем — пов’язана зі створенням їх для задоволення певних потреб і спроможністю виробляти необхідну продукцію або робити послуги;

• поліструктурність виробничих систем — характеризується одночасним існуванням у них підсистем, що перетинаються, де кожний елемент системи одночасно входить у кілька підсистем і функціонує відповідно до їх вимог та цілей;

• відкритість виробничих систем, що виявляється не тільки в матеріальному, енергетичному обміні, а й в обміні інформацією з зовнішнім середовищем;

• складність виробничих систем, яка зумовлена їх основними елементами: працівниками, знаряддям і предметами праці; цілеспрямованістю, поліструктурністю, відкритістю, альтернативністю зв’язків, великою кількістю процесів, що здійснюються в системі;

• різноманітність виробничих систем, яка характеризується такими поняттями, як: спеціалізація, концентрація, пропорційність окремих частин системи і підсистем, прямоточність виробничих процесів, ритмічність часткових виробничих процесів, вид продукції, серійність виробництва. Ці особливості у взаємозв’язку та взаємозумовленості визначають раціональність форм організації виробничих систем та їх підсистем, які відрізняються переважно характером зв’язків між елементами.

У процесі проектування та вдосконалювання виробничих систем їм надаються такі певні властивості:

• результативність — характеризує спроможність виробничої системи створювати продукцію або надавати послуги, що необхідні споживачам. Вона забезпечується організацією виробничої системи;

• надійність — передбачає стійке функціонування, здатність до локалізації у порівняно невеликих частинах системи негативних наслідків стохастичних обурень, що відбуваються як усередині системи, так і в зовнішньому середовищі. Надійність системи забезпечується внутрішньосистемними резервами, системою управління і кооперацією з іншими виробничими системами;

• гнучкість — являє собою можливість пристосовувати виробничі системи до умов зовнішнього середовища, яке змінюється, насамперед через поліпшення продукції, що випускається. Забезпечується властивостями елементів системи і внутрішньосистемними резервами;

• керованість — відбиває допустимість тимчасової зміни процесу функціонування в бажаному напрямі внаслідок керуючих впливів. Забезпечується внутрішньосистемними резервами і розчленовуванням системи на підсистеми, що відносно незалежні, а також обмеженням розмірів системи. Ступінь керованості визначається співвідношенням керованих і некерованих процесів у системі управління;

• довготривалість — характеризує здатність виробничої системи протягом тривалого часу зберігати результативність;

• структура — визначає сукупність взаємопов’язаних ланок елементів, що створюють систему. Загалом структуру характеризують найбільш суттєві та стійкі властивості системи, відносини між її елементами;

• організація виробництва — відображає оптимизацію та координацію в часі та просторі всіх основних і допоміжних елементів системи та її підсистем, спрямованих на виготовлення необхідної споживачам продукції (послуг);

• рівень організації виробничої системи — відбиває ступінь наближення організації системи до ідеального стану.

4

Поняття системи управління виробництвом. Операційний менеджмент

Виробничий менеджмент — сукупність принципів, методів, засобів і форм управління виробництвом, яка має на меті підвищення його ефективності та збільшення прибутку, тобто це управлінський процес, спрямований на формування комплексної системи виробництва на засадах оптимального використання ресурсів з метою забезпечення необхідного рівня прибутковості. Він має п'ять складових:

— формування і функціонування виробничих систем;

— менеджмент виробничого процесу;

— менеджмент виробничих фондів;

— менеджмент якості;

— менеджмент створення та освоєння нової продукції.

Виробничий менеджмент включає комплексну систему забезпечення конкурентоспроможності товару, що випускається на конкурентному ринку. Вона охоплює питання побудови виробничих і організаційних структур, вибору організаційно-правової форми управління виробництвом, збутом і фірмового обслуговування товару відповідно до попередніх стадій життєвого циклу.

Як відомо, саме у виробничій сфері створюються передумови і можливості прискореного економічного розвитку, тому сьогодні надається велике значення управлінню операціями саме у цій сфері.

Менеджмент виробничої діяльності — найбільш структурована і чітко детермінована галузь операційного менеджменту. У виробничому менеджменті операції підлягають досить жорсткому і більш-менш однозначному плануванню" розрахунку та контролю. Істотну організуючу роль у керуванні відіграє поточний контроль. Керування операціями у виробничій сфері починається з ідентифікації типу технологій. Глибина поділу праці, тип спеціалізації та кооперації виробництва визначають побудову управлінської структури операційної системи.

Операційний менеджмент формально репрезентується як сфера менеджменту, який пов'язаний з виробництвом товарів і послуг, що передбачає використання спеціалізованих методів і прийомів для вирішення виробничих завдань. До кола обов'язків операційних менеджерів входить уся діяльність організації, що стосується перетворення вхідних ресурсів на виробничий випуск. Тобто це менеджмент у процесі створення товарів (послуг), який здійснюється на рівні операцій, починаючи із забезпечення організації потрібними ресурсами та впродовж їхньої трансформації в готові товари (послуги).

Термін "операції" є досить широким і стосується промислового та сільськогосподарського виробництва, а також надання послуг організацією будь-якого типу (державною, приватною тощо).

Операційна функція охоплює всі дії, результатом яких є товари, послуги, що пропонуються організацією на ринку. Без цієї функції, зрозуміло, жодна організація існувати не може. Для здійснення операційної функції створюється відповідна операційна система.

Операційна система створюється та функціонує з урахуванням стратегії операційної діяльності, яка у свою чергу є однією з функціональних стратегій (субстратегій) розвитку організації. Стосовно промислового підприємства повна система виробничої діяльності називається операційною. Банк або лікарня також виконують операційні функції, хоча не мають нічого спільного з технологією обробки матеріалів або конвеєром. Тому управління операціями аналогічне до управління виробництвом за винятком того, що перше з них охоплює ширше коло проблем і використовується в організаціях, діяльність яких не пов'язана з технологією підприємств обробної чи будь-якої іншої галузі промисловості. Однак є певна схожість у підходах, принципах діяльності менеджера промислової фірми, страхової компанії, банку, клінічної лікарні тощо.

Менеджмент - це системна комплексна наука, яка базується на сукупності різноманітних підходів та методів, використанні досягнень у сфері техніки, економіки, психології, соціології, організації управління тощо. Метою цієї науки є досягнення конкурентоздатних і ефективних управлінських рішень і системи менеджменту в цілому.

Водночас при виробництві товарів і послуг усі фірми виконують три основні функції, які є необхідними складовими для виживання не лише власне виробничого процесу, а й організації у цілому (табл. 1).

1) маркетинг визначає попит або хоча б формує замовлення на товар чи послугу;

2) виробництво створює товар або послугу;

3) фінанси/облік визначають, як економно організація виробляє продукт та своєчасно отримує рахунки й оплачує гроші.

Університети, представники бізнесу, ресторани - усі використовують ці функції[2, c15-18].

Роль та основне призначення виробничого менеджменту організацій

Менеджмент організації передбачає управління всією її різноманітною функціональною діяльністю. Але об'єднуючою основою цієї діяльності є виробництво. Інші напрями діяльності фірми призначені для забезпечення нормальної роботи з виробництва продукції чи надання послуг. Саме виробництвом (операціями) і опікується виробничий (операційний) менеджмент, що й визначає його суть та зміст.

Виробничий (операційний) менеджмент - це управління діяльністю, яка відноситься до створення товарів та послуг шляхом перетворення входів (необхідних ресурсів усіх видів) у виходи (готові товари та послуги).

У реальному житті для більш ефективного управління підприємством розробляються наукові основи менеджменту, виділяються його різноманітні окремі, умовно самостійні частини, серед яких виробничому (операційному) менеджменту відводиться центральне місце. Відобразити систему менеджменту підприємства можна за схемою 2.

Як видно наведеної схеми, виробничий менеджмент міститься посередині життєвого циклу товару, тобто стадії виробництва передують стадії загального управління, маркетингу, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) тощо. Після стадії виробництва йдуть стадії підготовки товару до функціонування, експлуатації та утилізації. Інші елементи менеджменту організації забезпечують управління відповідними функціональними зонами й оптимізують діяльність фірми в цілому.

Досягнення високої якості "виходу" системи, або конкурентоздатності товару, що випускається, можливе за дотримання таких умов:

1) якість робіт із стратегічного менеджменту та стратегічного маркетингу повинна бути високою, відповідати вимогам конкурентоздатності;

2) водночас, якість "процесу" в системі, тобто обладнання, технологія, організація виробництва та інші компоненти фірми (власне, якість суто виробничого менеджменту) також має відповідати вимогам конкурентоздатності.

Досягнення високої якості "виходу" системи, або конкурентоздатності товару, що випускається, можливе за дотримання таких умов:

1) якість робіт із стратегічного менеджменту та стратегічного маркетингу повинна бути високою, відповідати вимогам конкурентоздатності;

2) водночас, якість "процесу" в системі, тобто обладнання, технологія, організація виробництва та інші компоненти фірми (власне, якість суто виробничого менеджменту) також має відповідати вимогам конкурентоздатності

5

Одиничне і близький до нього дрібносерійне виробництва характеризуються виготовленням деталей великої номенклатури на робочих місцях, що не мають певної спеціалізації. Це виробництво має бути достатньо гнучким і пристосованим до виконання різних виробничих замовлень.

Технологічні процеси в умовах одиничного виробництва розробляються укрупнено у вигляді маршрутних карт на обробку деталей по кожному замовленню; ділянки оснащуються універсальним обладнанням і оснащенням, що забезпечує виготовлення деталей широкої номенклатури. Велика різноманітність робіт, які доводиться виконувати багатьом робітникам, вимагає від них різних професійних навичок, тому на операціях використовуються робітники-універсали високої кваліфікації. На багатьох ділянках, особливо в дослідному виробництві, практикується суміщення професій.

Організація виробництва в умовах одиничного виробництва має свої особливості. Зважаючи на розмаїття деталей, порядку і способів їх обробки виробничі ділянки будуються за технологічним принципом з розстановкою обладнання за однорідними групами. При такій організації виробництва деталі в процесі виготовлення проходять через різні ділянки. Тому при передачі їх на кожну наступну операцію (ділянка) необхідно ретельно опрацювати питання контролю якості обробки, транспортування, визначення робочих місць для виконання наступної операції. Особливості оперативного планування і управління полягають у своєчасних комплектації та виконанні замовлень, контроль за просуванням кожної деталі по операціях, забезпеченні планомірної завантаження ділянок і робочих місць. Великі складності виникають в організації матеріально-технічного постачання. Широка номенклатура продукції, що виготовляється, застосування укрупнених норм витрати матеріалів створюють труднощі в безперебійному постачанні, через що на підприємствах накопичуються великі запаси матеріалів, а це веде, у свою чергу, до омертвіння оборотних коштів.

Особливості організації одиничного виробництва позначаються на економічних показниках. Для підприємств з переважанням одиничного типу виробництва характерні відносно висока трудомісткість виробів і великий обсяг незавершеного виробництва внаслідок тривалого пролежування деталей між операціями. Структура собівартості виробів відрізняється високою часткою витрат на заробітну плату. Ця частка, як правило, становить 20-25%.

Основні можливості поліпшення техніко-економічних показників одиничного виробництва пов'язані з наближенням його по техніко-організаційному рівню до серійного. Застосування серійних методів виробництва можливе при звуженні номенклатури виготовлених деталей загальномашинобудівного застосування, уніфікації деталей і вузлів, що дозволяє перейти до організації предметних ділянок; розширення конструктивної наступності для збільшення партій запуску деталей; групуванні близьких по конструкції і порядку виготовлення деталей для скорочення часу на підготовку виробництва та поліпшення використання устаткування.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою продукції, малим обсягом випуску одинакових виробів, повторне виготовлення яких здебільшого не передбачається.

За ознаками типу виробництва можна характеризувати виробничі підрозділи: від робочого місця до підприємства взагалі. При цьому важливою кількісною характеристикою є рівень спеціалізації робочих місць, який обчислюється за допомогою коефіцієнта закріплення операцій. Коефіцієнт закріплення операцій — це середня кількість технологічних операцій, яка припадає на одне робоче місце за місяць. Він обчислюється за формулою

.

Де

- коефіцієнт закріплення операцій;

n — кількість найменувань предметів, мкі обробляються на даній групі робочих місць (на дільниці, в цеху) за місяць;

mj - кількість операцій, що проходить і-й предмет в процесі обробки на даній групі робочих місць;

М — кількість робочих місць, для яких обчислюеться .

