52.Феноменологічний напрямок філософії XX століття.

Феноменологія заявила про себе однією з найунікальніших течій у філософії ХХст., яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалася розвязати основні філософські проблеми буття і пізнання. Це суб’єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції. Творцем феноменології був Гуссерль. Для Г. феномен- безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Г. висунув ідею розбудови філософії як стругої науки. Для того, щоб повернути погляд від світу до свідомості, він запропонував феноменологічну редукцію. Суть її в тому, що “я беру в дужки” віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Я поертаю увагу від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета її в тому, щоб розкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя у світі. Феноменологія зміщує увагу від суб’єкта сприймання до самого акту сприймання. Тоді відкривається сфера трансцендентальної свідомості- не фактичної свідомості конкретного індивіда, а свідомості як такої, свідомості як сукупності певних правил функціонування. Вивчення трансцендентальної свідомості і є завдонням феноменології. Методом вивчення феноменології є інтуїція. В сприйманні даються факти, в інтуїції-сутності. Тобто не одиничне, а загальне. Сутності є первинними стосовно фактів, вони апріорні, незалежні від фактів. Актам свідомості властива інтерціональність-націленість, спрямованість на предмет. Аналіз відношення відповідності певних актів свідомості і типів сущого, яке в них дається, Г. назвав інтерціональним аналізом. Світ є передумовою, загальною “схемою” сприймання будь-якого предмета. Причому світ- не сукупність сущого, не щось об’єктивне, а просторовий горизонт сприймання. Всього сущого, зумовлений місцем свідомості, перспективою, в якій даються предмети. Свідомість не є чимось сущим, вона не є субстанцією. Вона завжди спрямована на світ, існує в світі, в конкретній ситуації, обмежена своїм місцем у світі і своїм часовим досвідом. ЇЇ можна визначити як певний вид буття, що характеризується місцем і часом. Феноменологія аналізує весь спектр свідомості.

53.Світоглядні ідеї т. Шевченка і п. Куліша.

Т.Г.Шевченко (1814-1861) – видатний укр.поет, художник, мислитель, революційний демократ, у творчості якого після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія укр.духу. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї укр.народу. Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Його революційні погляди вперше відображені в «Кобзарі» і поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Ідея свободи – центральна в його вторчості.

Основною світоглядною рисою Т. Шевченка є антропоцентризм, згідно з яким людина - центральна, найвища мета Всесвіту. Природу, історію, культуру - все суще він сприймав тільки крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Тому в його творчості, наприклад, природа - живе єство, найдосконаліше дзеркало людських переживань. Але не тільки природа, а й події минулого у творчості поета і мислителя - це конкретні живі люди, котрі, як і його сучасники, “стогнуть” у кайданах, переживають “неправду” і “неволю”. Україна уособлює весь світ як екзистенційний стан буття. В нього елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога – з критикою людини.

Екзистенційний антропоцентризм Шевченка забарвив і його ставлення до релігії, у якій він заперечував усе те, що робить з неї абстрактну силу, байдужу до проблем живої конкретної людини. Виступав він проти забобонів, проти релігійних воєн, інквізиції, проти “нелюдського” ставлення церкви до деяких гріхів тощо. Т. Шевченко звеличував новий тип людини, моральним ідеалом якої є вільний дух, що самовизначається шляхом пізнання. Він застерігав від пасивності, закликав не покладатися у всьому лише на Бога (бо ж релігія, як і мистецтво, є лише виявом “почувальних сил душі”), здолати ірраціональні життєві орієнтири пасивного очікування Правди і Волі від когось, пробудити в собі той Дух, який робить людину вільною і спрямованою на Поступ.

У любові до України близький Шевченку і П. Куліш, для якого все у світі розпадалось навпіл залежно від ставлення до України: благо і лихо, вороги і друзі, своє і чуже. Це й дало право Д. Чижевському визначити світогляд Куліша як “україноцентричний”. Своєрідною спробою утвердження української ідеї стала його так звана хутірна філософія. Поняття хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір як духовно-етнічний комплекс ототожнюється з поняттям культура. Хутір - антипод цивілізації, яка ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, але взагалі не проти технічного прогресу і досягнень західної цивілізації, заперечує лише її прояви, що руйнують національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. З огляду на ідею України й спираючись на антитезу, Куліш розглядав і людину як осердя постійної боротьби “внутрішнього” і “зовнішнього”. Та людська сутність, на його думку, прихована в її душі - в місці спілкування з Богом. “Бог говорить нам через наше серце”. З огляду на антитезу внутрішнього і зовнішнього Куліш розглядав і занадто болючу тоді тему мови, виокремлюючи “мову серця” і “мову розуму”. Остання, на його думку, то мова зовнішня, чужа українському єству, здатна промовляти лише до розуму, лишаючи глухим і сонним серце. Мова ж серця - то “провідний скарб”, який завше зберігав народ, і тільки вона здатна виразити найпотаємніші порухи душі, бути гармонійною до “життя серця”.

Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне широко залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов'янського світу. Соціокультурні запозичення - важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша співпадає з позицією Тараса Шевченка, яскравим виразом якої є слова: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь.».