4.2. Основні види організаційних структур нддкр
У наш час організаційні структури підрозділів (служб) НДДКР дуже
різноманітні. Фірми використовують п'ять різновидів організації НДДКР,
кожна з яких має свої переваги і недоліки. Проблема полягає у виборі та
використанні критеріїв організаційної побудови служб НДДКР на промислових
підприємствах. Ця проблема перебуває в тісному зв'язку з вибором стратегії,
яка потребує, як уже зазначалось, враховування конкретних умов конкуренції
та накопичення капіталу.
Американські фахівці вирізняють такі види організаційних структур за
ознакою:
• Структура, організована за галузями науки (сферами знань) і техніки —
функціональна структура.
• Структура, організована за продуктовою чи технологічною ознаками
(тематичний тип структури).
• Структура, організована за проектами (проектна).
• Структура, організована за стадіями НДДКР (фазна).
• Комбіновані структури (системно-компонентні).
1. При функціональній структурі підрозділи НДДКР поділяються на
сектори, відділи, які займаються певною (іноді дуже вузькою) галуззю науки.
Найважливіша перевага цієї структури полягає в тому, що в одному підрозділі
можуть бути створені злагоджені групи висококваліфікованих фахівців.
Виникає творча атмосфера, усувається паралелізм і дублювання в роботі.
Недолік полягає в тому, що функціональна форма організації управління
спричиняє певну ізольованість окремих сфер НДДКР. У рамках фірми виникає
організаційний розрив між науково-дослідними відділеннями, лабораторіями, з
одного боку, і виробництвом, службами збуту і вивчення ринку — з іншого.
При організаційній автономії важко домагатися тісного співробітництва
фахівців, ускладнюється планування, контроль і оперативне регулювання
процесу виконання дослідних та проектних програм. Виникає потреба у великій
кількості узгоджу вальної роботи на горизонтальному рівні. Співробітники
підрозділів, побудованих за функціональним принципом, стають вузькими
спеціалістами і можуть бути неспроможними вирішити питання, які виходять
за традиційні межі їх спеціалізації. На рис. 4.2. показана модифікація ор-
ганізаційних структур промислових організацій з різним ступенем інтеграції
підрозділів НДДКР з виробництвом.
2. Структура, організована за продуктовою чи технологічною ознакою
(тематичний тип структури) надійно орієнтує служби ІІДЦКР на вимоги і
проблеми виробництва, збуту і змушує працівників НДДКР орієнтуватися на
кінцевий результат. Основні переваги такої структури в тому, що підвищується
особиста відповідальність керівництва і творчих спеціалістів за своєчасне та
якісне виконання роботи відповідно до теми; збільшується ймовірність появи
112
принципово нових ідей, можливість сумісництва етапів розробки, організації їх
виконання за паралельно-послідовною схемою, можливість уніфікації
конструкторсько-технічних рішень у рамках виконання певної теми.
Однак і тематичній структурі притаманні недоліки. Перш за все
підвищена увага до даного напряму розробки породжує небезпеку недооцінки
довгострокових і функціональних досліджень, а також труднощі в підвищенні
кваліфікації персоналу; виникає нерівномірність завантаження лабораторного
устаткування й експериментальної бази; відносно низька інтенсивність
використання ресурсів у зв'язку з неможливістю повного завантаження
спеціалістів вузького профілю та ін.
Приклад оргструктури підрозділу НДДКР, побудованої за продуктовою
ознакою, наводиться на рис. 4.3. Саме таку структуру мав підрозділ НДДКР
фірми «Дженерал електрик», що розробляє радіорелейні системи.
Рис. 4.3. Приклад продуктової організаційної структури
3. Проектна структура застосовується в тих випадках, коли основним
завданням є одночасне виконання кількох проектів, що потребує залучення
фахівців різних галузей науки. Така оргструктура має велику гнучкість,
оскільки з початком нового проект)' необхідно визначити кількість дослідників
певних спеціальностей і об'єднати їх у групи. Ця оргструктура застосовується в
організаціях, де переважають розроблювачі на всіх стадіях створення нового
продукту, особливо вона ефективна на останніх етапах розробки нового
продукту.
Проектна структура полегшує планування, контроль, оцінку проекту як за
науковими, так і комерційними критеріями.
Організація робіт за проектами характеризується високою оперативністю
і швидкістю реалізації розробок, оскільки саме ці підрозділи відповідають і за
їх упровадження у виробництво.
Основним недоліком цієї організаційної структури, на думку
американських експертів, є дефіцит часу у науковців для вивчення і вирішення
перспективних завдань та проведення фундаментальних досліджень. На рис.
4.4. показана проектна оргструктура.
4. Фазна структура, або структура, що організована за стадіями НДДКР і
передбачає таку форму розподілу праці, коли створюються підрозділи
теоретичних і пошукових досліджень, інженерно-технологічних розробок,
проектування, створення дослідних зразків і т. д.
Тобто фазна структура дає змогу вченим вести наукову роботу, а
інженерному складу — цілком присвятити себе роботі відповідно до своєї
спеціалізації.
Недоліком цієї структури є відсутність гнучкості, особливо в разі частої
зміни продукції, що випускається. Ця структура виправдовує себе в галузях, де
одна й та сама продукція випускається тривалий час. На рис. 4.5. показана
організаційна структура за стадіями НДДКР.
Директор науково-дослідного центру (НДЦ)
5. На практиці часто застосовуються комбіновані (системно-компонентні)
організаційні структури. Вони створюють найкращі можливості для швидкого
та якісного виконання всього комплексу робіт НДДКР. До таких комбінованих
структур належить матрична структура, яка поєднує в собі ряд ознак як
продуктового (тематичного), так і функціонального порядку. Головною
перевагою матричної організаційної структури є її гнучкість, коли робітник
може виконувати дві функції, наприклад, бути керівником проекту й одночасно
виконувати в ньому значний обсяг робіт.
Матричну організаційну структуру можна з успіхом використовувати__
Існують два види матричної структури: проектно-матрична і
функціонально-матрична.
В організації з проектно-матричною структурою співробітники
функціональних підрозділів безпосередньо підпорядковуються керівникові
проекту (теми) на весь час його виконання. Керівник розподіляє завдання всім
виконавцям, координує і контролює їх діяльність, тобто єдиноначальне
здійснює загальне керівництво роботами за темою (проектом). Керівник
функціонального підрозділу подає своїм працівникам необхідну методичну
допомогу, розподіляє спеціалістів за напрямами роботи тощо.
Проектно-матрична структура використовується тоді, коли організація
виконує обмежену кількість складних і різних проектів, що відрізняються один
від одного. Найбільш широко проектно-матрична структура використовується
на підприємствах аерокосмічної, хімічної, електронної, фармацевтичної
промисловості. Уже в середині 80-х років матричні форми управління НДДКР
були впроваджені в таких фірмах, як «ІБМ», «Дженерал електрик», «Америкен
ціанамід», «Тексас інструменте», «ЗМ», «Монсанто кемікл» та ін.