Робоч! місця одиничноео виробництва характеризуються виконанням різноманітних оііср<иуй над різними деталями в межах технологічних можливостей устаткування. Останнє є універсальним, розташовується однотипними технологічними групами. Через часту зміну предметів праці багато часу виїрачастьш • на переналагоджування устаткування. Виїгонаьіія різноманітних операцій в умовах детально не опра^иванях тсхполигічних процесів внаслідок частої зміни об'єкті ьяробпиційа потребує висококваліфікованих роопниіив-уміосрсалів. Орієнтовно для одішичного виробництва > 40'

Підприємства одиничного виробництва виготовляють продукцію одиничними екземплярами, що не повторюється взагалі або повторюється нерегулярно. На дільницях і в цехах переважають одиничні процеси, але є робрчі місця і цілі підрозділи із серійним виробництвом уніфікованих деталей і вузлів для різних виробів (шестерні, валики, кріпильні деталі, ручки, прилади тощо). До підприємств одиничного виробництва належать заводи важкого, енергетичного машинобудування, суднобудування та ін.

Таблиця 1. Порівняльна характеристика типів виробництва

Ms пп	Ознака характеристики	Тип виробництва
		Одиничне	Серійне	Масове
1.	Широта номенклатури виробів	Необмежена	Обмежена кількістю типів	Один тип
2.	Постійність виготовлення	Не повторюється	Періодично повторюється	Постійно випускається
3.	Рівень спеціалізації робочих місць	Різні операції > 40	Обмежена кількість операцій, які періодично повторюються	Одна операція = 1
4.	' Рівень спеціалізації устаткування	Універсальне	Універсальне і спеціальне	Переважно спеціальне
5.	Принцип розташування робочих місць	Технологічний	Технологічний і предметний	Предметний
6.	Рівень кваліфікації робітників	Високий	Середній, високий на автоматизова­них системах	Невисокий на простих операціях, високий в автоматизова­них системах

Тип виробництва істотно впливає на його організаційно-технічну побудову і ефективність. Від типу виробництва залежить виробнича структура підприємства і його підрозділів, вибір технологічних процесів, устаткування і оснащення, методів організації виробництва та управління. Найбільш ефективним є масове виробництво, в умовах якого легко застосовувати високопродуктивне спеціальне устаткування і максимально реалізувати принципи раціональної організації виробничого процесу. Технічно і організаційно складне і найменш ефективне одиничне виробництво. Тому важливою передумовою підвищення ефективності виробництва є збільшення його серійності, перехід при можливості від одиничного до серійного, а від серійного до масового виробництва. Досягається це різними шляхами, в тому числі розширенням ринку збуту і збільшенням серій виробів, уніфікацією їх деталей і агрегатів, особливо складних машин і приладів, впровадженням групових методів обробки тощо.

6

Кожне підприємство як товаровиробник має певну виробничу потужність, яка справляє вирішальний вплив на багато важливих параметрів його виробничої діяльності. Під виробничою потужністю розуміють максимально можливий випуск продукції (переробки сировини) за рік (добу, зміну) в натуральних показниках за заданого асортименту й якості та раціонального використання землі, техніки, обладнання, виробничої площі.

Наведене визначення виробничої потужності прийнятне як для аграрних, так і для промислових підприємств. Особливість полягає тільки в тому, що більшість аграрних підприємств є багатогалузевими і виробляють на продаж нерідко до 10 і більше видів продукції. Ця обставина значно ускладнює проблему визначення їх виробничої потужності. Проте за допомогою економіко-математичних методів і ЕОМ здійснюється постановка та розв’язання оптимізаційних і кореляційно-регресивних задач, в алгоритм яких включають усі види ресурсів, задіяних у сільськогосподарському виробництві, і нормативну або пошукову віддачу цих ресурсів. У результаті визначають можливий річний випуск сільськогосподарської продукції різних видів. Це і характеризуватиме виробничу потужність багатогалузевих аграрних підприємств.

Однак оскільки натуральні обсяги різних видів продукції між собою не порівнянні і, як правило, знаходяться у різних співвідношеннях, то по багатогалузевих підприємствах виробничу потужність доцільно визначати через обсяг виробництва продукції у вартісному виразі. Для цього можна скористатися більш простим методом, побудувавши ресурсну кореляційну модель виду:

де у — виробництво валової продукції відповідним підприємством, тис. грн; х1 — середньорічна вартість основних виробничих фондів, тис. грн; х2 — середньорічна вартість оборотного капіталу, тис. грн; х3 — середньорічна кількість працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві; х4 — грошова оцінка сільськогосподарських угідь, тис. грн.

Наприклад, по аграрних підприємствах Кагарлицького району ця модель за 2000 р. має вигляд:

Якщо в дану модель підставити фактичний обсяг ресурсів по певному підприємству вказаного району, то після нескладних підрахунків одержимо його потужність. Відношенням фактичного обсягу виробництва продукції до нормативного, визначеного за допомогою моделі, розраховується коефіцієнт використання виробничої потужності підприємства. Чим більший він за одиницю, тим ефективніше підприємство використовує свою потужність, і навпаки.

Іншого підходу вимагає визначення виробничої потужності вузькоспеціалізованих аграрних підприємств, наприклад, тепличних комбінатів, птахофабрик, свинокомплексів, скотовідгодівельних комплексів. На названих підприємствах виробнича потужність може бути представлена не лише класичним показником — обсягом виробництва продукції, а ще й певним умовно-ресурсним показником. Так, потужність тепличного комбінату (овочевої фабрики) нерідко визначають через площу закритого грунту, скажімо 5000 м2. Помноживши її на нормативну врожайність овочів з квадратного метра, наприклад 30 кг, одержимо класичний показник потужності цього типу підприємств — 150 т. Потужність птахофабрики яєчного напряму визначають через кількість птахомісць для утримання курей-несучок, наприклад на 100 тис. голів. За нормативної продуктивності (наприклад, 240 яєць від однієї курки-несучки) класичний показник потужності цього підприємства становитиме 24 млн шт. яєць.

Як бачимо, виробнича потужність залежить від виробничої площі (м2, кількість головомісць тощо) і врожайності культур або продуктивності тварин. Проте на виробничу потужність деяких підприємств впливають ще й інші фактори. Механізм такого впливу чітко проглядається при визначенні виробничої потужності скотовідгодівельного комплексу (спеціалізованого підприємства). Для такого визначення використовують формулу:

де — виробнича потужність — обсяг виробництва живої маси великої рогатої худоби, ц; — кількість скотомісць; — коефіцієнт використання потужності комплексу; — середньодобовий приріст живої маси тварин, г; — коефіцієнт для переведення грамів у центнери; То — період (у роках) вирощування і відгодівлі молодняка до здавальної ваги, який залежить від середньодобового приросту і живої маси молодняка при постановці на дорощування і відгодівлю; Жв — жива маса молодняка при постановці на дорощування і відгодівлю, ц.

Якщо, наприклад, Ск = 1200, Кп = 0,9, Сп = 850 грн, То = 1,5 і Жв = 0,45ц, то за таких умов Вп = 3351 + 324 = 3675 ц. Перша складова результату (3351 ц) характеризує живу масу тварин, одержану завдяки їх відгодівлі. Тому з підвищенням середньодобового приросту прямо пропорційно зростатиме обсяг виробництва і реалізації живої маси тварин. Друга складова (324 ц) формує потужність комплексу за рахунок живої маси поставленого молодняка. З її підвищенням скорочується період відгодівлі тварин і зрештою зростає потужність комплексу. Якщо, скажімо, Жв = 2,8 ц і То = 0,39 року, то Вп = 11 100 ц, у тому числі друга частина результату становитиме 7750 ц.

Виробнича потужність свиновідгодівельного комплексу визначається відповідно до його проектної потужності, представленої тисячами голів свиней, які можуть бути реалізовані щороку, наприклад 10 тис., 12 тис., 54 тис. і 108 тис. голів. За нормативної ваги однієї голови (при знятті з відгодівлі), скажімо, 105 кг виробнича потужність у класичному виразі для 12 тис. голів відгодівлі на рік становитиме 12,6 тис. ц.

Проте проектна потужність свиновідгодівельних підприємств по головній галузі в реальних умовах часто змінюється залежно від ступеня заповнюваності станкомісць, а також строку відгодівлі, який може скорочуватися або збільшуватися через відхилення середньодобових приростів від їх нормативного рівня. За таких умов виробничу потужність свиновідгодівельного комплексу (Впс) (головної галузі спеціалізованих свиновідгодівельних підприємств) можна визначити за формулою:

Впс == Пп • Кс • Кк • Жвг,

де Пп — проектна потужність комплексу, голів реалізації за рік; Кс — коефіцієнт використання станкомісць, який визначається діленням фактично заповнених поголів’ям станкомісць на проектні станкомісця; Кк — коефіцієнт коригування проектної потужності, що обчислюється відношенням фактичного коефіцієнта обороту поголів’я до проектного; Жвг — жива маса 1 голови свиней при реалізації, ц.

Наприклад, проектна потужність комплексу становить 10 тис. голів реалізації на рік, середньорічне поголів’я свиней комплексу відповідно до проектної структури стада (без хряків, основних і ремонтних свиноматок) — 7660 голів. Звідси проектний коефіцієнт обороту поголів’я дорівнюватиме 10000 : 7990 = 1,23. Реальний плановий коефіцієнт обороту визначається діленням 12 міс. на період вирощування і відгодівлі свиней до здавальної ваги (в місяцях). Рівень цього показника зрештою залежить від середньодобового приросту свиней:

Середньодобовий приріст свиней, г	200	250	300	3501
Період відгодівлі до 100 кг, міс.	16,5	13,8	11	9,7
Коефіцієнт обороту поголів’я	0,73	0,87	1,09	1,24

Якщо в плановому періоді середньодобовий приріст становитиме 300 г, то Кк = 1,09 : 1,3 = 0,84, за приросту 350 г Кк = 0,95 і т. д*6. Інші параметри комплексу — Кс, Жвг — встановлюються з урахуванням можливостей підприємства, що в кінцевому рахунку дає змогу визначити його реальну виробничу потужність.

*6: {За середньодобового приросту понад 350 г комплекс виходить на проектну потужність.}

Потужність бройлерної фабрики також формується під впливом низки факторів. Для її визначення можна скористатися формулою:

де — виробнича потужність бройлерної фабрики, т живої маси; — потужність за одночасною посадкою курчат на відгодівлю, тис. голів; — період вирощування бройлерів, днів; — тривалість технологічних перерв між черговими посадками курчат, днів; — коефіцієнт збереження поголів’я (визначається як відношення кількості реалізованих бройлерів до всього поголів’я курчат при їх посадці на вирощування і відгодівлю); — жива маса одного бройлера в заліковій вазі при реалізації, кг; — коефіцієнт для переведення кілограмів у тонни.

За умови, що параметри бройлерної фабрики Оп — 240 тис. гол., П — 70 днів, Тп — 14 днів, Кз — 0,9 і Жвб — 1,6 кг, потужність цього підприємства становитиме 1500 т живої маси.

Основним показником, що характеризує ступінь використання виробничої потужності підприємства, є коефіцієнт її використання (Квп), що визначається за формулою:

де — фактичний обсяг виробництва продукції; — нормативний (плановий) обсяг виробництва продукції.

Крім названого, потрібно використовувати і такий показник, як маса прибутку, що одержана на станко- або головомісце, на квадратний метр корисної площі закритою грунту, на гектар сільськогосподарських угідь. Підприємства можуть ставити перед собою мету максимізувати прибуток в розрахунку на одиницю виробничої потужності. У відгодівельному тваринництві, наприклад, це пов’язано з відгодівлею тварин до економічно доцільних вагових кондицій. Встановлено, що із збільшенням, скажімо, живої маси свиней на відгодівлі з 90 до 120 кг підвищується їх середньодобовий приріст, але разом з тим збільшується витрата кормів на кожну вагову одиницю його, що призводить до підвищення собівартості центнера продукції. Протидіючим фактором є та обставина, що із збільшенням вагових кондицій відгодівельного поголів’я в собівартості їх живої маси зменшується частка витрат на утримання маточного стада і вирощування поросят до двомісячного віку. Таким чином, завдання полягає в тому, щоб відгодовувати свиней до таких вагових кондицій, за яких досягається найбільший економічний ефект — маса прибутку на одне станкомісце, яка є функцією маси прибутку на центнер реалізованої живої маси свиней і кількості оборотів відгодівельного поголів’я протягом року.

