- •Поняття римського цивільного права. Предмет вивчення курсу.
- •5. Джерела правоутворення римського цивільного права
- •6. Кодифікація Юстиніана та її значення
- •7. Поняття, типи та види рецепцій римського цивільного права
- •8. . Рецепція римського приватного права.
- •9. Досудові способи захисту прав
- •10. Cудові процеси в Римі
- •11. Легісакиійний процес.
- •14. Cамозахист порушених прав
- •13. Екстраординарний процес
- •15. Характеристика поділу цивільного процесу на jus, judicium
- •17. . Особливі засоби преторського захисту
- •20. Понятття особи
- •Фізична особа як суб’єкт права
- •21. Правоздатність
- •22. Дієздатність
- •23. Юридична особа
- •24. Римські громадяни
- •25. Правове становище латинів
- •26. Правове становище перегринів
- •27. Правовий стан вільновідпущеників
- •28. Колони.
- •31. Поняття і види сім»ї..
- •Поняття римської сім»ї.
- •32 .Шлюб та його види
- •2.3 Розірвання шлюбу
- •33. Особисті і майнові відносини подружжя
- •34. Поняття батьківської влади, її виникнення та припинення.
- •35. Поняття та форми усиновлення, її виникнення та припинення.
- •36. Опіка і піклування
- •37. Сутність особистих сервітутів
- •38. Встановлення, припинення і захист сервітутів
- •39. Емфітевзис і суперфіцій
- •40. Заставне право.
- •41. Поняття і зміст зобов'язання..
- •42. Розмежуйте зобов’язання та договори
- •43. Сторони у зобов'язанні
- •44. Заміна сторін у зобов’язанні
- •46. Виконання зобов'язань
- •47. Наслідки невиконання зобов'язань
- •48. Припинення зобов'язань, крім виконання
- •49. Забезпечення виконання зобов'язань
- •50. Шкода в римському праві
- •51. Дайте визначення та назвіть види договору в римському цивільному праві
- •52. Зміст та умови дійсності договору.
- •53. Порядок укладання договору та представництво при укладенні договору.
- •55. Особливості договору стипуляції
- •56. Поняття та види літеральних договорів.
- •54. Вербальні контракти
- •57. Реальні договори. Договір позики і позички
- •58. Договір позики і позички
- •59. Договір зберігання та застави
- •62. Зобов’язання ніби з делікту.
- •63. Делікт – протиправне заподіяння шкоди самій особі або її майну.
- •64. Спадкове право
28. Колони.
В період принципату поряд з рабським господарством розвивається і фермерське.
Саме в цей час володільці латифундій починають розуміти, що вигідніше здавати землю дрібнішим орендарям так званим колонам.
Римському праву відомі дві категорії колонів:
Орендарі за договором серед яких були і крупні наймачі, що використовували працю рабів.
Орендарі які з покоління в покоління сиділи на землях великих власників.
У 1 столітті ще переважала орендна плата в грошах, проте це тривало не довго.
Землевласник міг відмовити колону в продовжені орендного договору, так і колон міг піти з орендної ділянки. І навіть несплата боргу не прив’язувала його до ділянки. Землевласник міг зняти з колона недоїдок за звичайним цивільним позовом.
Дрібні орендарі були однією з найбідніших категорій населення. Тому брак коштів на обробіток землі змусив їх вдаватися до позик у тих же землевласників. Здійснюючи таку позику колони потрапляли у цілковиту залежність від землевласників. Часто колони не могли повернути не тільки позику, а й сплатити оброку за землю. І таке неповернення коштів землевласнику ставало хронічним і стійким в наслідок чого колон прив’язувався до орендної ділянки. І така фактична прив’язаність перетворювалась у юридичну.
В наслідок цього колон позбавляється своєї колишньої свободи і юридично закріплюється до цієї землі до якої він приписаний. В 357 р. законом забороняється землевласнику продавати землю без колона. В результаті цього колони із вільних людей перетворюються в кріпаків. У колонат переростало користування пекуліями. Тому колон стає близьким за своїм становищем до рабів.