При функціонально-матричній структурі спеціалісти, які виконують
роботи за темою, повністю не підпорядковуються керівнику проекту, а
працюють у межах подвійного підпорядкування. Керівник проекту виконує
обов'язки кваліфікованого керівника творчим напрямом виконання теми
(проекту), а організацію втілення рішень забезпечують керівники
функціональних відділів згідно з діючими вимогами підпорядкування. Така
структура використовується у разі, коли виконується мало складних програм і
115
багато потокових.
Отже, матрична форма організаційної структури найбільше придатна для
розробки специфічних інноваційних проблем, вона допускає одночасне
проведення робіт різного виду на різних етапах розробок, а також здатна
пристосовуватись до зміни умов в організації (фірмі).
Організаційні структури НДДКР не є постійними. Існує ціла низка
об'єктивних обставин, які змушують переглядати структуру, приводити її до
відповідності новим завданням та змінам господарюючого суб'єкта. До
основних чинників, які стимулюють зміни організаційних структур, належать:
• зміна цілей організації (фірми) та її стратегії;
• зміна тематичних напрямів здійснюваних досліджень і розробок;
• зміна технології проведення НДДКР у зв'язку з прогресом науки і
техніки, розширенням сфери використання ЕОМ, переходом на іншу елементну
базу;
• зміни структури тематичного плану, які ведуть до зміни кількості
спеціалістів різних професій;
• зниження ефективності діяльності науково-дослідних центрів,
лабораторій, що зумовлено невідповідністю їхньої структури, дублюванням
функцій управління, інертністю системи та ін.
Організаційні структури управління НДДКР слід періодично переглядати
з метою зміни формальних і неформальних відносин, які вже склались на лінії
підпорядкування, щоб знизити інертність і консерватизм системи в цілому.
Організаційні структури управління вважаються досить ефективними за
умови, що вони дають змогу не тільки ефективно використовувати ресурси, а й
одночасно забезпечувати активний систематичний пошук можливостей
подальшого інноваційного розвитку виробництва на тлі новітніх досягнень
науки. Більшість учених, які працюють у галузі теорії організаційних структур
та організації, уважають, що структура має визначатися саме інноваційною
стратегією. Фірми, які впроваджують стратегію лідерства, мають бути
гнучкими, а така гнучкість забезпечується структурою розстановки кадрів, що
дає можливість адаптуватись до нових видів діяльності. При цьому структура
базується на принципі вільного передавання інформації як по горизонталі, так і
по вертикалі, що зумовлює високий рівень участі всіх співробітників у
прийнятті рішень.
Фірми, стратегія яких спрямована на «прямування за лідером»,
прагнуть до підвищення ефективності та до більшої стабільності шляхом
створення так званих механістичних структур. Як відомо, механістичні
структури відрізняються жорсткими відносинами по вертикалі, високим рівнем
формалізації обов'язків, обмеженою мережею розповсюдження інформації і
низьким рівнем участі співробітників нижніх ланок управління в прийнятті рі-
шень. Метою механістичних структур є управлінський контроль, а не
адаптивність організації до нових умов. Фірми, що обирають стратегії імітації,
намагаються об'єднати риси органічних і механістичних структур.
Нині народжується інший структурний підхід до розробки інновацій. Це
так званий принцип «безмежної» організації, запропонований генеральним
директором компанії «Дженерал електрик» Джеком Велчем. На основі цього
116
принципу ліквідуються межі по вертикалі й горизонталі та зламуються
зовнішні перепони між компанією, її клієнтами і постачальниками. Це означає
розрив неперервного ланцюга розпоряджень з одного центру і впровадження
системи, за якої управлінці не контролюють один одного й окремі апаратні
інстанції замінюються тимчасовими творчими групами. Робота групи
оцінюється з урахуванням участі в прийнятті рішень. «Безмежна» організація
наближується до ідеалу навчаючої організації, концепція якої була
запропонована Пітером Сенджем і прийнята багатьма фірмами, що працюють у
сфері інновацій. Розрізняють п'ять основних характеристик навчаючої
організації, це:
• працівники звільняються від старих способів мислення;
• навчаються бути відкритими відносно один одного;
• розуміти, як дійсно працює організація;
• визначати плани і перспективи роботи, з якими погоджуються інші;
• працювати гуртом, спільно для здійснення цих перспектив;
• залучення керівників усіх рівнів і спеціалістів у сферу активної творчої
діяльності з прискорення інноваційного вдосконалення всієї системи
виробництва, усієї організації.
19
Виробничий процес і окремі його операції повинні бути раціонально організовані у просторі й часі. Для цього слід дотримуватися певних принципів при проектуванні та організації виробничого процесу.
До таких принципів належать:
1) спеціалізація;
2) пропорційність;
3) паралельність;
4) прямоточність;
5) неперервність;
6) ритмічність;
7) гнучкість.
І. Принцип спеціалізації означає обмеження різноманітності елементів виробничого процесу.
Спеціалізація – процес поділу виробничого процесу на складові частини і закріплення за кожним підрозділом виготовлення певного виробу „предметна спеціалізація”, або певної операції „технологічна спеціалізація”.
Предметна спеціалізація передбачає виконання технологічного процесу в одному підрозділі підприємства. В такому підрозділі зосереджено різноманітне обладнання для виготовлення окремого продукту.
Переваги: утворюяться в замкненому циклі, спрощюється планування і облік, скорочується тривалість виробничого циклу за рахунок зменшення часу транспортних операцій.
Недоліки: знижується рівень використання виробничих потужностей, менш гнучкою стає виробнича структура.
Технологічна спеціалізація: в окремих підрозділах виконується частина технологічного процесу при дуже широкій номенклатурі виробу.
Переваги: можливість регулювати завантаження обладнання, полегшує технологічне керівництво.
Недоліки: збільшення довжини маршруту руху виробу з багаторазовим поверненням в одні і тіж самі дільниці, що порушує принцип прямоточності; ускладнює узгодження роботи дільниць, призводить до збільшення тривалості виробничого циклу.
Змішана спеціалізація: за якою одні цехи або дільниці орієнтуються на технологічну спеціалізацію, а інші на предметну. Вона зменшує або ліквідує недоліки попередніх.
ІІ. Пропорційність. Даний принцип вимагає відносно однакової продуктивності у всіх виробничих підприємствах. Цей принцип передбачає рівномірне і повне завантаження усіх видів устаткування, необхідного для виконання виробничої програми. Для здійснення цього принципу виділяють такі категорії:
— провідне обладнання – обладнання на якому виконується основна технологічна операція і вартість питомого обладнання займає найбільшу питому вагу у вартості основних фондів.
— вузьке робоче місце – ланка, потужність якої не відповідає потужності головного обладнання.
На базі тривалості операцій на провідному обладнанні здійснюється „усунення” вузьких робочих місць, за допомогою наступних методів спеціалізації:
1) Диференціація або концентрація технологічних операцій. Суть цього методу: технологічна операція розбивається на її складові, переходи і частина однієї операції передається на іншу або в одну операцію збираються кілька.
2) Введення паралельних робочих місць.
3) Комбінування – виконання одним робітником 2 і більше операцій.
4) Зміна режиму обробки, скорочення або збільшення часу обробки.