Для практичного вирішення даної проблеми потрібно по кожній ваговій кондиції свиней (наприклад, 90, 95, 100, 105, 110,115 і 120 кг) розрахувати:

а) собівартість 1 ц живої маси з урахуванням вартості постановочного молодняка;

б) прибуток від реалізації 1 ц цієї маси, беручи до уваги не однакові ціни на свинину, одержану при відгодівлі свиней до різних вагових кондицій;

в) кількість днів відгодівлі, що необхідні для досягнення відповідної вагової кондиції свиней (приріст на одну голову ділиться на середньодобовий приріст відповідної вагової кондиції свиней).

На основі цих даних по кожному варіанту (ваговій кондиції) визначають вихід живої маси на одне станко-місце за формулою:

де — вихід живої маси на одне станкомісце; — кількість днів відгодівлі свиней до відповідної вагової кондиції; — жива маса голови свиней відповідної вагової кондиції, ц.

Перший множник формули відображує кількість оборотів відгодівельного поголів’я на рік. Вона зменшується з підвищенням вагових кондицій свиней і збільшується при скороченні строку відгодівлі. Прибуток на одне станко-місце розраховують за формулою:

де — прибуток на одне станко-місце; — прибуток на ц живої маси свиней за відповідним варіантом відгодівлі.

Найбільш економічно доцільною буде відгодівля свиней до такої вагової кондиції, за якої показник Прм має найбільше значення.

7

Конкурентоспроможність галузі, фірм забезпечується конкурентоспроможністю товарів, які вони виробляють. Слід назвати три основні пункти при визначенні конкурентоспроможності виробу: 1) конкурентоспроможність будь-якого товару може бути визначена тільки внаслідок її порівняння з іншими виробами, а отже, є відносним показником; 2) показник конкурентоспроможності показує відмінності даного виробу від виробу-конкурента з урахуванням міри задоволення конкурентом конкретної суспільної потреби; 3) для визначення конкурентоспроможності товару необхідно також враховувати витрати на маркетинг та витрати споживачів на придбання та використання виробу. Таким чином, конкурентоспроможність ТПП - це сукупність споживчих властивостей товару, які характеризують його відміність від виробу-конкурента за ступенем відповідності конкретним суспільним потребам, а також з урахуванням затрат на їх задоволення. Такий показник визначає рівень конкурентоспроможності виробу відповідно до виробу конкурента. Умова конкурентоспроможності товару в загальному вигляді: Конкурентна перевага товару - це ті характеристики, властивості, які дають можливість підприємству мати переваги над своїми конкурентами, а для споживача - оптимальне поєднання споживчих характеристик товару. Підґрунтям вибору товару споживачем є порівняння корисного ефекту від його використання і затрат на його закупівлю та експлуатацію. Конкурентоспроможність товару можна характеризувати такими показниками: якість, ресурсоємність, екологічність, сервіс, ціна, цінність, упаковка, брендинг і т. ін. Якість. Якість товару - це сукупність властивостей що забезпечують здатність його виконувати свою цільову функцію (функціональність, надійність, ремонтоздатність, екологічність, ергономічність, дизайн, престижність і т. ін.). Ресурсоємність. Показники ресурсоємності окремих видів товарів поділяються на декілька груп (рис.10.5). Наприклад, питому матеріалоємність створення товару визначають за формулою: де Мпит - питома матеріаломісткість створення товару, кг/од корисного ефекту або грошовий вираз матеріальних витрат /одиниця корисного ефекту товару; Мм - витрати на маркетингові дослідження по даній групі товару в натуральному або грошовому виразі; М - витрати на проведення НДКР по даній групі товару в натуральному або грошовому виразі ; Мотпв - витрати на організаційно-технологічну підготовку виробництва нового товару в натуральному або грошовому виразі; Q - запропонована кількість товару, яка буде вироблена по даній конструкторській (технологічній) документації, шт. (або інші вимірники); Кс - сумарний корисний ефект використання одиниці товару за його нормативний термін служби, одиниця корисного ефекту (в натуральному, грошовому виразі або в балах). Питому матеріаломісткість виробництва товару визначаються за формулою: де Мвир - витрата матеріалів на виробництво одиниці товару в натуральному або вартісному виразі. Питому матеріаломісткість підготовки товару до функціонування визначаються за формулою: де Мпідг - витрата матеріалів на підготовку товару до функціонування (на транспортування, монтаж, будівництво при необхідності технічної і ремонтної бази, налагоджування і запуск) в натуральному або вартісному виразі. Питому матеріаломісткість експлуатації і технічного обслуговування товару за його нормативний термін служби визначають за формулою: де Тсл - нормативний термін служби товару, років; М - витрата матеріалів на експлуатацію товару в році Ь в натуральному або вартісному виразі; Мо - витрата матеріалів на технічне обслуговування в році Ь. Питому матеріаломісткість відновлення (ремонтів) товару за його термін служби визначають за формулою: де М - витрата матеріалів на відновлення (ремонт) товару в році Ь в натуральному або вартісному виразі. Питому матеріаломісткість товару за його життєвий цикл визначають за формулою: За допомогою аналогічних формул можуть бути визначені питомі показники по витратам решти елементів структури ресурсоємності товару. Рис. 10.5. Показники ресурсоємності товару Сервіс. Надання підприємством супутніх послуг при продажу продукції забезпечує привабливість товару для споживачів, підвищує обсяг продаж і сприяє підвищенню стійкості в бізнесі. Поняття конкурентоспроможності конкурентної політики в цілому пов'язане з поняттям сервісного обслуговування. Іноді успіх товару на ринку залежить не стільки від його реально високої якості, скільки від можливості надання цілого спектра сервісних послуг, оскільки в такому випадку мінімізуються витрати на придбання і подальшу експлуатацію товару. Серед факторів сервісу - надійність постачання, гнучка система ціноутворення, можливість надання кредиту зі знижкою, консультаційні послуги тощо.

8

Класифікація виробничих процесів. Виробничий процес об’єднує множину часткових процесів, що спрямовані на виготовлення готового продукту, які можна класифікувати за певними ознаками: 1. Залежно від ролі в загальному процесі виготовлення готової продукції розрізняють основні, допоміжні та обслуговуючі виробничі процеси (рис. 3.4). Основні процеси спрямовані на зміну основних предметів праці і надання їм властивостей готових продуктів. У цьому випадку частковий виробничий процес пов’язаний або з реалізацією якоїсь стадії обробки предмета праці, або з виготовленням деталі готового виробу. Залежно від стадії (фази) виготовлення готового виробу основні виробничі процеси поділяють на: заготівельні, які здійснюються на стадії створення поковок, отливок, заготовок (наприклад, на машинобудівному заводі вони охоплюють розкрій та порізку матеріалу, ливарні, ковальські і пресові операції; на швейній фабриці — декатирування і розкрій тканини; на хімічному комбінаті — очищення сировини, доведення її до потрібної концентрації). Продукція заготівельних процесів використовується в різних обробних підрозділах; обробні, що відбуваються на стадії перетворення заготовки або матеріалу в готові деталі шляхом механічної, термічної обробки, а також обробки з застосуванням електричних, фізико-хімічних та інших методів (наприклад, у машинобудуванні обробка здійснюється металообробними дільницями і цехами; у швейній промисловості — пошивними; у металургії — доменними, прокатними цехами; у хімічному виробництві — за допомогою крекінгу, електролізу та ін.); складальні, які характеризують стадію отримання складальних одиниць або готових виробів та процесів регулювання, доведення, обкатки (наприклад, у машинобудуванні — це складання і фарбування; у текстильній промисловості — фарбувально-оздоблювальні роботи; у швейній — оздоблення і т. д.). Допоміжні процеси створюють умови для нормального перебігу основного процесу виробництва. Допоміжні процеси спрямовані на виготовлення або відтворення виробів, що використовуються в основному процесі, але не входять до складу готового продукту (наприклад, виробництво і передавання енергії, пари, стиснутого повітря для свого виробництва; виготовлення і ремонт інструменту, оснащення для власних потреб; виробництво запасних частин для власного устаткування і його ремонт тощо). Структура і складність допоміжних процесів залежать від особливостей основних процесів та складу матеріально-технічної бази підприємства. Збільшення номенклатури, різноманітність і ускладнення готового продукту, підвищення технічної оснащеності виробництва викликають необхідність розширення складу допоміжних процесів: виготовлення моделей і спеціальних пристосувань, розвитку енергетичного господарства, збільшення обсягу робіт ремонтного цеху. Деякі допоміжні процеси (наприклад, виготовлення технологічного оснащення) також можуть складатися з заготівельної, обробної та складальної стадій. Обслуговуючі процеси спрямовані тільки на забезпечення належного здійснення основних і допоміжних процесів на своєму підприємстві. Вони призначені для переміщення (транспортні процеси), збереження в чеканні наступної обробки (складування), контролю (контрольні операції), забезпечення матеріально-технічними та енергетичними ресурсами і т. ін. Основними тенденціями організації обслуговуючих процесів є максимальне суміщення з основними процесами і підвищення рівня їх механізації та автоматизації. Такий підхід уможливлює автоматичний контроль процесу основної обробки, безперервне переміщення предметів праці за технологічним процесом, автоматизоване подавання предметів праці до робочих місць і т. д. Управлінські процеси переплітаються з виробничими, вони пов’язані з розробленням і ухваленням рішення, регулюванням і координацією виробництва, контролем за точністю реалізації програми, аналізом та обліком проведеної роботи. Тому деякі фахівці зараховують управлінські процеси до специфічних виробничих процесів. Така думка зумовлена тим, що сучасні знаряддя праці оснащені керуючо-контрольними механізмами, які органічно інтегруються з робочими, рухомими і передатними механізмами (наприклад, автоматизовані потокові лінії, верстати з числовим програмним управлінням, автоматизовані системи управління технологічним процесом, мікропроцесорна техніка тощо). Одним із напрямів підвищення гнучкості та надійності основних виробничих процесів є широке використання робототехніки, автоматизації виробництва поряд з високою універсалізацією операторів автоматизованих комплексів. 2. За характером впливу на предмет праці виробничі процеси поділяються на: технологічні, під час яких відбувається зміна форми, структури, складу, якості предмета праці під впливом живої праці і знарядь праці; природні, коли змінюється фізичний стан предмета праці під впливом сил природи (сушіння після пофарбування, охолодження литва та ін.). З метою інтенсифікації виробництва природні процеси послідовно переводяться в технологічні процеси зі штучними умовами здійснення в спеціальних апаратних системах. Технологічні виробничі процеси, у свою чергу, класифікуються за методами перетворення предметів праці в готовий продукт на: механічні, хімічні, монтажно-демонтажні (складально-розбиральні) і консерваційні (змащування, фарбування, упакування тощо). Таке групування є основою для визначення складу устаткування, його просторового планування та методів обслуговування. 3. За формами взаємозв’язку із суміжними процесами розрізняють: аналітичні виробничі процеси, коли внаслідок первинного оброблення (розчленовування) комплексної сировини (нафта, руда, молоко і под.) одержують різноманітні продукти для наступної обробки; синтетичні, під час яких напівфабрикати, що надійшли з різних процесів, перетворюють у єдиний виріб; прямі, що створюють з одного виду матеріалу один вид напівфабрикатів або готового продукту. Вид виробничого процесу залежить від параметрів початкової сировини та конструктивно-технологічних особливостей готового продукту. Аналітичні процеси характерні для нафтопереробної та хімічної галузей промисловості, синтетичні — для машинобудування, прямі — для простих процесів виробництва (наприклад, цеглове виробництво). 4. За ступенем безперервності виробничі процеси поділяють на: безперервні; дискретні (перервні) процеси. 5. За характером устаткування, що використовується, розрізняють: апаратурні (замкнені) виробничі процеси, де технологічний процес здійснюється в спеціальних агрегатах (апаратах, ваннах, печах), які обслуговує оператор, спостерігаючи за приладами управління; відкриті (локальні) процеси, коли робітник обробляє предмети праці за допомогою набору інструментів і механізмів. 6. За рівнем механізації виробничі процеси групуються на: ручні процеси, що виконуються робітником за допомогою ручного інструменту, без застосування машин, механізмів і механізованих інструментів; машинно-ручні, які виконуються робітником за допомогою машин і механізмів (наприклад, обробка деталі на універсальному токарному верстаті); машинні, що здійснюються на машинах, верстатах і механізмах за обмеженої участі робітника; автоматизовані, які здійснюються на машинах-автоматах, при цьому робітник управляє виробничим процесом та контролює його перебіг; комплексно-автоматизовані, під час яких поряд з автоматичним виробництвом здійснюється автоматичне оперативне управління. 7. За масштабами виробництва однорідної продукції розрізняють виробничі процеси: масові — у разі великих обсягів випуску однорідної продукції протягом тривалого часу; серійні — за відносно широкої номенклатури продукції, що періодично повторюється, коли за робочими місцями закріплюються кілька операцій, які виконуються у певній послідовності; частина робіт може виконуватися безупинно, частина — протягом кількох місяців на рік; склад процесів має повторювальний характер; індивідуальні (одиничні) — характерні для номенклатури виробів, що постійно змінюється, коли робочі місця завантажуються різними операціями, які виконуються без певного чергування, при цьому процеси, що здійснюються, здебільшого унікальні (одиничні) і не повторюються. 8. За характером об’єкта виробництва виробничі процеси поділяються на: прості, які складаються з операцій, послідовно виконуваних під час виготовлення деталей, що мають технологічну схожість; складні, що включають операції, які виконуються послідовно та паралельно (наприклад, при виготовленні та збиранні вузлів, складальних одиниць або виробів у цілому). На рис. 3.5 схематично зображена структура простих і складних виробничих процесів. Виробнича операція. Основні виробничі процеси розбиваються на часткові процесі, основною структурною одиницею яких є операція. Виробничою операцією називається частина основного виробничого процесу, що виконується безперервно на одному робочому місці без переналагодження устаткування над одним або кількома виробами одним робітником або групою робітників. В умовах автоматичного виробництва виробнича операція виконується під спостереженням і контролем робітника-оператора. Робоче місце являє собою частину виробничої площі, яка оснащена всім необхідним устаткуванням, інструментами, пристроями, приладами, де робітники виконують окремі операції виробничого процесу. Налагодження — це підготовка технологічного устаткування та оснащення до виконання певної виробничої операції. Усі виробничі операції розподіляються на основні та допоміжні. Операція, внаслідок якої змінюються форма, розміри або взаємне сполучення виробів, називається основною виробничою операцією або технологічною. Операції, що пов’язані зі зміною просторового розташування (транспортування-складування) або контролем якості продукції, називаються допоміжними виробничими операціями. Взаємозв’язок технології з виробничим процесом, їх структурні складові свідчать про необхідність забезпечення системної єдності основних елементів: робочої сили, предметів і засобів праці для досягнення результатів, що впливають на конкурентоспроможність підприємства, його фінансовий стан. Виробничий процес має будуватися на певних принципах, які сприяють поліпшенню економічних показників роботи виробничої системи підприємства.

