3. Предмет і завдання курсу *Історія української культури* , його місце в системі дисциплін вищих навчальних закладів України.

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо. Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта , розвиток. Культуру поділяють на матеріальну і духовну: Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства. Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії. Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав. Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід. Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Наприклад, М. Вебер зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов'язковість у справах, бережливість тощо. Саме вони, за М. Вебером, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливість та перспективи розвитку. За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу. Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М. Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу. Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності. Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва. Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва. Методи вивчення історії України Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій. Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи: 1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми. 2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення. Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного. При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін. Джерела і література з історії України Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей. Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів: 1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки; 2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу; 3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови; 4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.; 5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань. Щедрим матеріалом для історика є пам'ятки матеріальної та духовної культур давніх часів. Одним із зачинателів української та загальнослов'янської археології був польський вчений Адам Чарноцький, який першим досліджував кургани на території України. Особливої активності набула ця робота на початку XIX ст. з розгортанням розкопок на території Десятинної церкви і Софійського собору в Києві. Писемні джерела поділяють на дві основні групи: актові матеріали (джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо) та розповідаючі джерела (літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні тощо). Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання в Україні з'явилося вже в першій половині XI ст. за правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037—1039 pp. З роками воно доповнювалося, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним «Повість минулих літ». Взявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов'янську історію і розселення слов'ян. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, а закінчується 1117. Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. «Повість» була щонайменше тричі переписана. До нас дійшла вона у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі. Серед давньоруських літописів своїми літературними якостями виділяється Галицько-Волинський, що охоплює майже все XIII ст. У центрі його — епоха князя (короля) Данила Галицького. Багато даних про події на українських землях XI—XII ст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи. Велике значення для всебічного висвітлення давньої історії України мають також іноземні джерела. Першу писемну згадку про події на українських землях залишив «батько історії», славетний грек Геродот у V ст. до н.е. Деякі дані про слов'ян (венедів) є у римського історика І ст. до н.е. Тацита. Про племена слов'ян писали також візантійський історик Прокопій Кесарійський, готський історик Йордан та ін. Окрему групу джерел з історії української державності становлять юридичні пам'ятки: договори Русі з Візантією X ст.; законодавчий збірник «Руська Правда», який зберігся в літописах; церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого тощо. Літописна традиція Київської Русі та Галицько-Волинського князівства знайшла своє продовження в литовсько-польський період історії українського народу. Історичні писання особливо були поширені в XVI ст. Створювали їх переважно при монастирях. До найважливіших тогочасних пам'яток належить Густинський літопис (1670), складений на основі численних вітчизняних та іноземних джерел, праць польських, західноєвропейських, грецьких, римських істориків та хроністів. У середині XVII ст. був закінчений і Львівський літопис, що охоплює події 1488—1649 pp. На основі Густинського літопису, а також інших джерел було створено популярний і єдиний друкований твір — «Синопсис» . До середини XIX ст. він витримав понад 20 видань і тривалий час вважався першим систематизованим підручником з історії України. Серед писемних джерел XVII — початку XVIII ст. виділяються так звані «козацькі літописи», присвячені в основному добі Хмельниччини. Чільне місце серед них посідає анонімний твір, який перші видавці умовно назвали «Літописом Самовидця». Він охоплює події з 1648 до 1702 р. Різноманітними цінними відомостями насичений літопис Самійла Величка «Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия-Богдана Хмельницкого». Він містить багато документів, грамот, універсалів, договорів, що надає йому великої історичної ваги. Літопис доведено до 1700 р.