ІІІ. Паралельність – передбачає одночасне виконання окремих операцій і процесів. Додержання цього принципу особливо важливе при виготовленні окремих виробів, що компонуються з багатьох процесів:
Простий виробничий процес – це послідовність операцій, результатом яких є виріб.
Складний виробничий процес – передбачає поєднання декількох складних виробничих процесів.
Паралельність досягається через раціональний поділ виробу на складові частини; суміщенням часу виконання операцій; одночасне виготовлення різних виробів. Паралельне виконання робіт забезпечується багатоінструментальною наладкою, суміщенням часу основних і допоміжних операцій.
ІV. Ритмічність полягає в тому, що робота всіх підрозділів повинна здійснюватися з певним ритмом. При додержанні даного принципу в різні проміжки часу виготовляється однакова або рівномірно зростаюча кількість продукції і забезпечується рівномірне завантаження робочих місць. Ритмічна робота дозволяє найповніше використовувати виробничу потужність, як окремих підрозділів, так і підприємства.
V. Прямоточність означає, що предмети праці в процесі їх обробки повинні мати найкоротші маршрути по всіх стадіях і операціях виробничого процесу. Принцип прямоточності досягається при умові розташування цехів, дільниць, робочих місць за ходом технологічного процесу. Допоміжні і обслуговуючі виробництва розташовують найближче до тих підрозділів, які вони обслуговують.
VI. Безперервність. Даний принцип вимагає, щоб перерви між суміжними технологічними операціями були мінімальні, або повністю ліквідовані. Найбільшою мірою цей принцип реалізується у безперервному виробництві. В перервному виробництві повністю ліквідувати перерви неможливо. Для скорочення перерв необхідно застосовувати прогресивні методи оперативного управління виробництвом.
VII. Гнучкість означає, що виробничий процес повинен оперативно адаптовуватись до змін організаційно-технічних умов, пов’язаних з переходом на виготовлення іншої продукції. Гнучкість виробничого процесу досягається:
— універсалізацією засобів праці;
— автоматизацією;
— впровадженням верстатів з гнучким програмним управлінням.
|
20,21,24
У виробничому процесі розрізняють три види руху деталей: послідовний, паралельний і паралельно-послідовний.
Вони вивчаються для вибору оптимального циклу партії деталей, виходячи з конкретних умов даного цеху і ділянки.
Послідовний вид руху характеризується тим, що обробляються деталі партіями, при чому наступна операція відбувається після закінчення попередньої над останньою деталлю в партії. Знаючи технологічний час, що витрачається на кожній операції на одну деталь tшт, кількість деталей у партії n, знаходять цикл однієї операції, рівний tшт*n.
Потім, підсумовуючи його за всіма m операціями, знаходять тривалість при послідовному виді руху:
Для прикладу, наведеного на рис. 19.4
Недоліком послідовного виду руху деталей є збільшення тривалості циклу.
Паралельний вид руху характеризується тим, що партія деталей обробляється одночасно на всіх операціях, а передача деталей з однієї операції на іншу відбувається після її закінчення поштучно або невеликими транспортними партіями.
На графіку видів руху деталей (див. рис. 19.4) видно, що друга операція відбувається через 3 хв. Вона протікає нормально і закінчується через tшт1 + ntшт2 = 3 + 5 х 10 = 53 хв. Третя операція відбувається після оброблення першої деталі за двома попередніми операціями, тобто через 3 + 10 хв. Кожну наступну деталь робітник одержує через 10 хв, а сам витрачає 2 хв, тобто в нього є простій тривалістю 10 - 2 = 8 хв. Загальна величина простоїв буде в (n - 1) разів більше, оскільки після одержання останньої деталі простої виключаються.
На четвертій операції робота може бути почата після одержання першої деталі через 3 +10 + 2 = 15 хв. Кожну наступну деталь робітник одержує через 10 хв, тобто через інтервал часу, рівний тривалості найтривалішої або головної операції tгод.
У загальному випадку тривалість циклу при паралельному русі (Тпар) дорівнює сумі двох складових частин:
а) часу одержання першої деталі на останній операції, тобто
де tост — час на оброблення деталі на останній операції,
б) тривалості обробки партії деталей на останній операції, яка дорівнює
звідси
Для прикладу, наведеного на рис. 19.4.
Порівнюючи приведені формули, знаходимо, що при паралельному виді руху цикл зменшується в порівнянні з послідовним на
Недоліком паралельного виду руху деталей є наявність простоїв у робітників на всіх операціях меншої тривалості порівняно з попередньою операцією. Для ліквідації цих простоїв потрібно відповідно переносити початок роботи і тим самим повністю використовувати весь робочий час. Ці можливості використані при паралельно-послідовному виді руху деталей.
Паралельно-послідовний вид. При побудові графіка руху деталей за цим способом потрібно враховувати, що простої у робітників бувають тільки в тих випадках, коли тривалість попередньої операції tпоп більша від наступної tпас, тобто tпоп > tпас. Позначимо tпоп - tпас = Δt.
Ті самі операції, в яких немає простоїв, тобто при tпоп ≤ tпас виконуються так само, як при паралельному русі.
У наведеному прикладі перші дві операції виконуються паралельно, як і в попередньому випадку. Тривалість третьої операції менша за наступну, тобто t2 > t3, а t2 - t3 = Δt2-3 = 10 — 2 = 8.
Це означає, що на третій операції при паралельному русі були простої тривалістю по 8 хв при обробленні кожної деталі. Для того щоб простої ліквідувати, потрібно третю операцію розпочати пізніше на (t2-t3)(n-1) = 8х4 = 32 хв.
Якщо при паралельному виді руху вона розпочалася через tшт1 + tшт2 = 3+10 = 13 хв, то в цьому випадку вона виконуватиметься через 13 + 32 = 45 хв.
Оскільки на кожну деталь витрачається 2 хв, то на виготовлення всієї партії в 5 штук знадобиться 10 хв; оброблення всіх деталей буде закінчена через 45 + 10 = 55 хв. з моменту початку роботи.
Розглянемо умови виконання четвертої операції. Звернемо увагу, що з третьої операції деталі поступатимуть через 2 хв, а на четверту операцію витрачається 4 хв, тобто простоїв у робітника не буде. Тому роботи з цієї операції можна розпочати після отримання першої деталі, тобто через 45 + 2 = 47 хв. Оскільки на цю операцію затрачується 4 хв, то повне оброблення всіх деталей буде закінчено через 47 + 20 = 67 хв.
Тривалість циклу при цьому виді руху дорівнює сумі трьох складових:
а) часу на оброблення першої деталі на всіх операціях окрім останньої, тобто
б)
добутку суми різниць між двома суміжними
операціями
на
число деталей в партії мінус 1, тобто (n
- 1). При цьому Δt береться тільки у
випадках, коли tпоп > tост Після цього
розпочинається підсумовування Δt, тобто
береться
;
в) тривалості обробки останньої операції, тобто tост х n. В цілому ж
Із зіставлення випливає, що Тпос > Тпп > Тпар, а
Для приведеного прикладу Тпос – Тпп = (19 - 8 - 4) х (5 - 1) = 28 (хв). У свою чергу:
Порівняно з паралельним рухом деталей цикл при паралельно-послідовному русі дещо збільшується. Перевагою його є відсутність простоїв, які бувають при паралельному виді руху на операціях меншої тривалості, ніж з головною операцією.