9

На першому етапі функції доцільно класифікувати за ознакою місця у менеджменті, що дасть змогу підкреслити панівну роль основних функцій і виділити конкретні (спеціальні) функції менеджменту. На другому етапі спеціальні функції можна класифікувати за ознаками процесів та об´єктів управління, а також елементів виробничо-господарської діяльності.

Отже, за ознакою місця в менеджменті можна виділити основні (загальні) функції, тобто ті, які беруть участь у будь-яких управлінських процесах, часткові (спеціальні), за допомогою яких здійснюються певні управлінські процеси, і об´єднальну функцію (керівництво), основне завдання якої забезпечити перебіг управлінського процесу.

Як зазначалося, до основних функцій належить: планування, організація взаємодії, мотивація та контроль.

За ознакою процесів управління спеціальними функціями є управління основним виробництвом, допоміжним виробництвом, технічною підготовкою, матеріально-технічним забезпеченням патентно-ліцензійною діяльністю, капітальним будівництвом тощо.

За ознакою об´єкта - управління підприємством, цехом, службою, відділом, дільницею, бригадою тощо.

За ознакою елементів виробничо-господарської діяльності -управління працею, предметами та знаряддями праці, інформацією тощо.

Нагадуємо, що будь-які спеціальні функції, які відображають процес чи об´єкт управління або елемент виробничо-господарської діяльності, реалізуються шляхом застосування основних функцій, тобто планування, організації, мотивації та контролю. Дослідження взаємозв´язку функцій дає змогу вдосконалювати управління, формувати ефективну систему менеджменту, усувати зайві ланки, бюрократичні перепони, опір перемінам.

Функція планування нині набуває якісно нових рис і особливостей. У сучасних умовах внутрішньо-фірмове планування одержало принципово новий зміст, оскільки потреба в ньому випливає з величезних масштабів усуспільнення виробництва. Ця функція розвивається і доповнюється нині функцією маркетингу, у зв´язку зі здійсненням якої планування набуває нового змісту. Особливо слід зазначити розширення можливостей планування. Це означає, що планування виконує не тільки оперативні завдання, але и задачі перспективного розвитку, що є новим моментом планування і відбиває якісно інший зміст цієї функції. У зв´язку з цим помітно змінився зміст функцій контролю, що тісно пов´язаний зі здійсненням функції планування і сприяє його більш повну реалізацію.

Це означає, що до вивчення функцій управління не можна підходити з чисто формальної сторони, а необхідно виявляти й аналізувати зміни, що відбуваються в змісті управлінських понять і положень. Ці зміни відбивають глибинні процеси, що відбуваються у світовій економіці, до яких, у свою чергу, намагаються пристосуватися і сучасні організації.

Функції управління виявляються більш повно в умовах комплексного підходу до діяльності організації, застосування цільового управління і створення програмно-цільових структур, за допомогою яких виконуються поставлені перед нею завдання.

Як вже відзначалося, конкретні функції управління відображають специфіку діяльності організації.

Насамперед слід зазначити спеціальні функції, обумовлені місією організації. Так, найважливішою спеціальною функцією підприємства (організації) торгівлі є комерційна функція, яка до помагає виконання місії торговельної фірми - реалізацію товарів, які потрібні населенню.

Поряд з комерційною функцією підприємства (організації) торгівлі здійснюють такі часткові функції, як маркетинг і інновація.

Так, зміст поняття "маркетинг" спочатку був пов´язаний зі збором і аналізом усіх факторів, що відносяться до сфери обігу товарів і послуг, починаючи від випуску цих товарів виробником і закінчуючи доведенням їх до споживача. Тобто метою маркетингу вважалося тільки забезпечення збуту продукції, виробленої фірмою. Але надалі зміст цього поняття зазнав істотних змін і йому стали надавати принципово нове значення.

Маркетинг як часткова функція будь-якої фірми допомагає розширювати поле діяльності та поліпшувати економічні показники, створювати нові робочі місця та повніше задовольняти попит покупців.

Маркетинг припускає обґрунтований вибір цілей, стратегії функціонування і розвитку підприємства (організації), що забезпечують найбільш ефективне сполучення різних товарних груп у рамках асортименту реалізованої продукції.

Маркетинг базується на комплексному підході до узагальнення цілей з ресурсами і можливостями підприємства (організації).

Маркетингова діяльність передбачає найбільш повне врахування вимог ринкового попиту і попиту споживачів, прийняття обґрунтованих рішень на основі різноманітних розрахунків, вишукування найбільш вигідних каналів збуту і його стимулювання.

Маркетинг як управлінська функція охоплює вивчення попиту, встановлення верхньої межі ціни товару і рентабельності, складання програм маркетингу по продуктах, визначення кінцевих результатів господарської діяльності фірми - валових доходів, чистого прибутку, витрат обігу, оплати праці, сплати податків і відсотків за кредит.

Інновація, будучи конкретною функцією управління, припускає розробку нових товарів і послуг.

Інновації - це насамперед нові досягнення в області технології і управління підприємствами галузі; вони використовуються в торговельно-технічному процесі, в інвестиційній і фінансовій діяльності. Звичайно, інноваційна діяльність на підприємствах (в організаціях) пов´язана з удосконаленням устаткування, поліпшенням використання торговельних і складських площ, підвищенням якості зберігання товарів, поліпшенням умов праці працівників тощо.

Деякі конкретні функції управління на підприємстві (в організації) забезпечують матеріально-технічне постачання, господарське й інженерно-технічне обслуговування цих підприємств (організацій). Зокрема, головна мета управління торгівлею як галуззю складається в задоволенні попиту населення на товари народного споживання. Стосовно цієї загальної мети управління торгівлею, звичайно, виділяються основні (торгово-операційні), що регулюють і допоміжні функції.

Торгово-операційні функції управління забезпечують досягнення головної мети торгівлі і реалізацію місії кожного торговельного підприємства шляхом організації руху товарів, управління товарними запасами, вивчення попиту, організації торговельного обслуговування тощо.

Регулюючі функції пов´язані з плануванням торговельно-технічного процесу і контролем.

Допоміжні функції полягають в організації матеріально-технічного забезпечення і господарського обслуговування всіх підрозділів системи управління. Це забезпечує підприємство торгівлі устаткуванням, інвентарем, транспортом, ремонтом приміщень тощо. Функції управління є основою для формування організаційних структур управління і дозволяють раціонально організувати весь процес управління шляхом раціонального поділу і кооперації управлінської праці.

10

Масове виробництво , один з типів організації виробництва, що характеризується обмеженою номенклатурою однорідної продукції, що виготовляється у великих кількостях. М. п. є вищою формою спеціалізації виробництва, що дозволяє зосереджувати на підприємстві випуск одного або декількох тіпоразмеров однойменних виробів або деталей цих виробів. М. п. характерний для багатьох галузей промисловості: машинобудування (виробництво інструментів, кріпильних матеріалів, підшипників), приладобудування (виробництво годинника), легкої промисловості (виготовлення взуття, галантереї), харчової промисловості (виробництво консервів). М. п. може бути організоване як в рамках окремих цехів, їх ділянок, так і підприємства в цілому. М. п. забезпечує, як правило, значне збільшення об'єму продукції при постійній або покращуваній її якості, зростання продуктивності праці завдяки вживанню спеціальних устаткування і оснащення і зведення до мінімуму підготовчо-завершального часу на операції, зниження собівартості і підвищення рентабельності. Особливості М. п. відбиваються в самому процесі виробництва і методах його здійснення, в спеціалізації робочих місць і їх розташуванні в порядку дотримання операцій. Технологічний процес в більшості випадків прогресивний і відносно постійний. Кваліфікація робітників при вузькій спеціалізації має бути високою. Технологічні операції при М. п. синхронізуються, і рух предметів праці по робочих місцях відбувається безперервно, часто із застосуванням механізованих транспортних засобів ( конвеєрів ). Це забезпечує мінімальну тривалість виробничого циклу і як наслідок — максимальну швидкість звороту. При М. п. різні вироби випускаються одночасно і, як правило, безперервно. Умова цього — максимальна стандартизація і нормалізація вузлів і деталей при конструюванні Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою про­дукції, великим обсягом безперервного й тривалого виготовлення однакових виробів

Робочі місця масового виробництва характеризуються постійним виконанням однієї операції над одним предметом праці, тобто kз.о. =1. Устаткування є вузько спеціалізованим, застосовується спеціальне оснащення. Принцип розміщення устаткування — предмет­ний. Виконання елементарних операцій на потокових лініях не по­требує високої кваліфікації робітників, але на автоматизованих си­стемах їхня кваліфікація має бути на рівні техніка чи навіть інжене­ра.

Підприємства масового виробництва безперервно випускають один або кілька виробів протягом тривалого часу за умов високої внутрішньозаводської спеціалізації. На робочих місцях переважа­ють масові процеси, проте в окремих випадках за низької трудо­місткості операцій використовуються серійні типи виробництва, наприклад на заготівельних процесах. До таких підприємств належать автомобільні, тракторні заводи, підприємства з виготовлення годинників, телерадіоапаратури та ін. Тип виробництва істотно впливає на його організаційно-техніч­ну побудову й ефективність. Від типу виробництва залежить ви­робнича структура підприємства і його підрозділів, вибір техноло­гічних процесів, устаткування й оснащення, методів організації ви­робництва та управління. Найбільш ефективним є масове вироб­ництво, де легко застосовувати високопродуктивне спеціальне устаткування й максимально реалізувати принципи раціональної організації виробничого процесу. Технічно та організаційно складним і найменш ефективним є одиничне виробництво. Тому важливою передумовою підвищення ефективності виробництва є збільшення його серійності, перехід (за можливості) від одиничного до серійного, а від серійного до масового виробництва. Досягаєть­ся це різними способами, зокрема розширенням ринку збуту і збільшенням серій виробів, уніфікацією деталей і агрегатів особ­ливо складних машин і приладів, запровадженням групових методів обробки тощо.

11

Структурування функції якості (Quality Function Deployment – QFD) – це методологія систематичного і структурованого перетворення побажань споживачів у вимоги до якості продукції, послуги і/чи процесу.