Цими визначними пам'ятками літописання другої половини XVII — початку XVIII ст. по суті завершується етап накопичення історичних даних, створення компілятивних хронік. В останні десятиліття XVIII ст. остаточно утверджується якісно новий, вищий етап розвитку української історіографії. Вершиною активного процесу узагальнення фактологічного матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі двох століть «Історії Русів». Уже майже два століття учені не можуть остаточно визначитися щодо особи його автора, оскільки він з політичних міркувань заховався під іменем Георгія Кониського. Цей твір був надрукований лише 1846 p., майже через 50 років після написання, але ще в ЗО—40-х роках, поширюючись у списках, справив велике враження на сучасників. Безперечним є його вплив і на формування історичного світогляду Т. Шевченка і М. Гоголя. На розвиток історичних досліджень в Україні істотно вплинуло видання історичних матеріалів, яке розпочалося в 40-х роках XIX ст. На жаль, в Україні не було своїх наукових установ чи товариств, але національно свідомі дослідники зуміли використати російські офіційні установи для публікації численних матеріалів української історії. Так, М. Костомаров — автор «Книги буття українського народу» і багатьох праць з історії України — був видатним продовжувачем народницького напряму в історії України, започаткованого М. Максимовичем. Головну увагу в своїх працях він приділяв селянству, народним рухам, недооцінюючи часто державних діячів. Добу козаччини досліджували П. Куліш та Д. Яворницький (Історія запорозьких козаків). З середини XIX ст. з'являються праці з історії окремих регіонів України: Києва, Слобожанщини, Чернігівщини. Але українська історична школа постала лише наприкінці XIX ст. її засновником став професор Київського університету Володимир Антонович, чиї наукові інтереси були зосереджені на історії Правобережжя, козацтва, гайдамаччини, шляхетства (монографії «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1700—1798 pp.»). Він заснував київську школу істориків, до якої належали майже всі науковці, що обійняли в майбутньому професорські посади в університетах України: Д. Багалій, І. Линниченко, М. Довнар-Запольський. З його школи вийшли видатні українські історики М. Гру-шевський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, П. Курінний та ін. Нова доба в українській історіографії розпочалася з активною науковою діяльністю М. Грушевського, який у 1894 р. очолив кафедру історії у Львівському університеті. Він не тільки об'єднав галицьких науковців, але й залучив до співпраці багато вчених з Наддніпрянської України. М. Грушевський написав 1800 статей та «розвідок» з історії, етнографії, археології, літератури, а також кілька загальних курсів історії України: «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», «Історія України-Руси» в одинадцяти томах. Він вперше створив систематичну історію України — від археологічного періоду до 1658 р. Перша світова війна, революційні події 1917 р. та громадянська війна загальмували розвиток української історичної науки на багато років. Чи не єдиним винятком того періоду було заснування 24 листопада 1918 р. Української Академії наук, що вже в 20-х роках стала осередком наукової роботи, в тому числі істориків. Повернення сюди в 1924 р. з еміграції М. Грушевського, якому в період українізації вдалося створити в Академії історичні установи з потужним науковим потенціалом, значно активізувало дослідження історії України. Активні дослідницькі процеси були перервані в 1930 р. сфабрикованим Народним Комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) процесом щодо Спілки Визволення України (СВУ), який вирвав з рядів Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) 45 співробітників на чолі з академіками С. Єфремовим та М. Слабченком. Почався сталінський геноцид проти українського народу, його культури та історії. На початку 30-х років майже всі осередки української історичної науки в УРСР було ліквідовано. У 20—30-ті роки, незважаючи на політичні обмеження польського окупаційного режиму та матеріальну скруту, велика