29-30 Раби. Правове становище рабів не було завжди однакове. У ранній період історії їх правове становище випливало з наявності так званого домашнього патріархального рабства. Рабство в цей час ще не було прямою основою виробництва. Раб на правах молодшого члена входив до складу великої патріархальної сім'ї. Влада домовладики над рабом освячувалася релігією. Вбивство раба вважалося справою негідною. За заподіяння тілесних пошкоджень рабові, так само як і вільному, накладався штраф, різниця була лише в розмірі. Щоправда, власник міг віддати раба у найм, закласти, продати. Таким же правом домовладика володів стосовно інших членів родини - жінки, дітей. Особливістю раннього рабства було те, що влада домовладики над рабом була пожиттєвою.
У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім'ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в просту власність, зачислюється до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: "раби є речами" - servi res sund. 3 того часу раб уже не суб'єкт, а об'єкт права, його дії не мають юридичного значення. Тепер раб не міг за своєю волею мати сім'ю, власність, право звертатися до суду, служити в армії. Фактично становище рабів було надзвичайно важким. Усім добре відомий сенатусконсульт, прийнятий при Августі (10 р. н.е.), за яким усі раби, котрі в момент убивства їх господаря перебували на відстані, що дає змогу почути крик, і не прийшли йому на допомогу, піддавалися тортурам і смертній карі. Влада рабовласників над рабами була безмежна і характеризувалася повним свавіллям.
Жорстока експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували економічні устої римського рабовласницького суспільства. Це змусило державу вживати заходів щодо визнання за рабами хоч якоїсь подоби на правоволодіння. Державою встановлюються певні рамки відносин між рабовласниками і рабами, зокрема: 1) за безпідставне вбиство власного раба рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбиство чужого раба; 2) віддати раба в гладіатори рабовласник міг лише з дозволу магістрату; 3) раб, якого покинув власник через старість або хворобу, набував свободу; 4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти притулок у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалась, то власника змущували продати раба іншому господарю.
Поряд із заходами, скерованими на обмеження жорстокості рабовласників щодо рабів, вишукуються способи більш ефективної експлуатації праці і здібностей рабів. Рабовласники, зберігаючи право власності, виділяли рабу землю, давали необхідний інвентар, надавали повну самостійність з умовою сплачувати господарю відповідний оброк. Таке майно було відоме в Стародавньому Римі під назвою пекулія (peculium).
Проте експлуатувати пекулій і одержувати доходи було неможливо без вступу раба у правовідносини з іншими особами, і таке право рабу було надане. Однак, оскільки пекулій юридично залишався майном рабовласника, то останній ніс відповідальність за договорами, укладеними рабом тільки в межах пекулія. Якщо у договорі раб вийшов за межі пекулія, то рабовласник від відповідальності усувався.
Рабовласники прагнули всіляко прив'язати раба до дому, навіть створюють йому щось на зразок сім'ї. А згодом сімейні відносини рабів починають визнаватися і в праві. Зокрема, Ульпіан у коментарях до закону про повернення продавцю раба, хворобу-якого він приховав від покупця, писав: "Часто через хворих рабів повертають і здорових, якщо їх не можна роз'єднати, не погрішивши проти благочестя. Хіба можна віддати сина і затримати батьків або навпаки? Так само треба вчиняти стосовно братів і осіб, які живуть у фактичному шлюбі".
Говорячи про поширення правоздатності рабів, важливо брати до уваги й те, що ставлення деяких рабів до засобів виробництва поступово змінюється. Уже в II - І ст. до н.е. в середовищі міських рабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83 цінних професій, освічені раби, наприклад, висококваліфіковані кухарі, педагоги, ювеліри, поети, художники, юристи і ін. Перелічені професії майже повністю були монополізовані греками. Володарі цих рабів їх оберігали, оскільки вартість їх була дуже високою Державний апарат імперії комплектувався здебільшого з рабів і вільновідпущеників імператора.
У Римі відомі різні способи обернення в рабство, серед яких найдавнішим було захоплення у полон воїнів ворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці, які виявилися на території Риму і не користувалися ніякими правами чи привілеями. Рабом ставала дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним. Правовий статус батька набували лише діти від законного шлюбу. А оскільки вступати в шлюб з рабом було заборонено, то й дитина вважалася народженою поза шлюбом і набувала статусу матері. За певних умов у рабство могла бути обернена й вільна людина, піддана Римської держави. Так у стародавній час глава сім'ї міг продати в рабство підвладного сина або дочку за непослух. Боржник міг бути проданий в рабство кредитором. Аналогічно міг учинити і потерпілий зі злодієм.