QFD-методологія використовується для забезпечення кращого розуміння вимог споживачів при проектуванні, розробці і вдосконаленні продукції, послуг і процесів з застосуванням все більшої орієнтації на встановлені і передбачувані потреби споживачів

Розробка моделі структурування функцій якості (QFD) почалася в Японії у середині 70-х років 20 століття. Спочатку модель QFD знайшла застосування в таких галузях як машинобудування, харчова і легка промисловість. Потім вона стала поступово розповсюджуватися і на сферу послуг. Пізніше модель QFD почала застосовуватись в США, та в країнах Західної Європи.

Необхідно відмітити: оскільки QFD як і вся решта японських методів, припускає командну, групову роботу, то його, швидше за все, слід розглядати не як підхід, а як технічний прийом. Основний ефект від використання QFD безпосередньо залежить від чіткої колективної роботи, що є добре спланованою та організованою. Модель структурування якості є концептуальною моделлю перетворення потреб і запитів споживачів в характеристики продукції або послуги з метою якнайкращого задоволення вимог і очікувань споживачів.

У основі цієї моделі лежить модель профілю якості, розроблена японським вченим Н. Кано. У відповідності до цієї моделі, профіль якості продукції (послуги) включає три складові - базова, бажана і необхідна якість. І завдання полягає в раціональному їх поєднанні.

Базова (основна) якість відображає характеристики продукції (послуги), які, на думку споживачів, є очевидними і, як правило, про них не інформують виробника. Наприклад, безпека, надійність, екологічність продукції (послуги). Ігнорування базової якості виробником може викликати серйозні проблеми, аж до втрати клієнтури.

Необхідна якість охоплює технічні і функціональні характеристики продукції (послуги), які є в першу чергу значущими для споживача і впливають на сприйману цінність продукції (послуги). Необхідні характеристики в першу чергу використовуються виробником в рекламі. По потрібним характеристикам якості і їх сприйняттю споживачами можна судити, наскільки нова продукція або послуга відповідає очікуванням споживачів.

Бажана якість представлена характеристиками продукції або послуги, про які споживачі раніше не знали, а іноді навіть не мріяли, але після появи нового продукту високо їх оцінили (наприклад, послуга високошвидкісного Інтернету через телефон). Характеристики бажаної якості високо цінуються споживачами і створюють великі конкурентні переваги для виробника на тривалий період. У той же час характеристики бажаної якості з'являються, як правило, в результаті проведення дорогих науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, крупних інвестицій в створення і освоєння випуску принципово нової продукції або послуги.

Згідно до моделі QFD виділяють чотири етапи розгортання функцій якості:

1. 1.     Планування продукту.

2. 2.     Проектування продукту.

3. 3.     Проектування процесів.

4. 4.     Проектування виробництва.

Найбільш відповідальним є етап планування продукту, на якому повинні бути виявлені групи потенційних споживачів нового продукту або послуг, їх потреби і очікування. Досвід показує, що до 80% додаткових витрат, викликаних змінами в період розробки і реалізації проекту, розробки і освоєння випуску нової продукції (послуги), удосконалення старої продукції чи послуги, обумовлені помилками у встановленні потреб потенційних споживачів.

На другому етапі моделі QFD на основі заданих характеристик продукту здійснюється його проектування. Наприклад, у разі розробки нової моделі автомобіля на цьому етапі буде підготовлений повний комплект конструкторської документації. Характеристики продукції можуть коректуватися і уточнюватися, якщо в цьому виникає потреба (зміна цін на матеріали і що комплектують вироби, зміну кон'юнктури ринку).

Завершується другий етап розробкою повного деталювання і специфікацій. Специфікації містять вимоги, яким повинна відповідати кожна деталь, що комплектує виріб. При розробці специфікацій важливо не завищити вимоги до деталей, оскільки це приводить до зростання собівартості новій продукції і створенню «зайвої якості».

На етапі «проектування процесів» на основі специфікацій проектуються процеси закупівлі матеріалів і комплектуючих виробів, проводитися вибір постачальників, проектуються технологічні процеси виготовлення окремих деталей, розробляється комплект технологічної документації, визначаються основні параметри процесів.

На етапі «проектування виробництва» опрацьовуються питання організації виробництва нової продукції (послуги), вибирається необхідне технологічне устаткування, а також устаткування для здійснення технічного контролю, розробляються необхідні процедури і робочі інструкції для процесів виготовлення, збірки, контролю і випробування продукту (послуги), використання яких забезпечить високу якість його виготовлення (представлення).

Кваліфіковане використання моделі QFD дозволяє уникати серйозних прорахунків при розробці і освоєнні виробництва нової продукції (послуг) за рахунок ретельно підготовленого і проведеного проектування нового продукту. На це націлюють стандарти ISO серії 9000.

У основі QFD лежить використання серії матриць — так званих «будинків якості», що дозволяють інтегрувати вимоги споживачів до рівня якості з параметрами продукту або процесу. У матриці вимоги покупців представлені у рядах, а параметри продукту/процесу — в стовпцях.

Основна мета використання матриці — встановлення відповідності між потребами клієнтів, тобто відповіддю на питання: «Що?» і тим, за допомогою чого вони задовольняються, тобто відповіддю на питання «Як?».

«Дах» „будинку якості” — матриці — показує ступінь кореляції між параметрами продукту/процесу, а права частина матриці дозволяє оцінити успішність задоволення вимог клієнтів щодо конкурентів або якнайкращих досягнень в даній області. Використовуючи бальну оцінку характеру залежності вимог споживачів від властивостей продукції одержують наочну картинку якнайкращого варіанту проекту, переводячи вимоги споживачів в конкретні властивості продукції.

Будинок якості містить 6 елементів:

1. 1.            Вимога клієнта. Структурований перелік вимог, що удержується із заяв клієнта.

2. 2.            Технічні вимоги. Структурована сукупність релевантних і вимірюваних параметрів продукції або послуги.

3. 3.            Матриця планування. Ілюструє сприйняття клієнта, спостережувані в ході дослідження ринку. Включає відносну важливість вимог клієнта, ефективність компанії і конкурентів в задоволенні цих вимог.

4. 4.            Матриця взаємин. Ілюструє сприйняття групи QFD відносно взаємин між технічними і споживчими вимогами. Застосовується відповідна шкала, яка ілюструється з використанням символів або цифр. Здійснюється це за допомогою обговорень і досягнення консенсусу усередині групи. Концентрація на ключових відносинах і мінімізація числа вимог є корисними методами для скорочення запитів до ресурсів.

5. 5.            Матриця технічної кореляції. Використовується для визначення того, де технічні вимоги підтримують або перешкоджають зміни послуги або продукту. Можливість для інновацій.

6. 6.            Технічні пріоритети, орієнтири і цільові показники. Використовуються для запису:

- пріоритетів, що приписуються технічним вимогам матриці;

- вимірювань технічних характеристик, що досягаються конкурентною продукцією або послугою;

- ступені трудності в розвитку кожної вимоги.

Остаточним результатом матриці стає сукупність цільових показників для кожної технічної вимоги, які співвідносяться з клієнтськими запитами.

Впровадження в діяльність організації методики структурування функцій якості дозволяє:

• значно підвищити якість продуктів, які виробляються, послуг, що надаються;

• збільшити надійність продукту/послуги;

• значно зменшити кількість скарг;

• значно зменшити витрати на розробку нового продукту/послуги;

• значно зменшити виробничі витрати;

• значно скоротити тривалість процесів планування і ухвалення рішення;

• значно підвищити продуктивність праці;

• скоротити час реагування на виникнення ринкових можливостей.

В цілях швидкого і ефективного досягнення результатів, вказаних вище, необхідно:

• створити умови для продуктивної командної роботи;

• проводити дії послідовно;

• мати в своєму розпорядженні всю необхідну інформацію про ринок;

• ретельно документувати те, що відбувається на всіх етапах процесу;

• якомога більш повно враховувати думки споживачів;

• бути відвертими із споживачами;

• дисциплінованість і відданість справі.

Як показує практика, процес впровадження QFD найчастіше зв'язаний з виникненням наступних труднощів:

• недостатньою комунікативністю споживачів;

• невчасністю ухвалення рішення або санкціонування необхідних дій;

• відсутністю ясності щодо компетентності і відповідальності;

• вимушеними змінами в проектованому продукті, що виникають унаслідок непродуманої політики постачання;

• нестандартністю замовлень;

• недостатньою увагою до деталей.

Не дивлячись на проблеми і труднощі, які виникають, QFD вже давно і з успіхом використовується різними компаніями світу. Можна з упевненістю сказати, що використання методів QFD дозволило таким компаніям, як Rank Xerox, Ford і Digital добитися результатів, які вражають.

Таким чином, метод QFD є універсальним інструментом розробки продуктів, який інтегрує методики маркетингової інформації, бенчмаркінга продуктів і послуг та інженерного аналізу, який формує безперервний інформаційний потік, що гарантує, що всі елементи виробничої системи взаємозв'язані і підпорядковані споживчим вимогам

12

При вимірюванні та поточному контролі в системі якості підлягають розгляду та врахуванню такі питання:

вимірювання і поточний контроль показників системи;

вимірювання і поточний контроль процесів;

вимірювання і поточний контроль характеристик продукту;

вимірювання і поточний контроль задоволеності зацікавлених сторін.

Вимірювання і поточний контроль показників системи вимагають від вищого керівництва забезпечення використання ефективних та дієвих методів виявлення ділянок для поліпшення показників системи якості. Прикладами таких методів можуть бути:

вивчення задоволеності споживачів та інших зацікавлених сторін;

проведення внутрішніх аудитів;

вимірювання фінансових показників;

самооцінювання.

Підставою для вимірювання та поточного контролю задоволеності споживачів служить аналіз пов´язаної зі споживачами інформації. Збирання такої інформації може бути як активним, так і пасивним. Керівництво має уявляти різноманітність джерел цієї інформації і має запровадити ефективні процеси збирання, аналізу та використання інформації, необхідної для поліпшення показників діяльності організації. Організація повинна визначити внутрішні та зовнішні джерела отримання інформації про споживачів та кінцевих користувачів як в усній, так і в письмовій формі. Прикладами пов´язаної зі споживачами інформації можуть бути:

дані опитувань споживачів та користувачів;

відгуки про різні аспекти продукту;

вимоги споживачів і конкретна інформація;

запити ринку.

Організація має встановити і використовувати джерела отримання інформації про задоволеність споживачів, і співпрацювати з ними для передбачення їхніх майбутніх запитів. Вона має спланувати і запровадити процеси ефективного та результативного "прислуховування до голосу споживача". Під час планування таких процесів слід запроваджувати методи збирання даних, якими визначаються джерела інформації, частота збирання і перегляд аналізу даних. Прикладами джерел інформації про задоволеність споживача можуть бути:

претензії споживачів;

безпосереднє спілкування зі споживачами;

анкетування та опитування;

збір та аналіз даних субпідрядниками;

цільові групи;

повідомлення, які надходять від споживачів;

повідомлення в різних засобах інформації;

галузеві та промислові дослідження.

Для оцінювання переваг і недоліків системи якості вище керівництво має передбачити запровадження ефективного та результативного процесу внутрішнього аудиту. Процес внутрішнього аудиту слугує для керівництва інструментом незалежного оцінювання будь-якого наміченого процесу чи роботи.

Керівництво повинне вивчати можливість перетворення цих процесів на фінансову інформацію для отримання порівняльних показників із різних процесів і сприяння підвищенню ефективності та результативності діяльності організації. Прикладами фінансових заходів можуть бути:

аналіз витрат на попередження та оцінювання;

аналіз втрат через невідповідності;

аналіз втрат внаслідок відмов, що сталися в організації і за її межами;

аналіз витрат протягом життєвого циклу.

Вище керівництво повинне вивчити можливість прийняття до запровадження самооцінювання. Це ретельне оцінювання, звичайно, здійснюване власним керівництвом організації, у результаті якого отримують висновок чи судження про ефективність діяльності організації та завершеність системи якості. Ці результати можуть використовуватися організацією для зіставлення своїх показників із наявними в інших організаціях, а також показниками світового рівня. Крім того, самооцінювання дає змогу оцінити поліпшення організацією власних показників, тоді, як процес внутрішнього аудиту — це незалежний аудит, призначений для отримання об´єктивних доказів виконання політики, методик та вимог, оскільки під час нього оцінюється ефективність і дієвість системи якості.

Вимірювання і поточний контроль процесів вимагає від організації встановлення методів вимірювання і проведення вимірювань для оцінювання характеристик процесів.

Вимірювання має використовуватися для організації виконання щоденних операцій, оцінювання процесів, придатних для поступового чи безперервного постійного поліпшення. Наведене вище стосується і проектів радикальних змін, згідно з перспективою розвитку і стратегічними завданнями організації.

