5. Джерела правоутворення римського цивільного права

В юридичній літературі під джерелом права розуміють матеріальні умови, з яких народжується право; політичні, ідеологічні, релігійні та інші умови які впливають на сутність права; як форма правоутворення, як джерело пізнання права. Тому поняття джерело права розуміється як джерело змісту правових норм, як спосіб виникнення норм права, як джерело пізнання права.

На сьогодні виокремлюють такі види джерел римського права:

• Звичаї.

• Царські закони.

• Закони.

• Постанови народних зборів.

• Едикти магістратів.

• Постанови сенату.

• Діяльність юристів.

• Імператорських конституцій.

• Кодифікація Юстиніана.

Звичай – це безпосередній прояв народної правосвідомості. Норма яка свідчить про своє існування самим фактом свого неухильного застосування. Правила поведінки які повторюються в тих чи інших ситуаціях, існували ще в додержавному житті, але тоді вони не мали характеру правових. Якщо такі правила поведінки не набувають визнання і захисту від держави, то вони лишаються простими звичаями, а якщо отримують таке визнання і захист стають юридичними звичаями. В якості юридичних звичаїв використовувалися звичаї предків та звичаєва практика, яка складалася в практиці жерців та в практиці магістратів.

Царські закони мало хто виокремлює в джерела римського права. Пов’язано з тим, що до нас дійшла мала частина законів. Царські закони пов’язують із ім’ям Ромула, який став ініціатором видання таких законів: «Про укладення шлюбу у формі релігійного обряду», «Про заборону вбивати дітей які досягли 3-го віку, крім явних виродків», «Про заборону дружині залишати чоловіка».

Закони та їх значення як джерела права у римській правовій системі. Закони в стародавньому Римі приймалися народними зборами, при чому народні збори розрізняли на куріатні, поцентуріям, по трибах. Право вносити законопроект мав той магістрат який був обраний відповідними народними зборами. Законопроект повинен був спочатку обговорюватись в сенаті, якщо не відбулося такого обговорення, то він не виносився на обговорення до народних зборів. Законопроект складався з 3 основних частин: назви магістрату (який вносив проект і який давав назву самого закону), текст закону, санкції. Найстародавнішою пам’яткою римського права є «закони 12 таблиць». Зміст якого багато в чому співпадає з нормами звичаєвого права. Закони 12 таблиць мали велике значення в історії римського права в період республіки і високо цінувалися римлянами. На основі цих законів набуває подальшого розвитку система національно-римських правових норм і як наслідок право розвивається двома шляхами: шляхом тлумачення «законів 12 таблиць»; шляхом творення нового законодавства.

Тлумачилося право в основному жерцями до якого зверталися, як приватні особи так і судді, магістрати, претори. Однак така залежність від жерців не могла бути постійною і відчувалась потреба звільнитись від цієї залежності. Флавій викрав і опублікував книгу «Про позови і позові формули» яка дістало назву цивільного права Флавія. Окрім законів 12 таблиць відомо ще такі закони: «Петеріїв закон» який скасував продаж у рабство і вбивство плати неспроможного платника; «Аквіліїв закон» який встановив відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей без фізичного впливу»; «Фальцедіїв закон» про обмеження підписів на спадкоємців.

Постанови сенату. У період принципату вища державна влада формально належала сенату. Принципси в цей час в свою волю виражали у формі сенату, при цьому спочатку така воля принципса вносилася у вигляді проекту на розгляд сенату, де й діставала формальне затвердження. Сам же сенат не володів законодавчою ініціативою і своїми установами фактично оформляв лише волю принципса. При цьому воля принципса могла бути виражена як в усній так і письмовій формі. В загалом починаючи з першого і до кінця третього століття установи є основним джерелом римського права. У постановах часто окреслювались лише загальні принципові положення які претори і магістрати повинні були здійснювати у своїх едиктах.

Імператорські конституції. У період домінанту законодавча влада імператора розглядається як прояв божої влади, тому є безумовною і загально обов’язковою. Конституції імператора поділялися на 4 види: едикти – це загальні розпорядження, які були обов’язковими як для службових осіб так і для іншого населення; декрети – це імператорські рішення судових справ; мандати – інструкції чиновника і правителя провінції; рескрипти – відповіді імператора на запитання службових і приватних осіб. В зв’язку з чисельністю конституцій виникла необхідність їх кодифікацій, проте ініціативу кодифікацій взяв на себе не уряд, а приватні особи. В кінці 3-го століття був виданий перший приватний кодекс, який носив назву «кодекс Грегоріана» та вміщував в себе імператорські конституції з 196 р. до 295 р. Згодом потреба в кодифікації не відпала, тому між 314-324 рр. Гермогером було складено доповнення до «кодексу Грегоріану» і носило назву «кодекс Гермогера». Лише в 428 р. ініціативу з кодифікації взяв на себе уряд, тому в тому році імператор Феодосій скликав комісію в склади 9 осіб для складання кодексу і у 438 р. був виданий «Теодовизіанській кодекс» до якого увійшли імператорські конституції які вийшли після приватних кодифікацій.

Преторське право. Приступаючи до виконання своїх обов’язків, претор оголошував едикт, який означав об’ява або оповіщення. Спочатку едикт був усним оголошенням того чи іншого питання, але згодом набув значення програмного документа в якому претор оголошував про сутність своєї діяльності, зокрема претор визначав у яких саме випадках він даватиме позов, а в яких не буди цього робити не зважаючи навидь на наявність норм цивільного права. Формально едикт був обов’язковим тільки для того претора, який його видав. Ті положення едикту, який виявляв інтереси пануючого повторювалися в едикті новообраного і набували стійкого значення. На перших порах преторські едикти мали на меті лише подати допомогу заповнення правил правопорядку. Але під цим впливом у галузь права виносилися іноді суттєві зміни. Проте на перших порах претор не міг вступати у протиріччя з приписами цивільного права. З посиленням товарообігу претор роблять більш рішучий крок у приведені до відповідності норм цивільного права з потребами життя і робить він це вносячи доповнення, а також корегуючи та пристосовуючи до життя і нових умов норми цивільного права.