І тільки з розвитком товарно-грошових відносин, коли центр ваги перемістився з особи боржника на його майно, продаж боржника було замінено заставою майна і перестала бути джерелом рабства.
У рабство оберталися особи, засуджені до пожиттєвих каторжних робіт, а також вільні жінки, які вступали в зв'язок з рабами всупереч заборони власника.
Раби здобували свободу різними способами. Магістрат оголошує раба вільним після урочистої заяви рабовласника перед магістратом про свою волю звільнити раба. Звільнення раба могло відбутися за заповітом або шляхом уяв-
ного процесу, коли раб викриє вбивство громадянина, а такоспй2цж внаслідок досягнення сану єпископа. Звільняли з рабства шляхом простого оголошення при свідках. Проте якщо звільнення спричинило шкоду кредиторам, то воно визнавалося недійсним.
У Римі були певні обмеження відпуску рабів на волю. Не можна було відпускати на волю раба віком до 30 років, а коли власник мав трьох рабів, то відпустити на волю двох; власник, який мав до десяти рабів - не більше ніж половину; з тридцяти рабів дозволялося звільнити не більше ніж третину; з п'ятисот - одну п'яту, а взагалі - не більше ніж сотню рабів. За законодавством Юстиніана, ці обмеження були дещо обмежені, проте вже не могли врятувати Римської імперії, загибель якої невблаганно наближалася.
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ РАБІВ
Раб вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним правом. Джерелами рабства служили: полон, народження від рабині, пожиттєве ув'язнення, зв'язок вільної з рабом. До 326 р. до н.е. в Римі існувало боргове рабство.
Пізніше громадянин Риму не міг бути проданий у рабство за борги, але негромадянин-перегрін міг втратити свою свободу - за заборгованість перед казною тощо. В ранній період римської історії батько мав право продати у рабство члена сім'ї за непослух, а господар майна - упійманого злодія. Символічним продажем дочки у рабство міг укладатися шлюб з повною владою чоловіка.
Раб був не суб'єктом, а об'єктом права - власності, закладу тощо. Раб міг бути предметом будь-якої угоди - купівлі-продажу, обміну, майнового найму. Зв'язок раба з жінкою (вільною чи рабинею) шлюбом не визнавався. Вигнаний раб волі не отримував, його статус прирівнювався до викинутої речі, яку перший бажаючий міг обернути у свою власність. Над кількома рабами завжди мусив стояти наглядач, раби часто свідомо псували знаряддя праці, нищили худобу тощо. Зрозуміло, що рабська праця була малоефективною. Тому рабовласники намагалися давати раб&м певні стимули для полегшення свого становища і завоювання прихильності пана. Вигідніше було експлуатувати не фізичну працю раба, а його розумові здібності (раціональне ведення господарства).
Рабський пекулій - це надання рабові земельної ділянки чи ремісничої майстерні для самостійного господарювання на певних умовах. Власник пекулія міг у будь-який момент відібрати його у раба (за провину, непослух, неефективне ведення господарства тощо). Раб, у свою чергу, був зацікавлений у роботі без наглядача та у можливості накопичити певну суму для подальшого викупу самого себе та власної сім'ї. Але згідно з нормами цивільного права такий тримач пеку-лію залишався рабом, а отже, не міг мати жодної власності і відповідно вступати у будь-які договірні відносини (купівля-продаж готової продукції чи сировини, оренда тощо). Це суперечило інтересам класу рабовласників, тому поступово за рабами починають визнавати певні цивільні права. Спочатку пекуліарій отримав змогу укладати угоди по набуттю майна. Пізніше законодавство зробило ще одну поступку -визнавалося, що пан, який надає рабові пекулій, одночасно бере на себе відповідальність за можливі зобов'язання, що їх укладає раб в межах пекулія. Таким чином, раби не набували правосуд'єктності, оскільки діяли лише від імені свого пана, але отримали реальну змогу приймати, хоча й обмежену участь у цивільному обігу.