Вимірювання характеристик процесів мають здійснюватися планомірно з урахуванням потреб і очікувань зацікавлених сторін. Об´єктами таких вимірювань можуть бути:

виробничі можливості;

тривалість реакції;

тривалість циклу чи пропускна спроможність;

вимірювані аспекти надійності;

вихід продукту;

ефективність і результативність роботи працівників організації;

застосування технологій;

зменшення відходів;

розподіл і зменшення витрат.

Вимірювання і поточний контроль характеристик продукту вимагає від організації встановлення вимог до вимірювань її продуктів. Обираючи методи вимірювань для забезпечення відповідності продуктів вимогам, розглядаючи потреби й очікування споживачів, організація має зважати на:

типи характеристик продуктів, які у свою чергу визначають види вимірювань, потрібні засоби вимірювань, необхідну точність і кваліфікацію виконавців;

необхідне обладнання, програмне забезпечення й інструменти;

розташування потрібних точок вимірювань у послідовності виконання процесу створення продукту;

вимірювані в кожній з точок характеристики, використовувані документація і квалітет;

задані споживачем точки спостереження або перевірку певних характеристик продукту;

види контролю чи випробувань, що мають проводитися законодавчими чи органами, які регламентують, або під їхнім наглядом;

місце, час і порядок залучення третіх сторін для проведення типових випробувань, виробничого контролю та випробувань, перевірки, затвердження та кваліфікації продукту за планом організації або згідно з вимогами споживачів, законодавчих чи регламентувальних органів;

кваліфікацію персоналу, матеріалів, продуктів, процесів і системи якості;

контроль готового продукту для підтвердження виконання і схвалення перевірки та затвердження;

реєстрацію результатів вимірювань характеристик продукту.

Вимірювання і поточний контроль задоволеності зацікавлених сторін вимагає від організації визначення інформації, яка потрібна для задоволення потреб зацікавлених сторін (крім споживачів) щодо наявних в ній процесів забезпечення рівномірного розподілу ресурсів. Така інформація має включати показники, що стосуються персоналу організації, власників та інвесторів, постачальників та партнерів, а також суспільства. Нижче наведено приклади таких вимірювань.

Стосовно власних працівників організація має:

1) проводити опитування щодо того, наскільки добре вона задовольняє їхні потреби й очікування;

2) оцінювати показники як окремих працівників, так і колективів, їхній внесок у результати діяльності організації.

Стосовно інвесторів організація має:

оцінювати свою спроможність виконувати поставлені завдання;

оцінювати свої фінансові показники;

оцінювати вплив зовнішніх чинників на отримувані результати;

визначати отриману за рахунок вжитих дій цінність.

Стосовно постачальників та партнерів організація має:

вивчати думку постачальників та партнерів щодо їхньої задоволеності процесами закупівель в організації;

відстежувати показники постачальників і партнерів, їхню відповідність прийнятій нею політиці закупівель, повідомляти їм потрібну інформацію;

оцінювати якість продуктів, які закуповуються, участь постачальників та партнерів і взаємовигідність співпраці.

Стосовно суспільства організація має:

визначати і відстежувати ефективні дані щодо своїх завдань для забезпечення плідної взаємодії з суспільством;

періодично оцінювати ефективність ужитих заходів, думку відповідних кіл суспільства про її показники.

13-14-15

Підсистема стратегічного управління включає в себе такі підсистеми:

• Цільова;

• Забезпечує;

• Функціональна;

• Керуюча.

• Цільова підсистема - підсистема, що визначає стратегію підприємства в усіх областях його діяльності. Формування «виходу», тобто що в кінцевому підсумку необхідно отримати.

• Забезпечує підсистема - Підсистема, що забезпечує систему всім необхідним для нормального функціонування підприємства тобто виконання цільової підсистеми. Формування «входу». Компоненти: методичне забезпечення, ресурсне, інформаційне, нормативно-правове.

• Функціональна підсистема - підсистема, організуюча і координуюча процес перетворення «вхідних» потоків в "вихідні". Компоненти: стратегічний маркетинг, розробка стратегічних планів, управління виконання стратегії або система операційного менеджменту (тактика, політика, правила, процедури).

• Керуюча підсистема - підсистема, що впливає на інші стратегічні підсистеми. Компоненти: управління персоналом, комунікаційна підсистема, система прийняття управлінського рішення.

Операційна підсистема розглядається як повна система виробничо-збутової діяльності підприємства, яка складається з таких підсистем:

• Підсистема планування і контролю або керуюча підсистема

Завдання підсистеми управління полягає у визначенні напрямку діяльності виробничої підсистеми на основі зіставлення та аналізу інформації про стан зовнішнього і внутрішнього середовища, можливих загроз і перспектив розвитку. Рис. 1. Структура системи управління підприємством

• Виробнича або переробна.

Дана підсистема пов'язана безпосередньо з перетворенням вхідних ресурсних потоків в кінцеві результати. Підсистема налаштована на роботу з матеріально-технічними потоками.

• Допоміжна або забезпечує підсистема.

Дана підсистема прямо не пов'язана з процесом перетворення, а виконує допоміжні функції забезпечення. Допоміжна підсистема представляється в трьох площинах: матеріально-технічні потоки у всередину системи, забезпечення руху товарно-матеріальних потоків усередині системи (підприємства) і висновок готової продукції з системи. 1. - Інформація про стан виробничої системи (внутрішнього середовища). 2. - Інформація про стан зовнішнього середовища. 3, 4. - Операційні рішення в області придбання необхідних ресурсів. 5, 6. - Операційні рішення в галузі виробництва продукції. 7, 8. - Операційні рішення в області реалізації продукції. Таким чином, можна визначити операційний менеджмент як діяльність з управління процесами придбання ресурсів, перетворенням їх у готовий продукт і постачанням виробленого продукту покупцю.

Структура системи виробничого менеджменту Структура системи виробничого менеджменту повинна максимально відповідати вимогам наукових підходів менеджменту. Пропонується наступна структура системи (рис. 1.1.). Рис. 1.1. Структура системи виробничого менеджменту Умовні позначення до рис. 1.1: 1.1 - підвищення якості товарів, що випускаються, виконуваних послуг; 1.2 - ресурсозбереження; 1.3 - розширення ринку збуту товару; 1.4 - організаційно-технічний розвиток виробництва; 1.5 - соціальний розвиток колективу та охорона навколишнього середовища; 2.1 - методичне забезпечення; 2.2 - ресурсне забезпечення; 2.3 - інформаційне забезпечення; 2.4 - правове забезпечення; 3.1 - маркетинг; 3.2 - планування; 3.3 - організація процесів; 3.4 - облік і контроль; 3.5 - мотивація; 3.6 - регулювання; 4.1 - управління персоналом; 4.2 - соціологія і психологія менеджменту; 4.3 - розробка і реалізація управлінського рішення; 4.4 - аналіз у прийнятті рішення; 4.5 - прогнозування в прийнятті рішень. До компонентів зовнішнього середовища, що впливають на стійкість і ефективність функціонування фірми (організації, підприємства), відносяться макросередовище, інфраструктура регіону, мікросередовище фірми. До компонентів "входу" системи менеджменту відносяться методичні, нормативні, проектно-конструкторські та інші документи, сировина, матеріали, комплектуючі вироби, енергія, нове обладнання, нові трудові ресурси, інформація. На "виході" системи менеджменту - випускається товар (виконувана послуга) відповідної кількості, якості, ресурсоємності. поставлений у встановлені терміни. До компонентів "зворотного зв'язку" системи менеджменту відносяться вимоги, рекламації, нова інформація споживачів товару фірми, що виникли в «зв'язку з незадовільною якістю товару, новими досягненнями науково-технічного прогресу, інноваціями та іншими факторами. При відпрацюванні системи менеджменту спочатку слід на основі маркетингових досліджень конкретизувати "вихід", потім проаналізувати якість "зовнішнього середовища" і "входу" і в останню чергу забезпечити якість "процесу" в системі менеджменту по її чотирьом підсистемам на рівні якості "входу". 1.4. Зміст цільової підсистеми СПМ Компонентами цільової підсистеми є: підвищення якості товарів, що випускаються і виконуваних послуг; ресурсозбереження; розширення ринку збуту; організаційно-технічний розвиток виробництва; соціальний розвиток колективу та охорона навколишнього природного середовища (див. рис. 1.1.). Перші три компоненти (підцілі) безпосередньо і відразу роблять вплив на масу прибутку фірми, наприклад, чим вище якість товару, тим вище його ціна, чим більше програма випуску, тим менше собівартість товару і більше маса прибутку. Краще отримувати по 5% прибутку з 1000 шт., Ніж по 10% з 400 шт. Останні два компоненти на масу прибутку впливають як безпосередньо (наприклад, чим вище організаційний рівень виробництва, тим стійкіше функціонує фірма і більше обсяг продажів), так і опосередковано, в перспективі (наприклад, чим більше інвестицій буде вкладено в соціальний розвиток колективу, тим вище буде його професійний рівень, менше втрат робочого часу, нижче плинність кадрів і т.д., що, в кінцевому рахунку, позитивно відіб'ється на стабільності і якості роботи фірми). В цілому реалізація всіх п'яти компонентів цільової підсистеми стратегічно і тактично робить позитивний вплив на досягнення конкурентоспроможності товарів, що випускаються і виконуваних послуг. Що таке конкурентоспроможність? Конкурентоспроможність - це властивість об'єкта, що характеризується ступенем задоволення ним конкретної потреби в порівнянні з аналогічними об'єктами, представленими на даному ринку. Конкурентоспроможність визначає здатність витримувати конкуренцію в порівнянні з аналогічними об'єктами на даному ринку. В залежності від доходу споживачів конкурентоспроможність формується з конкретних видів об'єктів: середньої якості - для споживачів з низьким доходом (капіталом), високої якості - для масового споживача із середнім доходом, дуже високого (престижного) якості - для споживачів з високим доходом. Виключення становлять тільки нормативні акти (закони, укази, постанови, стандарти і т.п.) - вони повинні бути тільки дуже високої якості. Основними факторами досягнення випуску конкурентоздатних об'єктів є: 1) якість системи менеджменту, обумовлене кількістю і глибиною застосовуваних наукових підходів, принципів і методів менеджменту, проектування та виробництва об'єктів; ^ 2) якість розробки об'єкта з точки зору прогресивності й оптимальності показників призначення, надійності та ін в проектно-конструкторської документації; 3) якість матеріалізації проекту, визначається прогресивністю технології, організації виробництва і менеджменту; ^ 4) витрати споживача на придбання (ціна об'єкта), транспортування, експлуатацію, ремонти а утилізацію об'єкта за нормативний термін його служби; 5) ступінь задоволення додаткових потреб конкретного споживача, обумовлена ​​якістю упаковка, ступенем дотримання правових норм захисту інтересів споживача, якістю гарантійного обслуговування та ін вимогами. 1.5. Зміст СПМ. Забезпечує підсистема складається з наступних компонентів: методичне забезпечення, ресурсне забезпечення, інформаційне забезпечення і правове забезпечення. 1.6. Зміст функціональної підсистеми СПМ. Функціональна підсистема складається з наступних компонентів: маркетинг; планування; організація процесів; облік і контроль; мотивація; регулювання. Регулювання - функція менеджменту по вивченню змін чинників зовнішнього середовища, які впливають на якість управлінського рішення і ефективність функціонування системи менеджменту фірми, і вживанню заходів по доведенню параметрів системи менеджменту до вимог зовнішнього середовища. Головними чинниками довкілля, впливають на якість рішення та ефективність функціонування системи менеджменту фірми, є наступні: ^ 1) темп науково-технічного прогресу в області діяльності фірми; 2) нові потреби споживачів і їх претензії по випускається товарах: 3) політика постачальників; 4) ринкова стратегія конкурентів; 5) державна політика в галузі зовнішньоекономічної діяльності; 6) цінова політика; 7) інші чинники інфраструктури ринку, макросередовища, мікросередовища фірми і інфраструктури регіону. Фірма, оцінює дію факторів зовнішнього середовища за трьома напрямками: - Зміни, які впливають на різні аспекти поточної діяльності фірми: - Фактори, що представляють загрозу для поточної діяльності фірми. ^ Відстеження ринкової стратегії конкурентів. - Фактори, що представляють додаткові можливості для досягнення поточних і стратегічних цілей фірми. 1.7. Зміст керуючої підсистеми СПМ Компонентами керуючої підсистеми є наступні:

• управління персоналом; соціологія і психологія менеджменту;

• розробка та реалізація управлінського рішення; аналіз у прийнятті рішенні; прогнозування в прийнятті рішень (див. рис. 1.1).

