74.Формування стереотипів у процесі масової комунікації та проблема їх подолання

Поняття «стереотип» вперше введено в оборот відомим американським журналістом Волтером Ліппманом в 1922 році. У книзі «Громадська думка» він визначив стереотип, як спрощене, заздалегідь прийняте подання, не випливає з власного досвіду людини.

На погляд У.Липпман, стереотипи спочатку виникають спонтанно, в силу «неминучої потреби в економії уваги». Вони сприяють формуванню традицій і звичок, роблять впливу на формування нового емпіричного досвіду.

Стереотип містить в собі оцінний елемент. На думку Ліппман - стереотип нейтральний. Оціночний елемент виступає у вигляді установки, емоційного спілкування. Стереотип не тільки спрощення, він «надзвичайно заряджений почуттями». Оціночний елемент стереотипу завжди свідомо детермінований, оскільки він, висловлюючи почуття особистості, її систему цінностей, завжди співвіднесений з груповими почуттями і груповими діями. В кінцевому рахунку, стереотипи сприяють процесу тлумачення соціально-політичної єдності групи.

Більшість єдині в думці, що стереотипи можна «нав'язувати» через засоби масової інформації. При цьому формування стереотипу проходить три етапи, в результаті чого, складний об'єкт зводиться до схеми і добре відомим ознаками.

Однією з головних сторін вивчення стереотипів є проблема співвідношення стійкості і мінливості. Ряд дослідників (К. Макколі, К. стіт, М. Сегал), звертаючи увагу на стійкість стереотипів, зауважують, що спростовує інформація розглядається як виняток, що підтверджує правило. Однак практика показує, що стереотипи реагують на інформацію, особливо, на драматичні події.

Багато дослідників вказують на зв'язок стереотипів у свідомості людей із впливом ЗМІ, які формують ставлення до світу, на прив'язку певних принципів поведінки до тих місць життєдіяльності людини на які вказують ЗМІ.

В цілому завдання фахівців в галузі пропаганди зводиться не до створення в аудиторії нових потреб і потреб, а до пристосування налаштованих мас до своїх цілей.

Брак часу, а також необхідність забезпечення оперативності і максимального впливу на аудиторію призводить до того, що журналісти віддають перевагу видовищним або сенсаційним подіям. Люди отримують повідомлення, змушені трактувати їх з урахуванням звичних механізмів, політичних рішень. Спектакль, який інколи розігрують ЗМІ, підводить людей до пасивного сприйняття прихованої системи ідеологічного панування. Нерідко при побудові інформації використовуються дихотомія: «законний» - «незаконний». Така спрощена система не сприяє вироблення тонких позицій.

«Справедливо твердження, що сьогодні« інформація »перетворилася на інструмент влади, який використовується як товар, а останнє досягнення в області технології роблять його структурним елементом стратегії імперської держави, визначеним для ротації структури бюрократичної життя, тобто управлінського апарату держави. Саме тому інформація надходить до споживача в усіченому вигляді. ЗМІ нав'язують певні правила прочитання соціальних відносин, які стоять на службі існуючого порядку.

Журналістисамі є об'єктами конкретного інституту, а інформаційні організації - об'єктами впливу, як специфічних джерел інформації, так і уряду. Прагнучи до розширення своїх можливостей впливу на аудиторію, ЗМІ вдаються до обмеження їхньої діяльності.

75.Особливості розвитку мас-медійного ринку в Україні

Українські мас-медіа демонструють величезне розмаїття думок, поглядів, жанрових форм; опозиційні політики з’являються на телекранах так само часто, як і представники влади; всяка більш-менш важлива інформація не лише потрапляє до новинних програм, а й стає предметом гострого обговорення у різноманітних політичних ток-шоу практично на всіх провідних каналах; жодна особа в державі не захищена нині від нещадної критики, а головне – ніхто з посадовців, принаймні на загальнонаціональному рівні, не намагається навіть впливати на мас-медіа. Міжнародні організації ось уже чотири роки поспіль оцінюють українські мас-медіа – як загалом вільні; російські журналісти, втікаючи від цензури, дедалі частіше знаходять собі політичний притулок і працю за фахом в Україні.