Його недоліком є відносна складність організації робіт на ділянці.
Сфера застосування: паралельний вид руху — масове і багатосерійне виробництво; паралельно-послідовний — серійне і багатосерійне виробництво; послідовний — одиничне, дрібносерійне і серійне виробництво.
Послідовний вид руху предметів характеризується тим, що кожна наступна операція процесу починається тільки після закінчення обробки усієї партії запуску на попередній операції.
Графік, що ілюструє послідовний вид руху, представлений на мал. 3.
|
|
|
|
..Мал. 3. Технологічний цикл при послідовному русі
предметів виробництва
Якщо нехтувати міжопераційними перервами, то тривалість технологічного циклу можна визначити по формулі
.
(16)
Якщо враховувати міжопераційні перерви, то формула набирає наступного вигляду
(17)
де ti - норма штучного часу на i -ої операції;
m - число операцій в багатоопераційному процесі;
-
середня тривалість багатоопераційної
перерви, хв.
Послідовний вид руху застосовується в умовах одиничного і дрібносерійного виробництва, коли невелика кількість деталей, що запускаються у виробництво, недоцільно дробити на передавальні партії. Проте в умовах великосерійного і масового виробництва цей вид руху неприйнятний.
Паралельний вид руху характеризується тим, що предмети виробництва з операції на операцію передаються транспортними (передавальними) партіями, причому на усіх операціях кожна транспортна партія деталей обробляється без перерв.
Мал. 4. Технологічний цикл при паралельному русі
предметів виробництва
Розрахункова формула з урахуванням міжопераційних перерв:
,
(18)
де Тц(пара.) - тривалість технологічного циклу при паралельному виді руху, мін;
п - число деталей в партії запуску, шт.;
p - число деталей в передавальній партії, шт.;
-
максимальне відношення норми часу до
кількості одиниць устаткування на
операції з усіх операцій процесу, мін;
m - число операцій в процесі;
tм.о. - середня тривалість міжопераційної перерви, хв.
При різних операційних циклах тільки на операції з найтривалішим операційним циклом (головній операції) уся партія запуску обробляється без перерв. На інших устаткування простоює (див. мал. 4). Тому паралельний вид руху недоцільно застосовувати в процесах, що мають операційні цикли різної тривалості. У процесах з однаковою тривалістю по усіх операціях технологічного процесу досягається повна безперервність роботи устаткування і робітників, що дозволяє організувати безперервно-потокове виробництво з паралельним видом руху предметів праці по операціях.
Якщо в процесі мають місце операційні цикли різної тривалості, то, як правило, застосовується параллельно-последо-вательный вид руху.
Паралельно-послідовний вид руху характеризується тим, що деталі передаються з попередньої операції на наступну передавальними партіями, а уся партія запуску обробляється на усіх операціях без перерв.
Мал. 5. Технологічний цикл при паралельно-послідовному
русі предметів виробництва
З мал. 5 видно, що тривалість технологічного циклу при паралельно-послідовному виді руху () коротше тривалості при послідовному виді руху на сумарний час совмеще-ния роботи на суміжних операціях . Неважко також помітити, що число поєднань рівне m - 1, де m - число операцій в процесі.
.
(19)
У поєднанні першої і другої операцій при визначенні часу поєднання роботи враховувалося менше відношення норми часу до кількості одиниць на операції, т. е. .
Менше відношення враховується і при визначенні поєднання між другою і третьою операціями. Очевидно, незалежно від кількості операцій в процесі враховується мінімальне значення з кожної пари суміжних операцій, що дозволяє записати формулу в наступному виді:
(20)
чи
(21)
де - менше значення з кожної пари суміжних операцій, хв.
Паралельно-послідовний вид руху доцільно застосовувати при великих партіях і великій трудомісткості виробів, коли відсутня рівність операційних циклів.
22
Питаннями якості в Україні почали активно займатись недавно, порівняно з іншими державами, що досягли значних успіхів на цьому шляху. Забезпечення якості продукції виробничих підприємств вимагає чималих витрат, але тільки якісна продукція відкриває експортну дорогу на платоспроможні західні ринки.
Проблема забезпечення високої якості продукції вимагає комплексного і системного підходу, тому її найкраще вирішувати через формування відповідних систем якості, потрібно детально розглянути і спланувати контроль якості у виробничих підрозділах підприємства[2].
Контроль якості незалежно від того, які використовуються для цього методики включає перш за все відмінність кращих виробів від гірших.
Велику роль в забезпеченні якості продукції відіграють статистичні методи, які являють собою виключення випадкових змін якості продукції. Такі зміни з’являються за конкретних причин, які потрібно виявити і видалити.
Основною характеристикою партії виробів при контролі за альтернативною ознакою являється головна частина дефектних виробів g=D\N, де D-число дефектних виробів у партії обсягом N виробів. В практиці статистичного контролю головна частка g невідома і слід оцінити її за результатами контролю випадкової вибірки обсягом n виробів, із яких m дефектних.
Під планом статистичного контролю розуміють систему правил, які вказують методи відбору виробів для перевірки, і умови, за яких партію слід прийняти, забракувати або продовжувати контроль. Розрізняють такі види статистичного контролю партії продукції за альтернативною ознакою:
- одноступеневі плани, згідно яких, якщо серед n випадково відібраних виробів число дефектних m виявиться не більше приймального числа c (m≤c), то партія приймається, в протилежному випадку партія бракується;
- двоступеневі плани, згідно яких, якщо серед n1 випадково відібраних виробів число дефектних m1 виявиться не більше приймального числа c1 (m1≤ c1), то партія приймається, якщо m1 d1, де d1- число браку, то партія бракується. Якщо ж c1<m1<d1, то приймається рішення про те, щоб взяти другу вибірку обсягом n2. Тоді, якщо сумарне число дефектних виробів у двох вибірках (m1+m2)≤c2, то партія приймається, у протилежному випадку партія бракується за даними двох вибірок;
- багатоступеневі плани являють собою логічне продовження двоступеневих: спочатку береться вибірка обсягом n1 і визначається число дефектних виробів m1, якщо m1≤c1, то партія приймається, якщо c1<m1<d1, то партія бракується;
- послідовний контроль при якому рішення про контроль партії приймається після оцінки якості ряду вибірок, загальне число яких раніше не встановлено і встановлюється в процесі контролю за результатами попередніх вибірок[1].
Одноступеневі плани найбільш прості в організації контролю на виробничому підприємстві. Однак двоступеневі, багатоступеневі і послідовні плани контролю забезпечують при тому ж обсязі вибірки велику точність рішень. При використанні методів вибіркового контролю рішення про якість всієї партії приймаються за даними вибіркових спостережень[4]. З однієї сторони, завжди існує ризик, що у випадковій вибірці виявиться велика кількість дефектних виробів, тоді як у всій партії їх кількість допустима, в цьому випадку якісна партія буде помилково забракована. При вибірковому контролі, партії розділяють на хороші і погані за допомогою двох чисел : g0 і gm (g0 gm), де g0- приймальний, а gm- браковий рівень якості.