1.8. Зовнішня Середа СПМ. До компонентів зовнішнього середовища системи виробничого менеджменту відносяться макросередовище, інфраструктура регіону, мікросередовище фірми. Макросередовище характеризується різними сферами розвитку країни. До цих сфер належать міжнародна, політична, економічна, соціально-демографічна, правова, екологічна, природно-кліматична, науково-технічна, культурна. У свою чергу кожна сфера визначається рядом факторів (показників), які прямо або побічно впливають на ефективність функціонування фірми. Наприклад, політична сфера визначається наступними факторами: стабільність демократичних перетворень в країні; ймовірність повернення до минулої політичної системи; кількість страйків з чисельністю беруть участь більше 100 чоловік, що проводяться в країні в даний день; кримінальна обстановка в країні; кількість політичних фракцій в законодавчій владі. Ці фактори слід виразити через конкретні показники і проводити їх аналіз і прогнозування. Економічна сфера країни визначається наступними факторами: питома вага конкурентноздатної на зовнішньому ринку промислової продукції фірм країни; то ж на внутрішньому ринку; тенденції зміни зовнішньоекономічних зв'язків; дефіцит бюджету країни; середньорічні темпи інфляції; питома вага приватної власності в сукупній власності країни; наявність "Стратегія переходу країни на ринкові відносини і їх розвитку "; наявність федеральних методичних документів, що регламентують процес прийняття та реалізації управлінського рішення (по функціонально-вартісному аналізу, прогнозування, нормування, оптимізації, економічного обгрунтування і ін питань); питома вага сировинних ресурсів в експорті країни; основні показники податкової системи та зовнішньоекономічної діяльності; структура народного господарства країни; структура розподілу доходів населення; рівень розвитку фінансової системи країни та ін Інфраструктура регіону (перш за все, міста), де територіально розташована фірма, істотно впливає на ефективність і стійкість її функціонування. Разом з тим основні галузі інфраструктури регіону так само, як і макросередовище, впливають на роботу фірми побічно. Кожна галузь інфраструктури регіону характеризується конкретними факторами і показниками, які на стійкість і ефективність роботи фірми надають, як правило, опосередкований вплив. Наприклад, галузь моніторингу навколишнього природного середовища характеризується наступними факторами: якість повітряного басейну, грунту, водних і природних ресурсів у порівнянні з міжнародними нормативами і досягненнями; технічна оснащеність, прогресивність, ступінь зносу, рівень автоматизації засобів і методів моніторингу; сума штрафних санкцій за порушення законодавчих актів з охорони навколишнього природного середовища; кваліфікаційний рівень персоналу; забезпеченість і плинність персоналу; середньомісячна заробітна плата працівників галузі та ін Приблизно такими ж технічними, організаційними, екологічними і соціально-економічними показниками характеризуються і інші галузі інфраструктури галузі. Рівень розвитку, стабільність і ефективність функціонування підприємств, організацій та установ інфраструктури впливають на стійкість роботи фірми, перш за все, через соціально-психологічні та економічні чинники, тобто через ступінь задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб населення, через морально-психологічний клімат у колективі, здоров'я населення. Виробничий менеджмент ─ курс, який входить в програму підготовки фахівців вищої кваліфікації. До вивчення названого курсу студенти повинні освоїти спеціальні дисципліни "Основи менеджменту", "Економіка організації", "Маркетинг", та інші. В життєвому циклі товару "Виробничий менеджмент" знаходиться в середині, тобто до стадії виробництва перебувають стадії маркетингу, науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Після стадії виробництва слідують стадії підготовки нового товару до функціонування, експлуатації та утилізації товару. Таким чином, ефективність виробництва повністю залежить від якості робіт зі стратегічного маркетингу, НДДКР та організації технологічної підготовки виробництва. Якщо при розробці стратегії не будуть застосовуватися відповідні методи системного аналізу, прогнозування, моделювання, економічного обгрунтування, то при будь-якій якості "процесу" в системі виробничого менеджменту її "вихід" буде низької якості. Наявність обладнання, технології, організації виробництва "процесу" системи високої якості, але компоненти стратегії фірми ("вхід" системи) не відповідають вимогам конкурентоспроможності, то "вихід" системи буде на рівні якості "входу", тобто незадовільні якості. Для опису системи потрібно знати стан елементів, а також стан зв'язків між ними - входів і виходів. Управління системою означає забезпечити її цілеспрямовану поведінку в умовах, що змінюються. Це досягається належною організацією і розвитком. В залежності від особливостей виробничої системи здійснюється процес управління. Основною функцією виробничої системи є випуск продукції. Вся дельность підприємства являє собою складну єдину систему, що складається з мережі підпорядкованих під систем, пов'язаних з виготовленням продукції. Завдання підприємства полягає в тому, щоб сприйняти «на вході» фактори виробництва (витрати), переробити їх і «на виході» видати продукцію (результат). Такого роду трансформаційний процес позначається як «виробництво». Його мета - в кінцевому підсумку поліпшити вже наявне, щоб збільшити таким чином запас засобів, придатних для задоволення потреб. Між витратами на вході і результатами на виході, а також паралельно їм на підприємстві відбуваються численні дії, тобто вирішуються завдання, які тільки в їх єдності повністю описує виробничий трансформаційний процес (рис. 1.2)

16

Виробнича програма підприємства для свого здійснення повинна бути забезпечена необхідними ресурсами, до яких належать кошти на оплату праці персоналу, закупівлю сировини, матеріалів, напівфабрикатів, пально-мастильних матеріалів тощо Задоволення потреб виробництва можливе за наявності фінансових ресурсів у вигляді оборотних коштів підприємства, що формуються при успішному веденні господарської діяльності з фінансових надходжень (виручка, запаси, нерухомість, продукція на продаж, пакети цінних паперів тощо) в необхідні платежі.

В системі планів підприємства його ресурсні потреби для виконання виробничої програми відображаються у формах:

плану з праці та заробітної плати;

плану матеріально-технічного постачання;

плану собівартості, прибутку та рентабельності.

План з праці та заробітної плати включає в себе розрахунок чисельності основного і цехового персоналу з урахуванням змінності його роботи, на основі якого визначається розмір планового фонду оплати праці працівників.

Розрахунок потрібної кількості робітників проводиться за співвідношенням:

,

де - Явочна чисельність робітників у зміну (осіб); А - кількість однотипних апаратів (шт.); Нобсл - норма обслуговування - кількість апаратів, машин, агрегатів, яке може обслужити 1 робітник за зміну (од.).

явочне кількість робітників у добу:

,

де С - кількість робочих змін на добу.

Чисельність робітників з урахуванням підміни називається облікової

добу см

,

де Кпер - коефіцієнт переходу від явочній чисельності до облікової. Він дорівнює для безперервних виробництв:

,

де Ткав - календарний фонд часу в днях.

Ефективний фонд часу одного робочого визначається за балансом робочого часу, наведеним у табл. 4 для умов безперервного виробництва, що працює в три зміни при 8 - часовий тривалості робочого дня.

Фонд оплати праці робітників визначається за таким співвідношенням:

оплата за працю (тарифний фонд):

Фт = ТCi * ЧCПi * ТЕФi,

де ТСi - тарифна ставка (годинна, денна) робітника i-го розряду, руб.; ЧCПi -- облікова чисельність робітників i-го розряду, чол.; ТЕФi - ефективний фонд робочого часу за балансом (годин або днів).

надбавки і доплати (відповідно до положення про оплату праці підприємства):

надбавки за роботу в нічний час визначаються при безперервному режимі виробництва в розмірі 13,33% до фонду оплати за тарифними ставками;

доплати за роботу у вечірню зміну - 6,67% тарифного фонду;

доплати за роботу в святкові дні складають 2,46% тарифного фонду.

Тарифний фонд у сумі з доплатами і надбавками може бути основою для розрахунку середньоденного заробітку, по якому оплачуються дні чергових і навчальних відпусток і дні виконання державних обов'язків.

Зарплата середньоденна:

,

де Фт - тарифний фонд оплати, руб.; Д - доплати і надбавки, руб.; П - премії, руб. (за даними підприємства); ТЕФ - ефективний фонд часу по балансу, днів; Чспіс. - Облікова чисельність робітників.

Наприклад, для апаратника випаровування 5 розряду:

Доплата за відпустку і виконання державних обов'язків для одного робітника складає:

(38 + 1) * 9,27 * 0,635 = 229,57 руб.,

де 0,635 - коригуючий коефіцієнт підприємства (прийнято постійним для всіх професій, але може мати диференційовані значення).

Доплата за відпустку і виконання державних обов'язків для групи робітників апаратників випаровування складе:

229,57 * 4 = 918,28 руб.

Річний ФОП дорівнює сумі тарифного фонду, доплат, надбавок, премій та оплати за відпустку і виконання державних обов'язків:

ФОТгод = 6192,48 + 825,46 + 413,04 + 152,34 + 866,95 + 918,28 = 9368,54 руб.

Середньорічна зарплата одного апаратника випаровування:

Для всіх професій розрахунок повторюється і зводиться в табл. 6. Для ремонтних і допоміжних робітників у розрахунку прийняті усереднені значення тарифного розряду і денної тарифної ставки з метою скорочення прикладу.

Фонд оплати праці керівників і фахівців цеху визначається на підставі чисельності даної категорії персоналу, посадових окладів і розмірів премій, надбавок, доплат.

Фонд оплати за посадовими окладами визначається як добуток місячного окладу і числа одиниць місяців на рік. Премія розраховується в розмірі 30% від фонду оплати за посадовими окладами (планова оцінка).

Річний ФОП для цехового персоналу визначається як сума ФОП з посадових окладів і премій, надбавок для відповідної посади.

План матеріально-технічного постачання визначає потреба цеху в матеріально-технічних ресурсах. Вихідні дані для розрахунку річної потреби в сировині, матеріалах, паливі, енергії:

планові витратні норми по всіх видах матеріальних енергетичних ресурсів;

річний обсяг виробництва продукції.

Підсумкова потреба кожного з ресурсів (табл. 8) розраховується, як добуток обсягу виробництва (ВГ) на норму потреби ресурсу на рік ():

ПР = ВГ * (т/рік),

де ПР - річна потреба матеріального ресурсу (т/рік).

Потреба в електричної та теплової енергії обраховується аналогічно в одиницях кВТ-ч/год і Гкал/год. Вартісні оцінки потреб у матеріально-технічних ресурсах визначаються з урахуванням оптових цін і тарифів на енергоносії шляхом їх прямого перерахунку (в даному прикладі - не наводяться).

Тарифи на енергоносії в кожному з регіонів Росії встановлюються і переглядаються рішеннями органів виконавчої влади в порядку, встановленому для природних монополій.

Наприклад, в Тульській області вартість 1 Гкал тепла в 1998 рік становила 159,6 руб.; а 1 кВт-год електроенергії - 0,343 руб.

План по собівартості, прибутку і рентабельності є основою для систематизації даних про стан підприємства для задоволення потреб підприємства в фінансових ресурсах. У розрахунках плану визначаються амортизаційні відрахування, як внутрішнє джерело фінансування, кошторис цехових витрат - як загальна потреба в коштах на експлуатацію виробництва, виручка від реалізації продукції - як джерело формування прибутку і фондів підприємства.

Розрахунок амортизаційних відрахувань проводиться від вартості будівель, споруд та обладнання, що відносяться до основного виробництва. Амортизація за іншими об'єктам виконана для наведеного нами прикладу в комплексних статтях (вартість ремонту, вартість транспорту та ін) калькуляції (табл.)

Вартість будівель, споруд, обладнання приймається за даними їх інвентаризації та переоцінки для умов конкретного підприємства. (табл. 9).

Сума амортизаційних відрахувань розраховується як добуток вартості основних фондів і норми амортизації.

В результаті розрахунку визначаємо частку загальних цехових витрат на одиницю продукції, що випускається:

Кошторис витрат на утримання і обслуговування устаткування формується за обліковими даними підприємства або по укрупнених співвідношенням, прийнятим за нормативними даними, що діє на підприємстві (

Планована рентабельність продукції цеху:

,

де Ц - ціна реалізації даного виду продукції, грн./од.; С - повна собівартість одиниці даного виду продукції, грн./од.

За даними прикладу:

.

Рівень рентабельності виробництва:

,

де П - річний прибуток підприємства, руб.; ВПФ - вартість основних виробничих фондів, руб.; ОС - вартість нормованих оборотних коштів, руб.