Уважніший погляд, однак, виявляє цілу низку проблем, наслідком яких є, по-перше, низька ефективність мас-медій у сенсі їхнього впливу на владу й суспільство, і, по-друге, загальна хиткість, непевність сьогоднішнього відносно благополучного становища: свобода мас-медій в Україні не інституціалізована належним чином, як, зрештою, не інституціалізована належно й сама українська демократія. Іншими словами, і демократія, і свобода мас-медій в Україні є наслідком радше слабкості засадничо авторитарних інституцій та глибоких поділів у середовищі засадничо авторитарних еліт, аніж їхньої здатності і бажання підтримувати свободу і демократію.

Неправова держава і засадничо неправова свідомість багатьох українських політиків є, поза сумнівом, головною проблемою для незалежних мас-медій. Друга проблема – економічна. Відносини власності в Україні, зокрема й у сфері мас-медій, залишаються вкрай непрозорими. Реальні власники більшості засобів масової інформації перебувають у затінку. Таким чином, існує загроза монополізації медійного ринку кількома особами і ще більша загроза опанування його російським капіталом, котрий, на відміну від західного, має у випадку України не лише суто економічні, а й виразні політичні інтереси. Побічним ефектом економічної непрозорості є різного роду корупція у мас-медіа, що проявляється зокрема у веденні подвійної бухгалтерії та виплачуванні зовсім інших зарплат і гонорарів, ніж ті, котрі декларуються на папері; публікування за готівку реклам та замовних матеріалів; завищування тиражів заради вищої рекламної привабливості, тощо. Все це не лише деморалізує журналістів і знижує якість мас-медій, а й робить їх подвійно вразливими перед можливим державним натиском та шантажем.

Третя серйозна проблема, з якою стикаються українські мас-медіа, – це невисока кваліфікація більшості журналістів і, відповідно, низька якість більшості матеріалів. З одного боку, дається взнаки брак доброї школи, брак традицій, що передбачають зокрема певний професійний кодекс, певну цехову етику. А з іншого боку, проявляється ще й неоколоніальна, головно розумова залежність від колишньої метрополії, що спонукає редакторів, журналістів, та й медіа-власників орієнтуватися головним чином на московські зразки, котрі переважно не є зразками ані доброї якості, ані професійної чесності та об’єктивності. Для більшості українських журналістів російська мова – єдина іноземна, яку вони знають, а відтак найчастіше послуговуються у пошуку новин, коментарів, відеоматеріалів.

І, звичайно ж, крім своїх специфічних проблем, українські мас-медіа мають справу з проблемами загальними, властивими медіа цілого світу: засилля реклами, заміна інформації «інфотейнментом», пожовтіння, таблоїдизація. Плюс фінансова скрута: жодне українське видання не може собі дозволити утримання зарубіжних корпунктів, лише в надзвичайних випадках чільні телеканали можуть вислати журналістів у закордонне відрядження, ґрунтовні журналістські розслідування не вдаються українським мас-медіа не лише через брак відваги, а й через брак ресурсів.

І все ж треба визнати, що за умов нечіткого й неефективного розподілу влади та, зокрема, відсутності незалежного судівництва, українські мас-медіа відіграють надзвичайно важливу роль у демократизаційних процесах, обмежуючи авторитарні амбіції українських політиків, викриваючи непотизм та корупцію, забезпечуючи належний плюралізм поглядів і належну поінформованість суспільства про важливі події. Українські еліти – і політичні, і бізнесові – намагаються нині або ігнорувати критичні виступи медіа, або ж усіляко їх применшувати чи дискредитувати через власні кишенькові видання.

76.Перспективи створення в Україні суспільного мовлення

Інститут суспільного мовлення як один з найбільш ефективних механізмів забезпечення свободи слова є невід’ємним атрибутом демократичного суспільства. Основними цілями цього суспільного інституту є забезпечення свободи слова, обмеження прямого впливу держави на діяльність ЗМІ, забезпечення доступу різних суспільних груп до каналів масової комунікації та представлення їхніх інтересів в інформаційному просторі в умовах ринкової економіки та комерціалізації ЗМІ. Природно, що найбільшого розвитку суспільне мовлення набуло в країнах з тривалими демократичними традиціями: Великобританії, Франції, США, Швейцарії тощо. Саме системи Суспільного Мовлення країн розвинутої демократії на сьогодні є моделями, на які орієнтуються країни, що знаходяться на етапі демократичних трансформацій, в тому числі й Україна.