історична робота проводилась і в Галичині. Осередком її було Наукове Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Там працювали відомі історики, здебільшого учні М. Грушевського: С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич та ін. Визначні історики України продовжували дослідницьку роботу і в еміграції. Наукові сили були сконцентровані у Празі (Український вільний університет), Берліні (Український науковий інститут), Варшаві (Український науковий інститут, Українське воєнно-історичне товариство). Серед першої хвилі української політичної еміграції найпомітнішими постатями були Д. Дорошенко («Нарис історії України» удвох томах, «Огляд української історіографії» та ін.), В. Липин-ський («Україна на переломі»), А. Яковлів, Н. Полонська-Василенко («Історія України»), 0. Оглоблин та ін. Після Другої світової війни дослідницька робота в царині української історії відновилась. Однак в УРСР дослідники були сковані жорсткими ідеологічними обмеженнями. Провідними темами практично всіх історичних праць стають: домінуюча роль російського народу і російської культури у розвитку всіх народів СРСР; одвічне прагнення українців та білорусів до державної єдності з Росією; пріоритет соціального над національним; ненависть до українських істориків-емігрантів. За цих обставин цілі періоди української історії були віддані на відкуп російським історикам. Щоправда, серед них були і науковці зі світовими та європейськими іменами, а саме: Б. Греков («Киевская Русь», «Восточная Европа и упадок Золотой Орды» та ін.), М. Тихомиров («Древнерусские города», «Российское государство XV—XVIII веков»), Д. Лихачов («Русские летописи и их культурно-историческое значение»), В. Мавродін («Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности»), Б. Рибаков («Анты и Киевская Русь», «Ремесло древней Руси») та ін. Водночас не стояла на місці й історична наука в Україні. Через відсутність можливостей для реалізації нових концептуальних підходів до питань походження і формування українського народу, процесів його історичного розвитку дослідники змушені були зосередити увагу на накопиченні фактичного матеріалу, включенні в науковий обіг нових документів з архівів, розгляді окремих періодів історії України новітніх часів (з виходу на історичну арену російської соціал-демократії і до подій 60—80 років XX ст.), у багатьох виданнях вона була сфальсифікована. Після закінчення Другої світової війни на західноукраїнських землях продовжували працювати вихованці та послідовники історичної школи М. Грушевського. Найавторитетнішим з них був І. Крип'якевич, який зумів видати цінні роботи: «Богдан Хмельницький», «Галицько-Волинське князівство», а також Л. Похилевич, Я. Ісаєвич, В. Грабовський, Ю. Сливка. Серед київських істориків-дослідників дожовтневої історії України виділяються своїми працями Ф. Шевченко, В. Голобуцький («Запорожское козачество»), М. Брайчевсь-кий («Походження Русі», «Утверждение христианства на Руси»), М. Котляр («Киев — древний и современный»), В. Баран («Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю»), П. Толочко («Древний Киев», «Древняя Русь»). У 1939 р. був відновлений Київський університет (у 1924—1938 pp. — КІНО), а в ньому історичний факультет, де 1956 р. створено кафедру історії України, 1957 р. — засновано «Український історичний журнал», у1992 р. —журнал «Київська старовина» (видавався у 1882—1906 pp.), у 1997 р. — журнал «Пам'ять століть». Обширною є радянська повоєнна історіографія подій до 1917 р. Однак висвітлення їх було чітко підпорядковане інтересам радянського тоталітарного режиму. Тільки в 90-ті роки XX ст. з'явилися науково вивірені праці щодо різних аспектів історії України радянського періоду. Українська історіографія розвивається і за рубежем. У СІЛА, Канаді і Європі діють наукові центри з історії України, Товариство українських істориків, виходить друком журнал «Український історик» (редактор Л. Вінар).

Предмет і завдання курсу Предметом курсу історії України є вивчення і розвиток людського суспільства на всіх українських землях. Надзвичайно складним, тяжким і водночас славним був історичний шлях народів на нашій землі. Протягом багатьох віків українському народові доводилося відстоювати своє право на історичне існування, на свою національну і державну незалежність. “Читати українську історію,— писав видатний український письменник і політичний діяч В.Винниченко 25 травня 1918 р. у своєму щоденнику,— треба з бромом — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування...”. На вивченні історії свого народу мусить формуватися патріотична свідомість громадян України. Проте, кожне покоління переписує історію по-новому. Звертаючись до минулого, залишаючись дитям своєї доби, ми маємо справу не з фізично існуючим предметом дослідження, а з власною “конструкцією”.