Приймальний рівень якості називають допустимим значенням частки дефектних виробів в партії, яка виготовлена при нормальному рівні виробництва. Браковий рівень якості визначає границю для віднесення продукції до браку.
При використанні планів вибіркового контролю за результатами перевірки вибірки приймають одне з трьох рішень:
- прийняти частину партії, яка залишилася без подальшого контролю;
- провести контроль частини партії, яка залишилася;
- відмовитися від частини партії без контролю.
Отже, на сучасному етапі господарювання, діяльність із забезпечення якості продукції виробничих підприємств тісно пов’язана з розробкою запобіжних заходів та впровадженням дієвих способів і методів контролю якості продукції, які дозволять зменшити кількість невідповідної продукції і виявити причини відхилень[3].
23
У сучасних умовах переходу до ринкової економіки серед безлічі проблем, пов'язаних із забезпеченням, виживанням і наступним нормальним розвитком підприємства й організації, головною і вирішальною є проблема якості продукції, робіт і послуг. Найближчими роками в найкращому становищі опиняться ті підприємства, що зможуть забезпечити не тільки найвищу продуктивність праці, а й високу якість, новизну та конкурентоспроможність продукції.
Поняття і строки, використовувані у сфері управління якістю, визначаються міжнародними і національними стандартами. Міжнародний стандарт 180:8402—94 містить строки щодо якості, пояснює їх сутність і те, як вони застосовуються в стандартах 180:9000 "Системи якості".
Якість — це сукупність характеристик об'єкта щодо його спроможності задовольняти встановлені і передбачувані потреби.
Об'єкт — це загальне поняття, що може бути індивідуально описане і розглянуте, тобто включає не тільки продукцію, а й діяльність або процес, організацію або особу.
Продукція виступає як результат діяльності або процесу. Відповідно до Держстандарту 15467—79 "Управління якістю продукції. Основні поняття, строки і визначення" якість продукції — це сукупність властивостей, що зумовлює її спроможність задовольняти визначені потреби відповідно до призначення.
Продукція розглядається як матеріалізований результат процесу трудової діяльності, що має корисні властивості і призначений для задоволення потреб суспільного або особистого характеру. Результати праці можуть бути упредметненими (сировина, матеріали, технічні пристрої, харчові продукти та ін.) і неупредметненими (енергія, інформація).
Зважаючи на те, що властивість продукції є вихідною характеристикою її якості, розглянемо основні поняття і строки.
Властивість продукції — це об'єктивна здатність, що виявляється під час створення, експлуатації або споживання виробу. Строк "експлуатація" застосовується до такої продукції, що у процесі використання витрачає свій ресурс, а "споживання" стосується тієї, яка під час її використання витрачається сама.
Продукція має прості та складні властивості, наприклад: надійність виробу є складною властивістю, що зумовлена відносно простими його властивостями — безвідмовністю, довговічністю, ремонтопридатністю і здатністю зберігатися.
Ознакою продукції є якісна або кількісна характеристика будь-яких її властивостей або станів. До якісних ознак належать колір матеріалу, форма виробу, наявність на поверхні деталі антикорозійного або декоративного покриття, спосіб скріплення деталей виробу (зварювання, клепка), спосіб настроювання або регулювання технічних пристроїв (ручний дистанційний, напівавтоматичний). Якісні ознаки можуть мати альтернативний характер і тільки два взаємовиключних варіанти, наприклад наявність або відсутність захисного покриття на деталях, наявність або відсутність дефектів.
Кількісна ознака є параметром продукції і може бути одним з показників її якості.
Показник якості продукції — це кількісна характеристика одного або декількох властивостей продукції, що становлять її якість, розглянуту щодо визначених умов її створення, експлуатації і споживання. Багато показників якості продукції є функціями її параметрів. Так, показник довговічності свердла залежить від ширини направляючої стрічечки (геометричного параметра) і від механічних характеристик матеріалу свердла (структурних параметрів). Розглянуті поняття "ознака", "параметр", "показник якості продукції" дозволяють визначити взаємозв'язки між ними (рис. 15.1).
Залежно від характеру розв'язуваних завдань щодо оцінювання якості продукції показники можна класифікувати за різними ознаками (табл. 15.1).
Таблиця 15.1. Класифікація показників якості продукції
Ознака класифікації показників |
Групи показників якості продукції |
1 |
2 |
За кількістю властивостей, які характеризуються |
Одиничні. Комплексні. Інтегральні |
За способом вираження |
У натуральних одиницях (кг, мм, балах та ін.). У вартісному вираженні |
За етапом визначення значень показників |
Прогнозні. Проектні. Виробничі. Експлуатаційні |
Закінчення табл. 15.1
1 |
2 |
За властивостями, які характеризуються |
Призначення. Надійності. Економічності. Ергомічні. Естетичні. Технологічності. Стандартизації й уніфікації. Патентно-правові. Екологічні. Безпеки. Транспортабельності |
Крім поданих у таблиці основних ознак класифікації і груп показників якості використовуються і такі, які характеризуються як однорідність властивостей (функціональні, ресурсозберігаючі, природоохоронні) і як форма надання властивостей (абсолютні, відносні, питомі).
Одиничні показники характеризують одну з властивостей продукції, можуть стосуватися як одиниці продукції, так і сукупності одиниць однорідної продукції, наприклад: наробіток виробу на відмову (год), питома витрата палива (г.к.с), потужність (к.с), максимальна швидкість руху (км/год).
Комплексні показники характеризують водночас кілька властивостей або одну складну, що складається з декількох простих. Прикладом комплексного показника може бути коефіцієнт готовності виробу (К), що характеризує дві властивості — безвідмовність і ремоптопридатпість. Обчислюється він за такою формулою:
Поділ показників на одиничні і комплексні с умовним через умовність поділу властивостей продукції на прості і складні. Наприклад, властивість ремонтопридатності стосовно властивості готовності є простим, але цс не абсолютно, а відносно, тому що: Тв= Т9+ Т ш де Тс — середній час, затрачуваний на відшукання відмови; Т — середній час для усунення відмови. Отже, відносно Кт показник Т можпа розглядати як одиничний, а відносно Т і Т — як комплексний.
Інтегральні показники відображають відношення сумарного корисного ефекту від експлуатації продукції до сумарних витрат на її створення й експлуатацію.
Розрахунок інтегральних показників (/) за технічними пристроями зі строком служби більше одного року можна зробити за формулою
Найширше застосування під час оцінювання якості продукції виробничо-технічного призначення мають показники, згруповані за характерними властивостями.
Показники призначення характеризують властивості продукції, що визначають основні функції, для виконання яких вона призначена, і зумовлюють сферу її застосування. Вони поділяються на показники функціональної і технічної ефективності; конструктивні; показники складу і структури.
Показники надійності характеризують властивості безвідмовності, довговічності, ремонтопридатності і здатності зберігатися.