Для планових розрахунків рентабельності можна застосувати галузеве або що склалося на підприємстві (нормативне) співвідношення ОПФ і ОС.

Прийнявши для розглянутого прикладу співвідношення ВПФ = 88%, визначимо розмір оборотних коштів:

Тоді рівень рентабельності виробництва ПВХ-С складе:

.

Отримані в результаті розрахунків значення показників прибутку і рентабельності виробництва полівінілхлориду можна вважати ефективним у планованому році, досить забезпеченим фінансовими ресурсами за умов здійснення збуту його продукції.

Варіюючи ціною продукції на ринку її збуту, підприємство визначає тактику фінансового взаємодії із зовнішнім середовищем з метою реалізації планів свого стратегічного розвитку.

17

Організація оплати праці - це один з найважливіших інструментів, що визначає взаємозв'язок міри праці і міри його оплати. Міру праці визначають кількісні та якісні її аспекти, а міру оплати - прожитковий рівень як вихідний її момент.

У ринковій економіці, що базується на різноманітних формах власності та господарювання, підвищення матеріальної заінтересованості працівників в ефективній роботі має ґрунтуватися на таких умовах оплати праці, які б максимально стимулювали збільшення обсягу продаж, товарів та послуг, підвищення рівня техніки, освіти і професійної підготовки, удосконалення організації виробництва і праці.

Організації заробітної плати властивості певні принципи:

1. Оплата праці найманого працівника залежно від його особистого вкладу, кількості і якості витраченої праці. При цьому необхідно враховувати результати господарської діяльності підприємства і його фінансові можливості. Кількість праці вимірюється тривалістю робочого часу в годинах, днях або обсягом затрат праці в одиницю часу. Обсяг затрат праці виражається кількістю виробленої продукції або виконаних робіт певної якості. Якість праці виражає ступінь складності самої праці, яка визначається певним рівнем кваліфікації, умовами праці, її значенням в економіці.

2. Надання самостійності підприємствам у виборі форм і систем оплати праці і визначенні її розміру. Величина заробітної плати за фактично виконану норму праці (роботу) не повинна обмежуватися, водночас вона не може бути нижчою від установленої державою мінімальної заробітної плати.

3. Співвідношення в оплаті праці різних категорій і професійно-кваліфікаційних груп з урахуванням складності виконуваних робіт і умов праці, її престижності. Складніша, кваліфікованіша праця оплачується вище за просту, малокваліфіковану, оскільки робітник вищої кваліфікації за однакових затрат праці порівняно з менш кваліфікованим робітником створює більшу кількість матеріальних цінностей і може виконувати складніші роботи. Це сприяє не тільки зростанню продуктивності праці, а й заінтересованості працівників у підвищенні кваліфікації. Існує також диференціація оплати праці залежно від умов праці, важкості, шкідливості або небезпеки для здоров'я людини. Вища оплата тяжкої праці порівняно з легкою, а також праці в умовах виробництва, які відрізняються від нормальних, забезпечує матеріальну компенсацію підвищених затрат праці і сприяє залученню працівників до непривабливих робіт. Цим працівникам установлюються доплати до ставок, окладів, додаткові виплати і пільги.

4. Стимулювання підвищення технічного й організаційного рівня виробництва, зниження собівартості й підвищення якості продукції.

5. Регулювання розмірів мінімальної заробітної плати, які мають забезпечувати просте відтворення робочої сили працівниками різної кваліфікації. У сучасній економічній системі України розрізняють державне та тарифно-договірне регулювання заробітної плати.

6. Посилення соціального захисту працівників. Рівень оплати праці повинен бути таким, щоб забезпечував нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації.

7. Ясність і простота. Зв'язок між результатами праці і заробітною платою має бути простим і ясним, зрозумілим кожному працівникові. Це сприяє підвищенню матеріальної заінтересованості робітників, службовців у поліпшенні виробничих показників. З цією метою на підприємстві необхідно застосувати прості системи заробітної плати, скоротити кількість показників преміювання.

Головною вимогою до організації заробітної плати на підприємстві є забезпечення необхідного підвищення заробітної плати при зниженні її затрат на одиницю продукції, а також гарантованості виплати заробітної плати за рахунок результатів діяльності підприємства. Згідно із законом України "Про оплату праці" організація оплати праці здійснюється на підставі:

- законодавчих та інших нормативних актів;

- генеральної угоди на державному рівні;

- галузевих, регіональних угод;

- колективних договорів;

- трудових договорів.

Суб'єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об'єднання власників або їхні представницькі органи; професійні спілки, об'єднання професійних спілок або їхні представницькі органи; працівники.

Основні принципи організації оплати праці здійснюються за допомогою таких її складових елементів, як система угод і договорів на різних рівнях економіки, а також через нормування праці, тарифну систему, форми й системи оплати праці на окремих підприємствах і його структурних підрозділах.

Кожний з елементів має точно окреслене призначення, проте вони взаємодіють між собою, що забезпечує за правильного їх застосування дійову систему матеріальної заінтересованості у досягненні певних виробничих показників.

Мета нормування праці на підприємствах полягає в тому, щоб на основі впровадження нової техніки, удосконалення організації виробництва і праці, поліпшення її умов зменшити витрати на випуск продукції, підвищити продуктивність праці, яка є важливою умовою розширення виробництва і зростання реальних доходів працівників.

Нормування як кількісна міра праці впливає і на її якісні відмінності. Недоліки в нормуванні, які виражаються в різній напруженості норм, рівні їх виконання, визначають і порушення співвідношення в оплаті праці залежно від складності роботи. Норми праці сприяють однаковій оплаті за однакову працю лише в тому разі, коли вони відбивають його однакову напруженість.

Організація оплати праці значною мірою залежить від якості нормативних матеріалів, оскільки застосування завищених норм часу і занижених норм виробітку в оцінці величини затрат праці трудівників призводить до порушення принципу оплати залежно від кількості затраченої праці.

Оплата за працю припускає порівняння праці різної якості. Диференціація заробітної плати працівників на підприємстві залежно від складності й умов праці здійснюється за допомогою тарифної системи. Від її стану залежить структура заробітної плати, зокрема частка премій.

Зв'язок заробітку працівників з кількісними і якісними результатами їхньої праці здійснюється за допомогою форм і систем заробітної плати. Раціональний їх вибір і побудова сприяють забезпеченню матеріальної заінтересованості працівників у зростанні продуктивності праці, поліпшенні якості продукції, що випускається, підвищенні її конкурентоспроможності, економії сировини, матеріалів тощо.

Формою додаткової оплати праці за виконання і перевиконання цих показників є премія. Необхідність преміювання зумовлюється тим, що оплата праці за відпрацьований час, як і за кількість виробленої продукції, не дає змоги сповна врахувати результати праці, об'єднати особисту матеріальну заінтересованість з колективною, стимулювати одночасно підвищення продуктивності праці, поліпшення використання виробничих фондів, підвищення якості продукції.

На сьогодні використовуються такі форми оплати праці:

- відрядна: використовується для оплати праці залежно від кількості виробленої робітником продукції (виконаної роботи) належної якості на основі попередньо встановлених норм часу (виробітку) і розцінок з врахуванням складності та умов праці.

- погодинна: використовується для оплати за працю певної тривалості (годину, день, місяць).

Щоб підвищити стимулюючу роль форм оплати праці, використовуються їх різновиди - системи заробітної плати.

Системи оплати праці:

- відрядна форма оплати праці:

1) пряма відрядна - виготовлена робітником продукція (робота) оплачується за відрядними розцінками.

2) відрядно-преміальна - крім заробітку за прямою відрядною системою, робітнику нараховується премія за виконання і перевиконання певних кількісних і якісних показників.

3) відрядно-прогресивна - виробіток робітнику в межах завдання виплачується за твердими нормами (розцінками), а виробіток понад завдання - за підвищеними розцінками, які збільшуються прогресивно із збільшенням кількості продукції, виробленої понад завдання.

4) непряма-відрядна - застосовують для оплати праці допоміжних робітників, зайнятих обслуговуванням основних робітників-відрядників. При цьому заробіток допоміжних робітників залежить від результатів роботи робітників-відрядників, яких вони обслуговують.

5) акордна - застосовується для оплати праці окремих груп робітників. Відрядна розцінка при цьому встановлюється не на окрему виробничу операцію, а на весь комплекс робіт, виходячи із чинних норм часу і розцінок.

- погодинна форма оплати праці:

1) проста-погодинна - розмір заробітку визначається залежно від тарифної ставки робітника і кількості відпрацьованого ним часу.

2) погодинно-преміальна - заробіток робітнику нараховується не тільки за відпрацьований час, а й за досягнення певних кількісних і якісних показників.

3) за посадовим окладом.

Тарифна система оплати праці використовується для диференціації розмірів заробітної плати працівників залежно від їхньої кваліфікації, відповідальності, умов праці, її кількості та результатів. За допомогою тарифної системи встановлюються співвідношення між низько- і високооплачуваними категоріями трудящих. Вона відображає поділ працівників за професіями, спеціальностями і кваліфікацією.

Тарифна система є основою для встановлення правильного співвідношення між темпами зростання продуктивності праці та середньої заробітної плати працівників.

Елементи тарифної системи:

1) довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників - це систематизований за видами економічної діяльності збірник описів професій, які наведені у Класифікаторі професій (КП). КП виокремлює такі групи працівників:

- законодавці, вищі державні службовці, керівники;

- професіонали;

- фахівці;

- технічні службовці;

- робітники сфери торгівлі та побутових послуг;

- кваліфіковані робітники сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства;

- кваліфіковані робітники з інструментом;

- оператори та складальники устаткування і машин;

- найпростіші професії.

2) тарифна сітка - основа регулювання професійно-кваліфікаційного поділу та руху робочої сили, основа централізованого регулювання рівня заробітної плати різних категорій і груп працівників. Вона містить певну кількість розрядів та відповідних ним тарифних коефіцієнтів.

Тарифний розряд відображає рівень кваліфікації робітника.

Тарифний коефіцієнт показує, у скільки разів оплата праці кожного розряду кваліфікованих робітників вища від оплати праці робітника 1-го розряду.

3) тарифна ставка - визначає розмір заробітку за годину, день або місяць роботи. Важливе значення має ставка 1-го розряду - це мінімальна зарплата працівника, визначена у колективному договорі, тобто вона відбиває законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче від якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг роботи). її встановлення залежить від економічного стану підприємства, його фінансових можливостей на період дії колективного договору, рівня середньої зарплати, що склався на підприємстві на кінець поточного року, державної, галузевої і регіональної гарантії мінімальної зарплати.

В Україні в сучасних умовах разом із загальноекономічними змінами відбуваються певні зміни і у сфері оплати праці. Проте ці зміни відбуваються повільно, і система оплати праці має такі недоліки:

- розбіжності в розмірах заробітної плати працівників за рівнем кваліфікації у державному і недержавному секторах. Заробітна плата в державному секторі на 20% нижча, ніж у приватному. В розвинутих країнах - навпаки. Наприклад, у США витрати на робочу силу в державному секторі на одну відпрацьовану людино-годину в 1,5 рази вищі, ніж у приватному;

- низька частка заробітної плати у валовому внутрішньому продукті;

- деформоване співвідношення мінімального і максимального рівнів заробітної плати (у розвинених країнах Європи воно дорівнює 1/3 або %);

- втрата тарифною зарплатою своєї стимулюючої ролі, недостатня тарифна частина в загальній заробітній платі;

- недостатня залежність розмірів заробітної плати від кількості і якості праці;

- невиконання мінімальною заробітною платою своїх функцій;

- деформація співвідношення рівнів заробітної плати працівників фізичної і розумової праці.

Ринок як економічна система передбачає вільний обіг усіх матеріальних цінностей, а також специфічного товару - робочої сили.

За цих умов реформа заробітної плати має зняти будь-які обмеження трудових доходів громадян, гарантувати кожній людині право заробляти у міру своїх можливостей і бажань.

Отже, правильна організація заробітної плати є необхідною умовою ефективного стимулювання праці.

Подальше реформування заробітної плати має здійснюватися шляхом підвищення ціни робочої сили, встановлення єдиних регуляторів і рівноцінних умов відтворення робочої сили незалежно від форм власності; збільшення тарифної частини у заробітній платі; підвищення частки мінімальної заробітної плати у середній заробітній платі, удосконалення механізму державно-договірного регулювання заробітної плати.

Удосконалення організації заробітної плати має здійснюватися разом із проведенням загальної соціально-економічної (структурної, податкової, цінової) політики.

18