У рекомендаціях, розроблених Європейською Мовною Спілкою, систему суспільного (громадського) мовлення або систему мовлення на службі у громадськості визначають як систему мовлення, призначену для громадськості, фінансовану та контрольовану громадськістю.

Таким чином, з огляду на наведені вище рекомендації ЄМС можна пропонувати наступне визначення системи суспільного мовлення: СМ – це сукупність недержавних загальнонаціональних та регіональних телерадіоканалів, що є загальносуспільною власністю, не можуть бути приватизовані та орієнтуються у своїй програмній політиці на якнайширше задоволення інформаційних потреб громадян, незалежно від поглядів того чи іншого органу державної влади, політичної сили або групи впливу.

Саме такий підхід щодо сутності суспільного мовлення покладено в основу чинного, ухваленого ще в 1997 р., Закону України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення”. У ст. 1 цього Закону зазначається: “Суспільне телерадіомовлення – це телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної ... системи масової комунікації, яка є об’єктом права власності Українського народу...”.

Однак, на відміну від країн Центральної та Східної Європи, а також деяких країн колишнього СРСР (наприклад Грузії), які майже одночасно з Україною розпочали суспільну дискусію відносно формування системи Суспільного Мовлення, в нашій державі подібна система досі не створена, незважаючи як на ухвалення відповідного закону, так і на вимоги щодо необхідності створення СМ з боку Ради Європи та Європейського Союзу.

На сьогодні в Україні сформувалося кілька підходів щодо утворення системи суспільного мовлення.

Згідно з першим, найбільш поширеним, підходом система СМ має бути створена на основі майна та організаційної структури Національної телерадіокомпанії України, регіональних ДТРК, телеканалу “Культура”, а також ДТРК “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення”. Таким чином, передбачається фактична ліквідація державного мовлення та його заміна на СМ.

Подібного підходу до формування Суспільного Мовлення дотримуються, насамперед, представники коаліції громадських організацій “Суспільне мовлення”, до якої увійшли Незалежна асоціація телерадіомовників України, Громадська рада з питань свободи слова та інформації, ГО “Телекритика”, Інститут політики, Академія Української преси, Комітет “Рівність можливостей”, Київська незалежна медіа-профспілка та ін. Найбільш активними прихильниками цього підходу є, зокрема, А. Шевченко, Р. Скрипін, Т. Стецьків, С. Правденко, Н. Лігачова.

Ґрунтуючись на цьому підході, Т. Стецьків та А. Шевченко за часів їх перебування на керівних посадах у НТКУ розробили концепцію створення Суспільного Мовлення, згідно з якою на основі НТКУ передбачалося формування чотирьох каналів СМ, зокрема, каналу “Euronews-Ukraine” та каналу іноземного мовлення “Україна-світ”.

Слід також зазначити, що на рівні політичних заяв не заперечують необхідності трансформації державного мовлення у СМ представники усіх парламентських партій, водночас відмінність між їхніми позиціями полягає, насамперед, у визначенні термінів переходу від державного мовлення до СМ.

Сутність другого підходу до створення системи СМ полягає у поступовому реформуванні державного мовлення у напряму часткового його збереження за одночасного створення на наявних потужностях НТКУ та регіональних ДТРК телерадіоорганізації, яка за своєю організаційною структурою, принципами діяльності та програмною політикою була б близькою до російського телеканалу “Культура” або американського “Discovery”.

Третій підхід передбачає збереження повноцінного державного мовлення та утворення на новій матеріальній й організаційній основі системи суспільного мовлення.

Практика розвинених країн Заходу, а також посткомуністичних держав Європи свідчить, що найбільш оптимальним підходом до формування системи СМ є цілковита ліквідація державного мовлення та утворення на його матеріально-технічній основі суспільного мовлення з одночасним збереженням державного замовлення на телерадіопродукцію як однієї зі складових програмного наповнення СМ. Саме цей підхід міститься і у рекомендації ПАРЄ “Суспільне мовлення».