Безвідмовність виявляє властивості виробу безупинно зберігати працездатність протягом деякого часу або деякого наробітку, що виражається в імовірності безвідмовної роботи, середньому наробіткові до відмови, інтенсивності відмов.
Ремонтопридатність це властивість виробу, що полягає в пристосуванні його до попередження і виявлення причин виникнення відмов, ушкоджень і усунення їхніх наслідків шляхом проведення ремонтів і технічного обслуговування. Одиничними показниками ремонтопридатності е: імовірність відновлення працездатного сталу, середній час відновлення. Відновлюваність виробу характеризується середнім часом відновлення до заданого значення показника якості і рівнем відновлення.
Зберігайність — властивість продукції зберігати справний і працездатний, придатний до споживання стан протягом і після збереження та транспортування. Одиничними показниками здатності зберігатися можуть бути: середній строк зберігання і призначений строк зберігання.
Довговічність — це властивість виробу зберігати працездатність до настання граничного стану зі встановленою системою технічного обслуговування і ремонтів. Одиничними показниками довговічності є; середній ресурс, середній строк служби. Поняття "ресурс" застосовується під час характеристики довговічності з наробітку виробу, а "строк служби" — під час характеристики довговічності за календарним часом.
Ергономічні показники характеризують систему "людина — виріб — середовище використання", враховують комплекс гігієнічних, антропометричних, фізіологічних та психологічних властивостей людини та поділяються на такі групи:
- гігієнічні (освітленість, температура, випромінювання, вібрація, шум);
- антропометричні (відповідність конструкції виробу, розмірам і формі тіла людини, розподілові ваги людини);
— фізіологічні (відповідність конструкції виробу силовим і швидкісним можливостям людини);
- психологічні (відповідність виробу можливостям сприйняття і засвоєння інформації).
Показники економічності визначають досконалість виробу за рівнем витрат матеріальних, паливно-енергетичних і трудових ресурсів на його виробництво й експлуатацію (споживання). Це насамперед собівартість, ціна покупки, ціна споживання, рентабельність та ін.
Естетичні показники характеризують інформаційно-художню виразність виробу (оригінальність, стильову відповідність, відповідність моді), раціональність форми (відповідність форми призначенню, конструктивному рішенню, особливостям технології виготовлення і застосовуваних матеріалів), цілісність композиції (пластичність, упорядкованість графічних образотворчих елементів).
Показники технологічності стосуються таких властивостей конструкції виробу, що визначають його пристосованість до досягнення оптимальних витрат під час виробництва, експлуатації і відновлення заданих значень показників якості. Вони є визначальними для показників економічності. Одиничні показники технологічності — питома трудомісткість, матеріаломісткість, енергоємність виготовлення й експлуатації виробу, тривалість циклу технічного обслуговування і ремонтів.
Показники стандартизації й уніфікації характеризують насиченість виробу стандартними, уніфікованими й оригінальними складовими, які входять в його деталі, вузли, агрегати, комплекти і комплекси. До цієї групи належать коефіцієнти застосовності, повторюваності, уніфікації виробу або групи виробів.
Патентно-правові показники характеризують ступінь патентного захисту, патентної чистоти технічних рішень, використаних у виробі, що визначає її конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринку.
Екологічні показники визначають рівень шкідливих впливів на навколишнє середовище в процесі експлуатації або споживання виробу. До них належать: вміст шкідливих домішок, що викидаються в навколишнє середовище; імовірність викиду шкідливих часток, газів і випромінювань, рівень яких не повинен перевищувати гранично допустимої концентрації.
Показники безпеки характеризують особливості продукції, що забезпечують під час її використання безпеку людини (обслуговуючого персоналу) та інших об'єктів. Вони повинні відображати вимоги до заходів і засобів захисту людини в умовах аварійної ситуації, не санкціонованої і не передбаченої правилами експлуатації в зоні можливої небезпеки.
Показник, за яким приймається рішення оцінювати якість продукції, називається визначальним. Властивості, що враховуються визначальним показником, можуть характеризуватися одиничними й узагальнюючими показниками якостями.
Узагальнюючі показники є середньою величиною, що враховує кількісні оцінки основних властивостей продукції та їх коефіцієнтів вагомості.
Оптимальним значенням показника якості продукції є такс значення, за якого досягається найбільший корисний ефект від експлуатації продукції за умови заданих витрат на її створення й експлуатацію.
Зазначені показники якості можуть бути використані для оцінки продукції виробничого призначення. Показники якості предметів споживання аналогічні даних, однак вони повинні враховувати специфіку призначення і використання цих предметів.
Особливості оцінки якості продукції виробничо-технічного призначення і предметів споживання відображають у галузевій нормативно-технічній документації, що регламентує вибір номенклатури показників якості, методики їх розрахунку і сферу застосування.
25
Эффективный контроль осуществляется в соответствии с рядом принципов. 1. Контроль должен быть непрерывным (периодичным). Непрерывность контроля является обязательным условием, без которого невозможно получить объективной картины. Контроль, который осуществляется неравномерно, хаотично, только усложняет картину, создает трудности, его результаты могут отражать случайные характеристики объекта контроля.
2. Контроль должен осуществляться в соответствии с четко сформулированными целями. Только зная, что именно необходимо контролировать, можно осуществить эффективный контроль. А это предполагает, что изначально ясны параметры, которые должны контролироваться, единицы их измерения, количественные показатели, которые позволяют рассматривать положение как хорошее или плохое. Выработка критериев контроля и формулировка его задач — это процедура, которая обязательно должна предшествовать разработке системы контроля.
Отсутствие четких целей и критериев приводит к тому, что процесс контроля оказывается вообще нецелесообразным. Информация, получаемая в процессе такого контроля, обычно бесполезна или имеет очень небольшую ценность. Лучше вообще отказаться от такого контроля, поскольку он представляет собой бессмысленную трату средств-и времени.
3. Контроль должен быть гибким. Это означает, что система контроля должна обладать способностью трансформироваться в соответствии с требованиями ситуации. Это касается и внутренних требований, связанных с целями контроля, и внешних требований, возникающих в результате изменений положения как внутри, так и вне. организации.
4. Контроль должен быть индивидуализированным. Контроль, который не учитывает специфики объекта, на который он нацелен, не способен дать полноценных результатов. Использовать такой контроль — это практически то же самое, что пытаться рассмотреть звезды в микроскоп.
5. Контроль должен быть экономичным. Это означает, что затраты на контроль не должны превышать выгод, которые он приносит. В обратном случае контроль становится просто бессмысленным.
6. Контроль должен быть согласован с планированием. Результаты контроля должны учитываться при планировании, поскольку ошибки или, наоборот, неожиданные, незапланированные достижения нередко свидетельствуют о том, что планирование было осуществлено плохо, а также о том, что какие-то факторы не были учтены в процессе планирования.
С другой стороны, одна из основных функций контроля — это проверка, позволяющая выяснить, достигнуты ли показатели, которые были запланированы. Выполнение любого плана нуждается в проверке. Таким образом, контроль должен способствовать планированию и одновременно служить средством проверки выполнения планов.
