67.Консервативні концепції суспільного розвитку України: п. Куліш, в. Липинський.

Пантелеймон Куліш усупереч провідним тенденціям обстоював національно-культурну автономію України в політиці, романтизм у поєднанні з реалізмом – у літературі, а також християнську віру поряд з толерантним ставленням до різних конфесій у релігії. При цьому він сприймав і позитивістські уявлення, що пронизали усі напрямки його філософських, історіософських, суспільно-політичних, релігійних, етичних та естетичних поглядах, художньо-літературній і публіцистичній творчості, історичних та філософсько-історичних дослідженнях.

Куліш рішуче зв'язував українську національність з християнством – "наш українець тільки до того часу і християнин, поки усі його звичаї і вірування (народні) з ним." – І доля національного руху зв'язується з релігійним відродженням – прийде час будови храму, що в нім поклоняться і чужі народи; надійде час і для пророків, визвольників багатьох"

Формуванню специфічного поетико-філософського стилю сприяли, зокрема, й ідейні засади Кирило-Мефодіївського братства. Важливо наголосити: поза контекстом Святого Письма Куліш не мислив становлення національно-культурної самосвідомості як такої. Цим великою мірою була зумовлена його праця над перекладом Біблії живою українською мовою.

Через усе життя проніс Куліш сприйняту в юності ідею Гедера про цінність національної самобутності й неповторності історичного шляху кожного народу. Додержуючись думки про існування універсальних законів розвитку природи і суспільства, український мислитель був переконаний, що збереження і вияскравлення національного розмаїття людства має свою всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту.

З його робіт ми робимо висновок про те, що його найбільше хвилював національний аспект вияву всезагальних законів Всесвіту, "закони природи в жизні нації". З позитивістської точки літератор патріот обґрунтовував невід'ємне право української нації на вільний саморозвиток, доказував доцільність і природність такого саморозвитку з погляду всесвітньої історії та космічної еволюції. Цю ж думку розвинуто в "Зазивному листі до української інтелігенції".

Таким чином, вся еволюція Куліша відбувалася в межах однієї ідеї, яка була наскрізною ідеєю всього його життя – це була ідея України. Все в світі розпадалося для Куліша на дві групи в залежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руйнівники, своє й чуже.

Куліш звеличив хутір як осередок національної самобутності, опоетизував патріархальні мораль і побут, протиставивши їх новим "цивілізаторам", у яких "усе тілько сбит і потребленіє на умі", високу етику простих хуторян. Автор підносив "українських хуторян" з їх "простим, свіжим розумом сільським" над "городянами" – тими "прогресистами", що хизуються прогресом ("ми тому прогресу ціну знаємо").

Наївним видається бажання П. Куліша творити ідеальну націю, в якій не було б "погані".

Лейтмотивом Кулішевих змагань упродовж усього життя було двоєдине прагнення: зберегти національне обличчя українського народу, його мову й культуру, звичаї і традиції, закласти основи національно-самобутньої української літератури – і водночас європеїзувати українців.

Помітною подією у тогочасній історіографії була й поява історико-публіцистичній праці В. Липинського “Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії” ( Київ – Краків, 1909 ). У цій книзі дослідник вперше обґрунтував тезу про провідну роль шляхти в процесі формування української державності. Ґрунтуючись на прикладах минулого, історик закликав представників цієї верстви населення братися за відродження України.

В еміграції В. Липинський став головним ідеологом Української держави, яка, на його думку, мала синтезувати в собі культурні надбання Сходу і Заходу й водночас зберігати традиційні основи свого існування. Вчений вважав, що Українську державу можна побудувати тільки тоді, коли цим займеться сам народ ( за його термінологією – “хліборобська верства” ). Тому своє головне завдання він вбачав у піднесенні національно-державної свідомості. “Листи до братів-хліборобів“: у цьому історіософському творі знайшла найповніше відображення виплекана ним ідея побудови Української держави. Його справедливо називають “державницьким Євангелієм” України.

Політична доктрина В. Липинського ґрунтується на переконанні, що “без власної Української Держави не може бути на Українській Землі громадського життя”. ”Активна меншість, а не пасивна (“українська”) більшість творить держави і нації. Тому ми – Гетьманці-монархісти і гасло возстановлення Гетьманства, в лиці законного і дідичного Українського Гетьмана, ставимо на першому місці”. При цьому особливо підкреслювалося, що право на Гетьманство повинно спиратися не на диктатуру чи вибори “з волі народу“, а випливати з “родової і нашої державної історичної традиції”.

Сказане зумовлює центральне місце , що відводиться в історіософській концепції В. Липинського категоріям “традиція”, “аристократія”, “нація”. “Аристократом” людина є не за походженням. У творенні аристократії й здійсненні її зв’язку з народом вирішальна роль належить інтелігенції. “Нація для нас, - роз’яснює він, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї”. За об’єднання народу навколо християнства.

В.Липинський не заперечує ролі й значення народних мас в історичному процесі. Головним для нього залишається повага до тих загальнолюдських цінностей, які реалізуються історичним прогресом.