7. Контроль должен быть результативным. Результативность контроля — это не только полезность и значимость собранной при его помощи информации. Это и своевременность в принятии и реализации решений, диктуемых результатами контроля. Выявленные ошибки необходимо исправлять. Если этого не делать сразу, то и ценность знания об ошибках падает.
8. Контроль должен быть ориентирован на конкретные результаты. Это означает, что данные, собранные в результате контроля, должны легко интерпретироваться с точки зрения выгодности для организации. Иногда недостаточно просто указать на уровень (например, текучести кадров, доходов и т. д.), необходимо говорить о «низком» или «высоком» уровне. Здесь помощь окажут основательно разработанные критерии, при помощи которых результаты можно было бы оценивать как хорошие или плохие, а также сравнение с показателями в других подразделениях или для других отрезков времени.
9. Результаты контроля должны быть понятными для всех, кто в них заинтересован. Нередко можно столкнуться с ситуацией, когда результаты контроля формулируются в «слишком умных» выражениях, которые полностью не понятны даже для того, кто их формулировал. Сделайте их более понятными, и тогда людям, которых, эти результаты касаются, быстрее и лучше поймут, в чем они действуют хорошо, а в чем им придется улучать свою деятельность. 10. Контроль должен быть всеохватным. Это не означает, что контролировать следует каждое движение работника или каждую трату денег. Тотальный контроль отрицательно влияет на людей, они начинают утрачивать инициативу, становятся пассивными (точнее, занимают пассивно-оборонительную позицию). Однако система контроля должна быть построена таким образом, чтобы можно было получить необходимую информацию о любой стороне деятельности организации, подразделения или отдельного работника.
Однією з умов підвищення ефективності контролю є регулярне функціонування системи менеджменту. Облік має бути організований за виконанням усіх планів, програм, завдань за такими параметрами, як кількість, якість, витрати, виконавці і строки. Облік витрат ресурсів бажано організовувати за всіма видами ресурсів, товарів, що випускаються, стадіями їхнього життєвого циклу і підрозділами фірми. Для складної техніки необхідно вести автоматизований облік відмов, витрат на експлуатацію, технічне обслуговування і ремонт. Мають виконуватися такі вимоги щодо обліку:
— забезпечення повноти, тобто ведення обліку за всіма підсистемами системи менеджменту, показниками якості, кількості і ресурсомісткості товарів, підрозділами фірми, товарними ринками та ін.;
— забезпечення динамічності, тобто облік показників у динаміці і використання результатів обліку для аналізу;
— забезпечення системності, тобто облік показників системи менеджменту та її зовнішнього середовища (макросередовище, інфраструктура регіону, мікросередовище фірми);
— автоматизація обліку на основі комп'ютерної техніки;
— забезпечення наступності, застосовності і перспективності обліку;
— використання результатів обліку для стимулювання якісної праці.
Якщо в основному здійснюється облік кількісних показників і його результатів, то контрольна функція менеджменту дещо розширюється. Контроль, по-перше, може охоплювати кількісні показники та якісні вимоги, документи, інші предмети праці, по-друге, він може здійснюватися в різні періоди.
Контроль можна класифікувати за такими ознаками:
— стадіями життєвого циклу об'єкта — контроль на стадії стратегічного маркетингу, НДДКР, ОТПВ, виробництва, підготовки об'єкта до функціонування, експлуатації, технічного обслуговування і ремонту;
— об'єктами контролю — предмет праці, засоби виробництва, технологія, організація процесів, умови праці, праця, навколишнє середовище, параметри інфраструктури регіону, документи, інформація;
— стадіями виробничого процесу — вхідний, операційний контроль, контроль готової продукції, транспортування і збереження;
— виконавцями — самоконтроль, контроль з боку менеджера, контрольного майстра, відділу технічного контролю, інспекційний контроль, державний і міжнародний контроль;
— можливостями подальшого використання об'єкта контролю — контроль що руйнує об'єкт і контроль, що не руйнує об'єкт контролю;
— прийнятими рішеннями — активний (попереджуючий) і пасивний (за відхиленнями) контроль;
— ступенем охоплення контролем — суцільний і вибірковий контроль;
— режимом контролю — посилений (прискорений) і нормальний контроль;
— ступенем механізації — ручний, механізований, автоматизований і автоматичний контроль;
— часом контролю — попередній, поточний і заключний контроль;
— способом отримання й обробки інформації — розрахунково-аналітичний, статистичний і реєстраційний контроль;
— періодичністю виконання контрольних операцій — безперервний і періодичний контроль.
Порушення вимог, висунутих до якості виготовленої продукції, призводить до збільшення витрат виробництва і споживання. Тому своєчасне попередження можливого порушення вимог до якості є обов'язковою передумовою забезпечення заданого рівня якості продукції за мінімальних витрат на її виробництво. Це завдання вирішується на підприємствах за допомогою технічного контролю.
Технічним контролем називається перевірка дотримання технічних вимог до якості продукції на всіх стадіях її виготовлення, а також виробничих умов і чинників, що забезпечують необхідну якість. Об'єктами технічного контролю є матеріали і напівфабрикати, що надходять на підприємство зі сторони, продукція підприємства як у готовому вигляді, так і на всіх стадіях її виробництва, технологічні процеси, знаряддя праці, технологічна дисципліпа і загальна культура виробництва. Технічний контроль має забезпечувати випуск продукції, що відповідає вимогам конструкторсько-технологічної документації, сприяти виготовленню продукції з найменшими витратами часу і засобів, надавати вихідні дані і матеріали, що можуть бути використані з метою розробки заходів щодо підвищення якості продукції та скорочення витрат.
Технічний контроль — це комплекс взаємозалежних і проведених відповідно до встановленого порядку контрольних операцій, більшість з яких є невід'ємною й обов'язковою частиною виробничого процесу і тому покладається на робітників, що виконують відповідну виробничу операцію. Разом з тим з метою забезпечення випуску продукції належної якості і попередження втрат у виробництві багато контрольних операцій виконується бригадирами, майстрами і спеціальним персоналом — працівниками заводського відділу технічного контролю (ВТК).
26
Виробнича потужність - це найважливіший інструмент планування виробництва. Вона дозволяє визначити оптимальну змінність роботи парку основного технологічного обладнання, виявити внутрішньовиробничі резерви устаткування, виробничих площ та трудових ресурсів, розробити план організаційно - технічних заходів по усуненню неспряженості між взаємопов'язаними цехами, ділянками і обладнанням, обгрунтувати виробничу програму, необхідність розширення спеціалізації, кооперації виробництва тощо.
Конкретним вираженням виробничих можливостей кожного підприємства служить його виробнича потужність. А виробнича потужність підприємства у свою чергу як внутрішній фактор, є однією з основ економічної стійкості підприємства.
Кількісні значення виробничої потужності обумовлені науково-технічним рівнем технології виробництва продукції, номенклатурою (асортиментом) і якістю продукції, а також особливостями організації праці, наявністю енергетичних, сировинних і трудових ресурсів, рівнем організації праці, спеціалізації і кооперування, пропускною здатністю транспортних, складських і збутових служб. Нестійкість факторів, що впливають на величину виробничої потужності, породжує множинність цих показників, тому вони підлягають періодичному перегляду.
Чим повніше в часі використовується виробнича потужність, тим більше продукції виробляється, тим нижче її собівартість, тим у більш короткі терміни виробник накопичує кошти для відтворення продукції та вдосконалення самої виробничої системи: заміни обладнання та технологій, здійснення реконструкції виробництва і організаційно-технічних нововведень, а саме роблячи роботу підприємства більш стійкою.
Істотне значення має приріст виробничої потужності, який досягається шляхом технічного переоснащення та вдосконалення організації виробничого процесу.
Визначення конкретних значень виробничої потужності здійснюється по кожній виробничій одиниці (ділянка, цех, підприємство, галузь), з урахуванням планованих заходів.
Для умов ринкової економіки, коли діяльність підприємств орієнтована на задоволення попиту за видами продукції та врахування вимог (інтересів) споживачів, планована виробнича потужність визначається, виходячи з портфеля замовлень підприємства, прогнозів споживчого попиту.
Економічне обґрунтування виробничої потужності - це найважливіший інструмент планування промислового виробництва.
Будь-який комплекс заходів, що розробляються по поліпшенню використання виробничих потужностей і основних фондів, повинен передбачати забезпечення зростання обсягів виробництва продукції, насамперед за рахунок більш повного і ефективного використання внутрішньогосподарських резервів, машин, устаткування, підвищення коефіцієнта змінності, ліквідації простоїв, скорочення термінів освоєння знову вводяться в дію потужностей, подальшої інтенсифікації виробничих процесів.
Планування виробничих потужностей дуже важливо в досягненні довгострокового успіху підприємства.
Виробнича потужність - це величина динамічна, яка існує під впливом різних факторів. Стратегія вибору виробничої потужності перед прийняттям відповідних рішень вимагає вибір розміру запасу виробничої потужності, вибір часу і розміру розширення і скріплення рішень з виробничої потужності з іншими прийнятими рішеннями.
Економічна стійкість формується під впливом комплексу факторів
внутрішнього і зовнішнього середовища. Їх співвідношення, взаємодія, взаємозв'язок виключно важливі й актуальні не тільки для окремо взятих суб'єктів, а й для всієї економічної системи. З часом вплив одних факторів посилюється, інших слабшає.
Здатність підприємства долати кризи, перемагати в конкурентній боротьбі, зберігати економічну стійкість багато в чому залежить від дії внутрішньої групи факторів - від стану його внутрішнього середовища. Внутрішня група чинників включає в себе цілі, завдання, структуру, технологію, кадри підприємства, виробничу потужність і потенціал підприємства. Вплив факторів зовнішнього середовища в значній мірі робить менш стійкою рівновагу і стабільність суб'єктів господарської діяльності, галузей, веде до зростання залежності від них національної економіки в цілому.
Фактори прямого впливу безпосередньо впливають на функціонування підприємства і відчувають на собі вплив його операцій.
Чинники впливу грають роль фонових факторів, які збільшують або зменшують економічну стійкість.
Успішне функціонування виробничих потужностей залежить від того, наскільки повно реалізуються екстенсивні та інтенсивні фактори поліпшення їх використання. Екстенсивне поліпшення використання основних фондів і виробничих потужностей припускає, що, з одного боку, буде збільшено час роботи діючого устаткування в календарний період, а з іншого - підвищення питомої ваги діючого устаткування в складі всього устаткування, наявного на підприємстві.
Одна з основних складових виробничої потужності - динамізм - тому необхідно враховувати виробничі зміни, що відбуваються під впливом впровадження досягнень науково - технічного прогресу. Розрахунок виробничої потужності має здійснюватися з урахуванням використання нової техніки,
технології, організації виробництва і науково обгрунтованих норм.
У ряді випадків підприємства не мають в своєму розпорядженні можливістю вибору потрібної техніки і розраховують виробничу потужність виходячи з наявного обладнання. Навряд чи можна погодитися з подібною аргументацією. Неспроможність такого підходу полягає в тому, що виробнича потужність розраховується на дві дати: на початок і кінець року. Наявність тимчасової характеристики дозволяє промисловому підприємству використовувати інформацію про зміни у складі парку основного технологічного обладнання, яке дозволяє найбільш повно оцінити виробничу потужність.
Виявлення резервів зростання виробничої потужності грунтується на аналізі діючих виробничих потужностей, що є складовою частиною аналізу господарської діяльності промислового підприємства.
На виробничу потужність впливають: будівництво нових і розширення діючих підприємств; технічне переозброєння і проведення інших організаційно - технічних заходів, зокрема, механізація і автоматизація виробничих процесів, модернізація і заміна фізично зношеного та морально застарілого обладнання; розширення кооперації; підвищення рівня спеціалізації виробництва; вибуття фізично зношеної техніки.
27
Продуктивність праці як економічна категорія представляє собою результативність' (ефективність) праці, тобто здатність людей виготовляти певну кількість матеріальних блат за одиницю часу.
Залежно від масштабності виконуваних трудових процесів розрізняють наступні види продуктивності пращ:
- глобальну;- локальну;- індивідуальну.
Глобальною продуктивністю праці (ПТг) називається узагальнений показник народногосподарської ефективності праці по країні в цілому, який розраховується шляхом віднесення основних макроекономічних показників (валовий національний продукт (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП), національний дохід (НД)) до чисельності зайнятих в суспільно-господарському виробництві (чз). Відтак, обчиспюють виробіток валового національного продукту (валового внутрішнього продукту) (ПТп1) та виробіток національного доходу (ПТг2) в розрахунку на одного зайнятого в суспільному господарстві протягом встановпеного періоду за формулами (5.23-5.24):
Локальною продуктивністю праці (ПТл) називають показник ефективності праці по галузях промисловості, по групі підприємств, що випускають однорідну продукцію. Він обчислюється як обсяг продукції (валової (ВП), товарної (ТП), чистої (ЧП)) виготовленої підприємством (галуззю, підгалуззю), до чисельності промислово-виробничого персоналу даного підприємства (галузі, підгалузі) (Чпвп) за формулою (5.25):
Індивідуальною продуктивністю праці (ПТ1) називається результативність праці на конкретному робочому місці, в конкретному цеху тощо. На конкретному робочому місці його ототожнюють з нормою виробітку по конкретному виду продукції, яка розраховується як кількість продукції в натуральному вираженні (Q), виготовленої за одиницю робочого часу (Тр) за формулою (5.26):
Показник продуктивності праці займає центральне місце під час створення плану з інтенсифікації та підвищення ефективності трудової діяльності. Завдання щодо підвищення продуктивності праці орієнтує підприємство на випуск продукції з найменшими трудовими витратами, стимулює зростання виробництва і одночасне зменшення собівартості продукції. Мобілізуюча, дійова сила цього завдання є більшою, коли на діяльність підприємства найменш впливають зміни зовнішнього середовища і воно повністю відображує дійсний трудовий внесок промислово-виробничого персоналу. Тому важливо застосувати такий показник, який може надати вірне представлення про реальний рівень і темп зростання продуктивності праці. В зв'язку з цим застосовують різні методи вимірювання продуктивності праці.